Незамеченная новость. В Конгрессе США готовят сюрприз для Кремля

28-го апреля в Палате представителей Конгресса США зарегистрирован законопроект N5094: “Акт стабильности и демократии в Украине”

На фоне традиционных для Украины майских праздников, на которые в этом году пришлась и Пасха, почти незамеченной прошла крайне важная новость, способная радикально повлиять на ход российско-украинской войны и на позицию США. 28-го апреля 2016-го года в Палате представителей (нижней палате Конгресса США) был зарегистрирован законопроект N5094. Краткое название законопроекта – “Акт стабильности и демократии в Украине” (Stability and Democracy for Ukraine Act / STAND for Ukraine Act).

Соавторами документа выступили конгрессмены Элиот Энгел (Демократическая партия) и Адам Кинзингер (Республиканская партия). Законопроект уже поддержали, кроме его авторов, еще 13 конгрессменов, из которых семеро – представители Республиканской партии, а шестеро – представители демократов. Законопроект отправлен на рассмотрение профильных комитетов Палаты представителей, в том числе и в комитет по международным отношениям. Для того, чтобы превратиться в законодательный акт, STAND должен пройти голосование в профильных комитетах, Палате представителей, Сенате и только тогда он поступит на подпись президенту США.

Законопроект №5094 интересен для Украины в условиях агрессии РФ по ряду причин. Прежде всего, в нем целью политики США провозглашается содействие Украине в восстановлении суверенитета и территориальной целостности. Кроме того STAND четко говорит о том, что снятие санкций против РФ возможно лишь в случае полного выполнения Кремлем положений Минских договоренностей, в том числе и восстановление Украиной контроля над границей в Донбассе! Относительно оккупации и аннексии Крыма, законопроект предусматривает использование практики 1940-1991 годов о непризнании США оккупации стран Балтии, которую провел СССР. Эти принципы решено теперь перенести на политику США в отношении непризнания своими действиями как де-юре и де-факто оккупации и аннексии Крыма со стороны РФ. Так же законопроект № 5094 предусматривает сохранение санкций по Крыму (на сегодняшний день введены распоряжениями Президента США № 13660, 13661, 13662 и №13685) до тех пор, пока соответствующие комитеты Палаты Представителей не будут проинформированы Президентом США о восстановлении Украиной суверенитета над Крымским полуостровом. Кроме того законопроект STAND наделяет Президента США правом налагать санкций в отношении юридических, физических лиц и правительств третьих стран, которые будут нарушать своими действовать санкции введенныё за оккупацию АРК.

Другой важной целью, которую ставит перед собой цель законопроект № 5094, является предупреждение передачи любого военного оборудования и военных услуг в РФ из стран НАТО на период, пока РФ оккупирует части территории Украины. Более того, в случае одобрения этого законопроекта Президент США будет обязан приложить максимальное количество усилий для того, чтобы эта политика была одобрена на уровне НАТО. В конце концов, законопроект STAND предусматривает создание международного консорциума, который бы гарантировал частные инвестиции в экономику Украины через готовность возместить соответствующие потери из-за политических или военных рисков. Такой шаг со стороны США, который предусматривает привлечение не только других правительств, но и ТНК, мог бы способствовать возрождению экономической активности в Украине, что, следовательно, увеличило бы шансы не только успешно противостоять агрессии РФ, но и проводить внутригосударственные реформы.

Законопроект №5094 в случае его принятия фактически будет переломное значение в позиции США в отношении войны Украины и РФ, ведь он предупреждает возможность сепаратного сговора между Вашингтоном и Москвой за счет национальных интересов Украины  

На сегодняшний день президент США своим указом может снять санкции против РФ, которые были введены в связи с агрессией на востоке Украины. Джон Керри еще в мае 2015 года, находясь впервые с визитом в РФ с начала российской агрессии против Украины, заявил о том, что в случае выполнения Кремлем положений пакета договорённостей Минск-2, США снимут с РФ соответствующие санкции. Однако, как известно, Кремль стремится к такому порядку выполнения договоренностей, который только де-юре означал бы восстановление суверенитета Украины на востоке, при де-факто фактическом сохранении контроля РФ как за ОРДЛО так и за неконтролируемой сегодня частью российско-украинской границы. В этих усилиях Кремль активно поддерживают Франция и ФРГ, в то время как представители правительства США занимают довольно неоднозначную позицию. Но принятие законопроекта STAND означать то, что без реального восстановления Украиной контроля над границей с РФ на востоке, не может идти речи о снятии любых санкций.

Тем самым Киев получит возможность апеллировать к американским законодателям, а те влиять на президента США, если мирный процесс будет идти в русле формального, а не реального восстановления суверенитета Украины в Донбассе. Конечно, еще лучше было бы, если бы законопроект говорил об этом не только в преамбуле, но и закреплял соответствующие санкции в отношении РФ за интервенцию на Донбассе в качестве части законодательства США. Ведь в таком бы случае Конгресс США получил бы значительную роль в конечном решении американской исполнительной власти о том отменять ли санкции против РФ, связанные с интервенцией на Донбассе. Однако можно со значительной долей уверенности ожидать, что американские законодатели в случае одобрения законопроекта №5094 будут требовать от президента США реального, а не формального выполнения со стороны РФ положений пакета соглашений Минск-2.

Практика влияния Конгресса на отмену санкций имеет давнюю историю. На сегодняшний день Конгрессом США путем принятия законов были введены санкции в отношении Кубы (Акт в 1996 году) и Ирана (Акт в 1995 году). В соответствии с этими законами  президент Обама не имеет возможности отменить санкции, несмотря на свое возможное желание на фоне дипломатических успехов как в отношениях с Кубой, так и Ираном, пока не будут выполнены соответствующие условия, которые прописаны в законодательных актах. В случае же законопроекта №5094 четко говорится о том, что санкции по Крыму не могут быть сняты без восстановления Киевом суверенитета над АРК или такого международного решения, которое бы удовлетворяло демократически избранные высшие органы власти Украины. Основанием для снятия санкций должно стать сообщение в четырех профильных комитетах Палаты представителей. Иными словами, эти комитеты получат существенное влияние на конечное решения президента США о том реально ли сложились условия для отмены санкций, которые связаны с оккупацией Крыма.

