BLACK SEA SECURITY – MILITARY-POLITICAL DIMENSION

Despite the fact that 2019 was less tumultuous in terms of security in Black Sea compared with 2018 this region continues to be one of the fulcrums of continuous confrontation between US and its partners on the one hand and Russia on the other hand.

Russia continues to see occupied Crimea as one of the major elements of its military posture as transfer of new combat platforms and major drills attest. At the same time, other littoral states are not able to pursue a unified approach towards Russian increasingly militaristic posture in Black Sea. Ukraine and Romania are more forceful in the need to actively confront Russia. Bulgaria is more circumspect in this regard and would like to continue balancing policy between Russia and NATO/EU. Turkey doesn’t see Black Sea security as an issue on its right, marred in tensions with Greece, Cyprus, in Syria and recently Libya.

That’s why it’s not a surprise that NATO is much more restrained in Black Sea security issues compared with northern part of eastern flank where Poland and Baltic countries act more or less jointly on issues of security. US sees Black Sea basin as one of frontiers of containment policy towards Russia. Washington is ready to dedicate necessary resources to confront Russia in this part of world as 2019 made clear. But in this case US global commitments could strain American desire to check Russia in Black Sea.

Russia

2019 was marked by a new tendency in Russian Black Sea fleet – slowdown in rearmament. In 2015-17 Russian Black Sea fleet got 3 frigates of 11356 class, 2 corvettes of 21631 class (though in 2016 they were transferred to Baltic Sea) and 6 submarines of 636.3 class. But in last two years Russian Black Sea fleet got only 3 corvettes of 21631 class, 2 patrol vessels of 22160 class and 1 minesweeper of 12700 class. As it’s envisioned in the future Russian Black Sea fleet will increase its firepower first of all through inclusion of corvettes of 22800 class. First two hulls of this ship-class were launched in October 2019 in Feodosia – though their full outfit will be done in Saint-Petersburg. New classes of major combatants only partially remedied situation with Black Sea fleet aging. Approximately 80% of major platforms are those launched at least in the end of 1980-s or the beginning of 1990-s. Under Russia MOD calculation navy forces of Southern Military District (SMD) are modern only on 43%. Though SMD also controls Caspian Flotilla aging Black Sea fleet platforms also contribute to this not so rosy statistics.

Despite problems with Black Sea fleet rearmament Russian forces in occupied Crimea were very active in military training all along 2019. Anti-air defense was the most commonly practiced exercise. Russian forces trained to defeat mass cruise missile attack and aviation assaults. It’s no coincidence that 31st Air Defense Division in Crimea (2 regiments with 4 divisions in total) completed rearmament with new S-400 systems back in December 2018. Russia sees a major threat from possible mass employment of US/NATO airpower in case of open confrontation.

2019 was also noteworthy of combined exercises done by Black Sea fleet and 4th Air Forces and Air Defense Army responsible for whole SMD. Those exercises were done in April, May, July and August. But the most noteworthy ones were those in April and July 2019. More than 100 planes and helicopters were involved in April 2019 drills. 20 planes of different types (Su-27SM, Su-34, Su-24M, Su-25SM) practiced breaching air-defense of destroyer and frigate class of ships for rockets and bombs attack. Su-27SM, Su-27P, Su-30SM trained to shoot 20 mock air-targets with AAMs. Hight activity of planes were used by S-400 to practice target designation, acquisition and mock attacks. A-50 AWACS aircraft was used for provision of targeting information. Even pair of Tu-160 made an overflight over Black Sea. «Rostov-on-Done» submarine practiced use of high-precision missiles for land attacks. Be-12 aircraft and Ka-27PL helicopters used «Rostov-on-Done» exercise to train anti-submarine warfare skills. So it’s possible to say that April 2019 was a rehearsal for a major conflagration with NATO in Black Sea basin.

In July, against the backdrop of Ukrainian-American Sea Breeze 2019 exercises, the Black Sea fleet and 4th Air Forces and Air Defense Army again worked out joint actions to combat the enemy’s surface and air forces. Air defense systems S-400 and Patnsir S1 worked to detect and destroy the cruise missiles and the UAV of the enemy – at least 100 targets. Orekhovo-Zuevo and Mirage missile corvettes accomplished the task of striking surface and ground targets. Up to 20 Su-27 and Su-30M2 fighters based in the Crimea were involved in drills – first by withdrawing forces from attack and then gaining dominance in the air though their employment.

Russia also paid much attention to training of ground-based anti-ship missile complexes. During January-first half of November 2019, at least 10 cases of training of Bal and Bastion anti-ship missile complexes took place in Crimea. Those were either just anti-ship missile complexes drill or as part of large-scale exercises like the one last May. Operators of anti-ship missile complexes have worked out the issues of preparing positions for missile launch, as well as the rapid change of positions after mock missile launch. In the same period, at least 8 episodes of training on the detection and destruction of enemy submarines were conducted – in 3 out of 8 cases the real submarines of the Russian Black Sea Fleet (Rostov-on-Don, Stary Oskol) were involved as targets to make exercises more realistic.

Between January and the first half of November 2019, 10 trainings were conducted involving submarines of 636.3 class, frigates of 11356 class and corvettes of 21631 on the use Caliber cruise missile to strike land and sea surface targets. These training events took place both as part of the training of individual ships or as in the process of working out the creation and use of an interservice force grouping in case of a high-intensity war with NATO. However, there were only two real missile launches in August and October 2019. Today, the Black Sea fleet has 10 combatants armed with of Caliber cruise missiles, which can do a simultaneous volley of 72 missiles.

The forces posted by Russia in occupied Crimea aim to effectively counter US/NATO attempts to use surface naval forces, cruise missiles and tactical aviation for power projection in case of need. In the initial stages of the hypothetical conflict in the Black Sea, Russian surface forces under the protection of anti-ship missiles and medium-range air defense systems will dominate in this part of the oceans – until US creates their own interservice grouping in the region, which would require at least 2-3 weeks.

Strategic defensive posture does not mean the refusal of the Russian Federation to take active offensive actions at the operational and tactical levels. Moreover, active strategic defense requires a proactive approach at the lower levels. In this case, a complex system of A2/AD capabilities actually creates a favorable environment for the active action of the BSF at the operational and tactical levels.

At the same time, the potential of the Russian Federation to project force in the Black Sea basin on its own is inferior to the potential to prevent the projection of force by US/NATO forces. Russian potential of sea-denial should not be conflated with potential to such sea-control exercises as blockade. Though enhanced during last 6 years grouping of forces in occupied Crimea makes Russia more self-confident in Black Sea – especially with regards to such countries like Ukraine which doesn’t have NATO article 5 protection clause.

Romania

Of all NATO Black Sea countries, Romania is at most risk due to the activities of the Russian Federation in Crimea – due to its geographical proximity to occupied peninsular and economic activities at sea. Last year, almost 66.6 million tons of goods went through Romania’s seaports.

Intensification of the Russian military threat forced Romania to seriously return to its fleet modernization program, which was planned to begin in the second half of the 2000s, but had to be delayed due to the global financial and economic crisis of 2008-09, which in turn led to defense budget reductions. As for today Romanian navy has 18 major surface warships and boats built in the 1980s-1990s. As a result, these ships and boats do not meet the modern sea warfare requirements like robust air-defense.

In 2017, Bucharest launched a program to modernize the country’s armed forces worth 8.9 billion euros, of which 1.6 billion euros are planned to be spent on the naval component. Romania’s plans to modernize its navy include the purchase of 4 new multifunctional corvettes, the modernization of 2 Type 22 frigates, the purchase of new ground-based anti-ship missile systems to replace the Soviet “Rubezh” systems.

The purchase of four multifunctional corvettes is currently a major component of current navy modernization program. The new ships are to replace 4 anti-submarine corvettes that were launched during 1983-91. These ships do not have anti-ship missiles and a serious air defense system, and therefore are outdated.

Bureaucratic obstacles have led to a significant slowdown in the implementation of the project to build 4 new corvettes. Although formally, the process of selecting a new type of corvette was started back in 2016. Respective tender was suspended and relaunched two times in 2018 and 2019. Second time it was specified that prospective corvette’s displacement could be up to 3500 tons and it should be able to accomplish at least 2 of 3 major tasks in sea warfare (ASuW and AAW or ASW). In July 2019, Romania finally decided to choose Gowind 2500 corvette from the French company Naval Group. All 4 corvettes are expected to be built in 7 years and the first to be transferred to the Romanian navy in 2022. As part of the plan to create new corvettes, the Romanian government plans to promote the development of local industry. As a consequence, according to the tender conditions for 4 corvettes, the winner must have local production facilities to build the hulls of ships. This requirement is logical from the point of view of previous Romanian experience – out of 18 current ships and boats 16 were built in Romania.

Plans to upgrade two Type 22 frigates bought in UK in mid 2000s is indeed in question. The budget of this project is only 220 million euro, although the nomenclature of work on these two frigates involves the installation of new radars, new combat management systems, air defense interceptors and anti-ship missiles. Therefore, it is quite possible that in the 2020s, instead of upgrading the respective frigates, it will be decided to write them off. The chances of this would increase greatly if the program to create 4 new corvettes achieves significant results to that time.

By 2023, Romania plans to choose a supplier of new ground-based anti-ship missile complexes – purchase of 3 batteries of anti-ship missile complexes is expected to cost 200 million euros. The tender to procure new ground-based anti-ship missile complexes was launched in October 2018. Also, in 2018 Bucharest discussed the possibility of purchasing 3 diesel-electric submarines. The idea of getting 3 submarines is interesting because of the asymmetric action potential of this type of weapon. However, the final decision on this issue will not be done before the end of 2020. The cost of 1 modern conventional submarine (up to 500 million euros) may force Romania to abandon this idea.

Bucharest separately purchases medium-range Patriot air defense systems and F-16A/B Block 15 fighter jets. These systems can also be used to influence the situation at sea. By mid-2020s, Bucharest may create its own analogue of A2/AD zone as opposed to the Russian one already established in Crimea. As a result, the United States is ready to rely on Romania as part of a policy to counteract Russia’s growing influence in the Black Sea. This decision is logical both because of the existence of a relevant political position in Bucharest and thanks to an active program of modernization of the Romanian armed forces.

However, it should be noted that the modernization of other army branches competes with the needs of the navy modernization. For instance, the purchase of the first batch of used fighter jets in Portugal forced Bucharest to postpone the start of the tender for the purchase of corvettes from 2012 to 2016. Thus, the relatively weak economic base will be another obstacle to the rapid modernization of Romania’s navy, as well as to all the forces that can affect the situation at sea.

Bulgaria

Unlike its northern neighbor, Bulgaria is more reserved about Black Sea security issues. Despite its membership of NATO and the EU, Bulgaria’s foreign policy continues the tradition of balancing between West and Russia. So, in 2016, on the eve of the NATO Summit in Warsaw, Bulgarian Prime Minister Boyko Borisov came up with the idea of ​​turning the Black Sea into a demilitarized zone. Similarly, Bulgaria is partly responsible for the failure of the creation of a separate NATO flotilla in the Black Sea in 2016. The Bulgarians could not agree with the fact that Turkey would command the respective forces on a rotational basis. In addition, the creation of a suitable flotilla could have been seen as too anti-Russian step, which could only lead to an undesirable exacerbation of tensions in the Black Sea basin, which in turn could have had a negative impact on Bulgaria’s tourism sector. Statement made by Prime Minister Boyko Borisov during visit to Washington in November 2019 on readiness to host NATO maritime security coordination center in Varna should also be perceived through the lenses of balancing policy. This statement could please Washington which expects more forceful approach to Russia. But coordination center is not the same as commitment of specific platforms for the combined permanent NATO Black Sea basin flotilla. 

However, despite such political calculations, Bulgaria plans to increase defense spending to 2% of GDP by 2024. Similarly, the current head of the country Rumen Radev, despite the desire to maintain good relations with the Russian Federation, advocates the modernization of the country’s armed forces. Today, the country has a government program of modernization of the armed forces, which was adopted back in 2015. This document is significant in that it indicates the absence of a significant conventional threat to NATO and Bulgaria in the Black Sea.

Respective program of modernization of the armed forces envisages strengthening of the Bulgarian navy. The current basis of the combat potential of navy is 3 frigates purchased in Belgium during the 2000s, as well as 1 missile corvette project 1241, 1 anti-submarine frigate and 2 anti-submarine corvettes of Soviet construction. Interestingly, unlike Romanian frigates purchased in the UK, Bulgarian frigates purchased in Belgium were handed over to Sofia with available anti-aircraft and anti-ship weapons.

Since 2004, the possibility of purchasing new corvettes has been actively discussed in Bulgaria. At that time, option to purchase at least 4 corvettes was discussed. However, at the moment, according to the program of modernization of the Bulgarian national fleet, purchase of only 2 corvettes/multipurpose patrol ships is discussed. The cost of creating two ships varies from $ 471 million to $ 567 million. The project was planned to be implemented by 2022-24. The first tender for the purchase of two ships was announced in 2017 and then canceled. The second tender was announced in 2019. In March 2020 it was reported that Sofia decided to opt for 2 Lurssen built corvettes/multipurpose patrol ships. However, there may be problems with the financing of this project. Earlier, Bulgaria had said that payments for two ships would be extended over a period of 10 years. Today, an additional problem may be the purchase of 16 F-16 Block 70/72 fighter jets to replace the Soviet MiG-29 fighter jets. In fact, the government may not be left free to finance build-up of 2 corvettes/multi-purpose patrol ships.

It is also interesting that the government program of development of the Bulgarian Armed Forces from 2015 envisaged in addition to the acquisition of new surface warships the acquisition of ground-based anti-ship missile systems to replace the Soviet systems. However, there is no specification of this goal in the country’s military procurement plans. This is due to significant financial constraints in the country.

Thus, at political and military level, Bulgaria, unlike Romania, cannot be considered as an independent influential player in Black Sea military security issues.

Turkey

Of all NATO’s Black Sea countries, Turkey has the greatest military potential to influence the maritime situation in this part of the world ocean. On paper Ankara has 16 frigates, 10 corvettes and 12 submarines. However, such a formal numerical advantage, including over Russian Black Sea fleet, does not mean that Ankara is ready and can be an active player in curbing Russian ambitions in the region. On the contrary, there is an opposite tendency. First of all, at the level of Turkey’s grand strategy towards the Black Sea basin.

In fact, Ankara is currently pursuing a policy that was initiated in the 1990s in attempt to build a security architecture in the Black Sea basin along with Moscow, including by minimizing interventions by non-regional states, primarily the United States. Turkey actively demonstrated this approach in 2008. At the time of the Russian war against Georgia, Ankara was not a neutral bystander, but was playing to the Russian side when it came against the possible expansion of the US naval presence in the Black Sea with a possible formal violation of the Montreux Convention. Turkey opposed such a move.

