Пайфер: Погрязшая в политическом кризисе Украина не интересна США

– Выполнение Минских соглашений в настоящее время зашло в тупик. Какими, по вашему мнению, будут перспективы минского процесса?

– Мне очень трудно представить как эксперту, что Минские соглашения будут выполнены. Если вы посмотрите на позицию России, то она свидетельствует, что россияне не хотят реализовать договор Минск-2. Они хотели бы сохранить конфликт в Донбассе – замороженный или не очень замороженный – для того, чтобы оказывать давление на Киев. Кроме того, лидеры так называемых “народных республик” в Донецке и Луганске говорят, что они не готовы к восстановлению украинского политического суверенитета. При этом весь смысл Минских договорённостей состоит в восстановлении украинского политического суверенитета. При всём этом, я думаю, что это единственное политическое соглашение, которое мы на сегодня имеем. Так что нам по-прежнему остается пробовать реализовать Минск, но иметь при этом очень скромные ожидания.

– Может быть, это, на ваш взгляд, происходит, потому что с самого начала договорённости имели большие недостатки? Документ допускает различные интерпретации.

– Частично да. Например, Минск-2 не устанавливал порядок выполнения и тому подобное. Хотя, я думаю, что большинство людей будут согласны с тем, что первостепенными есть те положения, которые предусматривают прекращение огня, отвод войск с линии соприкосновения и доступ ОБСЕ. И вот 14 месяцев прошло после того, как пакет договорённостей Минск-2 был подписан, а прекращение огня так полностью и не наступило, тяжелое оружие всё еще находится близко к линии соприкосновения, и ОБСЕ регулярно отказывают в доступе к оккупированным районам Донбасса.

– На фоне отсутствия реального прогресса в политическом урегулировании конфликта в Донбассе вы ожидаете, что Россия может прибегнуть к военному давлению в 2016 году, чтобы заставить Украину сделать политические уступки?

– Я думаю, что это зависит от многих факторов. Мне кажется, что у России есть возможность для повышения давления с использованием военных инструментов в Донбассе или, наоборот, уменьшения. Цель РФ – оказание давления на Киев, чтобы сделать более трудным для здешнего правительства проведение необходимых реформ, и чтобы усложнить украинскому правительству процесс реализации Соглашения об ассоциации с Европейским Союзом. Так что Москва будет просчитывать уровень военного давления на Киев. Россия, вероятно, не хочет очень сильно давить, потому что есть определенные ограничения − они не хотят вызвать дополнительные санкции со стороны Запада. Но РФ держит открытой возможность повысить такое давление.

– В вашей последней статье для журнала National Interest вместе с Джоном Хербстом (также бывший посол США в Украине – ред.) вы среди прочего написали, что Украина заслуживает того, чтобы получить американское оборонительное вооружение. По вашему мнению, каковы шансы на успех, если Киев попросит продать, а не просто дать ПТРК Javelin – как это сделала Эстония, которая недавно получила первую партию этого вооружения?

– Я думаю, что нынешняя президентская администрация США проводит очень осторожную политику по этому вопросу. Посол Хербст и я сделали большое усилие год назад, чтобы попытаться убедить администрацию Обамы, чтобы та обеспечила бОльшую военную поддержку Украине, в том числе передала противотанковое вооружение. И, в конце концов, администрация решила не предоставлять оборонительных вооружений Киеву. Если бы имело место крупномасштабное возобновление боевых действий, большое наступление россиян в Донбассе, это могло бы изменить подход Вашингтона в вопросе поставок Украине оборонительных вооружений. Но если этого не произойдет, если текущая ситуация продолжится, то я предполагаю, что нынешняя американская администрация будет и дальше не готова передать оружие Украине.

– Можем ли мы сказать, что это нежелание самого президента Обамы?

– Да, я могу понять президента Барака Обаму, хотя я не согласен с этим. Я думаю, что он слишком осторожен. Но я могу понять ход его мыслей по этому вопросу.

– Какие последствия будет иметь внутренний политический кризис в Украине на двусторонние украинско-американские отношения и на позицию Вашингтона по отношению к украинско-российской войне?

– Это то, о чём я хочу поговорить здесь на 9-м Киевском форуме по безопасности. (Интервью состоялось на форуме – ред.) Я боюсь, что есть вероятность того, что на Западе снова начнётся усталость от Украины. В течение нескольких последних месяцев доминирует одно восприятие ситуации – Украина погрязла в политическом кризисе. Теперь вы имеете новое правительство, и будет очень хорошо, если оно быстро перейдет к реформам. Но если в Украине будет медленный темп реформ, в какой-то момент на Западе начнут спрашивать себя – может ли эта страна решить свои проблемы?

– На фоне такой возможной усталости от Украины на Западе, каковы шансы на достижение очередного неформального компромисса между Западом и Россией по Украине?

– Я думаю, что этого буде очень трудно достигнуть. Я не вижу такой возможности, что Запад отдаст Украину на откуп России. Еще раз, то, что меня беспокоит: это отсутствие большего прогресса в реформах, особенно в борьбе с коррупцией в Украине. Люди могут начать сомневаться, стоит ли постоянно подталкивать Украину к реформам. И я думаю, что такая ситуация будет плохой для политики Запада. Но это будет очень плохо и для Украины.

– По вашему мнению, какие угрозы национальной безопасности Украины будут доминировать в 2016 – внешние или внутренние?

– Я думаю, что Украина стоит перед двумя вызовами, с которыми она должна иметь дело. Один из них – внешний – то, как противодействовать российской агрессии в Донбассе. Но не менее важным является задача реализации реформ и вывод Украины на путь реформирования для становления, в конечном счете, нормального демократического ориентированного на рынок европейского государства. И это одна из преград и проблем для правительства и президента, поскольку они должны реализовать обе задачи одновременно. Украина и не станет историей успеха, если они не решат обе эти проблемы.

– Насколько, по вашему мнению, нынешняя стратегия Вашингтона по отношению к войне между Россией и Украиной является эффективной и результативной?

– Я думаю, что Вашингтон мог бы сделать больше. Вашингтон сделал некоторые важные вещи, чтобы поддержать Киев. Но я думаю, что США могли бы сделать больше в военной сфере с точки зрения поддержки Украины. Я бы сказал, что даже сейчас, при отсутствии крупного наступления, предоставление легкого оборонительного вооружения Украине имеет смысл, потому что это может увеличить способность украинской армии сдерживать дальнейшие атаки российских войск.

Я хотел бы видеть готовность Запада предложить больше финансовой помощи Украине. Но при условии, что Украина будет делать больше реформ. Финансирование нужно привязать к конкретным целям – то есть та или эта сумма будет доступна, если вы сделаете определенные вещи. Потому что, к сожалению, похоже, что Запад должен постоянно подталкивать Украину к реформам.

– Какое значение, по вашему мнению, имеют проблемы, связанные с украинско-российской войной в ходе продолжающейся американской президентской кампании? Каковы шансы, что Украина по-прежнему будет одним из приоритетов нового главы Белого дома?

– Как и большинство американских президентских кампаний, нынешняя будет сосредоточена в первую очередь на внутренних проблемах. Некоторое внимание может быть уделено России, но я думаю, что оно будет относительно небольшим. Некоторое внимание будет уделено Украине, но и оно будет относительно небольшим. С моей точки зрения, если вы посмотрите на кандидатов, за исключением одного, то я думаю, по поводу Украины и России они будут иметь относительно общее мнение. В первую очередь, потому, что поддержка Украины в Соединенных Штатах строится на двухпартийном консенсусе и популярна как среди демократов, так и республиканцев.

Под вопросом лишь позиция господина Трампа. А его внешняя политика просто непредсказуема. Я понятия не имею, что он будет делать, если будет избран. Однако, мое предположение – он не будет избран.

Но опять же, украинцы должны спросить себя: когда новый президент вступит в должность в 2017 году, он или она будет иметь огромный список проблем, которые нужно будет решать. Весь вопрос в том какую Украину он или она увидит? Если это Украина, погрязшая в политическом кризисе, может быть, он или она просто примет решение оставить вашу страну на попечение европейцам. Но если Украина на самом деле будет делать нужные вещи, если здесь решительное руководство будет проводить реформы и бороться с коррупцией, если Украина будет потенциальной историей успеха, то я думаю, что Белому Дому будет интересно работать с такой страной.

– Может ли США использовать начало полной модернизации своей ядерной триады, которая начнется через нескольких лет, чтобы усилить давление на Россию в более широком смысле – например, чтобы заставить Россию остановить и полностью отказаться от агрессии против Украины?

– Модернизация американских стратегических ядерных сил будет иметь место, и она начнется примерно в 2020-2021 годах. Этот процесс будет значительным, и я на самом деле думаю, что некоторые планы по модернизации выходят за рамки того, что нам нужно, их будет очень трудно профинансировать.

Но любой козырь, который США получат после модернизации, будет больше касаться переговоров относительно дополнительных соглашений по контролю над вооружениями и, возможно, можно будет попытаться включить в переговоры и нестратегические ядерные вооружения. Таким образом, мы можем расширить количество оружия, которое должно будет быть охвачено в договоре. Я не уверен, что вы можете использовать модернизацию ядерного арсенала США для получения некоторых дополнительных инструментов влияния по отношению кризиса между Россией и Украиной. Я думаю, что эти вопросы очень далеки друг от друга.

– То есть одновременное пакетное решение вопросов контроля над вооружениями и войны между Украиной и Россией невозможно?