Тем самым можно сказать, что законопроект №5094 имеет все шансы стать важным фактором поддержки Украины в борьбе с РФ и фактически сможет превратить США в реального партнера Киева, который будет отстаивать украинскую трактовку порядка выполнения Минских соглашений. Для нас сегодня это критически важно, ведь Украина сталкивается с растущим желанием ФРГ и Франции реализовать договоренности февраля 2015 таким образом, что это будет отвечать интересам РФ, исключая тем самым полный выход Украины из сферы влияния Кремля и, избавляя Киев права свободно выбирать вектор внешнеполитической ориентации. Законопроект STAND является отражением двухпартийного консенсуса в США о необходимости поддержки Украины, а, следовательно, имеет все шансы пройти все необходимые процедуры. В случае его превращения в закон в будущем он освободит Украину от капризов нового главы Белого Дома, который теперь не сможет просто снять санкции против РФ для возможной новой перезагрузки в отношениях с РФ. Только полное реальное восстановление суверенитета Украины, как в Донбассе, так и в Крыму позволит Президенту США пойти на такой шаг, что исключит любую возможность сговора с Кремлем за счет нашего государства.

Оригінал: http://www.liga.net/opinion/281816_nezamechennaya-novost-v-kongresse-ssha-gotovyat-syurpriz-dlya-kremlya.htm 

Геополітика – назад в майбутнє Або спроба поглянути на її шанси в XXI столітті через призму основних концепцій минулого

Текст присвячується Світлані Вікторівні Андрущенко, великому спеціалісту своєї справи, гарному наставнику і прекрасній людині

Френсіс Семпа (Francis P. Sempa) у передмові до книги «Geopolitics – From the Cold War to 21stCentury» відзначив, що геополітикою як категорією дискурсу занадто зловживають. Особливо це мабуть стосується постсовєтського простору, де геополітика перейшла від розряду лженауки, якою вона вважалася в період СССР, до чи не найпопулярнішої методології пояснення подій світової політики. У РФ, до того ж, геополітика на сьогоднішній день стала засобом легітимізації агресії Кремля проти сусідніх держав. Так чи інакше геополітика стала надзвичайно популярною. Однак такий стан речей викликає занепокоєння – адже коли будь-який феномен міжнародних відносин намагаються пояснити через виключно одну змінну (в даному випадку фактором географії у найширшому сенсі) це призводить до нівелювання будь-якого позитивного значення цієї змінної як засобу кращого розуміння ситуації навколо нас. Як наслідок матимемо ситуацію, про яку попереджав Ганс Морґентау (Hans Morgenthau, 1904—1980) («Politics among Nations»; 1948, pp. 116-118) – опори виключно на один фактор в оцінці силового потенціалу держави, що призводить до викривленого сприйняття ситуації. У ширшому значенні фактор географії сам по собі не дає можливість пояснити більшість основних феноменів міжнародно-політичного життя. Не можна як показує уся історія розвитку геополітики, при всьому бажанні, на основі аналізу великої кількості емпіричних даних розробити, для прикладу, єдині  і універсальні закони (причинно-наслідкові зв’язки) того, для прикладу, як географія впливає на формулювання та реалізацію зовнішньої політики. Хоча нічого в цьому дивного немає, оскільки жодна із шкіл ТМВ також не може пояснити абсолютно усі важливі феномени міжнародного життя, концентруючи свою увагу лише на деяких, які гарно вписуються у її онтологічну картину світу. Тому, як наслідок, американський політолог Джозеф Най (молодший) (Joseph S. Nye, Jr., 1937) радитьнамагатися використовувати приписи абсолютно усіх шкіл ТМВ для кращого аналізу і прогнозування міжнародних відносин.

Але повертаючись до геополітики на сьогодні маємо ситуацію полярного ставлення до неї. Одні, цитуючи Ганса Морґентау, продовжують вважати геополітику лженаукою. А інші роблять із неї таку собі наднауку, яка може пояснити абсолютно все. На практиці, застосовуючи категорію геополітика і відповідні похідні, робиться спроба надати текстам додаткового значення і науковості. В той самий час в українських ВНЗ студенти на предметах, які присвячені вивченню геополітики, продовжують заучувати і переказувати відомі максими основних теоретиків геополітики першої половини XX століття. При цьому не робиться жодної спроби дослідити як автори прийшли до відповідних висновків – іншими словами спробувати зрозуміти відповідну методологію. Можлива саме у ній ключ до того щоб спробувати знайти для геополітики місце, на яке вона і справді заслуговує!?

Гартленд, Рімленд і Sea Power

Декілька слів чому я буду тут аналізувати виключно англійську школу геополітики – іншими словами не аналізувати інші. Причина в тому, що за роки знайомства із різними текстами, у мене склалося враження про англійську школу як таку, яка найбільше пов’язана із реальністю. Іншими словами відомі англосаксонські теоретики ставили собі за мету не просто дослідити реальність через побудову відповідних теоретичних конструкцій, але і дати практичні рекомендації власному політичному істеблішменту як на основі їх досліджень формувати і проводити політику. Німецька геополітика в кінці кінців перетворилася на засіб легітимізації спроб кайзерівської Німеччини і III Рейху здійснити переділ світу відповідно до власних інтересів. Більше того показовим є той факт, що маючи низку власних теоретиків, еліта кайзерівської Німеччини продовжувала орієнтуватися на теоретичні напрацювання адмірала Мехена у процесі розбудови власного ВМФ. Так само і Карл Гаусгофер (KarlHaushofer, 1869-1946) не заперечував, що визначальний вплив на його теоретичні побудови мав ГелфордМаккіндер (Halford John Mackinder;  1861-1947), про якого мова піде нижче. Тому мова піде тут про класиків англосаксонської геополітики.