Respective Turkish approach continues to be implemented by Ankara after the Russian aggression against Ukraine began. Turkey did not recognize the annexation of Crimea, however, and it did not join the sanctions against the Russian Federation imposed by the US and the EU. In the Navy’s Development Strategy (October 2015), Ankara stated that its goal was to create a Black Sea security community that would eliminate the need for outside players to interfere in the region’s affairs. The document also said that the US, NATO and the EU had virtually left the Russian Federation no choice but to react aggressively in the case Western attempts to expand their sphere of influence by means of Georgia and Ukraine. As a consequence, Ankara, unlike Bucharest, is not an active supporter of NATO’s increased presence in the region. Therefore, Turkey did not put this issue on the agenda at the NATO Brussels Summit in July 2018. Recep Erdogan’s statements in the spring of 2016 criticizing the Alliance for inaction on the Black Sea security, which as a consequence becomes a Russian lake, can be viewed in the context of the then-Turkish-Russian crisis in relations against the backdrop of the November 2015 downing of the Russian Su-24M by Turkish F-16. After Ankara and Moscow succeeded in normalizing relations in the summer of 2016, the Turkish side has shown no active stance on the need to increase US and NATO presence in the Black Sea basin. In the conditions when the Russian Federation receives new levers of influence on Turkey, including through the Turkish Stream gas pipeline, it can be expected that in the case of the Black Sea security, Ankara will continue to defend a position closer to the interests of the Russian Federation than the interests of countries such as Romania or Ukraine. Therefore, it is not surprising that at once a number of American researchers are skeptical about the possibility of betting on Turkey in the strategy of counteracting the spread of Russian influence in the Black Sea basin. Moreover, there is an open distrust on the part of Washington about Turkey’s ability to go within the limits of NATO’s unified Black Sea policy.

Turkey’s perception of security issues in the Black Sea is affected by two other important points. First of all, this issue is not self-sufficient for Ankara – including because Turkey’s economic activity center is in the Aegean and Mediterranean sea. As practice shows, Turkey’s position on the Black Sea security is a consequence of the dynamics of relations with the US and the Russian Federation on a number of other issues – including the Syrian conflict or confrontation over the supply of S-400 air defense systems. Similarly, the vision of the national fleet’s functions directs Ankara to actively use the Navy in matters relating to the Aegean and Mediterranean seas. In the first case we are talking about territorial disputes with Greece, in the other, about supporting the unrecognized Turkish Republic of Northern Cyprus, as well as the issue of extraction of energy resources in the eastern Mediterranean. Such dynamics displaces issues related to the Black Sea security from Turkey’s foreign policy agenda and makes the issue not self-sufficient but secondary, the policy of which is determined by the situation in more important areas.

All these calculations make it impossible for Turkey to play an active role as a deterrent to Russian military expansion in the Black Sea. This is reinforced by the fact that formally, the Turkish Navy, which dominates the Black Sea Fleet in terms of the number of hulls of the respective classes, can no longer compete equally with the Crimean grouping of Russian troops. Only 12 of the 16 frigates could be considered more or less eligible for this task. The 8 frigates are the former Oliver Hazard Perry American frigates, which were obtained in the 1990s and early 2000s and then upgraded to enhance the air defense capabilities. Another 4 Barbaros class frigates, which were created in the second half of the 1990s, are also being upgraded to enhance the capacity of air defense. Upgrade envisions installing new radars and new ESSM interceptors. Of the 10 Corvettes, only 4 are modern Ada-class corvettes. A common weakness of the Turkish fleet is also that the ships lack long-range land attack missile potential. This potential is important in the context that much of Russian capabilities to influence the situation in the Black Sea is related to land-based platforms in the occupied Crimea.

At present, Turkey plans to develop its own military-industrial complex (MIC) at the expense of naval construction. This involves not just the Ada Project corvettes, which are the first indigenous ones, including the Turkish Atmaca anti-ship missile. It also relates to Istanbul class frigates and TF-2000 project air defense frigates/destroyers. Ankara’s desire to develop its own MIC at the expense of meeting the needs of the national navy significantly slows down the process of obtaining modern ships that would be able to play an active role in Black Sea security if Turkey so desires.

As it was shown, there are a number of factors affecting Turkey’s Black Sea policy. This is a desire not to get involved in an open confrontation with the Russian Federation on the US/NATO side, combined with the desire to resolve Black Sea security issues together with Moscow. This is due to the lack of sufficient economic incentives and the presence of other problems in the Aegean and Mediterranean seas, which require the resources of the Turkish Navy. Attempting to develop its own MIC by meeting the needs of the Navy slows down the process of obtaining new ships. At the same time, the Turkish fleet in its present form, although quantitatively still superior over Russian Black Sea fleet, but qualitatively lags behind the requirements imposed by the new Russian weapons systems in the Crimea. A particular downside is the lack of land-attack long-range cruise missiles. This set of political and military factors has determined that the United States does not currently consider Turkey as a state that could be relied on to implement a unified Western strategy to counteract Russia’s growing influence in the Black Sea basin.

US

The United States identifies the Black Sea as one of the eighteen key regions of the oceans, requiring attention and appropriate resources because of its importance. Thus through the pretense of destroyer USS Donald Cook in Black Sea back in early March 2014, the US was were able to demonstrate their concern about the process of occupation of the Crimea.

US military capability will be decisive in the event of a war in the Black Sea area involving the Russian Federation and NATO countries. It concerns the surface ships and submarines of the US Navy, which are carriers of the Tomahawk cruise missile. Missiles of this type in the case of their massive use can effectively counteract created in the occupied Crimea an interservice grouping of Russian troops. So it is not surprising that the presence in the Black or adjacent seas of American destroyers with guided missile weapons is the cause of big irritation in Moskov. And that is why the Russian forces in the occupied Crimea are concerned mostly with the issues related to air defense. Another important factor will be the ability of the United States to build up tactical fighter aircraft grouping. To this end, 4 airfields have been modernized in Romania, Hungary and Slovakia as part of the European Deterrence Initiative. The United States also plans to bring in strategic B-52 bombers, which are carriers of air-to-land cruise missiles, as needed. This is evidenced by flights of this type of aircraft in October 2019 over the Black Sea. The involvement of up to 4 F/A-18 Super Hornet fighter squadrons based on aircraft carriers is not excluded in Washington. In 2018-19, USS carriers Harry S. Truman and USS Abraham Lincoln explored the possibility of using deck aviation in the event of a conflict in CEE – including a possible conflict in the Black Sea basin. From this it can be concluded that the restriction of the Montreux Convention on the tonnage and length of stay of warships of non-littoral states in the Black Sea is not of fundamental importance for the USA if it is necessary to react to the aggravation of the situation in case of war. Washington will rely on missiles with stand-off potential, as well as tactical aircraft, rather than on presence of its surface ships in the Black Sea as the prime means of response.

However, despite such preparations, Washington is facing with a mismatch in the capabilities of its armed forces and the need to fulfill all its commitments in Eurasia. This has a negative effect on the ability of the United States to maintain maximum naval presence in the Black Sea region. For example, in March 2019, then-Commander-in-Chief of the US European Command and NATO Forces in Europe, General Curtis Scaparotti, noted that American forces on the continent still need at least 2 more destroyers with guided missiles to respond actively to Russian expansion. The lack of resources at the disposal of the US military in Europe is well demonstrated by the fact that last year all four US missile destroyers, assigned to the port of Rota (Spain), visited the Black Sea. 3 of 4 destroyers visited Black Sea twice last year. In this way, the 6th Fleet Command makes maximum use of available resources to maintain its presence in European waters, including the Black Sea.

In fact, the Central Command and 5th Fleet (Middle East and Persian Gulf) are competing with 6th Fleet for resources of US Navy bases of east coast. In 2018, supercarrier USS Harry S. Truman twice visited the area of ​​responsibility of 6th fleet – at the same time in the Gulf region US did not have a carrier strike group. In 2019 four US Navy ships (1 cruiser, 3 destroyers) were forced to complete missions in European waters quickly in late September and early October and head to the Gulf to support USS Abraham Lincoln. These ships visited Souda Bay (Crete, Greece) during transit, but because they were forced to quickly go to the area of ​​responsibility of the 5th fleet, they were unable to enter the Black Sea to display the flag. This year USS Ross entered Black Sea only at the end of February – the first US combat ship in 2020. At the same time USS Carney which was in Black Sea only once in 2019 this year went to 5th Fleet AOR given rise in tensions with Iran. Now for the first time since 2012 2 US supercarriers (USS Harry S. Truman and USS Dwight Eisenhower) are near Iran – and none is in 6th fleet area.

As a result, a rather ambiguous situation is emerging. On the one hand, US is pinned with the greatest hopes for its ability to counteract Russia in Black Sea. This is due to the significant economic weakness of countries such as Ukraine, Georgia, Romania, Bulgaria, which makes it impossible for them to finance relevant naval programs in a timely and qualitative manner. Only United States can fairly quickly offset the relative military weakness of the Black Sea states. In addition, only United States has the appropriate missile capability to effectively combat Russian major combat platforms in occupied Crimea if necessary. Washington not only understands the United States’ exceptional role in Black Sea security, but also works on various aspects of the response to the deteriorating situation in Black Sea basin up to the possible need to wage a high-intensity war. Washington, on the other hand, faces a lack of resources in the context of its ability to fulfill its formal or informal obligations towards the countries of Europe, the Middle East and the Indian-Pacific region. As a consequence, it significantly reduces Washington’s ability to play an active role in Black Sea security. The Donald Trump administration’s policy of escalating the confrontation with Iran is effectively diverting resources from containment of Russia. This is best demonstrated by the fierce competition between the 5 and 6 fleets for resources of the US Navy east coast bases. Thus, Washington’s desire and willingness to play an active role in Black Sea security is counterbalanced by the lack of available resources given needs of US global posture.

NATO

In the case of NATO’s Black Sea policy, not only the lack of resources but also the considerable reactivity in response to the Russian military build-up in occupied Crimea is evident. So, until the fall of 2016, the Alliance preferred to largely ignore Black Sea security issues. In essence, all attention was focused on strengthening the defense capabilities of the northern part of the eastern flank of NATO – the Baltic States and Poland. This approach, on the one hand, is justified because the Russian Federation has far more tools to project force on land than at sea. The possible aggression against the Baltic states with their partial or full occupation looks much more realistic than a hypothetical Russian landing near Constance or the mouth of the Danube. However, the neglect of the Black Sea security against the background of much faster militarization of Crimea than the Kaliningrad region was criticized by a number of US researchers back in 2016. At the NATO level, Black Sea security issues began to be discussed only in October 2016, with measures taken which have little to do with maritime security itself. It concerns the decision to establish a multinational brigade in Romania based on Romanian forces. Separately in 2017, the practice of engaging tactical fighter aircraft of NATO non-Black Sea countries to intercept Russian aircraft in Romania’s airspace was initiated. It involves just 4 fighters.

In the case of the naval component, NATO prefers to rely in this case on the Black Sea states or on geographically close states such as Greece or Turkey. When ships of SNMCMG 2 came to Odessa in October 2019, out of 4 ships 2 belonged to Romania and Bulgaria navies. In part, this approach to rely on coastal countries’ navies to counteract the Russian Federation is justified, since there are known limitations in the Montreux Convention on tonnage and the amount of time for ships of non-Black Sea countries to stay in the area. On the other hand, countries such as Romania or Bulgaria cannot handle the Russian challenge on their own because of a lack of resources. At the same time, although Turkey has the appropriate resources, it prefers to follow its own course in Black Sea security, as practice shows.

Formally, NATO is increasing its presence in the Black Sea. So, in 2017, Alliance ships were in the sea for 80 days. In 2018, that figure has grown to 120 days. In 2019, it is estimated that the presence of NATO ships in the Black Sea was only 100 days. Another 125 days of presence in the Black Sea were provided by US Navy ships. However, unlike the United States, which provides missile destroyers, NATO presence is sustained with ships of different capabilities. Some of them have appropriate combat capabilities (missile destroyers and frigates). But others (mine sweepers, auxiliary ships) are not comparable with Russian capabilities in occupied Crimea. Thus, the quality of NATO presence is inferior to that of the US Navy.

Ukraine

The occupation and militarization of Crimea had the most negative impact on the naval security of Ukraine because of the unique position of the peninsula, which actually hangs over both the Black Sea and Azov ports of our country. At the same time, Kyiv cannot direct all its resources to enhance potential at sea, given the much greater threat from Russia on land. In these circumstances, Ukraine is implementing a series of military and non-military measures aimed at enhancing the deterrent effect and safeguarding national interests at sea. That’s because much is at stake for Ukraine in the context of Black Sea military security. During 2019, 160 million tons of cargo passed through 13 key seaports of Ukraine – 121 million tons of which was the export of Ukrainian products.

Within the framework of the implementation of the National Security Strategy and the Military Doctrine, the military presence in the southern regions of Ukraine has been increased through the deployment of new units of Army and Navy. Thereby, the threat of successful Russian landing was reduced. Parallel within the framework of the missile program, work is being carried on the Neptune anti-ship cruise missile, which should, by mid-2020s, become the basis of anti-ship missile complexes of various types.

At the same time in parallel to national actions, additional measures are being taken to deter aggressive actions by the Russian Federation at sea in the framework of cooperation with the US and NATO. Cooperation with the USA allows to develop the ship and boat capabilities of the Navy through the transfer of boats of the Island class to Ukraine. First two came two Odessa in November 2019 – three more planned to be transferred in 2021. Also, possibility of Mark VI boat transfer first become known in March 2020. The increased presence of US destroyers in the Black Sea area is an additional factor in maintaining stability and security. In the same way, the US Congress is actively involved in the issues related to Ukraine’s naval potential. Since 2018 the Pentagon’s budgets approved by Congress include provisions for enhancing Ukraine’s defense capabilities at sea.

Due to the relative weakness of its economic potential, Ukraine will in the future be forced to rely on a set of military and political-diplomatic means to safeguard its own interests in the Black Sea.

Conclusions

The slowdown in the arrival of new ships to Russian Black Sea fleet did not affect the training tempo of Russian troops in the occupied Crimea. Moscow continues to harbor desire to make it as difficult as possible for the US/NATO to project force in the Black Sea basin in case of need. On the other hand, problems with the completion of the rearmament of the Black Sea Fleet together with aging of majority of ships call into question the possibility of an effective long-term blockade of Ukrainian ports of the Black Sea. Though Russian potential should not be underestimated and it’s wise for Ukraine and its international partners to prepare for worse-case scenario.

NATO countries in the region respond differently to the growing Russian threat. Romania and Bulgaria are implementing plans to modernize their armed forces and are ready to increase defense spending to 2% of GDP. Bucharest not only has more financial resources to modernize, but also demonstrates the political will to counter Russia in Black Sea. At the same time Sofia is more limited in financial capacity and prefers to balance between the Russian Federation and Western structures. Turkey’s attention in the context of naval security is focused mainly on the Aegean and Mediterranean seas. At the same time, Black Sea security is not a self-sufficient issue for Ankara. Taken together, these calculations deter Turkey from actively countering Russia in Black Sea.

The US is ready to play an important role in the Black Sea security issue and is working out different scenarios in the event of a possible major war with Russia. However, other regions are actively competing for Washington’s resources – Europe is forced to compete particularly closely with the neighboring Middle East. NATO is passive in Black Sea security. NATO prefers to focus more on scenarios of possible war in the Baltic States and Poland than on scenarios of the Black Sea war despite the fact that Crimea was militarized much more heavily compared with Kaliningrad exclave in last six years.

Mykola Bielieskov,

Kyiv-based analyst specializing on

Ukraine foreign, defense and security policy

Проблеми сучасної війни на суші – чи виживе принцип концентрації сил в нових умовах?

Найкраща стратегія – це завжди бути дуже сильним,

насамперед – взагалі, а далі – в вирішальному пункті.

Карл фон Клаузевіц

 

Відомий прусський теоретик війни, автор одного із фундаментальних досліджень про особливості війни як суспільно-політичного явища знав що говорив. Найвідоміші полководці це ті, хто вміли із одного боку зв’язати сили ворога битвою, але при цьому в місці вирішального удару створити значну перевагу в силах і засобах. Чи не найвідоміший перший приклад цьому це фіванський полководець Епамінонд, який в битві при Левтрах (371 р. до н.е.) по особливому вишикував фалангу. Замість традиційного рівномірного розподілу сил Епамінонд сконцентрував переважаючи сили на лівому фланзі і поки центр і правий фланг стримували ворога наніс вирішальний удар. Славився подібним підходом і Сципіон Африканський, який переміг Карфаген в Другу пунічну війну якщо вірити Безілу Ліддл Гарту. Дотримувалися відповідного підходу і Фрідріх Великий та Наполеон. Принцип концентрації сил на вирішальному напрямку удару зберігся і до сьогодні. Про нього згадує та ж Доктрина НАТО щодо ведення операцій. Інша справа, що із часу Фрідріха Великого і Наполеона принцип концентрації сил пережив декілька реінкарнацій і змін. На сьогодні ж проблема в тому на скільки цей принцип релевантний в сучасних умовах, що створює одну із головних дилем для ведення війни в майбутньому.