– Да, связать воедино и решить это вопросы будет невозможно. И я думаю, что это будет даже контрпродуктивно.

Оригінал – http://news.liga.net/interview/politics/10215166-payfer_pogryazshaya_v_politicheskom_krizise_ukraina_neinteresna_ssha.htm

Advertisements

Американська бронетанкова бригада в Європі – склянка на половину повна чи на половину пуста!?

30 березня 2016 року Європейське командування США(US EUROCOM) повідомило про те, що із лютого 2017 року на ротаційній основі у Європі перебуватиме американська бронетанкова бригада. Ні для кого не є секретом те, що такі кроки США приймають у відповідь на агресію РФ проти України, яка непокоїть східні країни-члени НАТО. Розширення Північноатлантичного альянсу за рахунок країн ЦСЄ в 1999-2009 роках, не зважаючи на гучні заяви РФ, було більше політико-дипломатичним чим військовим. Альянс відповідно до Основоположного Акту РФ-НАТО(1997) відмовлявся від створення значної військової інфраструктури чи нарощення військової присутності на території нових держав членів. Однак ревізіоністська політика Кремля у Євроатлантичному регіоні змусила США і НАТО думати над реальним військовим наповненням поняття колективна безпека для країн ЦСЄ. Тому безперечно нещодавні заяви США є прямим відображенням руху у напрямку до стримування РФ.

Такий розвиток подій є логічним наслідком збільшення фінансування програми European Reassurance Initiative(ERI). У лютому 2016 року Білий Дім запросив у Конгресу США рекордні 3,4 млрд. доларів для ERI на наступний фінансовий рік. Паралельно із цим США і далі будуть розміщувати озброєння(усього до 250 танків Abrams, БМП Bradley і гаубиць Paladin) на складах країн ЦСЄ. Загалом це дозволить за планами US EUROCOM на 2017 рік мати в Європі три бригади: бронетанкову, повітрянодесантну і іще одну, яка має на озброєнні бронемашинами Stryker, разом із складованою в Західній Європі зброєю іще на одну бронетанкову бригаду. У рамках цього плану озброєння, яке зараз використовується американськими військами на ротаційній основі в країнах ЦСЄ, буде переміщено на склади в Нідерландах, Бельгії і ФРН. В той час як у рамках програми EAS і присутності бронетанкової бригади на ротаційній основі країни ЦСЄ отримають найсучасніше озброєння для розміщення на власних складах.

Але виникає об’єктивне питання – чи вистачить 3 бригад разом із озброєнням іще на 1 бригаду задля створення необхідного ефекту стримування!? Окрім того США у своєму будівництві в Європі мають враховувати необхідність бути готовими для ведення реальних бойових дій, якщо ефект стримування не спрацює. Із цього питання існує декілька точок зору, що з’явилися у нещодавніх доповідях західних аналітичних центрів. Відповідно до доповіді «Evaluating Future U.S. Army Force Posture in Europe», яку опублікував в лютому 2016 року авторитетний Центр Стратегічних і Міжнародних Досліджень(CSIS), Вашингтону необхідно на додачу до 3 бригад мати розміщеного озброєння на іще одну бронетанкову бригаду на території країн ЦСЄ, а також озброєння іще на 4 бригади, яке необхідно розмістити на території країн Західної Європи. Окрім того відповідно до даної доповіді у Європі на ротаційній основі має бути одночасно дві бронетанкові бригади. Тим самим це дозволить не лише створити необхідний ефект стримування, але і бути готовим для ведення активних бойових дій для виконання 5 статті Вашингтонського договору. Тим самим можна сказати, що нинішні кроки США носять половинчастий характер, якщо порівнювати їх із оцінками доповіді CSIS. Експерти у доповіді говорять про необхідність мати присутність чи хоча б озброєння 8 бригад, в той час як US EUROCOM матиме у 2017 році лише для 4 бригад.

Експерти German Marshall Fund(GMF) у березні 2016 року в свою чергу представили власне бачення того яким потенціалом має володіти Альянс в доповіді «NATO in a World of Disorder: Making the Alliance Ready for Warsaw». На думку авторів доповіді Альянс повинен мати на ротаційній основі щонайменше 2 бригади на східному фланзі – одну у Польщі і одну в країнах Балтії. Тим самим це на думку експертів GMF дозволить хоча б трохи зменшити військові переваги РФ в регіоні, і попередити можливість атаки так званого розриву Сувалки(Suwalki gap), який з’єднує Польщу і країни Балтії і тим самим є найуразливішим місцем в обороні Альянсу. Знову ж таки рекомендації експертів розходяться із реальністю – лише одна бригада буде на ротаційній основі розміщатися в країнах ЦСЄ із 2017 року.

Така половинчастість кроків США може мати декілька пояснень. Перш за все Вашингтон має вибудовувати військову стратегію у регіоні, враховуючи інтереси всіх своїх партнерів. Із одного боку є законні вимоги таких країн як Польща, Румунія, країни Балтії, які чекають конкретного військового наповнення 5 статті Вашингтонського договору. Варшава іще в квітні 2014 року вимагала присутності на постійній основі щонайменше 10 тисяч солдат альянсу. Президент Польщі Анджей Дуда під час візиту до США у нещодавнього рамках Саміту із ядерної безпеки заявив про те, що необхідним мінімумом є постійна присутність сил альянсу хоча б на ротаційній основі. Однак із іншого боку є тверда позиція ФРН щодо необхідності продовження дотримання Альянсом положень Основоположного Акту РФ-НАТО(1997) року щодо недопущення розгортання значних сил Альянсу на постійній основі. Вашингтон же змушений рахуватися із позицією Берліну також, оскільки за цим стоїть питання єдності Євроатлантичної спільноти перед викликом із боку РФ і спроб Кремля будь-яким чином посварити США і ФРН. Врешті решт такі половинчасті кроки США щодо розгортання додаткових сил можуть також бути відображенням посилення асиметричних засобів для попередження чи відбиття агресії РФ. Так в березні 2016 року стало відомо про те, що Естонія отримала від США першу партію ПТРК Javelin. До того ж усі бронемашини Stryker, якими озброєна одна із бригад сухопутних сил США розміщених у Європі, вирішено також озброїти ПТРК Javelin, що тим самим збільшує їх шанси в можливому зіткненні із бронетанковими силами РФ. На останок потрібно згадати також про те, що управління міжнародною кризою передбачає можливість збереження опоненту виходу із ситуації, яку він сам собі створив. Тим самим це попереджує можливе пряме зіткнення. Іншими словами не виключено також, що у Вашингтоні розуміють, що надмірна мілітаризація ЦСЄ може викликати непропорційну реакцію Москви, що переведе протистояння між НАТО і РФ із холодної у гарячу форму. Із іншого боку, на думку аналітичного центру STRATFOR США вистачить і однієї бронетанкової бригади на ротаційній основі для демонстрації готовності виконати 5 статтю Вашингтонського договору. У випадку атаки на країну ЦСЄ будь-який американський батальйон розміщений там понесе жертви, що зробить масштабну відповідь США майже доконаним фактом.

Іншим важливим питанням є можлива відповідь РФ на збільшення військової присутності США у Європі. Москва розглядає можливість реалізувати як симетричні так і асиметричні заходи протидії. До асиметричних засобів можна віднести рішення щодо розгортання у Калінінградській області ОТРК «Іскандер-М»(радіус до 500 км), які могли б нанести удари по стаціонарним цілям таким як склади із американським озброєнням в ЦСЄ на початковій фазі конфлікту. Однак на сьогоднішній день ВПК РФ не може задовольнити повністю потреби армії у цих ракетних комплексах(за 10 років створено лише 6 бригад або ж 72 пускові установки). Тому навіть для навчань у Калінінградській області ОРТК «Іскандер-М» перекидають за допомогою транспортної авіації, як це мало місце у грудні 2014 року. Так само іншим можливим асиметричним заходом є використання РФ у випадку необхідності повітрянодесантних військ. Найбільш масштабніші стратегічні командно-штабні навчання повітрянодесантних військ, що мали місце у березні 2016 року, розглядаються російськими експертами як спроба продемонструвати спроможність проектувати силу у західному напрямку для протидії НАТО без необхідності створення нових постійних баз. Симетрична відповідь РФ передбачає можливість розгортання нових підрозділів у на західному напрямку. У 2016 році стало відомо про плани Кремля створити 3 додаткових дивізії. Однак на думку російського експерта Олександра Гольца такі дії зменшать боєздатність армії РФ, адже при постійних показниках призовників до армії нові частини можуть перетворитися на звичайні склади із озброєнням і виключно офіцерським штатом, що було поширеним явищем до реформи Анатолія Сердюкова. У будь-якому випадку Кремль має необхідний потенціал для відповіді на зростання присутності США у регіоні.

Ситуація із новиною про розміщення додаткової американської бронетанкової бригади із наступного року фіксує низку цікавих тенденцій. Перш за все США планомірно і послідовно реалізують політику щодо відповіді на виклик із боку РФ у регіоні. При цьому Вашингтон намагається знайти непростий баланс між військовими і політичними розрахунками, що створює враження половинчастих рішень. Це також залишає відкритим питання чи виявляться достатніми сили, які США планують розгорнути у Євроатлантичному регіоні, не лише для стримування, але і для можливого ведення бойових дій. Також відкритою на сьогоднішній день залишається реакція РФ на таку поведінку Вашингтона. Загалом же протиборство між Вашингтоном і Москвою зводиться до того чи вдасться обом сторонам уникнути гарячого конфлікту і при цьому задовольнити власні інтереси у процесі протистояння за правила гри в регіоні.