Власне Гелфорд Маккіндер займає особливе місце у англосаксонській геополітиці – його ідеї про вісь історії, яка потім перетворилася на Гартленд, максиму щодо контролю над світовим островом, а також дихотомію суша-море і сьогодні заучуються і цитуються українськими студентами. В той самий час як російська школа геополітики в особі Алєксандра Дуґіна (Александр Гельевич Дугин, 1962) продовжує будувати свої «теоретичні» конструкції на дихотомії суша-море. Однак як сер Маккіндерприйшов до цих висновків!?

Змінної, як вважає Джеффрі Слоан, якої не вистачає для кращого розуміння праць Маккіндера як і фактично інших англосаксонських геополітиків, є проблема ефективного проектування сили (powerprojection), яка і стимулювала відповідні теоретичні дослідження. Мова іде про здатність держави застосовувати наявні військові інструменти у світі для реалізації національних інтересів. При цьому масштаби проектування сили можуть бути абсолютно різні – локальний, регіональний і глобальний. Тепер слід також згадати про те, що на початок XX століття було лише два основних способи проектувати силу – морський (sea power) і сухопутний (land power). Звідси і дихотомія суша-море. Однак це далеко не все. На початку XX століття еліту Британської імперії цікавило принципове питання – як можна гарантувати цілісність і збереження імперії, яка охоплює усі континенти і над якою не заходить сонце. Ця імперія було створене і підтримувала своє функціонування через морську силу, яка до початку XX століття була набагато мобільнішою і ефективнішою у проектуванні сили на периферії Євразії ніж сила сухопутна. Однак початок XX століття, як здавалося Гелфорду Маккіндеру, став періодом, коли на баланс між морською і сухопутною силою почав мінятися на користь останньої. Причиною цьому став технічний прогрес, який збільшив мобільність сухопутної сили – перш за все мова ішла про революційний вплив двигуна внутрішнього згорання, адже паровий двигун дав світу не лише локомотив, але і призвів до революції на флоті.

Іншими словами, як переконував Гелфорд Маккіндер, для Британської імперії може виникнути реальна загроза – держава Євразії спираючись на сухопутну силу може досягнути домінування, а потім через створення флоту знищити Британську імперію. В цей самий час флот Великої Британії як основний військовий інструмент проектування сили і задоволення національних інтересів, може виявитися безсилим проти спроб установити гегемонію єдиної держави в Євразії. Уся проблема у обмеженій здатності ВМФ проектувати силу далі від прибережних територій.

image002

У цьому контексті особливу загрозу становлять саме так звані території Гартленду, які на той час займала Російська імперія, а потім СРСР. Роблячи опору лише на флот, Великій Британії було б практично неможливо проектувати силу на ці території через їх віддаленість від моря, в той самий час збільшення потенціалу сухопутної сили внаслідок технологічних новинок робило б завдання встановлення власного домінування в Євразії для Кремля легшою справою. Про це Маккіндер чітко пише у своїй книзі «Democratic Ideals and Reality» (1919)

Саме через призму проблематики проектування сили при наявному розвитку технологій необхідно трактувати усі теоретичні надбання сера Маккіндера. Власне як і двох інших провідних геополітиків-теоретиків англосаксонської школи – Альфреда Мехена (Alfred Thayer Mahan, 1840-1914) і НіколасаСпайкмена (Nicholas John Spykman, 1893-1943). Так адмірал Мехен, який очолював Військово-морський коледж США в Ньюпорті, намагався у своїх численних працях сформулювати ефективну формулу морської сили – іншими словами перелік тих компонентів, які є необхідними для ефективного проектування морської сили. Окрім того він намагався створити цілісну теорію того як держава може встановити контроль над морями (command of sea) для ефективного застосування морської сили. Іншими словами Мехен хотів стати у питаннях, що стосуються морської сили, тим, ким був загалом для теоретичних досліджень ведення війни Карл Клаузевіц (Carl Philipp Gottlieb von Clausewitz, 1780-1831). Тобто якщо Маккіндера цікавили питання співвідношення потенціалу морської і сухопутної сили щодо проектування могутності держави задля задоволення національних інтересів, то Мехена виключно питання створення і проектування морської сили шляхом встановлення контролю над морями. Однак при цьому осьова проблема проектування сили при наявних технологіях в умовах конкретного географічного середовища об’єднує роботи двох згаданих теоретиків.  Цікаво, що приписи АльфредаМехена знайшли своє відображення у військово-морському будівництві США починаючи з кінця XIX століття і до сьогодні. За даний час США не лише створили наймогутніший флот, але і розгорнули по світу мережу морських баз, метою яких є гарантування спроможності Вашингтону у випадку необхідності проектувати морську силу у глобальних масштабах для підтримання ліберального міжнародного порядку.

З іншого боку, Ніколас Спайкмен у книзі «America’s strategy in world politics» (1942) намагається дати відповіді на ці ж самі питання на фоні Другої світової війни. Проблема, яку він ставить і намагається вирішити, це те як краще організувати оборону США. На його думку однієї лише оборони Західної півкулі буде недостатньо – єдиною справжньою гарантією безпеки США буде спроможність ефективно проектувати силу на периферію Євразії (Рімленд). При цьому справжньою гарантією такої спроможності стане фізична присутність США на периферії Євразії. Створення Вашингтоном у процесі Холодної війни системи альянсів в Євразії і їх збереження та розширення після її завершення можна вважати практичним втіленням цих ідей.