Революція Мольтке-старшого

Очільник Генерального штабу Пруссії (а пізніше об’єднаної Німеччини) в 1858-88 роках був знайомий із працею свого співвітчизника Карла фон Клаузевіца, а тому знав про принцип концентрації сил і засобів на вирішальному напрямку. А іще Мольтке-старший підсвідомо розумів, що війна ніколи не стоїть на місці – зміни в засобах ведення війни повинні призвести до змін форм і методів її ведення. Іншими словами абсолютних істин в військовій справі немає, а все залежить від конкретних обставин.

А обставини таки змінилися за 50 років із часу коли зірка Наполеона іще сяяла над Європою. Дальність і вогнева потужність гвинтівок виросла в рази. Артилерія із сталі стала більш дальнобійною. А залізниця і телеграф разом із появою сучасної бюрократії і націоналізму як суспільного феномена дозволили мобілізувати армію чисельністю 400-500 тисяч осіб державі яка була чи не найслабшою із п’ятірки великих держав коли мова йде про Пруссію.

Фрідріх Великий і Наполеон здійснювали концентрацію, маневр і прорив переважаючими силами на визначеному напрямку в рамках виключно самої битви. Мольтке-старший зрозумів, що робити подібним чином в умовах зростання вогневої могутності піхоти означає знищення сил прориву. Замість простої концентрації сил і продавлювання слабого місця оборони ворога для виходу в фланг в рамках самої битви краще спробувати здалеку обійти ворога. І починати це треба іще в процесі стратегічного розгортання армії перед початком власне бойових дій. Новація Мольтке-старшого як раз була в цьому – армія замість того, щоб вступати в бій єдиним цілим буде робити це частинами і з різних напрямків, а не шляхом сформованого наперед перед битвою центру і флангів військ як це робили Фрідріх Великий чи Наполеон.

До розконцентрації сил під час маневру Мольтке-старшого, до речі, штовхали не лише зростання вогневої могутності зброї і неможливість як наслідок робити прорив із фронту. Зростання кількості солдат і обозів робили армію мало мобільною, якщо вона йшла традиційно єдиною походною колоною. Єдина колона могла розтягнутися на десятки кілометрів, а її хвіст іще не виходив на марш, коли голова вже прибувала на місце нового  базування. Замість цього глава Генштабу Пруссії запропонував окремим корпусам іти своїми дорогами і зближатися лише під час битви. Це давало дві великих переваги над будь-яким ворогом, який воював по заповідям Наполеона. Корпуси, які шли окремими шляхами, а не єдиним, могли швидше вступати в бій – вони могли швидше розгорнутися із походного стану в бойовий і атакувати із декількох напрямків. Плюс таке от розтягування сил по фронту під час маршу на противагу єдиній походній колоні дозволяло прусакам охоплювати ворога географічно іще в процесі розгортання.

В 1866 році в війни проти Австрії Мольке-старший діяв по новому іще доволі інтуїтивно. До розподілу збройних сил на три армії, які розтягнулися по фронту на більше 250 км, його в тому числі стимулювала тодішня система залізниць, яка не дозволяла сконцентрувати армію швидко в одному місці. Сучасники Мольке-старшого дивувалася, що таке от розгортання по суті порушило одну із заповідей Наполеона щодо концентрації сил не лише під час бою, але і на марші. Багато-хто відверто і посміювався із недалекоглядності глави Генштабу Пруссії, вважаючи що таким чином Австрії буде легше знищити супротивника частинами. Але як виявилося Мольтке-старший інтуїтивно і частково випадково заклав основи для майбутньої перемоги як показала битва під Садовою. Поки одна частина прусських збройних сил сковувала армію Австрії на чолі із Бенедеком інша непомітно підійшла і завдала нищівного удару.

В війні 1870-71 років проти Франції Мольтке-старший вже діяв не інтуїтивно, а на основі проаналізованих і засвоєних уроків кампанії 1866 року. В 1869 році в прусські війська надійшла директива, яка чітко пояснювала чому необхідно із далеку іще під час маршу обійти ворога і зайти йому в фланг, а не намагатися зробити це в рамках класичного продавлювання в фронт бойових порядків ворога. Тим самим Мольтке-старший ввів правило «йти окремо, але воювати разом» на противагу наполеонівському принципу концентрації сил як під час маршу так і битви.

Нові принципи знову спрацювали блискуче – за 1 місяць боїв французької армії, яка іще не знала такого поняття як розгортання сил в фронт під час маршу, не стало. Мольтке-старший виконав обидва принципи Клаузевіца щодо того якою має бути гарна стратегія. Спочатку були розгорнуті збройні сили, які майже в 2 рази переважали сили Франції. І цих сил завжди було більше в потрібний момент на ключовому напрямку. Але досягалася це за рахунок того що сили відразу були поділені спочатку на три, а тоді на чотири армії, які пересувалися не однією дорогою, а кожна на своєму напрямку. Це дозволило набагато швидше вводити з’єднання в бій і іще під час маршу по суті створювати основи для охоплення ворога в кільце, що і було зроблено спочатку біля Меца, а тоді біля Седану.

Так народилося оперативне мистецтво разом із оперативним рівнем війни як проміжним між тактикою і стратегією. Принцип концентрації сил на необхідному напрямку тепер починали реалізовували на марші, а основи закладати іще під час стратегічного розгортання.  Сама битва в розумінні Фрідріха Великого чи Наполеона іще повністю не зникла, але масштаби дій військ виросли. Замість поля в максимум декілька кілометрів в довжину і глибину війська діяли один проти одного розтягнувшись на десятки і сотні кілометрів. Саме в той час, коли одні з’єднання по фронту сковували ворога своїми діями за десятки кілометрів в цей самий час йшли інші з’єднання, які мали зайти ворогу в тил чи фланг. Принцип концентрації сил таким чином вижив. Але здійснювали його вже не в рамках окремої сутички, а в рамках операції яка по фронту і в глибину розтягнулася на сотні кілометрів.

Революція двигунів

Наступник Мольтке-старшого на посаді очільника Генштабу Німеччини Альфред фон Шліффен особливо любив відому битву при Каннах, де сили Ганнібала змогли оточити і знищити римлян за рахунок флангових ударів кіннотою. Шліффен не просто так цікавився битвою при Каннах – він мріяв повторити досягнення Ганнібала. Проте вже не на тактичному рівні, а в рамках великої операції. Пізніше відповідні ідеї лягли в основу відомого однойменного плану, який передбачав фланговий обхід армії Франції через Бельгію і Париж для того, щоб притиснувши французів до кордону в Ельзасі і Лотарингії, змусити їх капітулювати чи знищити.

Проте німці так захопилися маневром, а не знищенням сил французів плюс не змогли створити належної переваги в кількості сил на вирішальному напрямку, що не змогли навіть завершити обхід Парижу на початку вересня 1914 року. Крах плану Шліффена, створення сполошних ліній фронту через мобілізації мільйонів чоловіків, а також рівень розвитку тодішній технологій поховали надії на обхід із флангів поки хтось стримує ворога по фронту.

Виникла патова ситуація. Для того, щоб оточити і знищити великі з’єднання ворога треба було вирішити відразу два завдання. Перш за все прорвати оборону ворога на тактичному рівні. Це було доволі непростим завданням, адже оборона ешелонувалася, тобто створювалося декілька радів траншей, які прикривали колючим дротом, підсилювали артилерією і з яких солдати тримали наступаючих під перехресним вогнем із кулеметів. Сучасна тактика піхоти в оборони виникла саме тоді – її розробили німецькі війська. Але навіть прорвати лінію фронту було іще лише половиною проблем. Далі треба було розвивати успіх на оперативну глибину. Тобто діяти необхідними силами швидше чим ворог підводитиме резерви чи виводитиме сили, для яких є загроза оточення.

Із завданням прориву ешелонованої оборони ті ж німці в Першу світову війну в кінці кінців навчилися справлятися. Навіть без допомоги танків як це робили французи і британці, а лише спираючись на артилерію і штурмові групи. Але потім виникала проблема розвитку прориву, яку так до кінця війни і не вирішили. Сили наступу на загал не змогли рухатися швидше чим ті, хто оборонялися як показав той же наступ німців навесні 1918 року на західному фронті. Війська яким загрожувало оточення просто відходили і займали нові позиції поряд із підкріпленням. Німці хоч і захопили нові території, але не змогли оточити і розгромити з’єднання ворога.

Нову революцію як відомо зробили двигуни внутрішнього згорання – точніше танки і тактична авіація підтримки на їх основі. В СРСР кінця 1920-х і на початку 1930-х років найбільш глибоко була пророблена проблема спочатку прориву лінії оборони ворога в декількох місцях на тактичну глибину, а потім розвитку прориву для оточення і знищення великих з’єднань ворога за допомогою флангових концентричних ударів. Тепер принцип концентрації сил спрацьовував як в рамках прориву оборони ворога так і в рамках використання факту прориву фронту для оточення і знищення сил ворога. Так радянські теоретики вирахували що для прориву ворожого фронту необхідно щоб на 1 кілометр фронту було від 85 до 100 стволів артилерії. Само собою необхідна кратна перевага в живій силі на визначених ділянках прориву. В той же час танки і моторизована піхота за підтримки авіації мали розвивати прорив. Для цього механізовані з’єднання в СРСР об’єднували в окремі корпуси, а тоді і армії, а в 3 Райху в танкові групи, а далі і танкові армії. Тим самим замість простої концентрації сил необхідно було досягнути переваги як в силах здійснення прориву так і в силах розвитку прориву.

Друга світова війна справедливо вважається часом тріумфу танків, яку підтримувала моторизована піхоті і авіація – зявилася необхідна мобільність сил, якої так не вистачало для розвитку проривів під час Першої світової війни. Спочатку нацисти, а потім і радянські війська продемонстрували правильність теоретичних побудов концепції «глибокої операції». Так радянські танкові армії могли пройти до 200 км, здійснюючи охоплення і знищення ворога. Хоча як показала оборона Москви чи Ленінграду там, де радянським військовим вдалося прорахувати місце майбутньої атаки танків і сконцентрувати належну кількість артилерії то перемогу отримувала остання. Однак артилерія була іще далеко не така мобільна, а її дальність була не більшою 15 км, щоб кинути виклик домінуванню танків на оперативному просторі.

Проте на загал застосування танків і авіації лише до певної міри було революційним кроком. Самої ідеї масування сил і засобів нові інструменти здійснення прориву і його розвитку не відмінили. Війна все одно зводилася до прориву переважаючими силами оборони ворога, введення сил розвитку прориву, оточення із флангів і подальшого знищення сил супротивника. Мольтке-старший звичайно здивувався б як за 50 років після його смерті пішло далі воєнне мистецтво. Але не зважаючи на зміни тактики і оперативного мистецтва це були все ті ж фронти, де головне були обходи і флангові удари. Змінилися лише масштаби і засоби дій.

Ядерна революція і повітряно-наземної битва

Приблизно перші 10 років після завершення Другої світової війни коли мова йшла про нове глобальне зіткнення США і СРСР жили в парадигмі уроків попередньої війни. Масовані танкові удари і далі розглядалися як засіб оточення і знищення сил ворога. Єдине що додалося це більша механізація піхоти для якої створити спочатку БТРи, а тобі БМП, щоб ті могли встигати за танками.

Проте ядерна епоха все більше почала давалися в знати. Виникла низка дилем, яка ставила в ступор тих, хто відповідав за перспективне планування і проведення операцій. Посилення могутності ядерних боєзарядів разом із їх зменшенням і покращенням засобів доставки давали змогу знищувати великі з’єднання ворога без необхідності здійснення прориву і введення сил розвитку прориву із метою оточення і розгрому сил супротивника. Проте навіть якщо застосувати ядерні боєзаряди лише для проламування тактичної оборони ворога і вводити потім масовані бронетанкові і мотопіхотні підрозділи сили розвитку прориву представлятимуть собою прекрасну ціль для нанесення ворогом ядерних ударів. Тим самим ядерна епоха наче ставила під сумнів спроможність вести операції. Принцип масування сил, якого вчив Клаузевіц тепер виглядав як анахронізм, а не вдала порада.

Досягнення стратегічного ракетно-ядерного паритету між СРСР і США на початку 1970-х років змусило військових теоретиків обидвох країн більш стримано дивитися на перспективи застосування навіть тактичної ядерної зброї, що несло ризики ескалації аж до обміну стратегічними ядерними ударами. Навпаки зявилося бажання отримати потенціал вести бойові дії звичайним озброєнням якумого довше без переходу порогу ядерної ескалації. А тому і в СРСР і в США із середини 1970-х років знову повертаються до пропрацювання проблематики ведення конвенційної широкомасштабної міждержавної війни.

Проте і за таких умов для принципу масування і маневрування великими з’єднаннями виникла інша загроза – можливість нанесення конвенційних ударів на все більшу глибину. Так якщо в Другу світову війну найпотужніші артилерійській системи могли вести вогонь на дальність не більшу 15 км то на середину-кінець 1980-х років ствольна артилерія могла працювати на дальність в 30-40 км. Реактивні системи залпового вогню теж не стояли на місці – замість примітивних реактивних мінометів («Катюш») з’явилися системи із дальністю до 70 км. Окремо розвивалася лінійка ракетних систем в звичайному оснащені. Тим самим вже не треба було здійснювати прориву тактичної оборони і вводити сили прориву для оточення і знищення з’єднань супротивників.  Можна було відразу наносити удари на глибину. Головним в цьому плані було отримання вчасного цілевказання. Як наслідок поряд із новими засобами ураження з’являлися нові засоби космічної і авіаційної розвідки. Поєднання засобів розвідки, спостереження і управління та систем ураження відповідної глибини отримали назву розвідувально-ударні комплекси. Одним із перших таким комплексів стала системи Assault Breaker, яка була розроблена в США наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років. Можливість відразу наносити масовані удари на глибину лягла в основу доктрини Повітряно-наземної битви (AirLand Battle), яку США і їх союзники готувалися застосувати проти СРСР в випадку спроби радянського прориву до Ла-Маншу.

На щастя для світу відповідні побудови так і залишилися на рівні теорії. Але вже в 1980-х роках в СРСР зрозуміли, що принцип масування сил є не перевагою, а недоліком в нових умовах наявності як ядерної зброї так і звичайних конвенційних засобів ударів на глибину. Саме тоді в СРСР заговорили про батальйонно-тактичні групи. Саме до рівня батальйону із засобами посилення планувалося розукрупнювати сили, щоб попередити їх швидше знищення ядерною чи високоточною конвенційною зброєю ворога.

Сучасний етап. Український контекст

Після завершення Холодної війни світ майже на 30 років взяв паузу в питанні того якою буде війна високої інтенсивності в майбутньому між провідними державами. Тепер же людство знову повернулося до цієї проблеми. За цей час поле битви стало іще більш насиченим різного типу засобами розвідки і спостереження, а засоби ураження на глибину стали іще більш точними, а їх дальність зросла. Так ствольна артилерія може скоро вийти на дальність 70-80 км. З’являються все потужніші реактивні системи залпового вогню – в випадку важких РСЗВ мова йде про дальність не менше 200-300 км. Ракетна зброя все більше не привілей лише супердержав. Тобто можливість наносити удари на глибину лише зростає. Вогнева могутність стає ключовим фактором не лише на тактичному, але і на оперативному рівні.