Бунтарь или безумец: что такое доктрина Трампа

Возможно, конец марта 2016-го года будет рассматриваться историками будущего как время, когда начали вырисовываться контуры внешнеполитической доктрины Дональда Трампа. Едва ли не впервые в интервью для изданий Washington Post и The New York Times наиболее вероятный на сегодняшний день претендент на номинацию от Республиканской партии попытался дать свое видение места Вашингтона в мировой политике в случае избрания президентом в ноябре 2016 года. Для типичного американца вопросы внешней политики находятся на периферии интересов. Согласно результатам опроса, проведенного Gallup Group в феврале 2016 года, только 3% респондентов считают вопросы внешней политики и международных отношений приоритетными. Однако, несмотря на это, приближение партийных съездов, а затем и выборов, требует от участников гонки детализировать свое видение внешней политики США.

Трамп, в отличие от Хиллари Клинтон как наиболее вероятного кандидата от Демократической партии – новичок в вопросах внешней политики. Бывший Государственный секретарь США четко дала понять, какую внешнюю политику будет проводить еще в мемуарах “Hard Choices” (2014). В этой книге Клинтон выступает как последовательный сторонник господствующего с 1945 года двухпартийного консенсуса по внешней политике США. Этот консенсус предполагает строительство и поддержание американоцентричного международного порядка. Это в свою очередь означает активную политику Вашингтона на международной арене по формированию формальных и неформальных коалиций для реализации такой повестки дня мировой политики, которая наиболее соответствует американским национальным интересам. В свою очередь Трамп в своих интервью выступает неким бунтарем не только в вопросах внутренней политики, но в сфере международных отношений.

Трамп считает, что США должны разрешить как Японии, так и республике Корея (РК) получить ядерное оружие. По его мнению, дело все равно дойдет до этого, ведь Вашингтон не оставит как Токио, так и Сеулу иного выбора, проводя политику несоответствующую нынешним вызовам со стороны КНДР и КНР. Кроме того, Трамп намекает о возможности вывода американских военных контингентов из РК и Японии – на сегодня там находятся 25 и 50 тысяч американских солдат. Фактически это и будет означать радикальный пересмотр всей системы американских альянсов в регионе, о чем также говорит республиканец. Логичность такого шага Трамп объясняет тем, что такие развитые и богатые постиндустриальные страны как Япония или РК финансово в состоянии самостоятельно нести все расходы, связанные с национальной безопасностью. На агрессивную политику со стороны КНР в Южно-Китайском море Трамп предлагает отвечать ограничительными мерами в двусторонней торговле. Кроме того, по его мнению, некоторая стратегическая неопределенность относительно возможной реакции Вашингтона помогла бы сдерживать Пекин от радикального изменения Status Quo в прибрежных морях Восточной Азии.

Саудовскую Аравию Трамп предлагает заставить перейти к активной внешней политике путем отказа покупать их нефть. Только прямое военное вовлечение Эр-Рияда в борьбу с Исламским государством или предоставления соответствующей финансовой компенсации может гарантировать королевству сохранение альянса с США. В противном случае страны Ближнего Востока продолжат бесплатно эксплуатировать американскую военную мощь, считает Трамп.

Миллиардер называет НАТО “экономически несправедливой по отношению к США” организацией. Скорее всего, он имеет в виду то, что, по разным подсчетам, расходы Вашингтона на оборону составляют 66-75% от общих военных расходов в Альянсе. Поэтому, по мнению Трампа, ответственность за безопасность в Европе должны нести большие европейские региональные государства, для которых агрессия РФ против Украины несет больше рисков, чем для США. С другой стороны, считает Трамп, необходимо создать определенный эквивалент НАТО в сфере борьбы с терроризмом.

Такая картина возможной внешней политики Белого Дома – радикальный отход от практики, сложившейся в течение последних 70 лет. Однако из этого нельзя сделать вывод, что Трамп является новатором в области внешней политики. В последние годы в США идут активные политологические дебаты на тему того, какой должна быть глобальная стратегия Вашингтона в современных реалиях мировой политики. Барри Поузен в книге “Restraint: A New Foundation for U.S. Grand Strategy” (2014) утверждает, что Япония, РК или Германия в состоянии полностью взять ответственность за свою безопасность и оборону. Тем самым США могли бы распустить существующую систему альянсов и союзных договоров в Европе, Восточной Азии и на Ближнем Востоке. При этом Япония или РК должны получить ядерное оружие вместо американского ядерного зонтика. Но еще больше размышления Трампа по внешней политике США напоминают идеи Иена Бреммера (президент конслантинговои компании Eurasia Group), которые тот изложил в книге “Superpower: Three Choices for America’s Role in the World” (2015). Книга анализирует три альтернативы для США в сфере международных отношений – “Независимая Америка”, “Геополитическая Америка” и “Незаменимая Америка”. При этом выбор Трампа – это “Независимая Америка”, когда Вашингтон отказывается от активной внешней политики, цель которой – качественные трансформации в мире. Вместо этого основное внимание сосредотачивается на политическом и экономическом возрождении США (Make America Great Again – один из лозунгов Трампа). При этом возрождению США будут способствовать ресурсы, сэкономленные на оборонных расходах и те, которые высвободятся после роспуска существующих союзов.

Однако то, что Трамп не является новатором в сфере международных отношений, не снимает другого важного вопроса – насколько успешной и эффективной будет внешнеполитическая стратегия, очерченная им в двух недавних интервью? Внешняя политика в стиле “America First”, как называет ее сам миллиардер, будет иметь фатальные последствия как для США (фактически стратегический суицид), так и мира в целом. Такая политика может поставить под угрозу существующий либеральный международный порядок, от которого экономически и политически, в первую очередь, получают наибольшие дивиденды именно США. Трудно представить нормальное функционирование мировой экономики без США, которые гарантируют не только свободу мореплавания в мире (через мировой океан проходит 90% объемов мировой торговли), но и порядок, безопасность в ключевых индустриальных и постиндустриальных центрах Евразии. 

При этом стоимость активной внешней политики далеко не такая большая, как пытается показать Трамп – сегодня расходы США на оборону составляют лишь 3,1% от ВВП и 14,3% от общего бюджета. Для сравнения – в период Холодной войны эти показатели колебались от 12% ВВП в период Корейской войны до 6% ВВП в период военной модернизации во время правления Рональда Рейгана. В соотношении с бюджетомоборонные расходы 1950-х и 1980-х составляли 57% и 26,8% соответственно. Поэтому на самом деле сокращение оборонных расходов не позволит сэкономить большие суммы денег для инвестирования в возрождение США.

Военное присутствие в регионе Персидского залива и союзные отношения с Эр-Риядом дают не только геостратегические преимущества, но и экономические. Статус доллара как главной резервной валюты подкрепляется не в последнюю очередь тем, что более 60% объемов всей мировой нефти торгуется именно в этой валюте. Готовность же Вашингтона гарантировать безопасность поставок нефти из Персидского залива является не последней причиной, почему нефтяные монархии для расчетов выбирают доллар.

Система альянсов США также предотвращает распространение ядерного оружия в мире, потому что снимает вопрос необходимости американским союзникам иметь собственный ядерный арсенал. Идея Трампа позволить получить ядерное оружие Японии и РК откроет ящик Пандоры в вопросе ядерного нераспространения. Это, в свою очередь, увеличит вероятность региональной ядерной войны с возможным перерастанием в мировую. Кроме того, стратегическая неопределенность как инструмент сдерживания потенциального агрессора – довольно противоречивый подход. Упомянутый Барри Поузен утверждает, что четко артикулированная внешнеполитическая стратегия позволяет продемонстрировать оппоненту всю серьезность намерений. В противном случае оппоненты могут захотеть проверить, на что готов пойти Вашингтон по тому или иному вопросу. В конечном итоге это увеличивает, а не уменьшает возможность прямого военного столкновения.

Украина в условиях Доктрины Трампа придется готовиться к радикальному пересмотру собственных внешнеполитических приоритетов. Об ориентации на интеграцию в НАТО не может быть в таком случае и речи – в мире Трампа нет места для эффективного Североатлантического альянса. В лучшем случае можно надеяться на формирование оси Балто-Черноморских стран для противодействия агрессии РФ. Однако больше всего озабоченности вызывает идея передать ответственность крупным странам ЕС за решение украинского-российской войны. Возможно потому, что мы уже видели какие последствия имеет аутсорсинг от США к ЕС политики коллективного Запада в отношении Украины в 2010-2013 годах. Также беспокойство возникает из-за того, каким образом Берлин и Париж готовы урегулировать конфликт между Украиной и РФ – фактически это происходит с помощью компромиссов за счет национальных интересов нашего государства. Поэтому доктрина Трампа означает еще больше рисков и опасностей для Украины. Так что, нравится она нам или нет, официальный Киев должен быть готов к любому развитию событий в Вашингтоне после ноября 2016 года.