Не в останню чергу ідеї Спайкмена формувалися на фоні чергових технологічних нововведень. Гарним прикладом цьому стала спроможність держави, яка спирається на морську силу, реалізувати масштабні амфібійні/десантні операції – чому чи не найкращим доказом стала операція «Оверлорд» із висадки у червні 1944 року союзного десанту у Нормандії. При цьому як у Великій Британії так і США у першій половині XX століття росло розуміння того, що опора на морську силу буде недостатньою для здатності чинити вплив на Євразію шляхом ефективного проектування сили. Саме тому під час двох світових війн обидві країни створювали сухопутні армії, які завдяки розвитку технологій на флоті, можна було перекинути у будь-яку частину Євразії і забезпечувати потім усім необхідним для ведення ефективних бойових дій після висадки. Іншими словами так і виникнув феномен наддержави, якою на 1945 рік були по суті лише США. Адже такою є держава, яка володіє повним спектром інструментів (sea, land, and air powers etc) проектування сили у глобальних масштабах. І на сьогодні у США є чітке розуміння того, що лише наявність повного спектру проектування сили забезпечує особливе місце їх країни у світовій політиці.

Що це означає в умовах XXI століття!?

Розуміння того яким чином з’явилися основні геополітичні концепції минулого одночасно дає привід для оптимізму і песимізму. Із одного боку наче отримуєш методологію для подальших досліджень, оскільки розумієш, що геополітика з’явилася як спроба пояснити проблематику проектування сили в конкретних умовах географії при відповідному стані розвитку технологій. Однак це розуміння і є причиною для певного песимізму, оскільки якщо фактор географії залишається незмінним, то фактор технології і економічного потенціалу є змінним. Власне зміни у технологіях і відповідно економічному потенціалі є основним викликом для геополітики. Із часу написання основних праць англосаксонської школи не лише з’явилися нові способи проектування сили через розвиток ракетно-ядерного озброєння, ВПС, використання кіберпростору і космосу, а і звичні способи проектування сили змінювалися під впливом нових технологій. Світ перейшов із індустріального до постіндустріального укладу через інформаційну силу. Все це чинило радикальний вплив на баланс сил і здатність проектувати силу.

Тобто маємо ситуацію, яка насправді ускладнює можливість розробки і застосування окремої теорії геополітики в умовах XXI століття – кількість факторів, які так чи інакше треба враховувати лише зростає, в той самий час як будь-яка теорія вимагає значного рівня абстрагування і якомога меншої кількості змінних. Тобто таку ж красиву у всіх відношеннях концепцію як ідея про Гартленду в наших умовах буде важко створити. Однак це не означає, що геополітика не має права на існування. Власне про це і попереджав Гелфорд Маккіндер, говорячи про те, що кожна епоха має власне геополітичну картину geopolitical perceptive). Інше питання, що звернення до неї ставатиме усе більш інтелектуальноважким, але тим не менш і захоплюючим завданням.

Стаття написана під впливом і з використанням книги
“Geopolitics, Geography and Strategy” (1999),
за редакцією Colin S. Gray і Geoffrey Sloan

Оригінал статті: http://www.ji-magazine.lviv.ua/2016/Beleskov_Geopolityka-nazad_v_majbutnye.htm