Із іншого боку війна об’єктивно не може бути лише ракетно-артилерійською дуеллю між арміями. Перемога в війні і далі означає необхідність брати під контроль відповідні території чого не можна буде зробити, не вводячи в дію танки і мотопіхоту. Проте як це робити в умовах домінування вогневої могутності? На заході не виключають, що сили прийдеться розконцентровувати до рівня навіть роти. В РФ теж ідуть експерименти по застосуванню ротних тактичних груп із приданими засобами посилення в обороні і наступі. Але чи вистачить лише ротно-тактичних груп для відповідних завдань?

Більш глобальне питання в тому а чи і досі релевантний часу принцип Клаузевіца щодо масування сил в вирішальному пункті? В кінці січня і на початку лютого 2015 року росіяни змогли із одного боку зв’язати українські підрозділи на ключових ділянках фронту і при цьому створили на Дебальцевському виступі перевагу в силах і засобах в 2-3 рази більшу чим наявні українські сили, що дало росіянам можливість нав’язувати свої правила гри. Україна намагалася скористатися такою ситуацією, здійснивши контрнаступ на ослаблені позиції росіян під Горлівкою, щоб змусити росіян міняти свої плани. На жаль українські плани не вдалося реалізувати.

Тим самим принцип масування сил на ключових напрямках таки залишається актуальним. Так само він буде важливим при відбитті можливої великої агресії РФ. Поки окремі бригади ЗСУ будуть займати оборону, виграючи час, треба буде створювати ударні угруповання наших сил для контратак. Проте робити це треба буде в умовах переваги ракетних військ і артилерії. Тому дилема формування і маневрування значними з’єднаннями сил залишається. Інша справа що відповіді на ці проблеми поки не мають і провідні армії заходу.

Незамеченная новость. В Конгрессе США готовят сюрприз для Кремля

28-го апреля в Палате представителей Конгресса США зарегистрирован законопроект N5094: “Акт стабильности и демократии в Украине”

На фоне традиционных для Украины майских праздников, на которые в этом году пришлась и Пасха, почти незамеченной прошла крайне важная новость, способная радикально повлиять на ход российско-украинской войны и на позицию США. 28-го апреля 2016-го года в Палате представителей (нижней палате Конгресса США) был зарегистрирован законопроект N5094. Краткое название законопроекта – “Акт стабильности и демократии в Украине” (Stability and Democracy for Ukraine Act / STAND for Ukraine Act).

Соавторами документа выступили конгрессмены Элиот Энгел (Демократическая партия) и Адам Кинзингер (Республиканская партия). Законопроект уже поддержали, кроме его авторов, еще 13 конгрессменов, из которых семеро – представители Республиканской партии, а шестеро – представители демократов. Законопроект отправлен на рассмотрение профильных комитетов Палаты представителей, в том числе и в комитет по международным отношениям. Для того, чтобы превратиться в законодательный акт, STAND должен пройти голосование в профильных комитетах, Палате представителей, Сенате и только тогда он поступит на подпись президенту США.

Законопроект №5094 интересен для Украины в условиях агрессии РФ по ряду причин. Прежде всего, в нем целью политики США провозглашается содействие Украине в восстановлении суверенитета и территориальной целостности. Кроме того STAND четко говорит о том, что снятие санкций против РФ возможно лишь в случае полного выполнения Кремлем положений Минских договоренностей, в том числе и восстановление Украиной контроля над границей в Донбассе! Относительно оккупации и аннексии Крыма, законопроект предусматривает использование практики 1940-1991 годов о непризнании США оккупации стран Балтии, которую провел СССР. Эти принципы решено теперь перенести на политику США в отношении непризнания своими действиями как де-юре и де-факто оккупации и аннексии Крыма со стороны РФ. Так же законопроект № 5094 предусматривает сохранение санкций по Крыму (на сегодняшний день введены распоряжениями Президента США № 13660, 13661, 13662 и №13685) до тех пор, пока соответствующие комитеты Палаты Представителей не будут проинформированы Президентом США о восстановлении Украиной суверенитета над Крымским полуостровом. Кроме того законопроект STAND наделяет Президента США правом налагать санкций в отношении юридических, физических лиц и правительств третьих стран, которые будут нарушать своими действовать санкции введенныё за оккупацию АРК.

Другой важной целью, которую ставит перед собой цель законопроект № 5094, является предупреждение передачи любого военного оборудования и военных услуг в РФ из стран НАТО на период, пока РФ оккупирует части территории Украины. Более того, в случае одобрения этого законопроекта Президент США будет обязан приложить максимальное количество усилий для того, чтобы эта политика была одобрена на уровне НАТО. В конце концов, законопроект STAND предусматривает создание международного консорциума, который бы гарантировал частные инвестиции в экономику Украины через готовность возместить соответствующие потери из-за политических или военных рисков. Такой шаг со стороны США, который предусматривает привлечение не только других правительств, но и ТНК, мог бы способствовать возрождению экономической активности в Украине, что, следовательно, увеличило бы шансы не только успешно противостоять агрессии РФ, но и проводить внутригосударственные реформы.

Законопроект №5094 в случае его принятия фактически будет переломное значение в позиции США в отношении войны Украины и РФ, ведь он предупреждает возможность сепаратного сговора между Вашингтоном и Москвой за счет национальных интересов Украины  

На сегодняшний день президент США своим указом может снять санкции против РФ, которые были введены в связи с агрессией на востоке Украины. Джон Керри еще в мае 2015 года, находясь впервые с визитом в РФ с начала российской агрессии против Украины, заявил о том, что в случае выполнения Кремлем положений пакета договорённостей Минск-2, США снимут с РФ соответствующие санкции. Однако, как известно, Кремль стремится к такому порядку выполнения договоренностей, который только де-юре означал бы восстановление суверенитета Украины на востоке, при де-факто фактическом сохранении контроля РФ как за ОРДЛО так и за неконтролируемой сегодня частью российско-украинской границы. В этих усилиях Кремль активно поддерживают Франция и ФРГ, в то время как представители правительства США занимают довольно неоднозначную позицию. Но принятие законопроекта STAND означать то, что без реального восстановления Украиной контроля над границей с РФ на востоке, не может идти речи о снятии любых санкций.

Тем самым Киев получит возможность апеллировать к американским законодателям, а те влиять на президента США, если мирный процесс будет идти в русле формального, а не реального восстановления суверенитета Украины в Донбассе. Конечно, еще лучше было бы, если бы законопроект говорил об этом не только в преамбуле, но и закреплял соответствующие санкции в отношении РФ за интервенцию на Донбассе в качестве части законодательства США. Ведь в таком бы случае Конгресс США получил бы значительную роль в конечном решении американской исполнительной власти о том отменять ли санкции против РФ, связанные с интервенцией на Донбассе. Однако можно со значительной долей уверенности ожидать, что американские законодатели в случае одобрения законопроекта №5094 будут требовать от президента США реального, а не формального выполнения со стороны РФ положений пакета соглашений Минск-2.

Практика влияния Конгресса на отмену санкций имеет давнюю историю. На сегодняшний день Конгрессом США путем принятия законов были введены санкции в отношении Кубы (Акт в 1996 году) и Ирана (Акт в 1995 году). В соответствии с этими законами  президент Обама не имеет возможности отменить санкции, несмотря на свое возможное желание на фоне дипломатических успехов как в отношениях с Кубой, так и Ираном, пока не будут выполнены соответствующие условия, которые прописаны в законодательных актах. В случае же законопроекта №5094 четко говорится о том, что санкции по Крыму не могут быть сняты без восстановления Киевом суверенитета над АРК или такого международного решения, которое бы удовлетворяло демократически избранные высшие органы власти Украины. Основанием для снятия санкций должно стать сообщение в четырех профильных комитетах Палаты представителей. Иными словами, эти комитеты получат существенное влияние на конечное решения президента США о том реально ли сложились условия для отмены санкций, которые связаны с оккупацией Крыма.

Тем самым можно сказать, что законопроект №5094 имеет все шансы стать важным фактором поддержки Украины в борьбе с РФ и фактически сможет превратить США в реального партнера Киева, который будет отстаивать украинскую трактовку порядка выполнения Минских соглашений. Для нас сегодня это критически важно, ведь Украина сталкивается с растущим желанием ФРГ и Франции реализовать договоренности февраля 2015 таким образом, что это будет отвечать интересам РФ, исключая тем самым полный выход Украины из сферы влияния Кремля и, избавляя Киев права свободно выбирать вектор внешнеполитической ориентации. Законопроект STAND является отражением двухпартийного консенсуса в США о необходимости поддержки Украины, а, следовательно, имеет все шансы пройти все необходимые процедуры. В случае его превращения в закон в будущем он освободит Украину от капризов нового главы Белого Дома, который теперь не сможет просто снять санкции против РФ для возможной новой перезагрузки в отношениях с РФ. Только полное реальное восстановление суверенитета Украины, как в Донбассе, так и в Крыму позволит Президенту США пойти на такой шаг, что исключит любую возможность сговора с Кремлем за счет нашего государства.

Оригінал: http://www.liga.net/opinion/281816_nezamechennaya-novost-v-kongresse-ssha-gotovyat-syurpriz-dlya-kremlya.htm 

Геополітика – назад в майбутнє Або спроба поглянути на її шанси в XXI столітті через призму основних концепцій минулого

Текст присвячується Світлані Вікторівні Андрущенко, великому спеціалісту своєї справи, гарному наставнику і прекрасній людині

Френсіс Семпа (Francis P. Sempa) у передмові до книги «Geopolitics – From the Cold War to 21stCentury» відзначив, що геополітикою як категорією дискурсу занадто зловживають. Особливо це мабуть стосується постсовєтського простору, де геополітика перейшла від розряду лженауки, якою вона вважалася в період СССР, до чи не найпопулярнішої методології пояснення подій світової політики. У РФ, до того ж, геополітика на сьогоднішній день стала засобом легітимізації агресії Кремля проти сусідніх держав. Так чи інакше геополітика стала надзвичайно популярною. Однак такий стан речей викликає занепокоєння – адже коли будь-який феномен міжнародних відносин намагаються пояснити через виключно одну змінну (в даному випадку фактором географії у найширшому сенсі) це призводить до нівелювання будь-якого позитивного значення цієї змінної як засобу кращого розуміння ситуації навколо нас. Як наслідок матимемо ситуацію, про яку попереджав Ганс Морґентау (Hans Morgenthau, 1904—1980) («Politics among Nations»; 1948, pp. 116-118) – опори виключно на один фактор в оцінці силового потенціалу держави, що призводить до викривленого сприйняття ситуації. У ширшому значенні фактор географії сам по собі не дає можливість пояснити більшість основних феноменів міжнародно-політичного життя. Не можна як показує уся історія розвитку геополітики, при всьому бажанні, на основі аналізу великої кількості емпіричних даних розробити, для прикладу, єдині  і універсальні закони (причинно-наслідкові зв’язки) того, для прикладу, як географія впливає на формулювання та реалізацію зовнішньої політики. Хоча нічого в цьому дивного немає, оскільки жодна із шкіл ТМВ також не може пояснити абсолютно усі важливі феномени міжнародного життя, концентруючи свою увагу лише на деяких, які гарно вписуються у її онтологічну картину світу. Тому, як наслідок, американський політолог Джозеф Най (молодший) (Joseph S. Nye, Jr., 1937) радитьнамагатися використовувати приписи абсолютно усіх шкіл ТМВ для кращого аналізу і прогнозування міжнародних відносин.

Але повертаючись до геополітики на сьогодні маємо ситуацію полярного ставлення до неї. Одні, цитуючи Ганса Морґентау, продовжують вважати геополітику лженаукою. А інші роблять із неї таку собі наднауку, яка може пояснити абсолютно все. На практиці, застосовуючи категорію геополітика і відповідні похідні, робиться спроба надати текстам додаткового значення і науковості. В той самий час в українських ВНЗ студенти на предметах, які присвячені вивченню геополітики, продовжують заучувати і переказувати відомі максими основних теоретиків геополітики першої половини XX століття. При цьому не робиться жодної спроби дослідити як автори прийшли до відповідних висновків – іншими словами спробувати зрозуміти відповідну методологію. Можлива саме у ній ключ до того щоб спробувати знайти для геополітики місце, на яке вона і справді заслуговує!?

Гартленд, Рімленд і Sea Power

Декілька слів чому я буду тут аналізувати виключно англійську школу геополітики – іншими словами не аналізувати інші. Причина в тому, що за роки знайомства із різними текстами, у мене склалося враження про англійську школу як таку, яка найбільше пов’язана із реальністю. Іншими словами відомі англосаксонські теоретики ставили собі за мету не просто дослідити реальність через побудову відповідних теоретичних конструкцій, але і дати практичні рекомендації власному політичному істеблішменту як на основі їх досліджень формувати і проводити політику. Німецька геополітика в кінці кінців перетворилася на засіб легітимізації спроб кайзерівської Німеччини і III Рейху здійснити переділ світу відповідно до власних інтересів. Більше того показовим є той факт, що маючи низку власних теоретиків, еліта кайзерівської Німеччини продовжувала орієнтуватися на теоретичні напрацювання адмірала Мехена у процесі розбудови власного ВМФ. Так само і Карл Гаусгофер (KarlHaushofer, 1869-1946) не заперечував, що визначальний вплив на його теоретичні побудови мав ГелфордМаккіндер (Halford John Mackinder;  1861-1947), про якого мова піде нижче. Тому мова піде тут про класиків англосаксонської геополітики.

Власне Гелфорд Маккіндер займає особливе місце у англосаксонській геополітиці – його ідеї про вісь історії, яка потім перетворилася на Гартленд, максиму щодо контролю над світовим островом, а також дихотомію суша-море і сьогодні заучуються і цитуються українськими студентами. В той самий час як російська школа геополітики в особі Алєксандра Дуґіна (Александр Гельевич Дугин, 1962) продовжує будувати свої «теоретичні» конструкції на дихотомії суша-море. Однак як сер Маккіндерприйшов до цих висновків!?

Змінної, як вважає Джеффрі Слоан, якої не вистачає для кращого розуміння праць Маккіндера як і фактично інших англосаксонських геополітиків, є проблема ефективного проектування сили (powerprojection), яка і стимулювала відповідні теоретичні дослідження. Мова іде про здатність держави застосовувати наявні військові інструменти у світі для реалізації національних інтересів. При цьому масштаби проектування сили можуть бути абсолютно різні – локальний, регіональний і глобальний. Тепер слід також згадати про те, що на початок XX століття було лише два основних способи проектувати силу – морський (sea power) і сухопутний (land power). Звідси і дихотомія суша-море. Однак це далеко не все. На початку XX століття еліту Британської імперії цікавило принципове питання – як можна гарантувати цілісність і збереження імперії, яка охоплює усі континенти і над якою не заходить сонце. Ця імперія було створене і підтримувала своє функціонування через морську силу, яка до початку XX століття була набагато мобільнішою і ефективнішою у проектуванні сили на периферії Євразії ніж сила сухопутна. Однак початок XX століття, як здавалося Гелфорду Маккіндеру, став періодом, коли на баланс між морською і сухопутною силою почав мінятися на користь останньої. Причиною цьому став технічний прогрес, який збільшив мобільність сухопутної сили – перш за все мова ішла про революційний вплив двигуна внутрішнього згорання, адже паровий двигун дав світу не лише локомотив, але і призвів до революції на флоті.