Джерело – http://www.liga.net/opinion/276268_buntar-ili-bezumets-chto-takoe-doktrina-trampa.htm

Морська далечінь Піднебесної

Події, які відбулися в Південно-Китайському морі протягом декількох останніх місяців, уже можуть претендувати на те, щоб стати поворотним моментом у протистоянні між КНР і США щодо правил гри в цій частині світового океану. Пекін продовжує послідовно реалізовувати свою політику спрямовану на отримання ефективного контролю над цим морем. В той час як Вашингтон стоїть перед непростим завданням формування ефективної стратегії протидії претензіям КНР.

В той час як до свого завершення наближався спеціальний саміт лідерів США і країн АСЕАН(15-16 лютого 2016 року), світ дізнався, що КНР розмістила на острові Вуді 2 батареї системи ППО HQ-9. Цей острів є частиною Парасельських островів, на які, поряд із контролюючою їх КНР, також претендують В’єтнам і Тайвань. Такий крок Пекіну надав іще більшої актуальності проблемі територіальних суперечок у Південно-Китайському морі. Формування спільної позиції із цього питання разом із країнами АСЕАН було однією із головних цілей адміністрації Барака Обами. Цей факт засвідчила Декларація по результатам саміту.

На цьому кроки КНР щодо консолідації контролю над островами  Південно-Китайського моря не завершилися. 22 лютого 2016 року стало відомо, що КНР будує на рифі Картерон високочастотний радар. Цей риф належить до островів Спратлі – іншого об’єкту суперечок у Південно-Китайському морі, на який поряд із КНР також претендують і частково контролюють В’єтнам, Філіппіни, Бруней, Тайвань і Малайзія. А уже наступного дня світові ЗМІ повідомили чергову сенсаційну новину: КНР вдруге розмістила на вже згаданому острові Вуді до 10 винищувачів.

Ці кроки Пекіну можна вважати логічним продовженням попереднього курсу. Так протягом 2014-2015 року КНР займалася перетворенням рифів Південно-Китайського моря на острови шляхом намивання піску. Усього за цей час площу семи рифів було збільшено на 3 тисячі акрів. Це дозволило офіційному Пекіну створити на штучних островах військову інфраструктуру. Поряд із радарами на них були збудовані аеродроми. Тому новий 2016 рік світ зустрів новинами про те, що китайські цивільні літаки декілька разів приземлялися на аеродромі на рифі Фірі Крос(острови Спратлі).

Це все є лише частиною великої стратегії Пекіну щодо Південно-Китайського моря, яка послідовно реалізується із 2009 року. Курс КНР спрямований на встановлення ефективного контролю над усіма лініями комунікацій і торговими потоками. Усього за підрахунками щороку через це море проходить товарів на суму в 5,3 трлн доларів, що складає до 30% від загальносвітових обсягів торгівлі. Від свободи мореплавства у ПКМ залежить не лише нормальне функціонування економік країн Південно-Східної Азії, але і таких країн як Японія, Республіка Корея і Тайвань. Ці розвинені постіндустріальні економіки Північно-Східної Азії критично залежать як від імпорту сировини так експорту готової продукції, що проходить через акваторію Південно-Китайського моря. Тим самим якби Пекіну вдалося повністю реалізувати стратегію щодо встановлення гегемонії у цій частині світового океану це означало б встановлення опосередкованого домінування КНР над усією Східною Азією. Країни регіону залежали б від доброї волі Пекіну у питанні нормального функціонування власних економік, а тому мали б враховувати усі вимоги КНР. Такий розвиток подій змінив би баланс сил не лише в регіоні, але і в світі, а також підірвав би основи діючого ліберального міжнародного порядку.

Це прекрасно розуміють не лише країни Східної Азії, але і США як провідна військово-морська потуга у регіоні після 1945 року. Вашингтон прекрасно усвідомлює, що політика Пекіну щодо встановлення домінування у Південно- і Східно-Китайському морях також спрямована на підрив американського домінування в регіоні.  Тому недаремно у лютому 2016 року Джеймс Клеппер, Директор національної розвідки США, під час презентації Сенату щорічної доповіді щодо ризиків і загроз для національної безпеки вперше(!), говорячи про КНР, охарактеризував цю країну як загрозу регіонального масштабу.

Як наслідок у 2015-2016 роках США значно підвищили активність політики спрямованої на підтримання свободи мореплавства в Східній Азії. Із одного боку Вашингтон продовжує переконувати Пекін щодо необхідності відмовитися від нинішнього курсу у Південно-Китайському морі. Адже цей курс несе ризики виникнення конфлікту між державами регіону із можливістю прямого залучення США. Саме це було частиною меседжу Державного Секретаря США під час візиту до КНР 27-28 січня 2016 року. Теж саму ідею Джон Керрі озвучив і під час візиту до США китайського візаві Ван І під час спільного виступу 23 лютого 2016 року.

Але дипломатія є лише частиною стратегії Вашингтона щодо недопущення домінування КНР у Південно-Китайському морі. Так 27 жовтня 2015 року після довгої трьохрічної перерви США поновили практику проведення операції щодо підтримання свободи мореплавства(FONOP). Такі операції, які здійснюються американцями систематично у різних частинах світового океану із 1980-х років, передбачають прохід військово-морського судна у межах територіального моря без попередження і з ввімкненими бойовими системами. Тим самим такі операції засвідчують те, що США не визнають претензій КНР на територіальне море навколо штучних островів створених ними у Південно-Китайському морі. Наприкінці жовтня 2015 року есмінець ВМФ США USS Lassen(DDG-82) здійснив прохід в межах 12 морських миль між рифами Місчіф і Субі(острови Спратлі), які КНР також перетворила на штучні острови. Але як стало відомо пізніше операція за участю есмінця Lassen була більше схожа на «мирний прохід», який дозволяється міжнародним морським правом, і серед усього іншого передбачає вимкнення радарів і деактивацію бойових систем.

Саме тому для остаточної демонстрації серйозності намірів США уже 30 січня 2016 року інший есмінець ВМФ – USS Curtis Wilbur(DDG-54) – здійснив прохід у межах 12 морських миль від острову Тритон(Парасельські острови). Цього разу прохід корабля відповідав усім вимогам операції щодо підтримання свободи мореплавства, в тому числі щодо ввімкнення бойових систем. Іншими словами цього разу Вашингтон чітко продемонстрував, що не визнає претензії КНР у Південно-Китайському морі.

Однак, на думку таких американських експертів у сфері національної безпеки і оборони як Гаррі Казіаніс чи Ден Ченг, США не вдасться обмежитися лише операціями щодо підтримання свободи мореплавства в Південно-Китайському морі, якщо Вашингтон і справді хоче не допустити встановлення китайської гегемонії. Проблема у тому, що ці операції як такі є більше символічним кроком американської відданості гарантуванню принципів свободи судноплавства у світовому океані. Адже по своїй природі вони не можуть зупинити політику КНР щодо створення штучних островів із подальшою їх мілітаризацією. В кінці кінців такі кроки офіційного Пекіну як розгортання систем ППО і ударних ракетних систем, розміщення винищувачів і створення системи радарів дозволять у майбутньому створити єдину систему для нанесення ударів як по повітряним так і надводним цілям. Ця система створюватиме реальну загрозу для ВМФ і ВПС США, що намагатимуться підтримувати свободу мореплавства в Південно-Китайському морі. Пекін тим самим зможе поставити як США так і країни регіону перед вибором – або визнайте нашу гегемонію над цією геостратегічно критично важливою частиною світового океану, або ризикуйте прямою військовою конфронтацією на завідома гірших умовах. Тому КНР, оголошуючи протести у відповідь на дії США, і далі продовжує політику формування нової стратегічної реальності. При цьому Пекін уникає зараз прямих військових погроз чи демонстрацій у відповідь на дії США, що загрожували б перерости у пряме військове зіткнення. Усе це в кінці кінців дозволить офіційному Пекіну у кращих традиціях власної тисячолітньої стратегічної культури досягти бажаних політичних цілей, не вдаючись при цьому до війни.

Тому США постають перед непростою дилемою щодо формування якісно нової політики для успішної протидії КНР у Південно-Китайському морі. Перші контури можливих кроків США у майбутньому можна побачити у відповідях уже згаданого командувача Тихоокеанського командування США адмірала Гаррі Гарріса під час слухань у сенатському Комітеті у справах збройних сил наприкінці лютого 2016 року. Так у відповідь на запитання щодо доцільності остаточної відміни ембарго США на постачання зброї до В’єтнаму, адмірал Гарріс заявив, що це було б позитивним кроком для стримування КНР. Так само на думку очільника Тихоокеанського командування позитивним кроком було б надання американцями Філіппінам таких же самих гарантій як і Японії у випадку протистояння із КНР за приналежність островів Сенкаку/Даоюйдао. Мова іде про те, що союзна угода між США і Філіппінами 1951 року стосувалася б усіх території під фактичним контролем Маніли. Тим самим це могло б сприяти стримуванню агресивної політики Пекіну проти Філіппін, як найслабшої із держав, що активно залучені у територіальні суперечки у Південно-Китайському морі.

Іншими можливим кроком США, на думку Гаррі Гарріса, було б формування неформальної коаліції із держав, які зацікавлені у підтриманні свободи мореплавства у акваторії ПКМ. Так у Японії протягом 2015 року ішли активні дебати щодо доцільності участі у операціях в Південно-Китайському морі. І хоча офіційний Токіо іще не вирішив чи готовий іти на такий крок, Японія і Філіппіни 29 лютого 2016 року підписали угоду про постачання Манілі оборонного озброєння. Так само в лютому 2016 року Reuters повідомляли про те, що США і Індія ведуть переговори щодо спільних патрулювань у Південно-Китайському морі. І хоча МЗС Індії заперечило це, новини щодо можливого залучення Нью-Делі чи продажу Японією озброєння Філіппінам викликали шквал критики і попереджень із боку Пекіну.