Імпічмент по-бразильському

12 травня 2016 р. сенат Бразилії проголосував за імпічмент президента країни Ділми Русефф. Відповідно до конституції країни, виконувачем обов’язків президента на наступні 180 днів став Мішел Темер, який із 2010 р. обіймає посаду віце-президента.  Протягом цього піврічного періоду справа Ділми Русефф буде розглядатися сенатом, який прийматиме остаточне рішення щодо її подальшої долі: першу жінку президента Бразилії обвинувачують у використанні коштів державних банків для зменшення дефіциту бюджету у 2014 р. Це робилося задля перемоги на тодішніх виборах очільника країни. Якщо зазначений факт буде доведено, то залишається мало шансів на те, що Ділма Русефф збереже посаду.  Результати голосування в сенаті проти Ділми Русефф можна певною мірою вважати наслідком закулісних маневрувань Партії бразильського демократичного руху (PMDB), до якої належать Мішел Темер і Едуардо Кунья, донедавна спікер нижньої палати парламенту. У грудні 2015 р. тодішній віце-президент Бразилії у приватному листі до президента звинуватив її як в ігноруванні його особисто, так і в нехтуванні підтримкою PMDB у парламенті.  На тлі економічних проблем і корупційного скандалу навколо державної нафтової компанії Petrobras, яку Русефф очолювала впродовж 2003–2010 рр., PMDB вдалося довести справу до імпічменту. Фактично, Ділмі Русефф просто забракнуло гнучкості і вміння йти на компроміси, як це вмів робити її попередник і наставник Луїс Ігнасіу Лула да Сілва.  Річ у тому, що закулісний характер більшості важливих домовленостей у політичній сфері Бразилії означав можливість компромісу і міг би привести до провалу голосування за імпічмент іще в палаті депутатів. Однак Ділма Русефф, апелюючи до того факту, що у 2014 р. вона була переобрана 54 млн голосів, пішла на конфронтацію. І програла.  Ситуація в політичній сфері країни набула справді трагікомічних масштабів, адже вже згаданий Едуардо Кунья втратив посаду спікера нижньої палати парламенту 5 травня 2016 р. Як виявилося, на рахунках у Швейцарії в нього знайшли 40 млн дол., які той отримав шляхом махінацій і корупційних схем. Так само провадження відкриті проти Мішеля Темера і президента сенату Ренана Калейроса, а також проти половини депутатів національного конгресу Бразилії. Перед Мішелем Темером стоять непрості завдання. Як заявив він сам, представляючи склад нового уряду, метою його політики стане відновлення єдності у країні та національний порятунок шляхом відновлення зростання економіки. Підтримання спокою і єдності в суспільстві може виявитися непростим завданням для нового очільника Бразилії.  Д.Русефф, передаючи посаду М.Темеру, попередила про небезпеку згортання результатів соціальних програм, які протягом останніх 13 років реалізовувала правляча Робітнича партія (PT). У відповідь на таке Мішелю Темеру пообіцяли масштабні протести.  Власне, ситуація з соціальними програмами, можливими заворушеннями у відповідь на їх скасування та кризові явища в економіці країни пов’язані у єдиний вузол протиріч. Із одного боку, такі програми як Bolsa Familia впродовж попереднього десятиліття сприяли справжньому соціальному прогресу в Бразилії — понад 40 млн осіб поповнили ряди середнього класу, а 36 млн було виведено із крайньої бідності. Окрім того, 2,6 млн осіб отримали субсидійоване державою житло.  Але все це відбувалося протягом періоду, коли економіка країни зростала (із 508 млрд дол. у 2002 р. до 2,615 трлн у 2012 р., тобто вп’ятеро!) на тлі збільшення попиту КНР на традиційні статті бразильського експорту — продукцію сільського господарства та руди металів. В умовах сповільнення китайської економіки бразильська економічна модель виявилася неготовою до випробувань. При цьому Ділма Русефф вирішила зберегти масштаби соціальних програм. Як наслідок, країна отримала дефіцит бюджету й інфляцію.  Свій вибір вона зробила свідомо, адже це було частиною стратегії переобрання у 2014 р. Навіть 1 травня 2016 р., виступаючи перед прибічниками Робітничої партії у Сан-Паулу, Ділма Русефф говорила про необхідність збільшити масштаби фінансування Bolsa Familia на 9% й анонсувала початок другої хвилі субсидійованого державою житлового будівництва. Тим самим вона хотіла максимально мобілізувати прихильників перед голосуванням у сенаті.  Однак внаслідок такої політики, коли вузькополітичні розрахунки взяли гору над законами економіки, Бразилія опинилася у надзвичайно складній ситуації. На 2016 р. прогнозований дефіцит бюджету може перевершити 27,72 млрд дол., що може становити 15% бюджету. Для порівняння: у 2015 р. цей показник становив 10,4%. Тим часом показник інфляції на сьогодні сягнув 10%, при тому що законом цей показник встановлений на рівні 4,5%. Окрім того, прогнозується скорочення економіки в нинішньому році на 3,9%.  Ось такий економічний спадок дістався Енріке Мейрелесу, який у новому уряді очолив міністерство фінансів. До цього він у 2003–2010 рр. очолював Центральний банк, і саме в період його керівництва країні вдавалося тримати інфляцію на рівні, закріпленому законодавством.  Після свого призначення Е.Мейрелес заявив, що пріоритетними напрямами роботи стануть боротьба з дефіцитом бюджету, а також інфляцією, яку він хоче зменшити принаймні до 6,5%. Досягти ж збалансованого бюджету Бразилія може лише у разі скорочення соціальних програм або тимчасового підвищення податків.  Однак остаточне рішення щодо заходів прийматиметься після системної оцінки ситуації. У кожному разі, Мішель Темер постане перед непростим вибором, адже і той і інший крок означають подальше скорочення економіки. Урізання ж соціальних програм на додачу означає можливість масштабних протестів, які обіцяють почати Робітнича партія та її прихильники.  Іншим можливим виходом із ситуації може стати проведення пенсійної реформи, яка перш за все передбачатиме запровадження мінімального пенсійного віку. На сьогодні нормальне функціонування пенсійної системи коштує країні 13% ВВП, — за цим показникам Бразилія випереджає набагато більш розвинені країни G7. Окрім того, проведення реформи трудового законодавства з метою спрощення процедур найму і звільнення працівників також обіцяє збільшення конкурентоспроможності країни.  У кожному разі, Мішель Темер муситиме йти на непопулярні кроки, адже це єдиний спосіб збалансувати бюджет. Тому його прихід до влади був зустрінутий прогнозами економістів щодо можливості зростання економіки Бразилії у 2017 р. на 0,5%. Хоча такий розвиток подій пов’язаний ще й із тим, що економіка країни, на думку агентства Reuters Thompson, “намацала дно”, як заведено говорити серед економістів, а отже у разі реформ може швидко дати позитивний результат.  Швидше за все, Мішелю Темеру не буде складно піти на непопулярні перетворення: підтримка його серед населення становить лише 1—2%, як свідчать опитування. Тим самим непопулярні, але потрібні реформи не означають для в.о. президента політичного самогубства, коли рейтинг перебуває у зоні статистичної похибки. При цьому сам Темер заявляє, що не має наміру балотуватися на посаду президента у 2018 р.  А ось для PMDB правління однопартійця може виявитися переломним: як вважають, партія, котра ніколи досі не виставляла на виборах президента свого кандидата, планує у 2018 р. порушити цю традицію. Успішне проведення реформ Мішелем Темером підвищило б шанси цієї партії на успіх.  Слід також розуміти, що ситуація політичної й економічної кризи, в якій сьогодні перебуває Бразилія, має великий вплив на весь регіон Латинської Америки. Фактично, йдеться про можливість зміни політичного балансу в цьому регіоні на користь правоцентричних сил, що означатиме остаточний кінець “лівого повороту” 2000-х років.  Тому не дивно, що такі країни як Венесуела, Куба, Болівія, Еквадор і Нікарагуа розкритикували початок імпічменту проти Ділми Русефф. Найдальше пішов президент Сальвадору, який заявив про відкликання посла з Бразилії. Генеральний секретар УНАСУР Ернесто Сампер також поставив під сумнів законність імпічменту.  Зі свого боку, МЗС Бразилії відкинуло всі звинувачення в незаконності дій сенату країни, а самі звинувачення назвало популяризацією брехні. Генсек ООН, своєю чергою, закликав до поважання конституції країни, а також до національного діалогу і єдності. Показовою стала заява Міжнародного олімпійського комітету про те, що голосування в сенаті жодним чином не позначиться на проведенні Олімпійських ігор у Бразилії в серпні 2016 р.  Особливе значення розвиток подій у Бразилії матиме для Венесуели і Куби. Президент Венесуели назвав початок процедури імпічменту в Бразилії проти Ділми Русефф інспірованою США насмішкою над вибором народу. За словами Ніколаса Мадуро, наступною жертвою стане Венесуела. Однак насправді на цей час Каракас турбує те, що тепер такі країни як Бразилія й Аргентина більше не захищатимуть соціалістичний уряд від обвинувачень на багатосторонніх регіональних майданчиках за порушення прав людини та антидемократичні практики.  Ситуація ще серйозніша для Куби, адже Гавана звикла отримувати фінансову допомогу в різних формах від Бразиліа. З одного боку, Куба отримала кредит на 1,75 млрд дол. від Бразилії, що, в тому числі, був спрямований на модернізацію порту Маріель. А з іншого — 11,4 тис. кубинських медиків працюють у Бразилії, що дає Кубі до 500 млн дол. прибутків щороку. Тепер же, як повідомив анонімний бразильський дипломат на Кубі, Бразиліа планує повну переоцінку політики щодо Гавани —з огляду як на економічну ситуацію, так і на факти нецільового використання кредитних грошей. Таким чином, можна сказати, що Бразилія ввійшла у визначальний період своєї історії, який відкриває альтеративні можливості подальшої еволюції країни. Те, як правляча еліта Бразилії впорається з подвійною економічною і політичною кризою, визначатиме, не лише якою буде сама країна в наступні десятиліття, а й у якому напрямі розвиватиметься весь регіон Латинської Америки.
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/international/impichment-po-brazilskomu-_.html