Іншими словами, як переконував Гелфорд Маккіндер, для Британської імперії може виникнути реальна загроза – держава Євразії спираючись на сухопутну силу може досягнути домінування, а потім через створення флоту знищити Британську імперію. В цей самий час флот Великої Британії як основний військовий інструмент проектування сили і задоволення національних інтересів, може виявитися безсилим проти спроб установити гегемонію єдиної держави в Євразії. Уся проблема у обмеженій здатності ВМФ проектувати силу далі від прибережних територій.

image002

У цьому контексті особливу загрозу становлять саме так звані території Гартленду, які на той час займала Російська імперія, а потім СРСР. Роблячи опору лише на флот, Великій Британії було б практично неможливо проектувати силу на ці території через їх віддаленість від моря, в той самий час збільшення потенціалу сухопутної сили внаслідок технологічних новинок робило б завдання встановлення власного домінування в Євразії для Кремля легшою справою. Про це Маккіндер чітко пише у своїй книзі «Democratic Ideals and Reality» (1919)

Саме через призму проблематики проектування сили при наявному розвитку технологій необхідно трактувати усі теоретичні надбання сера Маккіндера. Власне як і двох інших провідних геополітиків-теоретиків англосаксонської школи – Альфреда Мехена (Alfred Thayer Mahan, 1840-1914) і НіколасаСпайкмена (Nicholas John Spykman, 1893-1943). Так адмірал Мехен, який очолював Військово-морський коледж США в Ньюпорті, намагався у своїх численних працях сформулювати ефективну формулу морської сили – іншими словами перелік тих компонентів, які є необхідними для ефективного проектування морської сили. Окрім того він намагався створити цілісну теорію того як держава може встановити контроль над морями (command of sea) для ефективного застосування морської сили. Іншими словами Мехен хотів стати у питаннях, що стосуються морської сили, тим, ким був загалом для теоретичних досліджень ведення війни Карл Клаузевіц (Carl Philipp Gottlieb von Clausewitz, 1780-1831). Тобто якщо Маккіндера цікавили питання співвідношення потенціалу морської і сухопутної сили щодо проектування могутності держави задля задоволення національних інтересів, то Мехена виключно питання створення і проектування морської сили шляхом встановлення контролю над морями. Однак при цьому осьова проблема проектування сили при наявних технологіях в умовах конкретного географічного середовища об’єднує роботи двох згаданих теоретиків.  Цікаво, що приписи АльфредаМехена знайшли своє відображення у військово-морському будівництві США починаючи з кінця XIX століття і до сьогодні. За даний час США не лише створили наймогутніший флот, але і розгорнули по світу мережу морських баз, метою яких є гарантування спроможності Вашингтону у випадку необхідності проектувати морську силу у глобальних масштабах для підтримання ліберального міжнародного порядку.

З іншого боку, Ніколас Спайкмен у книзі «America’s strategy in world politics» (1942) намагається дати відповіді на ці ж самі питання на фоні Другої світової війни. Проблема, яку він ставить і намагається вирішити, це те як краще організувати оборону США. На його думку однієї лише оборони Західної півкулі буде недостатньо – єдиною справжньою гарантією безпеки США буде спроможність ефективно проектувати силу на периферію Євразії (Рімленд). При цьому справжньою гарантією такої спроможності стане фізична присутність США на периферії Євразії. Створення Вашингтоном у процесі Холодної війни системи альянсів в Євразії і їх збереження та розширення після її завершення можна вважати практичним втіленням цих ідей.

Не в останню чергу ідеї Спайкмена формувалися на фоні чергових технологічних нововведень. Гарним прикладом цьому стала спроможність держави, яка спирається на морську силу, реалізувати масштабні амфібійні/десантні операції – чому чи не найкращим доказом стала операція «Оверлорд» із висадки у червні 1944 року союзного десанту у Нормандії. При цьому як у Великій Британії так і США у першій половині XX століття росло розуміння того, що опора на морську силу буде недостатньою для здатності чинити вплив на Євразію шляхом ефективного проектування сили. Саме тому під час двох світових війн обидві країни створювали сухопутні армії, які завдяки розвитку технологій на флоті, можна було перекинути у будь-яку частину Євразії і забезпечувати потім усім необхідним для ведення ефективних бойових дій після висадки. Іншими словами так і виникнув феномен наддержави, якою на 1945 рік були по суті лише США. Адже такою є держава, яка володіє повним спектром інструментів (sea, land, and air powers etc) проектування сили у глобальних масштабах. І на сьогодні у США є чітке розуміння того, що лише наявність повного спектру проектування сили забезпечує особливе місце їх країни у світовій політиці.

Що це означає в умовах XXI століття!?

Розуміння того яким чином з’явилися основні геополітичні концепції минулого одночасно дає привід для оптимізму і песимізму. Із одного боку наче отримуєш методологію для подальших досліджень, оскільки розумієш, що геополітика з’явилася як спроба пояснити проблематику проектування сили в конкретних умовах географії при відповідному стані розвитку технологій. Однак це розуміння і є причиною для певного песимізму, оскільки якщо фактор географії залишається незмінним, то фактор технології і економічного потенціалу є змінним. Власне зміни у технологіях і відповідно економічному потенціалі є основним викликом для геополітики. Із часу написання основних праць англосаксонської школи не лише з’явилися нові способи проектування сили через розвиток ракетно-ядерного озброєння, ВПС, використання кіберпростору і космосу, а і звичні способи проектування сили змінювалися під впливом нових технологій. Світ перейшов із індустріального до постіндустріального укладу через інформаційну силу. Все це чинило радикальний вплив на баланс сил і здатність проектувати силу.

Тобто маємо ситуацію, яка насправді ускладнює можливість розробки і застосування окремої теорії геополітики в умовах XXI століття – кількість факторів, які так чи інакше треба враховувати лише зростає, в той самий час як будь-яка теорія вимагає значного рівня абстрагування і якомога меншої кількості змінних. Тобто таку ж красиву у всіх відношеннях концепцію як ідея про Гартленду в наших умовах буде важко створити. Однак це не означає, що геополітика не має права на існування. Власне про це і попереджав Гелфорд Маккіндер, говорячи про те, що кожна епоха має власне геополітичну картину geopolitical perceptive). Інше питання, що звернення до неї ставатиме усе більш інтелектуальноважким, але тим не менш і захоплюючим завданням.

Стаття написана під впливом і з використанням книги
“Geopolitics, Geography and Strategy” (1999),
за редакцією Colin S. Gray і Geoffrey Sloan

Оригінал статті: http://www.ji-magazine.lviv.ua/2016/Beleskov_Geopolityka-nazad_v_majbutnye.htm

Імпічмент по-бразильському

12 травня 2016 р. сенат Бразилії проголосував за імпічмент президента країни Ділми Русефф. Відповідно до конституції країни, виконувачем обов’язків президента на наступні 180 днів став Мішел Темер, який із 2010 р. обіймає посаду віце-президента.  Протягом цього піврічного періоду справа Ділми Русефф буде розглядатися сенатом, який прийматиме остаточне рішення щодо її подальшої долі: першу жінку президента Бразилії обвинувачують у використанні коштів державних банків для зменшення дефіциту бюджету у 2014 р. Це робилося задля перемоги на тодішніх виборах очільника країни. Якщо зазначений факт буде доведено, то залишається мало шансів на те, що Ділма Русефф збереже посаду.  Результати голосування в сенаті проти Ділми Русефф можна певною мірою вважати наслідком закулісних маневрувань Партії бразильського демократичного руху (PMDB), до якої належать Мішел Темер і Едуардо Кунья, донедавна спікер нижньої палати парламенту. У грудні 2015 р. тодішній віце-президент Бразилії у приватному листі до президента звинуватив її як в ігноруванні його особисто, так і в нехтуванні підтримкою PMDB у парламенті.  На тлі економічних проблем і корупційного скандалу навколо державної нафтової компанії Petrobras, яку Русефф очолювала впродовж 2003–2010 рр., PMDB вдалося довести справу до імпічменту. Фактично, Ділмі Русефф просто забракнуло гнучкості і вміння йти на компроміси, як це вмів робити її попередник і наставник Луїс Ігнасіу Лула да Сілва.  Річ у тому, що закулісний характер більшості важливих домовленостей у політичній сфері Бразилії означав можливість компромісу і міг би привести до провалу голосування за імпічмент іще в палаті депутатів. Однак Ділма Русефф, апелюючи до того факту, що у 2014 р. вона була переобрана 54 млн голосів, пішла на конфронтацію. І програла.  Ситуація в політичній сфері країни набула справді трагікомічних масштабів, адже вже згаданий Едуардо Кунья втратив посаду спікера нижньої палати парламенту 5 травня 2016 р. Як виявилося, на рахунках у Швейцарії в нього знайшли 40 млн дол., які той отримав шляхом махінацій і корупційних схем. Так само провадження відкриті проти Мішеля Темера і президента сенату Ренана Калейроса, а також проти половини депутатів національного конгресу Бразилії. Перед Мішелем Темером стоять непрості завдання. Як заявив він сам, представляючи склад нового уряду, метою його політики стане відновлення єдності у країні та національний порятунок шляхом відновлення зростання економіки. Підтримання спокою і єдності в суспільстві може виявитися непростим завданням для нового очільника Бразилії.  Д.Русефф, передаючи посаду М.Темеру, попередила про небезпеку згортання результатів соціальних програм, які протягом останніх 13 років реалізовувала правляча Робітнича партія (PT). У відповідь на таке Мішелю Темеру пообіцяли масштабні протести.  Власне, ситуація з соціальними програмами, можливими заворушеннями у відповідь на їх скасування та кризові явища в економіці країни пов’язані у єдиний вузол протиріч. Із одного боку, такі програми як Bolsa Familia впродовж попереднього десятиліття сприяли справжньому соціальному прогресу в Бразилії — понад 40 млн осіб поповнили ряди середнього класу, а 36 млн було виведено із крайньої бідності. Окрім того, 2,6 млн осіб отримали субсидійоване державою житло.  Але все це відбувалося протягом періоду, коли економіка країни зростала (із 508 млрд дол. у 2002 р. до 2,615 трлн у 2012 р., тобто вп’ятеро!) на тлі збільшення попиту КНР на традиційні статті бразильського експорту — продукцію сільського господарства та руди металів. В умовах сповільнення китайської економіки бразильська економічна модель виявилася неготовою до випробувань. При цьому Ділма Русефф вирішила зберегти масштаби соціальних програм. Як наслідок, країна отримала дефіцит бюджету й інфляцію.  Свій вибір вона зробила свідомо, адже це було частиною стратегії переобрання у 2014 р. Навіть 1 травня 2016 р., виступаючи перед прибічниками Робітничої партії у Сан-Паулу, Ділма Русефф говорила про необхідність збільшити масштаби фінансування Bolsa Familia на 9% й анонсувала початок другої хвилі субсидійованого державою житлового будівництва. Тим самим вона хотіла максимально мобілізувати прихильників перед голосуванням у сенаті.  Однак внаслідок такої політики, коли вузькополітичні розрахунки взяли гору над законами економіки, Бразилія опинилася у надзвичайно складній ситуації. На 2016 р. прогнозований дефіцит бюджету може перевершити 27,72 млрд дол., що може становити 15% бюджету. Для порівняння: у 2015 р. цей показник становив 10,4%. Тим часом показник інфляції на сьогодні сягнув 10%, при тому що законом цей показник встановлений на рівні 4,5%. Окрім того, прогнозується скорочення економіки в нинішньому році на 3,9%.  Ось такий економічний спадок дістався Енріке Мейрелесу, який у новому уряді очолив міністерство фінансів. До цього він у 2003–2010 рр. очолював Центральний банк, і саме в період його керівництва країні вдавалося тримати інфляцію на рівні, закріпленому законодавством.  Після свого призначення Е.Мейрелес заявив, що пріоритетними напрямами роботи стануть боротьба з дефіцитом бюджету, а також інфляцією, яку він хоче зменшити принаймні до 6,5%. Досягти ж збалансованого бюджету Бразилія може лише у разі скорочення соціальних програм або тимчасового підвищення податків.  Однак остаточне рішення щодо заходів прийматиметься після системної оцінки ситуації. У кожному разі, Мішель Темер постане перед непростим вибором, адже і той і інший крок означають подальше скорочення економіки. Урізання ж соціальних програм на додачу означає можливість масштабних протестів, які обіцяють почати Робітнича партія та її прихильники.  Іншим можливим виходом із ситуації може стати проведення пенсійної реформи, яка перш за все передбачатиме запровадження мінімального пенсійного віку. На сьогодні нормальне функціонування пенсійної системи коштує країні 13% ВВП, — за цим показникам Бразилія випереджає набагато більш розвинені країни G7. Окрім того, проведення реформи трудового законодавства з метою спрощення процедур найму і звільнення працівників також обіцяє збільшення конкурентоспроможності країни.  У кожному разі, Мішель Темер муситиме йти на непопулярні кроки, адже це єдиний спосіб збалансувати бюджет. Тому його прихід до влади був зустрінутий прогнозами економістів щодо можливості зростання економіки Бразилії у 2017 р. на 0,5%. Хоча такий розвиток подій пов’язаний ще й із тим, що економіка країни, на думку агентства Reuters Thompson, “намацала дно”, як заведено говорити серед економістів, а отже у разі реформ може швидко дати позитивний результат.  Швидше за все, Мішелю Темеру не буде складно піти на непопулярні перетворення: підтримка його серед населення становить лише 1—2%, як свідчать опитування. Тим самим непопулярні, але потрібні реформи не означають для в.о. президента політичного самогубства, коли рейтинг перебуває у зоні статистичної похибки. При цьому сам Темер заявляє, що не має наміру балотуватися на посаду президента у 2018 р.  А ось для PMDB правління однопартійця може виявитися переломним: як вважають, партія, котра ніколи досі не виставляла на виборах президента свого кандидата, планує у 2018 р. порушити цю традицію. Успішне проведення реформ Мішелем Темером підвищило б шанси цієї партії на успіх.  Слід також розуміти, що ситуація політичної й економічної кризи, в якій сьогодні перебуває Бразилія, має великий вплив на весь регіон Латинської Америки. Фактично, йдеться про можливість зміни політичного балансу в цьому регіоні на користь правоцентричних сил, що означатиме остаточний кінець “лівого повороту” 2000-х років.  Тому не дивно, що такі країни як Венесуела, Куба, Болівія, Еквадор і Нікарагуа розкритикували початок імпічменту проти Ділми Русефф. Найдальше пішов президент Сальвадору, який заявив про відкликання посла з Бразилії. Генеральний секретар УНАСУР Ернесто Сампер також поставив під сумнів законність імпічменту.  Зі свого боку, МЗС Бразилії відкинуло всі звинувачення в незаконності дій сенату країни, а самі звинувачення назвало популяризацією брехні. Генсек ООН, своєю чергою, закликав до поважання конституції країни, а також до національного діалогу і єдності. Показовою стала заява Міжнародного олімпійського комітету про те, що голосування в сенаті жодним чином не позначиться на проведенні Олімпійських ігор у Бразилії в серпні 2016 р.  Особливе значення розвиток подій у Бразилії матиме для Венесуели і Куби. Президент Венесуели назвав початок процедури імпічменту в Бразилії проти Ділми Русефф інспірованою США насмішкою над вибором народу. За словами Ніколаса Мадуро, наступною жертвою стане Венесуела. Однак насправді на цей час Каракас турбує те, що тепер такі країни як Бразилія й Аргентина більше не захищатимуть соціалістичний уряд від обвинувачень на багатосторонніх регіональних майданчиках за порушення прав людини та антидемократичні практики.  Ситуація ще серйозніша для Куби, адже Гавана звикла отримувати фінансову допомогу в різних формах від Бразиліа. З одного боку, Куба отримала кредит на 1,75 млрд дол. від Бразилії, що, в тому числі, був спрямований на модернізацію порту Маріель. А з іншого — 11,4 тис. кубинських медиків працюють у Бразилії, що дає Кубі до 500 млн дол. прибутків щороку. Тепер же, як повідомив анонімний бразильський дипломат на Кубі, Бразиліа планує повну переоцінку політики щодо Гавани —з огляду як на економічну ситуацію, так і на факти нецільового використання кредитних грошей. Таким чином, можна сказати, що Бразилія ввійшла у визначальний період своєї історії, який відкриває альтеративні можливості подальшої еволюції країни. Те, як правляча еліта Бразилії впорається з подвійною економічною і політичною кризою, визначатиме, не лише якою буде сама країна в наступні десятиліття, а й у якому напрямі розвиватиметься весь регіон Латинської Америки.
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/international/impichment-po-brazilskomu-_.html

ЄвроПРО – чергова зовнішньополітична фобія Кремля

12 травня 2016 року на військовій базі Девеселу(Румунія) у присутності Генерального Секретаря НАТО Єнса Столтенберга і заступника Міністра оборони США Роберта Ворка було оголошено про оперативну готовність системи Aegis Ashore. Ця система включає у себе радар і 24 кінетичні перехоплювачі SM-3(вражають ракету прямим попаданням і не мають активної бойової частини), і в свою чергу є частиною Поетапного адаптивного плану США щодо створення архітектури ПРО у Європі. Цей план був проголошений Бараком Обамою 17 вересня 2009 року на заміну планам адміністрації Джорджа Буша-молодшого щодо розгортання третього позиційного району глобальної системи ПРО, який мав протидіяти можливій загрозі із боку міжконтинентальних балістичних ракет(МБР) Ірану для США. Однак на 2009 рік стало зрозуміло, що Тегеран іще дуже далекий від створення і розгортання МБР, а реальну загрозу лише для Європи можуть представляти іранські ракети середньої дальності. Тому ставку замість наземних перехоплювачів GBI було вирішено зробити на уже перевірену систему Aegis і сімейство перехоплювачів SM, якими озброєні крейсери і есмінці ВМФ США.