В будь-якому випадку виклик із боку КНР у Південно-Китайському морі вимагає активної і послідовної  політики США для протидії Пекіну. У іншому випадку це море перетвориться на «внутрішнє озеро» під повним контролем КНР набагато раніше ніж у 2030 році. Саму таку дату назвали експерти CSIS у доповіді січня 2016 року щодо політики США у АТР, зроблену на замовлення Конгресу.

Оригінал статті у  випуску газети Дзеркало Тижня(№11 26 березня-1 квітня 2016 року) – gazeta.dt.ua/international/morska-dalechin-pidnebesnoyi-_.html

Чи вдасться США приборкати китайського тигра!?

В останні роки у США паралельно із загальною дискусією щодо того, якою має бути глобальна стратегія Вашингтону, особлива увага приділяється і відносинам із ключовими глобальними державами. Окреме місце займає дискусія щодо того, якою має бути політика США щодо КНР. Нічого дивного у цьому немає, адже із 2009-2010 років Пекін перейшов до політики зміни stutus quo в регіоні Східної Азії на свою користь. Це в свою чергу створює загрозу переростання регіональних протиріч у глобальну війну за участю США, як провідної військової потуги в регіоні після 1945 року.

В таких умовах американські політологи і експерти намагаються не лише знайти відповіді на непросте питання, якою ж має бути стратегія США щодо КНР. Також вони намагаються в простій і зрозумілій формі донести до американців усі дилеми і складнощі формулювання адекватної політики щодо Пекіну – яка б із одного боку дала можливість відповісти на особливий виклик із боку КНР, а із іншого уникнути прямого військового протистояння. У 2015 році одною із таких книг стала праця Майкла Пілсбурі «The Hundred-Year Marathon: China’s Secret Strategy to Replace America as the Global Superpower». Автор цієї книги не лише гарно знає мандарин, але і працює по тематиці КНР на уряд США із кінця 1960-х. Власне саме Майклу Пілсбурі всесвітньовідомий Ендрю Маршал – незмінний до недавнього часу керівник Office of Net Assessment при Пентагоні – довірив іще в 1990-х завдання збирати і аналізувати китайські праці у сфері стратегій і міжнародних відносин. Як наслідок Office of Net Assessment іще на початку 2000-х років чітко визначив, що у найближчому майбутньому саме КНР може стати так званим peer competitor США на міжнародній арені.

Однак мова у даній статті піде про не менш важливу і цікаву працю, яка зявилася наприкінці 2015 року. Йдеться про книгу Пітера Наварро «Crouching Tiger: What China’s Militarism Means for the World». Її автор не спеціалізується безпосередньо на вивченні КНР – однак в процесі роботи над книгою Пітер Наварро використав напрацювання майже двох десятків провідних американських спеціалістів по як по тематиці КНР так і загалом національної безпеки. Автор в пролозі чітко говорить про те, що метою написання книги було познайомити звичайного читача із проблематикою китайського виклику.

Перш за все автор поступово знайомить читачів із елементами стратегічної культури КНР, яка визначає яким чином Пекін буде застосовувати увесь наявний інструментарій для реалізації власних зовнішньополітичних пріоритетів. У цьому контексті для нас сюрпризом може виявитися те, що китайці випередили нашого північного сусіда як концептуально так і на практиці щодо реалізації принципів так званої гібридної війни. Правда в КНР ця концепція відома як «три протистояння»(2003-2004) або «необмежена війна»(1999). Але по своїй суті це таж сама «гібрида війна», яка означає використання як військових так і невійськових інструментів примусу опонента. В процесі порушується сама грань між війною і миром, однак при цьому по своїй магнітуді такі кроки не є відкритою агресією. Це тим самим дає можливість Пекіну уникнути прямого військового зіткнення із США при цьому і далі наближатися до регіональної гегемонії. Одним із інструментів гібридних війн із китайською характеристикою стали сили берегової охорони. Кораблі цієї служби дають можливість підтверджувати територіальні претензії КНР у Південно-Китайському і Східно-Китайському морях лише своєю фізичною присутністю. Для прикладу у січня 2016 року стало відомо про те, що китайці спустили на воду човен Служби берегової охорони № 3901. Особливістю цього корабля є те, що його водозміщення складає 12 тисяч тон. Для порівняння: есмінець ВМФ США типу «Арлі Бьорк» має водозміщення 9,6 тисяч тон, в той час як найбільші кораблі ВМФ Філіппін(колишні катери берегової оброни США класу Гамільтон) мають водозміщення якихось 3,2 тони.

Іншою цікавою особливістю китайських «гібридних війн» є так звані психологічні операції, які мають на меті підірвати волю і ініціативність опонента протистояти КНР. Як стверджує Пітер Наварро саме на це значною мірою і можуть бути спрямовані такі речі як протикорабельні балістичні і крилаті ракети, а також міни. Всесвітньо відомі ракети DF-21D ніколи не випробовувалися проти реального надводного корабля, який рухається зі швидкістю в 30 вузлів, і може застосовувати усі засоби активної і пасивної оборони. Однак сама їх наявність змушує американських стратегів рахуватися із можливим ризиком, а в «годину ч» декілька разів подумати перед тим як віддавати наказ авіаносцеві ввійти в зону ураження ПКБР. Можливо, до слова, саме тому серед усього іншого США протягом 2012-2015 років не проводили в Південно-Китайському морі операцій із підтримання свободи мореплавства(FONOP).

Цікаво, що США не залишають поза увагою такий виклик із боку ПКРБ гіпотетичного противника. У грудні 2015 року на авіаносцеві «Дуайт Ейзенхауер» було успішно випробувано засіб протидії протикорабельним ракетам MK 234 Nulka – сам авіаносець став уже другим кораблем такого типу, на якому встановлено цю систему озброєння. У свою чергу в січні 2016 року китайське центральне телебачення чи не вперше показало запуск протикорабельної ракети DF-21D. Однак це в кінці кінців не знімається питання хто виявиться переможцем в дуелі між ПКБР і авіаносцем. Адже для КНР успішне застосування ПКРБ означає необхідність мати дієву систему C4ISR, що в свою чергу дає можливість США застосувати низку систем пасивного(РЕБ) і активного(системи ПРО надводних кораблів авіаносної ударної групи) захисту.

Однак, повертаючись до гібридних війн КНР у прибережних морях, можна визнати, що на сьогоднішній день вони виявилися доволі успішними. Так відповідно до нещодавньої письмової відповіді Джеймса Клеппера, Директора національної розвідки США, на запит сенатора Джона Маккейна кроки КНР щодо створення у Південно-Китайському морі(ПКМ) нових штучних островів і їх мілітаризація дозволить Пекіну у найближчому майбутньому вільно проектувати силу у цій частині світового океану. Іншими словами у ПКМ Пекін став іще на один крок ближче до повної гегемонії без жодного серйозного військового інциденту, який міг би перерости у війну.

Власне, я плавно перейшов уже до важливої частини книги Пітера Наварро – а саме аналізу потенціалу і наявних можливостей КНР в військовій сфері. Перш за все автор гарно нагадує всім, що загальна перевага США в умовах гіпотетичного прямого військового зіткнення із КНР може виявитися неважливою. Уся проблема в тому, що Вашингтон змушений розпорошувати свою увагу і на інші регіони Євразії(Євроатлантичний, Близькосхідний), в той час як КНР концентрує усі наявні ресурси у Східній Азії. У випадку із ВМФ США ця ситуація взагалі може виявитися фатальною. Мало того, що на сьогодні ВМФ США нараховує лише 272 корабля, так на флоті діє так зване правило «один до трьох» як нагадує відомий американський військово-морський теоретик Джеймс Холмс. Тобто насправді в один момент в морі може перебувати у кращому випадку третина кораблів – інші в цей час готуються до нової чи відпочивають після попередньої місії. Як наслідок маємо до 90 надводних і підводних кораблів, які діляться на всю Євразію – тому в «годину ч» у Східній Азії може опинитися у кращому випадку до 30 кораблів!!! Як наслідок КНР може вистачити і наявних сил для успішного ведення бойових дій проти формально чисельнішого флоту США. Не даремно наприкінці книги Пітер Наварро говорить про необхідність кількісного збільшення ВМФ США як про одну із головних умов успішної протидії виклику КНР.

Доволі цікаву оцінку потенціалу КНР в у сфері ядерних озброєнь пропонує Пітер Наварро. Перш за все він нагадує про те, що ядерний арсенал Пекіну є єдиним серед 5 офіційно визнаних ядерних держав, який продовжує кількісне і якісне нарощення власного арсеналуу 2015 році КНР фактично стала іще одною державою поряд із США і РФ, яка має функціонуючу ядерну тріаду. Але в ситуації із ядерним арсеналом КНР цікава зовсім інша річ – ніхто не може із точністю сказати, яка кількість ядерних боєголовок(300, 1,5 чи 3 тисячі) захована у так званій системі «Underground Great Wall». Ця система укріплених залізничних і шляхових тунелів у декілька тисяч кілометрів дозволить КНР непомітно перекинути мобільні ракетні системи для нанесення удару. У даному випадку знову проявляється приклад стримування на китайський манер через невизначеність, як про це говорить Пітер Наварро.