ЄвроПРО – чергова зовнішньополітична фобія Кремля

12 травня 2016 року на військовій базі Девеселу(Румунія) у присутності Генерального Секретаря НАТО Єнса Столтенберга і заступника Міністра оборони США Роберта Ворка було оголошено про оперативну готовність системи Aegis Ashore. Ця система включає у себе радар і 24 кінетичні перехоплювачі SM-3(вражають ракету прямим попаданням і не мають активної бойової частини), і в свою чергу є частиною Поетапного адаптивного плану США щодо створення архітектури ПРО у Європі. Цей план був проголошений Бараком Обамою 17 вересня 2009 року на заміну планам адміністрації Джорджа Буша-молодшого щодо розгортання третього позиційного району глобальної системи ПРО, який мав протидіяти можливій загрозі із боку міжконтинентальних балістичних ракет(МБР) Ірану для США. Однак на 2009 рік стало зрозуміло, що Тегеран іще дуже далекий від створення і розгортання МБР, а реальну загрозу лише для Європи можуть представляти іранські ракети середньої дальності. Тому ставку замість наземних перехоплювачів GBI було вирішено зробити на уже перевірену систему Aegis і сімейство перехоплювачів SM, якими озброєні крейсери і есмінці ВМФ США.

Але як не парадоксально саме Москва, а не Тегеран, проявляє найбільшу опозицію розбудові елементів ПРО у Європі. При цьому риторика Москви щодо цього питання пройшла певну еволюцію. Спочатку РФ стверджувала про те, що системи Aegis Ashore у Польщі та Румунії, а також ПРО на 4 есмінцях, які приписані до порту Рота(Іспанія), будуть представляти загрозу для Стратегічних ядерних сил(СЯС) РФ. Більше того у 2011 році Кремль вимагав юридичних гарантій незастосування ЄвроПРО проти СЯС. Однак уся іронія в тому, що як технічно так і географічно перехоплювачі сімейства SM-3 не представляють реальної загрози для МБР РФ. Географічно траєкторія польоту російських МБР наземного базування для удару по США проходить не через країни ЦСЄ, а через Північний полюс. Так само перехоплювачі SM-3 поступаються МБР у швидкості. Тим самим об’єкти Aegis Ashore не становлять жодної реальної загрози для СЯС РФ. Власне це фактично і визнають російські високопосадовці. Так керівник комітету Державної Думи Росії із оборони Володимир Комоєдов, коментуючи новину про оперативну готовність Aegis Ashore Румунії, заявив, що СЯС РФ спроможні прорвати елементи ПРО. І із цим важко не погодитися – США із 1980-х років починаючи із відомої програми Рональда Рейгана Стратегічна оборонна Ініціатива і до сьогодні не змогли створити глобальну систему стратегічної ПРО, яка б дозволяла по своїм техніко-тактичним характеристикам відбити масований удар МБР.