Але як не парадоксально саме Москва, а не Тегеран, проявляє найбільшу опозицію розбудові елементів ПРО у Європі. При цьому риторика Москви щодо цього питання пройшла певну еволюцію. Спочатку РФ стверджувала про те, що системи Aegis Ashore у Польщі та Румунії, а також ПРО на 4 есмінцях, які приписані до порту Рота(Іспанія), будуть представляти загрозу для Стратегічних ядерних сил(СЯС) РФ. Більше того у 2011 році Кремль вимагав юридичних гарантій незастосування ЄвроПРО проти СЯС. Однак уся іронія в тому, що як технічно так і географічно перехоплювачі сімейства SM-3 не представляють реальної загрози для МБР РФ. Географічно траєкторія польоту російських МБР наземного базування для удару по США проходить не через країни ЦСЄ, а через Північний полюс. Так само перехоплювачі SM-3 поступаються МБР у швидкості. Тим самим об’єкти Aegis Ashore не становлять жодної реальної загрози для СЯС РФ. Власне це фактично і визнають російські високопосадовці. Так керівник комітету Державної Думи Росії із оборони Володимир Комоєдов, коментуючи новину про оперативну готовність Aegis Ashore Румунії, заявив, що СЯС РФ спроможні прорвати елементи ПРО. І із цим важко не погодитися – США із 1980-х років починаючи із відомої програми Рональда Рейгана Стратегічна оборонна Ініціатива і до сьогодні не змогли створити глобальну систему стратегічної ПРО, яка б дозволяла по своїм техніко-тактичним характеристикам відбити масований удар МБР.

Однак такі аргументи усе ж не змогли заспокоїти РФ. Тепер у Москви є нова претензія до об’єктів Aegis Ashore у Польщі(мають збудувати до 2018 року) та Румунії. Так за словами Михайла Ульянова, який є заступником керівника МЗС по питанням контролю над озброєннями і нерозповсюдження, ніхто не може дати гарантії РФ, що замість кінетичних перехоплювачів SM-3 у пусковій установці Mk41 об’єктуAegis Ashore можуть з’явитися ударні крилаті ракети Tomahawk. Такої ж самої думки і посол РФ при НАТО Олександр Грушко, на думку якого розміщення ударних крилатих ракет буде порушенням угоди РСМД. Звичайно певна небезпека у цьому є, адже як показує практика подібних установок на крейсерах і есмінцях США, вони можуть нести як перехоплювачі SM-3, так і крилаті ракети Tomahawk. Але при бажанні РФ можна знайти вихід із цієї ситуації. Звичайно мова не може йти про присутність російських військових на об’єктах ПРО у Європі, як свого часу у 2007 році пропонував тодішній Міністр оборони США Роберт Гейтс. Як запропонував Стівен Пайфер у своїй нещодавній статті щодо перспектив подальшого скорочення ядерних озброєнь між США і РФ представники РФ могли б час від часу навідуватися до об’єктів Aegis Ashore. Під час цих візитів росіянам могли б відривати по 2 будь-яких контейнери і показувати, що там ракети-перехоплювачі, а не ударі ракети. Тим самим Кремль міг би мати гарантію, що ніяких ударних ракет на цих об’єктах немає. Але можна змоделювати навіть таку гіпотетичну ситуацію, що США вирішили розмістити 24 ударні ракети Tomahawk на об’єкті AegisAshore на базі Девеселу. Однак і такому випадку США не отримають реальних стратегічних перевагах, які б дозволили б створити реальну загрозу для СЯС РФ. Перш за все значна частина ракет наземного базування(це стосується перш за все районів шахтного позиціонування ракет SS-18) знаходяться поза межами максимального ефективного ураження ракет Tomahawk, якщо їх розмістити у Румунії чи Польщі. Однак навіть якщо уявити можливість удару по районам позиціонування російських МБР, то для за розрахунками російського експерта Володимира Дворкіна, для знищення шахтної пускової установки без відповідних активних засобів протидії треба 14 конвенційних крилатих ракет. Іншими словами потенціалу двох об’єктів Aegis Ashore у випадку їх повного озброєння ракетамиTomahawk вистачило б гіпотетичного знищення лише 3 шахтних пускових установок. В той самий час РФ має на сьогодні 521 стратегічних носій із 1735 боєголовками, що гарантує збереження нанесення гарантованого удару у відповідь. Іншими словами навіть гіпотетична озброєння пускових установок Mk41 об’єктів Aegis Ashore ударними крилатими ракетами Tomahawk не дає США реальних стратегічних переваг. Адже не створює необхідного потенціалу для контр-силового удару, яким можна було б знищити більшу частину наземного компоненту СЯС РФ. У така б ситуація докорінним чином відрізнялася б від стану справ середини 1980-х років, коли США розгорнули у Західній Європі 846 ракетних комплексів у відповідь на розгортання радянських ракет середньої дальності SS-20. Тоді такий потенціал дозволяв би Вашингтону швидко нанести удар по європейській частині СРСР, при цьому позбавляючи Кремль часу на прийняття рішення щодо нанесення удару у відповідь через малий підлітний час порівняно із МБР.

Однак чому в випадку відсутності реальної загрози для СЯС РФ від перехоплювачів SM-3 чи ударних ракет Tomahawk, Кремль усе одно продовжує тиражувати ідею про загрозу, яку несуть елементи ЄвроПРО!? У цьому контексті можна розглянути три можливі відповіді. Перш за все, як висловився уже згаданий Стівен Пайфер у іншій статті, такі країни як Польща і Румунія дали свою згоду на розміщення у себе об’єктів Aegis Ashore зовсім не тому, що бачать для себе реальну загрозу від ракетної програми Ірану. Для Варшави і Бухаресту ці об’єкти є реальним втіленням гарантій США по 5 статті Вашингтонського договору, адже операторами Aegis Ashore будуть американські солдати. В умовах наростання загрози із боку РФ і відсутності бажання США створювати постійні бази на східному фланзі НАТО, для Румунії і Польщі ці стаціонарні об’єкти мають особливе значення. Більше того вони дають можливість певною мірою нівелювати наслідки мілітаризації РФ периметру від Балтійського до Чорного моря. У випадку із Aegis Ashore в Румунії 24 перехоплювача із ефективним радіусом дії в 500 км дають можливість частково зрівноважити ефект від мілітаризації Криму, що змінює баланс сил у басейні Чорного моря на користь РФ.

Але найбільш оригінальну версію щодо пояснення занепокоєння РФ запропонував російський експерт Павел Фельгенгауер у статті для аналітичного центру The Jamestown Foundation. На його думку Кремль боїться розгортання Aegis Ashore і можливості озброєння цього об’єкту ударними ракетамиTomahawk, адже у такому разі США могли б нанести удар по Сочі, де знаходиться літня резиденція Президента РФ. Власне параноїдальні настрої кремлівської верхівки щодо можливості нанесення так званого обезголовлюючого ракетного удару мають свою давню історію. У 1980-х роках тодішнігеронтократи, які стояли на чолі СРСР, боялися саме такого сценарію. Тому 1 управління КДБ мало завдання збирати інформацію щодо можливості нанесення обезголовлюючого удару. Так само для оборони Москви від обмеженого ракетного удару було створено систему ПРО А-135. Окрім того саме тоді ж було розроблено так звану систему «Мертва рука», яка навіть у випадку знищення вищого партійного і військового керівництва, мала гарантувати нанесення по США удару у відповідь. Саме цією системою Судного Дня у березня 2014 року похвалявся відомий пропагандист РФ Дмітрій Кісєльов. І справді існую велика вірогідність, що дана система у РФ функціонує і до сьогодні. Але як бачимо навіть збереження можливості нанесення удару у відповідь по США при знищенні вищого політичного і військового керівництва не цікавить очільника Кремля. Його пріоритет власне фізичне виживання і виживання режиму. Тому зовнішня політика РФ і у випадку ЄвроПРО, так само як щодо України, поставлена на службу параноїдальним фобіям Володимира Путіна, що не мають нічого спільного із реальністю. А підміна національних інтересів особистісними, як відомо, є шляхом до катастрофи.

Оригінал публікації – http://www.ji-magazine.lviv.ua/2016/Beleskov_Euro_PRO.htm

 

Стратегия Госдепа: что на самом деле ждет Путина и Россию

В последнее время в украинских СМИ набирает обороты новая тенденция. Теперь уже и США, как это традиционно и небезосновательно делалось по отношению к Франции и Германии, начинают обвинять в желании найти формулу решения конфликта между Украиной и РФ за счет национальных интересов нашего государства. То есть такого порядка реализации пакета документов Минск-2, который бы означал сохранение реального контроля Кремля над ОРДЛО, а значит косвенно и над остальной Украиной, при формальном восстановлении суверенитета и территориальной целостности на востоке.

Такие настроения особенно усилились после того, как Украину 25-26 апреля 2016 посетила заместитель Государственного секретаря США по вопросам Европы и ЕвразииВиктория Нуланд. Некоторые украинские издания написали после этого о том, что госпожа Нуланд требовала от властей Украины создания условий и проведения выборов в неподконтрольной части Донбасса, независимо от того, будут ли там созданы для этого соответствующие условия в сфере безопасности. Иными словами получается, что и США теперь стали на сторону РФ в вопросе трактовки и имплементации пакета договоренностей Минск-2. То есть имеем, как это обычно стало говорить в народе, новую зраду. Однако в самом ли деле все так плохо?

Если верить СМИ, то в конец 2016-го – крайний срок, когда Украина должна выполнить все условия договоренностей Минск-2, тем самым создав возможность снять основные санкции против РФ. Однако, как показывает проект бюджета Пентагона на 2017-й год, Вашингтон имеет совсем другие планы в отношении Кремля. Речь идет о реализации стратегии сдерживания Москвы, на которую понадобится даже меньше ресурсов, чем требовалось во времена Холодной войны США-СССР. Однако на большее страна регионального значения, каковой является Россия, не заслуживает. Кроме того, Россия остается на задворках мировой экономики. Страны капиталистического мира делятся на центральные, страны полу-периферии и периферию. Россия относится к полу-периферии. Принадлежность определяется тем, что страна производит: чем меньше добавленная стоимость товаров страны-производителя, тем дальше она от центра.

Интересно, что в стратегии США речь идет не только о рекордных $3,4 млрд, которые предполагается реализовать по программе European Reassurance Initiative (создание бронетанковой бригады на ротационной основе в странах Центральной и Восточной Европы (ЦВЕ)), но и о ряде других мер. Вашингтон воспринимает угрозу со стороны Москвы как реальную и готовится в случае необходимости вести войну для выполнения пятой статьи Вашингтонского договора. Издание National Defense Magazine в апреле 2016-го сообщило о том, что ВВС США в Европе занимаются модернизацией аэродромов в ЦВЕ. Это, по словам командующего генерала Фрэнка Горенца, позволит иметь необходимую инфраструктуру для того, чтобы принять военные самолеты из США в случае необходимости, которые придут во втором эшелоне для обороны Европы. При этом американский военный четко говорит, для чего все эти приготовления: вооруженные силы США должны быть готовы вести войну высокой интенсивности, то есть межгосударственную войну. Также издание National Defense Magazine сообщило о том, что один из четырех ракетных эсминцев ВМФ США – USS Porter (DDG-78) – был модернизирован с помощью систем MK 15 CIWS и MK 31. Целью этой модернизации является получение средств противодействия растущей угрозе от российских крылатых и баллистических ракет в Балтийском, Черном и Средиземном морях. Собственно эсминец USS Porter является частью из флотилии четырех эсминцев, приписанных к порту Рота (Испания). Другие три эсминца пройдут подобную модернизацию.

В конце концов, не надо забывать о более символической, но важной демонстрации силы, которую США провели в конце апреля 2016-го года, когда по два американских истребителя пятого поколения F-22 Raptor побывали с визитом в Румынии, где они остались для базирования на постоянной основе, и Литве. Всего же США решилиразместить 12 истребителей пятого поколения на базе ВВС в Великой Британии. Тем самым можно увидеть, что Вашингтон принимает необходимые меры для предотвращения разрастания масштабов агрессии РФ на соседние с Украиной государства.

Иными словами, парадоксальной была бы ситуация, когда США планируют на 2017-й год усиление собственного военного присутствия в Европе, то есть взяли курс на сдерживание РФ, при этом демонстрируют готовность идти на компромисс с РФ, который бы не только снял санкции, но и освободил необходимые силы для дальнейших провокаций Москвы. Еще в марте 2015-го года командующий сухопутных сил США генерал Бен Ходжес признал, что пока РФ сосредоточила значительные сухопутные силы на конфликте с Украиной, у нее не хватит потенциала для серьезных наземных операций в других частях Европы.

Не менее противоречивой является идея о том, что решение конфликта между Украиной и РФ до конца 2016-го года является важным для США, учитывая предстоящие выборы президента. В такой интерпретации реальности есть определенные проблемы, ведь последний раз, когда вопросы внешней политики были важными для американского электората, были выборы 1980-го года, когда противостояние между США и СССР вновь вошло в острую фазу. Сегодня большинство американцев российско-украинская война фактически не интересует. Их гораздо больше волнует вопрос растущего имущественного расслоения и стабильность роста экономики. Поэтому форсирование решения конфликта на Востоке до конца 2016-го года за счет национальных интересов Украины не даст никаких реальных козырей демократам в президентской гонке. Да и сам Барак Обама давно уже гарантировал себе внешнеполитическое наследство, к которому он относит подписание рамочного соглашения с Ираном в 2015-м, соглашение об изменении климата в 2016-м, Транс-Тихоокеанское партнерство 2016-го, восстановление отношений с Кубой в 2015-м. Поэтому и лично для него навязывание Украине невыгодного сценария реализации соглашений Минск-2 не имеет особого смысла.