Іще одна цікава деталь приведена у книзі «Crouching Tiger» щодо арсеналу ракет КНР – вони можуть бути використані для saturation attack, яка передбачає одночасний запуск сотень чи навіть тисяч ракет. Така кількість ракет перевершує можливість системи Aegis крейсерів і есмінців ВМФ США супроводжувати їх і знищити із допомогою ракет сімейства SM. Із такою можливістю погоджується і Гаррі Казіаніс, який вважає що міни(їх КНР має за різними підрахунками від 50 до 100 тисяч!!!), ракети і протисупутникове озброєння можуть виявитися головними засобами протидії ВМФ США.

Пітер Наварро, як показують останні дані, виявився повністю правий яким чином будуть застосовуватися авіаносні з’єднання КНР. Водозміщення єдиного китайського авіаносця «Ляонін» складає лише 55 тисяч тон. Відповідно до заяв представників КНР наприкінці 2015 року нові авіаносці проектуватимуться на основі наявного досвіду і знань – іншими словами їх водозміщення теж не перевищуватиме 60 тисяч тон. Але як відзначають американські експерти таке водозміщення означає не лише меншу кількість літаків на борту, так і меншу кількість озброєння. Тим самим такі авіаносці, на відміну від американських класу «Німіц», не особливо підходять для проектування сили у глобальних масштабах. Однак це, як пише Пітер Наварро, ніяким чином не заважає Пекіну використовувати власні авіаносці для підтвердження територіальних претензій у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях. А уже на початку на початку березня 2016 року авторитетне видання Janes 360 повідомило про те, що китайські авіаносці і справді використовуватимуться у регіонах, де Пекін відчуває необхідність підтвердити територіальні чи економічні інтереси.

Не обійшла книга «Crouching Tiger» увагою і напрацювання КНР у сфері протисупутникового озброєння(ASW) і кіберозброєння і дала їм доволі адекватну оцінку. Це підтверджують низка останніх нових із цієї тематики. Так під час слухань на цьому тижні у Палаті представників США представники ВПС і Стратегічного Командування США заявили, що на сьогоднішній день світ переживає поворотний момент щодо загрози від цілого набору протисупутникового озброєння. Теж саме стосується і кібератак КНР проти США. Як повідомило видання The Washington Free Beacon Пекін проводжує здійснювати кібератаки на критичну інфраструктуру США, не зважаючи на обіцянку дану Сі Цзинпіном під час візиту до Вашингтону у вересні 2015 року.

Характеристика потенціалу усіх наявних у КНР на сьогодні військових і невійськових засобів впливу дозволила Пітеру Наварро зробити висновок про те, що інструментарій давно вже перевершує оборонні потреби. Протягом 2000-х років Пекін перейшов від активної оборони до політики змінити status quo в Східній Азії. Це в свою чергу представляє загрозу не лише для держав регіону, але і для США.

Інша частина книги «Crouching Tiger» присвячена аналізу геополітичних протиріч між Вашингтоном і Пекіном, що можуть перерости у пряме військове зіткнення. Пітер Наварро робить невтішний висновок – по периметру усієї Східної Азії простягається пояс протиріч і напруженості між КНР і США. На Корейському півострові Пекін і Вашингтон мають принципово різне бачення щодо майбутнього КНДР і вирішення проблеми її ядерного арсеналу. Уся гострота цієї проблематики у відносинах між двома державами гарно була продемонстрована у січні-березні 2016 року після чергового ядерного випробування і запусків ракет в КНДР. Пекін і Вашингтон майже два місяці працювали над проектом документу щодо нового раунду санкцій РБ ООН проти Пхеньяну − паралельно із цим США і Республіка Корея почали переговори щодо розміщення на півострові американських систем ПРО THAAD. Це в свою чергу викликало жорстоку реакцію КНР, яка вважає що таким чином США, прикриваючись загрозою із боку КНДР, збільшує потенціал для стримування Пекіну.

Дещо кращою до останнього часу виглядала ситуація у Східно-Китайському морі(протиріччя між КНР і Японією за острови у Сенкаку/Даоюйдао) і в Тайванській протоці. Токіо і Пекіну вдалося у 2014-2015 році зняти напруженість у відносинах щодо приналежності спірних островів, підписавши низку двосторонніх документів. Тим самим це зменшило на сьогодні загрозу війни між Японією і КНР із можливим втягуванням США. Однак при цьому жодна сторона не особливо довіряє підписаним документам. Доказом чому є відкриття японцями у найближчому часі на о.Йонагуні радару спостереження як частини необхідної інфраструктури для реалізації стратегії «maritime supremacy and air superiority».

Ситуація у відносинах між КНР і Тайванем/Республікою Китай була непоганою до останнього часу, зважаючи на перебування на посаді Президента від Гоміндану Ма Інцзю(2008-2016), який сповідував переконання щодо необхідності розвивати нормальні відносини із КНР і відмовитися від офіційного проголошення незалежності острова. Однак обрання у січні 2016 року Президентом Цай Інвень від Демократично-Прогресивної партії означає, що відносини у Тайванській протоці вступаю у період невизначеності і можливого зростання напруженості. А це може створити для США додаткові ризики у відносинах із КНР.

Однак найбільшої напруженості на сьогодні відносини між Вашингтоном і Пекіном досягнули у питанні щодо територіальних суперечок у Південно-Китайському морі. Створення КНР нової реальності у акваторії цього моря через намивання островів(2014-2015) і їх мілітаризацію(січень-лютий 2016) означають, що Пекін стає усе ближче до своєї головної мети – ефективного контролю над лініями комунікацій в ПКМ, через які в рік проходить товарів на 5,3 трлн. доларів(більше 30% загальносвітових об’ємів). В таких умовах США стоять перед непростою дилемою щодо формування адекватної політики, яка б дозволила попередити утвердження домінування Пекіну в ПКМ і при цьому попередила б пряме військове зіткнення. Одних лише операцій із підтримання свободи мореплавства виявляється замало, адже це не зупиняє як створення штучних островів так і їх мілітаризацію. На разі ця проблематика залишається для Вашингтону відкритою.

Тому, як можна зрозуміти, Пітер Наварро у книзі «Crouching Tiger» дав не лише доволі точну і об’єктивну оцінку нинішнього потенціалу КНР, але і вдало охарактеризував нинішні точки протиріч між Вашингтоном і Пекіном у Східній Азії.

Решта книги присвячена характеристиці нинішніх американських концептуальних підходів щодо протидії КНР і ідеям автора як можна було б їх покращити. Як вдало показує Пітер Наварро жоден із домінуючих нині підходів – AirSea Battle і Offshore Blockade – не дають гарантії перемоги у випадку гарячого конфлікту із КНР. Так колишня концепція AirSea Battle – зараз уже відома як Joint Concept for Access and Maneuver in the Global Commons(JAM-GC) – несе загрозу переростання конвенційних ударів по об’єктам воєнної інфраструктури КНР у обмін ядерними ударами. Концепція ж Offshore Blockade хоча і не несе прямої загрози швидкої ескалації до обміну ядерними ударами означає конфлікт довгої тривалості. Цікаво у цьому контексті додати, що офіційно схвалена Пентагоном у 2014 році концепція JAM-GC, як основна для протидії китайській системі A2/AD, і на сьогодні перебуває на стадії теоретичної розробки. Тому про її практичне застосування мови іще не може йти – все це відбувається на фоні подальшої активної політики КНР у Східній Азії.

Тому як вважає Пітер Наварро США мають обрати концепцію «мир через силу» як основу стратегії відповіді на виклик із боку КНР. Перш за все це означає не лише нарощення присутності, але і зменшення вразливості стаціонарних баз США, які розміщені на першій острівній гряді. Власне на сьогодні Пентагон починає займатися цією проблематикою. Так поряд із основним аеродромом на базі Гуам вирішено активувати старий аеродром часів Другої світової війни. Проблема в тому, що на сьогодні більша частина стратегічних бомбардувальників В-52 сконцентровані саме на о. Гуамі, що в умовах гіпотетичного конфлікту було б ідеальною ціллю для ракет КНР. Тим паче у вересні 2015 року Пекін презентував нову ракету – DF-26 – яка дістає базу на згаданому острові.

Окрім цього США почали переговори із Австралією щодо розміщення стелс-бомбардувальників В-1. Розташовані в Австралії вони б поза зоною ураження більшості китайських ракет – при цьому це ж дозволило б реалізувати ідею «літаків-арсеналів», які працювали б у зв’язці із літаком 5 покоління F-35. Цю ідею Міністр оборони США озвучив у лютому 2016 року, як один із перспективних проектів Пентагона, представляючи проект оборонного бюджету на наступний рік.

Паралельно із цим проходять зміни у ВМФ США, які б дозволили ефективніше протистояти виклику із боку КНР. Так Пітер Наварро називає ударі підводні човни(SSB) як одну із найбільш ефективних систем поряд із стратегічними бомбардувальниками для стримування КНР чи ведення бойових дій. На сьогодні в США почалася комплексна переоцінка того, яка кількість ударних підводних човнів є необхідною в умовах виклику із боку КНР і РФ. Так встановлений мінімум у 48 човнів видається уже малим. При цьому як попередив Конгресмен Ренді Форбс США повинні і далі здавати по 2 ударних ПЧ класу Virginia на рік для того, щоб мати необхідну кількість човнів цього типу – у іншому випадку на кінець 2020-х США матимуть лише 41 SSB.