Однак такі аргументи усе ж не змогли заспокоїти РФ. Тепер у Москви є нова претензія до об’єктів Aegis Ashore у Польщі(мають збудувати до 2018 року) та Румунії. Так за словами Михайла Ульянова, який є заступником керівника МЗС по питанням контролю над озброєннями і нерозповсюдження, ніхто не може дати гарантії РФ, що замість кінетичних перехоплювачів SM-3 у пусковій установці Mk41 об’єктуAegis Ashore можуть з’явитися ударні крилаті ракети Tomahawk. Такої ж самої думки і посол РФ при НАТО Олександр Грушко, на думку якого розміщення ударних крилатих ракет буде порушенням угоди РСМД. Звичайно певна небезпека у цьому є, адже як показує практика подібних установок на крейсерах і есмінцях США, вони можуть нести як перехоплювачі SM-3, так і крилаті ракети Tomahawk. Але при бажанні РФ можна знайти вихід із цієї ситуації. Звичайно мова не може йти про присутність російських військових на об’єктах ПРО у Європі, як свого часу у 2007 році пропонував тодішній Міністр оборони США Роберт Гейтс. Як запропонував Стівен Пайфер у своїй нещодавній статті щодо перспектив подальшого скорочення ядерних озброєнь між США і РФ представники РФ могли б час від часу навідуватися до об’єктів Aegis Ashore. Під час цих візитів росіянам могли б відривати по 2 будь-яких контейнери і показувати, що там ракети-перехоплювачі, а не ударі ракети. Тим самим Кремль міг би мати гарантію, що ніяких ударних ракет на цих об’єктах немає. Але можна змоделювати навіть таку гіпотетичну ситуацію, що США вирішили розмістити 24 ударні ракети Tomahawk на об’єкті AegisAshore на базі Девеселу. Однак і такому випадку США не отримають реальних стратегічних перевагах, які б дозволили б створити реальну загрозу для СЯС РФ. Перш за все значна частина ракет наземного базування(це стосується перш за все районів шахтного позиціонування ракет SS-18) знаходяться поза межами максимального ефективного ураження ракет Tomahawk, якщо їх розмістити у Румунії чи Польщі. Однак навіть якщо уявити можливість удару по районам позиціонування російських МБР, то для за розрахунками російського експерта Володимира Дворкіна, для знищення шахтної пускової установки без відповідних активних засобів протидії треба 14 конвенційних крилатих ракет. Іншими словами потенціалу двох об’єктів Aegis Ashore у випадку їх повного озброєння ракетамиTomahawk вистачило б гіпотетичного знищення лише 3 шахтних пускових установок. В той самий час РФ має на сьогодні 521 стратегічних носій із 1735 боєголовками, що гарантує збереження нанесення гарантованого удару у відповідь. Іншими словами навіть гіпотетична озброєння пускових установок Mk41 об’єктів Aegis Ashore ударними крилатими ракетами Tomahawk не дає США реальних стратегічних переваг. Адже не створює необхідного потенціалу для контр-силового удару, яким можна було б знищити більшу частину наземного компоненту СЯС РФ. У така б ситуація докорінним чином відрізнялася б від стану справ середини 1980-х років, коли США розгорнули у Західній Європі 846 ракетних комплексів у відповідь на розгортання радянських ракет середньої дальності SS-20. Тоді такий потенціал дозволяв би Вашингтону швидко нанести удар по європейській частині СРСР, при цьому позбавляючи Кремль часу на прийняття рішення щодо нанесення удару у відповідь через малий підлітний час порівняно із МБР.

Однак чому в випадку відсутності реальної загрози для СЯС РФ від перехоплювачів SM-3 чи ударних ракет Tomahawk, Кремль усе одно продовжує тиражувати ідею про загрозу, яку несуть елементи ЄвроПРО!? У цьому контексті можна розглянути три можливі відповіді. Перш за все, як висловився уже згаданий Стівен Пайфер у іншій статті, такі країни як Польща і Румунія дали свою згоду на розміщення у себе об’єктів Aegis Ashore зовсім не тому, що бачать для себе реальну загрозу від ракетної програми Ірану. Для Варшави і Бухаресту ці об’єкти є реальним втіленням гарантій США по 5 статті Вашингтонського договору, адже операторами Aegis Ashore будуть американські солдати. В умовах наростання загрози із боку РФ і відсутності бажання США створювати постійні бази на східному фланзі НАТО, для Румунії і Польщі ці стаціонарні об’єкти мають особливе значення. Більше того вони дають можливість певною мірою нівелювати наслідки мілітаризації РФ периметру від Балтійського до Чорного моря. У випадку із Aegis Ashore в Румунії 24 перехоплювача із ефективним радіусом дії в 500 км дають можливість частково зрівноважити ефект від мілітаризації Криму, що змінює баланс сил у басейні Чорного моря на користь РФ.

Але найбільш оригінальну версію щодо пояснення занепокоєння РФ запропонував російський експерт Павел Фельгенгауер у статті для аналітичного центру The Jamestown Foundation. На його думку Кремль боїться розгортання Aegis Ashore і можливості озброєння цього об’єкту ударними ракетамиTomahawk, адже у такому разі США могли б нанести удар по Сочі, де знаходиться літня резиденція Президента РФ. Власне параноїдальні настрої кремлівської верхівки щодо можливості нанесення так званого обезголовлюючого ракетного удару мають свою давню історію. У 1980-х роках тодішнігеронтократи, які стояли на чолі СРСР, боялися саме такого сценарію. Тому 1 управління КДБ мало завдання збирати інформацію щодо можливості нанесення обезголовлюючого удару. Так само для оборони Москви від обмеженого ракетного удару було створено систему ПРО А-135. Окрім того саме тоді ж було розроблено так звану систему «Мертва рука», яка навіть у випадку знищення вищого партійного і військового керівництва, мала гарантувати нанесення по США удару у відповідь. Саме цією системою Судного Дня у березня 2014 року похвалявся відомий пропагандист РФ Дмітрій Кісєльов. І справді існую велика вірогідність, що дана система у РФ функціонує і до сьогодні. Але як бачимо навіть збереження можливості нанесення удару у відповідь по США при знищенні вищого політичного і військового керівництва не цікавить очільника Кремля. Його пріоритет власне фізичне виживання і виживання режиму. Тому зовнішня політика РФ і у випадку ЄвроПРО, так само як щодо України, поставлена на службу параноїдальним фобіям Володимира Путіна, що не мають нічого спільного із реальністю. А підміна національних інтересів особистісними, як відомо, є шляхом до катастрофи.

Оригінал публікації – http://www.ji-magazine.lviv.ua/2016/Beleskov_Euro_PRO.htm

 

Стратегия Госдепа: что на самом деле ждет Путина и Россию

В последнее время в украинских СМИ набирает обороты новая тенденция. Теперь уже и США, как это традиционно и небезосновательно делалось по отношению к Франции и Германии, начинают обвинять в желании найти формулу решения конфликта между Украиной и РФ за счет национальных интересов нашего государства. То есть такого порядка реализации пакета документов Минск-2, который бы означал сохранение реального контроля Кремля над ОРДЛО, а значит косвенно и над остальной Украиной, при формальном восстановлении суверенитета и территориальной целостности на востоке.