Как же быть с тем, что Нуланд будто бы прямо заявила в разговоре с президентом Украины о том, что закон о выборах в ОРДЛО предстоит принять до конца мая, в то время как сами выборы должны быть проведены до конца августа 2016? Эти заявления можно трактовать по-разному. Ситуация очень напоминает слова вице-президента США во время визита в Киев в декабре 2015-го года. Тогда в обращении к Верховной Раде Джозеф Байден заявил о том, что Украина, независимо от действий Москвы, должна прикладывать все усилия для реализации минских договоренностей. Это делалось в то время, когда страны ЕС должны были принимать решение об очередной пролонгации санкций. В то же время Вашингтон постоянно приходится “убеждать” некоторые европейские страны о необходимости положительного решения. Поэтому для США критически важно иметь соответствующие аргументы в форме шагов Киева по реализации минских договоренностей.

В этом контексте симптоматической и показательной перед визитом Нуланд стала новаястатья Стивена Пайфера, в которой бывший посол США в Украине (1998-2000) и человек, которого трудно обвинить в приверженности РФ, написал о том, что Украина будет вынуждена показывать определенный прогресс в реализации договоренностей, если хочет увидеть пролонгацию в июле 2016-го санкций ЕС против РФ. При этом Пайфер намекает, что принять закон о местных выборах в ОРДЛО и выполнить его – это две большие разницы. Украина, по его мнению, могла бы прописать такие требования, как необходимость участия украинских партий и внутренне перемещенных лиц, что сделало бы их автоматически неприемлемыми для террористических организаций ДНР и ЛНР, за которыми стоит московский режим. Однако при таком развитии событий вся вина за срыв мирного процесса легла бы на Кремль и его марионеток. В то же время США и Украина получили бы соответствующие аргументы для убеждения европейцев.

К середине 2016-го года для США отношениях с Россией возникла ситуация, очень похожая на ситуацию с СССР в 1980-х годах. Вашингтон, применив дипломатические, военные и экономические средства давления на фоне системного кризиса модели государственного строительства в РФ, сможет через несколько лет снова навязывать Москве условия прекращения конфронтации. В таких условиях выпустить РФ из ловушки, в которую они сами себя загнали, было бы просто нелогично. Вашингтон не пошел на компромисс по Украине на условиях Кремля в марте 2014-го года, поэтому было бы странно, если Белый дом будет готов на это сейчас. Практика показывает, что “перезагрузки” отношений США-РФ, а в случае с Украиной – любые компромиссные закулисные договоренности очень быстро нарушаются Кремлем, который США должны научить играть по правилам. Как показывает все та же перезагрузка, Вашингтон готов идти на уступки за счет Украины, если не видит реального прогресса во внутригосударственном строительстве, а не для удовлетворения капризов Москвы. Поэтому Украине нужно бояться не сговора между Белым домом и Кремлем, а собственных ошибок на пути к качественными внутренним изменениям.

Оригінал – http://www.liga.net/opinion/280762_strategiya-gosdepa-chto-na-samom-dele-zhdet-putina-i-rossiyu.htm

Отложенный конфликт: соперничество США и Китая обостряется

SCS18 апреля 2016 информационное агентство Reuters сообщило, что военный самолет КНР впервые приземлился на одном из контролируемых Китаем искусственных островов архипелага Спратли. Эти острова, расположенные в Южно-Китайском море (ЮКМ), являются предметом территориальных споров между КНР, Филиппинами, Вьетнамом, Малайзией и Брунеем. Такие провокационные шаги со стороны КНР в очередной раз обострили противоречия, которые возникли в результате попыток Пекина установить контроль над этой частью мирового океана. Противостояние между КНР и государствами Юго-Восточной Азии, которых поддерживают США, в течение нескольких следующих лет будет одним из определяющих факторов того, каким будет мировой порядок в XXI веке.

Пекин переходит в наступление

Первое приземление военного самолета на искусственных островах, которые КНР создавала в 2014-2015 годах это лишь очередная провокация Пекина в течение этого года. Как свидетельствуют события января-марта 2016, Пекин решил взять курс на ускоренную милитаризацию островов Южно-Китайского моря. Не менее впечатляющей стала недавняя новость о том, что армия Китая не только развернула на спорных с Вьетнамом Парасельських островах противокорабельные крылатые ракеты YJ-62 (радиус поражения 280 км), но и провела тестовые испытания этого комплекса. Именно баллистические и крылатые противокорабельные ракеты, вместе с радарами, которые КНР строит на искусственных островах ЮКМ, а также со спутниковой группировкой, должны создать в прибрежных морях функционирующую зону ограничения и запрещения доступа (A2/AD). Существование такой зоны сделает почти невозможным для США проектирование военной силы в Восточной Азии и будет означать установление региональной гегемонии КНР.

Более того, как недавно стало известно, Пекин планирует начинать работы по преобразованию мелководья Скарборо в полноценные острова, которые также смогут принимать не только самолеты или ракетные системы, но и разместить до 3 ракетных эсминцев Type-052D. Интересно, что контроль над этим мелководьем КНР установила в 2012 году в процессе противостояния с Филиппинами. США тогда способствовали тому, что стороны договорились отвести свои силы от объекта претензий и начать переговоры. Филиппины выполнили условия компромисса, а КНР просто захватила Скарборо.

В случае милитаризации Скарборо, будет создана непосредственная угроза не только для Манилы, которая находится лишь в 180 милях от этого мелководья, но и для большинства американских баз на Филиппинских островах. Более того, существует также предположения о том, что после создания полноценного острова и его милитаризации, КНР может объявить Зону идентификации ПВО над Южно-Китайским морем, так же как это было сделано Пекином в ноябре 2013 года в отношении воздушного пространства над большей частью Восточно-Китайского моря. Другими словами, это будет еще один шаг к полному контролю КНР над ЮВК. Интересно, что о планах по намыву новых островов китайские министры говорят своим американским коллегам открыто во время визитов в США.

Вашингтон медлит с ответом

Контуры ответа США на вызов со стороны КНР начали вырисовываться в ходе визитов министра обороны США Эштона Картера в Индию (12-14 апреля) и Филиппины (15-16 апреля). Глава Пентагона подписал в Нью-Дели документ под названием Logistics Exchange Memorandum of Agreement, который дает возможность сторонам использовать порты и другие военные объекты друг друга. Кроме того, во время визита шла речь о возможности начала совместного производства американских самолетов F/A-18 Super Hornet, который является на сегодняшний день основным боевым самолетом ВМФ США. Такое заявление стало логическим продолжением заявления, которое сделал американский адмирал Ричардсон во время визита в Индию в феврале 2016 года – о возможности предоставления США помощи Индии в создании современных авианосцев. Развитие ВМФ Индии отвечает интересам США, ведь это позволяло бы поддерживать баланс сил в Индийско-Тихоокеанском регионе и сдерживать КНР.

Однако ситуация с укреплением отношений между США и Индией для противодействия вызову КНР выглядит не так радужно, если начинать изучать детали. Прежде всего, соглашение о возможностях взаимного использования логистических объектов разрабатывали более 10 лет. Да и само название соглашения было изменено по требованию Нью-Дели. Привычное название для таких договоров – Logistics Support Agreement – по мнению индийской стороны отражало бы то, что между Вашингтоном и Нью-Дели установлены союзные отношения. Более того, в феврале 2016 Индия поспешила опровергнуть заявление, которое тиражировало агентство Reuters, о том, что Нью-Дели и Вашингтон планируют проведение операций по поддержанию свободы мореплавания в Южно-Китайском море. Именно эти операции, которые США уже 2 раза проводили в октябре 2015 и январе 2016 года, рассматриваются Белым Домом в качестве основы противодействия политике КНР по установлению гегемонии в ЮКМ. Поэтому американские эксперты продолжают сомневаться в том, насколько успешно США удастся привлечь Индию для сдерживания КНР. Шаги Нью-Дели свидетельствуют о том, что Индия хотела бы и дальше сохранить стратегическую автономность и балансировать между двумя главными антагонистами Индийско-Тихоокеанского региона.

Визит Эштона Картера в Манилу происходил на фоне того, что двум сторонам удалось в марте 2016 подписать соглашение о возможности использования американцами 5 баз на Филиппинах на ротационной основе. Кроме того вооруженные силы двух стран скоро начнут совместные воздушные патрулирования над Южно-Китайским морем – США решили на ротационной основе разместить 6 самолетов (5 из них это штурмовики А-10) и 3 вертолета на базе ВВС Кларк. Более того Эштон Картер посетил во время визита в Манилу американский авианосец USS John C. Stennis (CVN-74). Авианосец участвовал в совместных учениях с вооруженными силами Филиппин. Этот корабль посетил Филиппины уже второй раз менее чем за два месяца, что является прямым подтверждением серьезности намерений Вашингтона по реализации союзнических обязательств в соответствии с соглашением 1951 года. Но и в данном случае ситуация складывается не в пользу США, несмотря на активные дипломатические шаги Вашингтона. Проблема в том, что все действия США до сегодняшнего времени не заставили КНР отказаться от стратегии создания искусственных островов в Южно-Китайском море с их последующей милитаризацией. Наоборот, как уже упоминалось выше, КНР закончив создание рукотворных остров в архипелаге Спратли, решила перейти к превращению мелководья Скарборо в новый искусственный остров.

Все действия США до сегодняшнего времени не заставили КНР отказаться от стратегии создания искусственных островов в Южно-Китайском море с их последующей милитаризацией  

Становиться понятно, что отказ КНР изменить нынешний курс требует качественно новых шагов США в ответ, чем те, которые были сделаны до этого. Однако здесь начинается самое интересное. 6 апреля 2016 профильное американское издание Navy Times сообщило о том, что между политическим и военным руководством США существуют серьезные противоречия относительно того, каким должен быть ответ Вашингтона на вызов со стороны КНР. Так, как стало известно, командующий Тихоокеанского командования США (PACOM) адмирал Гарри Харрис пытается убедить Белый Дом о необходимости усиливать военное компонент общей стратегии сдерживания КНР. Такие предложения довольно логично – только симметричное наращивание военного присутствия США в Юго-Восточной Азии позволит нивелировать результаты военного строительства КНР в регионе. Иными словами Вашингтон мог бы использовать логику “дилеммы безопасности” против КНР, демонстрируя, что каждое наращивание военной мощи будет сопровождаться соответствующими шагами США, что тем самым будет не усиливать безопасность и позиции Пекина в регионе, а ослаблять их. Только таким образом можно было бы эффективно противодействовать КНР. Конечно, наращивание США военного присутствия в ЮВА несет угрозу начала гонки вооружений и возникновения конфликта. Но, как показывает практика той же Холодной войны, оппоненты США сначала должны почувствовать всю бесперспективность бряцання оружием. Только после этого они были готовы на реальные переговоры по поиску взаимовыгодного компромисса.

Однако в Белом Доме такие предложения адмирала Харриса встретили не просто враждебно, но, как оказалось, советник по национальной безопасности президента США Сюзан Райс в конце марта 2016 способствовала появлению приказа, запрещающего американским военным делать любые существенные заявления по проблематике противодействия КНР в Южно-Китайском море. Как полагают, делалось это специально, ведь 31 марта 2016 Барак Обама провел переговоры с Си Цзиньпином. Эти переговоры были чрезвычайно важны для нынешнего главы Белого Дома, ведь президент США заручился поддержкой лидера КНР в подписании Соглашения о противодействии изменениям климата (состоялось 22 апреля 2016 года) и противодействия ядерным/ракетным амбициям КНДР. Иными словами, высшее политическое руководство США сознательно принесло в жертву проблематику противодействия КНР в Южно-Китайском море для получения помощи в других вопросах. К слову, противодействие изменениям климата Барак Обама рассматривает как часть своего внешнеполитического наследия. Противодействие КНР к приоритетам нынешнего главы Белого Дома фактически не принадлежит. В то же время в Пекине эксплуатируют тот факт, что Барак Обама не является сторонником силовой политики в международных отношениях, и поэтому идут на дальнейшую эскалацию противостояния пока 44-й президент США возглавляет Белый Дом.

Промежуточные выводы

Сегодня в противостоянии между США и КНР ситуация складывается не в пользу Вашингтона. Политика Пекина по созданию новой реальности требует неотложных асимметричных и симметричных шагов Вашингтона, которые бы заставили китайское политическое руководство отказаться от милитаризации островов в Южно-Китайском море. В то же время администрация Барака Обамы не демонстрирует особого желания принимать радикальные шаги по противодействию КНР, а ограничивается половинчатыми мерами, которые не дают необходимого эффекта. Более того, в политике США прослеживается реактивность – то есть КНР имеет возможность определять правила игры в Южно-Китайском море, что дает ей дополнительные рычаги влияния. Все это происходит на фоне того, что борьба за правила игры в Южно-Китайском море вошла в решающую фазу. В скором времени для того, чтобы исправить ситуацию, каких-либо шагов Вашингтона может быть мало и они могут быть сделаны поздно – too little, too late, как об этом говорят американцы.

Дэвид Крамер: Продление санкций против РФ – это будет трудный бой

– Какие последствия будет иметь внутриполитический кризис в Украине на международные отношения вокруг нашей страны?

– Несмотря ни на что, Запад должен прийти на помощь Украине. Нам необходимо обеспечить Украину летальным оборонительным оружием, чтобы помочь ей защитить себя и поднять для России цену за продолжающуюся агрессию против Украины. Если мы не сделаем этого, то Украина будет продолжать платить высокую цену и страдать. Россия станет более смелой в своих планах. Мы просто должны сделать больше, потому что Украина находится на передовой линии обороны против растущей российской угрозы.

У США есть обязательства, основанные на Будапештском меморандуме 1994 года, по которому мы должны обеспечивать бесплатно помощь Украине, а не продавать вооружение 

– Вы только что сказали, что США нужно предоставить Украине летальное оборонительное вооружение, – по вашему мнению, каковы шансы для Украины получить эти оборонительные вооружения, если Киев попросит не дать, но продать это вооружение?

– У США есть обязательства, основанные на Будапештском меморандуме 1994 года, по которому мы должны обеспечивать бесплатно помощь Украине, а не продавать вооружение. Если Украина хочет купить оборонительное вооружение – что ж пусть и так. Но я думаю, что мы должны предоставлять это вооружение посредством или продажи, или простого предоставления помощи.

– До недавнего времени в Вашингтоне утверждали, что досрочные парламентские выборы могут еще больше дестабилизировать Украину – так, каковы альтернативные пути выхода для Украины из тупика, если не досрочные выборы?

– Мне лично не импонирует идея досрочных выборов. Я думаю, что они имели бы разрушительные последствия. Я думаю, что после них последовало бы от 6 до 12 месяцев задержки без каких-либо серьезных реформ. И они могут не привести к лучшим результатам. Я думаю, что у вас будет больше протестов на фоне выборов и увеличиться фракция Оппозиционного блока. Будет больше проблем с формированием правительства, которое будет серьезно относится к реформам. Внеочередные выборы не станут решением проблем. Я понимаю тех, кто хочет их. Но весь вопрос сегодня сводится к наличию политической воли для решения проблем, а не к тому, чтобы получить вновь избранную Верховную Раду.

Верховная Рада должна полностью отвергнуть законодательство по вопросам особого статуса отдельных районов Донбасса. Это плохая идея, и русские вообще не должны вмешиваться в дело выборов в этом регионе 

– По вашему мнению, проведение местных выборов на оккупированных территориях Донбасса, так как ранее предложила Германия в марте 2016 года, будет способствовать или препятствовать реальному политическому урегулированию конфликта в Донбассе?