Поряд із цим і надводний компонент ВМФ США проводить як концептуальну так і практичну роботу щодо ліквідації прогалин у військово-морському будівництві в АТР. Так уже другий рік ВМФ США працюють над реалізацією концепції «Distributed Lethality». Ця концепція має на меті таке компонування надводних з’єднань, що зробило б китайську гіпотетичну saturation attack протикорабельних балістичних і крилатих ракет неефективною. При цьому із іншого боку кораблі мають у випадку необхідності бути не надто далеко один від одного, щоб перегрупуватися і нанести удар у відповідь.

Із іншого боку ВМФ США працюють і над власними протикорабельними ракетами, які б мали прийти на заміну нинішнім ПКР Harpoon. Поряд із модифікацією ракети Tomahawk і LRASM, у лютому 2016 року стало відомо, що США вирішили також модифікувати ракету SM-6 у ПКР і вже провели перше успішне випробування. Тим самим США беруть на озброєння китайські ж ідеї щодо асиметричних засобів боротьби на фоні зростання надводного флоту КНР. Тому як можна побачити керівництво ВМФ США на практиці іде навіть далі запропонованих у книзі «Crouching Tiger» ідей.

У висновку можна сказати, що оцінка Пітером Наварро як потенціалу і намірів КНР, так можливих кроків США у відповідь виявилася дуже вдалою і якісною. Але поява ось таких книг дуже важлива із іншого боку – американський інтелектуальний істеблішмент планомірно готує населення США до того, що у їх країни немає іншого вибору окрім як активно протидіяти виклику із боку КНР для гарантування власних безпеки і процвітання. Ештон Картер у лютому 2016 року, представляючи проект майбутнього оборонного бюджету, чітко заявив, що Вашингтон після чверті століття перерви повертається до протидії великим державам. Тому книга «Crouching Tiger» дає гарне розуміння звичайному обивателю чому у США немає іншого шляху окрім як «мир через силу» у відносинах із КНР. А тому сприяє легітимізації обраної Вашингтоном політики. Це в свою чергу закладає основи для ефективної протидії КНР, яка не можлива без суспільного консенсусу щодо оцінки загроз.

Чому отримання Україною ПДЧ в НАТО в 2008 році могло б стати стратегічним самогубством для США

В Україні дуже поширеною є практика постійного повернення до минулого для виконання вправи «А що якби.!?».  Як приклад, чого лише варті дебати щодо частини ядерного арсеналу колишнього СРСР, який Україна успадкувала, і від якого відмовилася остаточно у 1994 році. Звичайно це дуже гарно характеризує українців: замість того щоб за 20 років із часу відмови від ядерної зброї побудувати нормальну державу із функціонуючим сектором національної безпеки, ми усе не можемо перегорнути цю сторінку нашої історії. Якою б вона не була. Крапка.

Однак цікаво, що в Україні в сфері національної безпеки і оборони ретроспективні роздуми у стилі «А що, якби.!?» не обмежуються тематикою ядерної зброї. До початку агресії РФ існувала і інша цікава тема для таких роздумів – що було, якби Україні дали ПДЧ у 2008 році на Бухарестському саміті НАТО. У цій дискусії до 2014 року протистояли один одному два непримиренних табори. Один підхід, під яким зараз хіба що божевільний підпишеться, стверджував, що відмова від політики щодо отримання ПДЧ і членства в НАТО посилила безпеку України. Адже тим самим знімався чи не найголовніший подразник у двохсторонніх відносинах із РФ. Такої логіки слідував режим Віктор Януковича, що у 2010 році проголосив позаблоковість у зовнішній політиці. До слова, це було справді ноу-хау у практиці міжнародних відносин – Україна свідомо обмежувала свободу власного зовнішньополітичного маневру, при цьому не отримуючи нічого в замін. Поряд із позаблоковість навіть міжнародно-визнаний нейтралітет виглядає у теорії краще – він серед усього іншого передбачав би виведення Чорноморського флоту із Криму, тим самим би не дозволив Кремлю так швидко захопити півострів наприкінці лютого 2014 року.

Однак після початку війни проти України позиції вищеозначеного табору повністю дискредитовані. В той час як опоненти – євроатлантисти – вважають, що сам час підтвердив правильність їхньої позиції. І власне так виглядає на перший погляд без кращого заглиблення в деталі початку квітня 2008 року. Адже і справді якщо мати під боком агресивно налаштованого сусіда, то країні, яка прагне зберегти незалежність, не залишається нічого як або нарощувати власний силовий потенціал(internal balancing) aбо приєднуватися до коаліції інших держав(external balancing). Більшість українців – як простих так і керівників – зрозуміли цю давню але просту істину лише два роки тому.

Але, повертаючись до подій 2008 року, хотілося б трохи заглибитися у ці самі деталі. Як відомо, причиною чому Україна на Бухарестському саміті НАТО не отримала ПДЧ стала послідовна опозиція ФРН і Франції, і неспроможність чи небажання США іти на протистояння із Берліном і Парижем щодо майбутнього членства України в НАТО. Формально ж країни-члени заявили, що Україна не готова до такого кроку, оскільки членство в Північноатлантичному альянсі підтримували лише 20-25% осіб.

А тепер можна уявити таку гіпотетичну  ситуацію – США проявили небачений акт міжнародно-політичного альтруїзму і «додавили» інших членів НАТО чи надали Хартії про стратегічне партнерство Україна-США характеру двохстороннього військового союзу. У будь-якому випадку для Вашингтону виникли б зобов’язання, які вони мали б виконати – створювати відповідну інфраструктуру і розмішувати війська. Але тут і настає найцікавіший момент. Дані американцями гіпотетичні зобов’язання, окрім як хіба що ядерної парасольки із боку США, були б пустими – перш за все не підкріпленими потужним конвенційним угрупуванням. Проблема у тому, що на 2008  рік збройні сили США не мали жодних додаткових сил для нових глобальних місій. Як згадує Роберт Гейтс (Міністр оборони США у 2006-2011 роках) у своїх мемуарах «Duty: Memoirs of a secretary at war» у 2007-2008 роках Вашингтон не мав можливості задовольнити прохання командування контингенту в Афганістані щодо додаткових 10 тисяч солдат. Тоді Вашингтон зміг надати лише якихось 3 тисячі. Причина цього криється у тому, що у 2007-2008 році США зосередили усі свої наявні вільні людські ресурси на успішній реалізації політики «The new way forward»(більш відома як просто «Surge»), яка мала на меті зменшити рівень насилля в Іраку і сприяти поступовій стабілізації ситуації перед передачею відповідальності місцевому уряду. Усього під час операції США розгорнули у 2007-2008 роках додаткові 20 тисяч осіб(5 бригад). Не в останню чергу це стало можливим оскільки Роберт Гейтс успішно реалізував політику збільшення чисельності Армії і Корпусу морської піхоти.

Іншими словами на 2008 рік США вийшли на максимальні межі можливого – фактично можна говорити про так звану точку «імперського перенапруження», якої досягнула адміністрація Джорджа Буша молодшого через проведення одночасних кампаній у Іраку і Афганістані. Тим самим надати Україні ПДЧ НАТО було б стратегічним промахом Вашингтону вищого порядку, який би міг зруйнувати Альянс, а із ним і всю архітектуру безпеки в Європі, що склалася після 1991 року. Така ситуація була б ідеальною для Кремля – Вашингтон, який взяв на себе відповідні зобов’язання і не може їх виконати. Ядерна парасолька у даному випадку не рахується – ніхто не піде на ядерний апокаліпсис заради України. Атакою ж  проти України, яка б отримала ПДЧ, у 2008 році Кремль міг знищити НАТО – адже США було б просто нічим відповісти. Так відповідно до одної із останніх доповідей CSIS США на сьогодні для ефективної протидії можливій агресії РФ проти Прибалтики треба щонайменше 8 бригад при наявності іще 5 союзних бригад(не відомо чи вони були б якщо США діяли в односторонньому порядку).  В той самий час США мають на сьогодні лише 2 бригади у Європі на постійні основі – а із 2017 року будуть мати іще одну на ротаційній основі. Тобто без проведення операції 2007-2008 років в Іраку гіпотетично США мали б необхідні сили для того, щоб реалізувати акт політичного альтруїзму, яким би було б надання Україні ПДЧ. У іншому випадку позитивне для України рішення у квітні 2008 року було б стратегічним самогубством для США.

Для чого я написав це все!? Розумне ретроспективне трактування минулого гарна річ для правильних рішень у теперішньому і майбутньому. Україні слід перестати дивитися на світ із позицій власних інтересів і починати розуміти у якій ситуації знаходяться інші гравці – такі як США. НАТО, яке стало популярним в Україні в останні два роки, розглядається свідомо чи підсвідомо більшістю українців як єдина організація яка могла б ефективно нести видатки і ризики за наші прорахунки щодо неспроможності створити дієвий сектор національної безпеки і оборони. Але альтруїстів немає і не буде – у кращому випадку Україна і далі може очікувати від США реалізацію курсу «допомога Україні, покарання РФ і посилення НАТО» як описав Стівен Пайфер нинішню стратегію Вашингтону.

О і на останок − сухопутні сили США мають у найближчому майбутньому мають скоротитися із пікового показника в 570 тисяч до 450 тисяч. Тому Україні і далі треба освоювати логіку «допоможи собі сам», до якої в кінці кінців зводяться міжнародні відносини із часів Фукідіда.