– Я думаю, что Верховная Рада должна полностью отвергнуть законодательство по вопросам особого статуса отдельных районов Донбасса. Это плохая идея, и русские вообще не должны вмешиваться в дело выборов в этом регионе. Если Украина решит, что сложились хорошие условия для проведения выборов, тогда да, пускай будут выборы. И если уж говорить прямо, то вопроса о местных выборах вообще не должно было быть в минских договоренностях. Если не обеспечена возможность для внутренне перемещенных лиц и беженцев для принятия участия в голосовании, то мы уже наперед знаем, какими будут результаты, − они будут в пользу РФ. Так что это все бессмысленно, по моему мнению.

– Что вообще ожидает минский процесс в будущем?

– Я понимаю людей, которые говорят, что это единственный способ решения проблем, и в таком случае мы должны поддерживать его всеми силами. Но я думаю, что Минский процесс имел очень много изъянов с самого начала. Россия вообще не выполняет каких-либо условий по этим договоренностям. А вся вина вешается на Украину, потому что она не приняла законодательства о специальном статусе. Я думаю, что пришло время, чтобы откровенно признать это.

– Считаете ли вы стратегию нынешней президентской администрации США по конфликту между Украиной и Россией успешной или нет? Какие улучшения могут быть сделаны, чтобы сделать ее более эффективной?

– Политика Барака Обамы, это уже очевидно, не увенчалась успехом. Отношения между США и Россией находятся в худшем состоянии, чем когда либо, с кончины СССР. У нас есть санкции против России. Я думаю, что санкции работают в какой-то степени. Но их явно недостаточно, на мой взгляд, если мы хотим предотвратить дальнейшие агрессивные шаги РФ. Проблема в том, что санкции не могут просто поддерживаться на нынешнем уровне. Мы должны постоянно усиливать санкции, если поведение России не изменится. И поскольку поведение России фактически не изменилось, на мой взгляд, пришло время, чтобы нарастить санкции, ужесточить их и направить их против представителей самого высокого уровня российского правительства. Для этого мы должны исключить РФ из системы SWIFT и серьезно взяться за все их энергетические компании и следить за всеми трансакциями их финансового сектора. И поддерживать индивидуальные целенаправленные санкции.

Офшорный скандал – напоминание о том, что президент Порошенко обещал, что лишит себя своего бизнеса, прежде чем он был избран, за исключением телевизионного канала. А он не сделал этого 

– Какие последствия на отношения между Украиной и США будет иметь тот факт, что наш президент фигурирует в офшорном скандале в Панаме?

– Я думаю, что не все так ужасно. Там нет ничего незаконного, как я это вижу, хотя я не юрист или эксперт по правовым вопросам. Но это напоминание о том, что президент Порошенко обещал, что лишит себя своего бизнеса, прежде чем он был избран, за исключением телевизионного канала. А он не сделал этого. Он должен задавать тон в верхних эшелонах власти, он должен служить примером. Так что я думаю, что если бы он сделал то, что он сказал, что мы бы не говорили сейчас об этом.

– Летом (в июне – ред.) 2016 года ЕС снова придется принимать решение о том продолжать ли санкции в отношении России – как вы думаете, есть что-то, чего Украина должна бояться по поводу позитивного для нас решения?

– Летом 2016 года не будет автоматического продления санкций со стороны европейцев. Это будет трудный бой, так как есть страны, которые не хотят, чтобы срок действия санкций был продолжен. Надо учитывать и фактор результатов голландского референдума. Поэтому Украина не должна принимать ничего как само собой разумеющейся факт. Украина должна подготовиться и постоянно отстаивать позицию о том, что снятие санкций будет катастрофой. Я считаю, что снятие ЕС санкций против РФ будет катастрофой. Так что украинцам придется очень сложно в этом вопросе.

– По вашему мнению, что должна ожидать Украина на саммите НАТО в Варшаве в июле 2016 года?

– Украина, к сожалению, должна быть очень скромной в своих ожиданиях.

– Почему? Кого мы должны винить в этом – себя или наших западных партнеров?

– Больше второе – нежелание западных партнеров. Грузия также будет очень разочарована. Но сейчас в Украине впервые большинство населения поддерживает идею вступления в НАТО. Это действительно удивительно. И это во многом благодаря г-ну Путину. НАТО не следует принимать, как должное, что этот уровень поддержки будет оставаться таким высоким, если украинцы не увидят взаимных шагов навстречу со стороны альянса. Я хотел бы видеть углубление связей между Украиной и НАТО. Мы не говорим о членстве прямо сейчас, но мы должны оставить политику “открытых дверей”. Если Украина захочет присоединиться к НАТО, то Киеву должны будут разрешить присоединиться, если ваша страна будет отвечать всем условиям.

– Не так давно Европейское командование США объявило о развертывании на ротационной основе бронетанковой бригады с 2017 года. Как вы думаете, эти силы будут достаточными не только для сдерживания России, но и для ведения войны в случае необходимости?

–  Это хороший шаг, но этого, вероятно, не достаточно. Впрочем, мы слишком зациклились на обсуждении – должно ли развертывание быть на постоянной или ротационной основе. Россия уничтожила все договоренности, которые она подписала. Основополагающий акт НАТО-РФ мертв. И я не понимаю, почему мы продолжаем придерживаться этого соглашения, когда Россия давно перестала это делать.

– Как вы думаете, возможная усталость Запада от Украины может способствовать достижению компромисса между Западом и Россией за счет интересов нашей страны, как это произошло во время “перезагрузки” в 2009-2010 годах?

– Нет, я не думаю, что будет еще одна “перезагрузка”. Эта политика была глупой с самого начала. Думаю, что государственный секретарь США Джон Керри должен перестать ездить в Россию, чтобы встречаться с Путиным, потому что на практике никакого прогресса нет.

Посилання на оригінал: http://news.liga.net/interview/politics/10250280-devid_kramer_prodlenie_sanktsiy_protiv_rf_eto_budet_trudnyy_boy.htm

Пайфер: Погрязшая в политическом кризисе Украина не интересна США

– Выполнение Минских соглашений в настоящее время зашло в тупик. Какими, по вашему мнению, будут перспективы минского процесса?

– Мне очень трудно представить как эксперту, что Минские соглашения будут выполнены. Если вы посмотрите на позицию России, то она свидетельствует, что россияне не хотят реализовать договор Минск-2. Они хотели бы сохранить конфликт в Донбассе – замороженный или не очень замороженный – для того, чтобы оказывать давление на Киев. Кроме того, лидеры так называемых “народных республик” в Донецке и Луганске говорят, что они не готовы к восстановлению украинского политического суверенитета. При этом весь смысл Минских договорённостей состоит в восстановлении украинского политического суверенитета. При всём этом, я думаю, что это единственное политическое соглашение, которое мы на сегодня имеем. Так что нам по-прежнему остается пробовать реализовать Минск, но иметь при этом очень скромные ожидания.

– Может быть, это, на ваш взгляд, происходит, потому что с самого начала договорённости имели большие недостатки? Документ допускает различные интерпретации.

– Частично да. Например, Минск-2 не устанавливал порядок выполнения и тому подобное. Хотя, я думаю, что большинство людей будут согласны с тем, что первостепенными есть те положения, которые предусматривают прекращение огня, отвод войск с линии соприкосновения и доступ ОБСЕ. И вот 14 месяцев прошло после того, как пакет договорённостей Минск-2 был подписан, а прекращение огня так полностью и не наступило, тяжелое оружие всё еще находится близко к линии соприкосновения, и ОБСЕ регулярно отказывают в доступе к оккупированным районам Донбасса.

– На фоне отсутствия реального прогресса в политическом урегулировании конфликта в Донбассе вы ожидаете, что Россия может прибегнуть к военному давлению в 2016 году, чтобы заставить Украину сделать политические уступки?

– Я думаю, что это зависит от многих факторов. Мне кажется, что у России есть возможность для повышения давления с использованием военных инструментов в Донбассе или, наоборот, уменьшения. Цель РФ – оказание давления на Киев, чтобы сделать более трудным для здешнего правительства проведение необходимых реформ, и чтобы усложнить украинскому правительству процесс реализации Соглашения об ассоциации с Европейским Союзом. Так что Москва будет просчитывать уровень военного давления на Киев. Россия, вероятно, не хочет очень сильно давить, потому что есть определенные ограничения − они не хотят вызвать дополнительные санкции со стороны Запада. Но РФ держит открытой возможность повысить такое давление.

– В вашей последней статье для журнала National Interest вместе с Джоном Хербстом (также бывший посол США в Украине – ред.) вы среди прочего написали, что Украина заслуживает того, чтобы получить американское оборонительное вооружение. По вашему мнению, каковы шансы на успех, если Киев попросит продать, а не просто дать ПТРК Javelin – как это сделала Эстония, которая недавно получила первую партию этого вооружения?

– Я думаю, что нынешняя президентская администрация США проводит очень осторожную политику по этому вопросу. Посол Хербст и я сделали большое усилие год назад, чтобы попытаться убедить администрацию Обамы, чтобы та обеспечила бОльшую военную поддержку Украине, в том числе передала противотанковое вооружение. И, в конце концов, администрация решила не предоставлять оборонительных вооружений Киеву. Если бы имело место крупномасштабное возобновление боевых действий, большое наступление россиян в Донбассе, это могло бы изменить подход Вашингтона в вопросе поставок Украине оборонительных вооружений. Но если этого не произойдет, если текущая ситуация продолжится, то я предполагаю, что нынешняя американская администрация будет и дальше не готова передать оружие Украине.

– Можем ли мы сказать, что это нежелание самого президента Обамы?

– Да, я могу понять президента Барака Обаму, хотя я не согласен с этим. Я думаю, что он слишком осторожен. Но я могу понять ход его мыслей по этому вопросу.

– Какие последствия будет иметь внутренний политический кризис в Украине на двусторонние украинско-американские отношения и на позицию Вашингтона по отношению к украинско-российской войне?

– Это то, о чём я хочу поговорить здесь на 9-м Киевском форуме по безопасности. (Интервью состоялось на форуме – ред.) Я боюсь, что есть вероятность того, что на Западе снова начнётся усталость от Украины. В течение нескольких последних месяцев доминирует одно восприятие ситуации – Украина погрязла в политическом кризисе. Теперь вы имеете новое правительство, и будет очень хорошо, если оно быстро перейдет к реформам. Но если в Украине будет медленный темп реформ, в какой-то момент на Западе начнут спрашивать себя – может ли эта страна решить свои проблемы?

– На фоне такой возможной усталости от Украины на Западе, каковы шансы на достижение очередного неформального компромисса между Западом и Россией по Украине?

– Я думаю, что этого буде очень трудно достигнуть. Я не вижу такой возможности, что Запад отдаст Украину на откуп России. Еще раз, то, что меня беспокоит: это отсутствие большего прогресса в реформах, особенно в борьбе с коррупцией в Украине. Люди могут начать сомневаться, стоит ли постоянно подталкивать Украину к реформам. И я думаю, что такая ситуация будет плохой для политики Запада. Но это будет очень плохо и для Украины.

– По вашему мнению, какие угрозы национальной безопасности Украины будут доминировать в 2016 – внешние или внутренние?

– Я думаю, что Украина стоит перед двумя вызовами, с которыми она должна иметь дело. Один из них – внешний – то, как противодействовать российской агрессии в Донбассе. Но не менее важным является задача реализации реформ и вывод Украины на путь реформирования для становления, в конечном счете, нормального демократического ориентированного на рынок европейского государства. И это одна из преград и проблем для правительства и президента, поскольку они должны реализовать обе задачи одновременно. Украина и не станет историей успеха, если они не решат обе эти проблемы.

– Насколько, по вашему мнению, нынешняя стратегия Вашингтона по отношению к войне между Россией и Украиной является эффективной и результативной?

– Я думаю, что Вашингтон мог бы сделать больше. Вашингтон сделал некоторые важные вещи, чтобы поддержать Киев. Но я думаю, что США могли бы сделать больше в военной сфере с точки зрения поддержки Украины. Я бы сказал, что даже сейчас, при отсутствии крупного наступления, предоставление легкого оборонительного вооружения Украине имеет смысл, потому что это может увеличить способность украинской армии сдерживать дальнейшие атаки российских войск.

Я хотел бы видеть готовность Запада предложить больше финансовой помощи Украине. Но при условии, что Украина будет делать больше реформ. Финансирование нужно привязать к конкретным целям – то есть та или эта сумма будет доступна, если вы сделаете определенные вещи. Потому что, к сожалению, похоже, что Запад должен постоянно подталкивать Украину к реформам.

– Какое значение, по вашему мнению, имеют проблемы, связанные с украинско-российской войной в ходе продолжающейся американской президентской кампании? Каковы шансы, что Украина по-прежнему будет одним из приоритетов нового главы Белого дома?

– Как и большинство американских президентских кампаний, нынешняя будет сосредоточена в первую очередь на внутренних проблемах. Некоторое внимание может быть уделено России, но я думаю, что оно будет относительно небольшим. Некоторое внимание будет уделено Украине, но и оно будет относительно небольшим. С моей точки зрения, если вы посмотрите на кандидатов, за исключением одного, то я думаю, по поводу Украины и России они будут иметь относительно общее мнение. В первую очередь, потому, что поддержка Украины в Соединенных Штатах строится на двухпартийном консенсусе и популярна как среди демократов, так и республиканцев.

Под вопросом лишь позиция господина Трампа. А его внешняя политика просто непредсказуема. Я понятия не имею, что он будет делать, если будет избран. Однако, мое предположение – он не будет избран.

Но опять же, украинцы должны спросить себя: когда новый президент вступит в должность в 2017 году, он или она будет иметь огромный список проблем, которые нужно будет решать. Весь вопрос в том какую Украину он или она увидит? Если это Украина, погрязшая в политическом кризисе, может быть, он или она просто примет решение оставить вашу страну на попечение европейцам. Но если Украина на самом деле будет делать нужные вещи, если здесь решительное руководство будет проводить реформы и бороться с коррупцией, если Украина будет потенциальной историей успеха, то я думаю, что Белому Дому будет интересно работать с такой страной.

– Может ли США использовать начало полной модернизации своей ядерной триады, которая начнется через нескольких лет, чтобы усилить давление на Россию в более широком смысле – например, чтобы заставить Россию остановить и полностью отказаться от агрессии против Украины?

– Модернизация американских стратегических ядерных сил будет иметь место, и она начнется примерно в 2020-2021 годах. Этот процесс будет значительным, и я на самом деле думаю, что некоторые планы по модернизации выходят за рамки того, что нам нужно, их будет очень трудно профинансировать.

Но любой козырь, который США получат после модернизации, будет больше касаться переговоров относительно дополнительных соглашений по контролю над вооружениями и, возможно, можно будет попытаться включить в переговоры и нестратегические ядерные вооружения. Таким образом, мы можем расширить количество оружия, которое должно будет быть охвачено в договоре. Я не уверен, что вы можете использовать модернизацию ядерного арсенала США для получения некоторых дополнительных инструментов влияния по отношению кризиса между Россией и Украиной. Я думаю, что эти вопросы очень далеки друг от друга.

– То есть одновременное пакетное решение вопросов контроля над вооружениями и войны между Украиной и Россией невозможно?

– Да, связать воедино и решить это вопросы будет невозможно. И я думаю, что это будет даже контрпродуктивно.

Оригінал – http://news.liga.net/interview/politics/10215166-payfer_pogryazshaya_v_politicheskom_krizise_ukraina_neinteresna_ssha.htm