Переговори по суті або чому Мінський формат переговорів приречений на неефективність

Річниця із часу підписання 12 лютого 2015 року пакету документів, відомих як Мінськ-2, ознаменувалася нескінченним потоком статей в національних і міжнародних ЗМІ. Більшість із них намагалися дати оцінку процесу імплементації домовленостей і запропонувати способи підвищення ефективності. Однак при цьому ніхто не наважився сказати, що сам Мінський формат по своїй природі не може вирішити глибинні протиріччя, які лежать в основі конфлікту між Україною і РФ. Тим самим він приречений на неефективність. Але про все по порядку.

Дозволю собі нагадати, що на сьогодні реалізація Мінський домовленостей зайшла в глухий кут, адже кожна із сторін по своєму трактує умови і відстоює своє бачення порядку їх виконання. Так Україна вимагає спочатку відновлення контролю над кордоном, а проведення місцевих виборів в ОРДЛО розглядає як фінальну точку реалізації домовленостей. В той самий час представники псевдодержавних маріонеткових утворень ДНР і ЛНР відстоюють прямо протилежну позицію — спочатку вибори, які дозволять їм легітимізуватися у правовому полі України і в очах світу, а потім у невідомо якому майбутньому відновлення Києвом контролю над кордоном. На додачу сторони не можуть прийти до спільного знаменника щодо прав і повноважень, якими наповнюватиметься особливий статус. Представники Києва вважають, що ОРДЛО повинні мати не більші повноваження як і інші адміністративні одиниці держави у процесі децентралізації. В той час як ДНР і ЛНР наполягають на тому, що особливий статус має включати питання зовнішньої політики і зовнішньоекономічної діяльності.

За рік переговорів у рамках Нормандської четвірки на рівні глав держав чи міністрів закордонних справ, Тристоронньої контактної групи сторонам не вдалося знайти компромісу по цьому питанню. Власне нічого дивного у цьому немає, адже за формальними питаннями статусу ОРДЛО у рамках України криється суть усього протистояння між Україною і РФ. Проблема у тому, що конфлікт відбувається не навколо територіального і державного устрою України, а щодо проблеми формули її зовнішньополітичної орієнтації.

Для кращого розуміння перш за все необхідно розібратися чому ДНР і ЛНР, за якими як усім відомо стоїть Кремль, надають такого принципового значення особливому статусу із відповідними правами, який має бути прописаний у Конституції України. Ті, хто вважає, що ці питання є самоціллю для РФ глибокого помиляються. Насправді особливий статус ОРДЛО у рамках нашої держави є лише інструментом для реалізації головної цілі — отримання Москвою ефективного вето у питанні свободи України робити власний зовнішньополітичний вибір. Тому не дивно, що у сутність особливого статусу ДНР і ЛНР вкладають в тому числі і можливість впливати на зовнішню політику офіційного Києва, а ж до права заблокувати те чи інше рішення(перш за все щодо курсу на Європейську і Євроатлантичну інтеграції). Іншими словами Україні у обмін на формальне (реального насправді ніколи не відбудеться) відновлення територіальної цілісності на сході пропонують віддати право самостійно обирати і реалізовувати зовнішньополітичний курс. 

Більше того по даному питанню не можна очікувати якогось прогресу, адже для РФ вплив на Україну через псевдодержавні утворення є останнім інструментом реалізації власних інтересів. Мінімальним імперативом у політиці РФ стосовно нас є збереження максимального впливу і недопущення повного виходу із власної зовнішньополітичної орбіти. Тому агресія у формі окупації і анексії Криму, а також гібридної війни із елементами прямої інтервенції на Донбасі стала наступним кроком у спробах РФ отримати нові інструменти контролю над Україною. Ці події зими-весни 2014 року стали логічним продовженням чергового раунду протистояння за питання вектору зовнішньополітичної орієнтації України, який як показали події ЄвроМайдану і Революції Гідності РФ із тріском програла. Кремлівська верхівка не змогла ні шляхом підкупу у формі угод 17 грудня 2013 року чи шантажу у формі «торгівельних війни» виконати завдання максимум — втягнути Україну у власні інтеграційні структури, перш за все Митний Союз ЄврАзЕС. Саме тому Кремль перейшов до агресії як форми контролю і політики щонайменше збереження впливу. План Кремля після окупації Криму передбачав інспірацію протестів у південних і східних областях України із метою створення так званої Новоросії. Після цього Кремль планував, як показують переговори на рівні Обама-Путін і Керрі-Лавров протягом березня 2014 року, запропонувати США «Велику Угоду»(Grand Bargain) по Україні. Суть цієї угоди зводила до наступного: в обмін на визнання Вашингтоном анексії Криму, обіцянку Кремля сприяти у реалізації інших цілей США у світовій політиці і формальному збереженні територіальної цілісності материкової України необхідно було б провести федералізацію нашої держави. Тим самим Кремль отримав би залізні гарантії щодо права вето у питанні зовнішньої політики України через вплив із допомогою маріонеткової Новоросії.

За майже два роки, що пройшли із того часу, сутність протистояння і спосіб просування РФ своїх цілей не змінилися. Однак є і принципові відмінності – завдяки самовідданості українських військових питання особливого статусу(та ж сама федералізація) обговорюється не стосовної усього материкового півдня і сходу, а лише так званих ОРДЛО.

У цьому контексті принципово необхідно розуміти іще дві речі. По-перше, РФ ні в якому разі не відмовиться за даних умов від реального контролю над ОРЛДО, не зважаючи на будь-які домовленості і їх реалізацію. Адже це їх єдина залізна гарантія — у односторонні кроки Заходу на кшталт тих, які було зроблені США під час перезавантаження у 2009-2010 роках, РФ більше не повірить. Проблема у тому, що своєю політикою протягом останніх двох років Кремль підірвав інші джерела впливу на Україну. Так економічна взаємозалежність між Україною і РФ значно зменшилася — наприкінці 2015 року РФ складала у експорті України 12%, в той час як Україна лише 2%. Іншими словами економічно наші шляхи розходяться, що є безперечно позитивним моментом, зважаючи на те як у минулому Кремль маніпулював торговими потоками на свою користь. В ідеалі такий розвиток подій мав би доповнюватися нарощенням товарообороту із ЄС, без чого курс на євроінтеграцію є пустим словом.

Теж саме стосується і газової сфери — на сьогодні Україна повністю задовольняє свої потреби у газові шляхом імпорту із країн ЄС. В той час як «Газпрому» лише залишається визнати фактичну втрату колись одного із найбільших ринків газу в Європі. Однак головні зміни відбулися на рівні людської свідомості і вони далеко не на користь РФ. Якщо до Революції Гідності російський вектор інтеграції був доволі популярним, то на сьогодні сама ідея делегітимізована, що є іще одним наслідком агресії РФ. Іншими словами Кремль на сьогодні зробив себе заручником прорахунків власної політики протягом останніх двох років. Непоступливість у питанні порядку виконання Мінських домовленостей і особливого статусу ОРДЛО є відображенням гострої кризи інструментарію впливу на Україну. У чому російське керівництво має звинувачувати самих себе.

Є і інший важливий момент. Москва за будь-якого керівництва за умови наявності певного рівня силового потенціалу і внутрішньополітичній стабільності буде намагатися чинити вплив на Україну у питанні зовнішньополітичної орієнтації. Цьому гарним свідченням є хоча б остання книга «Росія і світ у XXI столітті» авторитетного політолога Дмитра Трєніна, директора Московського відділення ЦентруКаргені за міжнародний мир. У ній автор визнає, що російськи керівництвом було допущено грубих прорахунків у зовнішній політиці протягом останніх двох років — перш за все це стосується агресії щодо України. Але при цьому наскрізним меседжем його книги є і інша ідея — РФ ніколи не змириться із втратою впливу на безпосереднє зовнішньополітичне оточення. Не в останню чергу оскільки це стосується питання російської ідентичності, яка серед усього іншого включає і поняття «великої держави». На сьогодні ж такою регіональною потугою, іншими словами полюсом міжнародних відносин, вважається те територіально-політичне утворення, що активно структурує геополітичний простір навколо себе відповідно до власного бачення. Власне в кінці кінців у поведінці РФ немає нічого ексклюзивного — у теорії міжнародних відносин давно доведено, що велика держава прагне максимально посилити власний вплив у регіоні і не допустити присутності інших великих держав. На практиці можна на сьогодні спостерігати як спроби іншої великої держави — КНР – досягнути регіонального домінування у Східній і Південно-Східній Азії. Це у свою чергу викликало гостре протистояння із низкою сусідів (Японія, В’єтнам, Філіппіни).

Звичайно у випадку РФ мова уже не може іти про регіональну гегемонію — на сьогодні Кремль бореться за збереження решток впливу на Україну за умов фактичної втрати ефективності інших силових інструментів, за винятком конфлікту на сході. Усе це і формує парадоксальну ситуацію для переговорів у Мінську — сторони говорять не про принципові питання, які є джерелом протистояння між Україною і РФ, а лише про його модальності. Коли ж питання опосередковано підходять до суті — питання статусу ОРДЛО і порядку виконання угод — переговори заходять у глухий кут. Формально питання зовнішньополітичної орієнтації України і свободи робити геополітичний вибір не є на порядку денному, але саме вони визначають непоступливість обох сторін і роблять подальші переговори у Мінську безперспективними щодо реальних результатів.