Такие настроения особенно усилились после того, как Украину 25-26 апреля 2016 посетила заместитель Государственного секретаря США по вопросам Европы и ЕвразииВиктория Нуланд. Некоторые украинские издания написали после этого о том, что госпожа Нуланд требовала от властей Украины создания условий и проведения выборов в неподконтрольной части Донбасса, независимо от того, будут ли там созданы для этого соответствующие условия в сфере безопасности. Иными словами получается, что и США теперь стали на сторону РФ в вопросе трактовки и имплементации пакета договоренностей Минск-2. То есть имеем, как это обычно стало говорить в народе, новую зраду. Однако в самом ли деле все так плохо?

Если верить СМИ, то в конец 2016-го – крайний срок, когда Украина должна выполнить все условия договоренностей Минск-2, тем самым создав возможность снять основные санкции против РФ. Однако, как показывает проект бюджета Пентагона на 2017-й год, Вашингтон имеет совсем другие планы в отношении Кремля. Речь идет о реализации стратегии сдерживания Москвы, на которую понадобится даже меньше ресурсов, чем требовалось во времена Холодной войны США-СССР. Однако на большее страна регионального значения, каковой является Россия, не заслуживает. Кроме того, Россия остается на задворках мировой экономики. Страны капиталистического мира делятся на центральные, страны полу-периферии и периферию. Россия относится к полу-периферии. Принадлежность определяется тем, что страна производит: чем меньше добавленная стоимость товаров страны-производителя, тем дальше она от центра.

Интересно, что в стратегии США речь идет не только о рекордных $3,4 млрд, которые предполагается реализовать по программе European Reassurance Initiative (создание бронетанковой бригады на ротационной основе в странах Центральной и Восточной Европы (ЦВЕ)), но и о ряде других мер. Вашингтон воспринимает угрозу со стороны Москвы как реальную и готовится в случае необходимости вести войну для выполнения пятой статьи Вашингтонского договора. Издание National Defense Magazine в апреле 2016-го сообщило о том, что ВВС США в Европе занимаются модернизацией аэродромов в ЦВЕ. Это, по словам командующего генерала Фрэнка Горенца, позволит иметь необходимую инфраструктуру для того, чтобы принять военные самолеты из США в случае необходимости, которые придут во втором эшелоне для обороны Европы. При этом американский военный четко говорит, для чего все эти приготовления: вооруженные силы США должны быть готовы вести войну высокой интенсивности, то есть межгосударственную войну. Также издание National Defense Magazine сообщило о том, что один из четырех ракетных эсминцев ВМФ США – USS Porter (DDG-78) – был модернизирован с помощью систем MK 15 CIWS и MK 31. Целью этой модернизации является получение средств противодействия растущей угрозе от российских крылатых и баллистических ракет в Балтийском, Черном и Средиземном морях. Собственно эсминец USS Porter является частью из флотилии четырех эсминцев, приписанных к порту Рота (Испания). Другие три эсминца пройдут подобную модернизацию.

В конце концов, не надо забывать о более символической, но важной демонстрации силы, которую США провели в конце апреля 2016-го года, когда по два американских истребителя пятого поколения F-22 Raptor побывали с визитом в Румынии, где они остались для базирования на постоянной основе, и Литве. Всего же США решилиразместить 12 истребителей пятого поколения на базе ВВС в Великой Британии. Тем самым можно увидеть, что Вашингтон принимает необходимые меры для предотвращения разрастания масштабов агрессии РФ на соседние с Украиной государства.

Иными словами, парадоксальной была бы ситуация, когда США планируют на 2017-й год усиление собственного военного присутствия в Европе, то есть взяли курс на сдерживание РФ, при этом демонстрируют готовность идти на компромисс с РФ, который бы не только снял санкции, но и освободил необходимые силы для дальнейших провокаций Москвы. Еще в марте 2015-го года командующий сухопутных сил США генерал Бен Ходжес признал, что пока РФ сосредоточила значительные сухопутные силы на конфликте с Украиной, у нее не хватит потенциала для серьезных наземных операций в других частях Европы.

Не менее противоречивой является идея о том, что решение конфликта между Украиной и РФ до конца 2016-го года является важным для США, учитывая предстоящие выборы президента. В такой интерпретации реальности есть определенные проблемы, ведь последний раз, когда вопросы внешней политики были важными для американского электората, были выборы 1980-го года, когда противостояние между США и СССР вновь вошло в острую фазу. Сегодня большинство американцев российско-украинская война фактически не интересует. Их гораздо больше волнует вопрос растущего имущественного расслоения и стабильность роста экономики. Поэтому форсирование решения конфликта на Востоке до конца 2016-го года за счет национальных интересов Украины не даст никаких реальных козырей демократам в президентской гонке. Да и сам Барак Обама давно уже гарантировал себе внешнеполитическое наследство, к которому он относит подписание рамочного соглашения с Ираном в 2015-м, соглашение об изменении климата в 2016-м, Транс-Тихоокеанское партнерство 2016-го, восстановление отношений с Кубой в 2015-м. Поэтому и лично для него навязывание Украине невыгодного сценария реализации соглашений Минск-2 не имеет особого смысла.

Как же быть с тем, что Нуланд будто бы прямо заявила в разговоре с президентом Украины о том, что закон о выборах в ОРДЛО предстоит принять до конца мая, в то время как сами выборы должны быть проведены до конца августа 2016? Эти заявления можно трактовать по-разному. Ситуация очень напоминает слова вице-президента США во время визита в Киев в декабре 2015-го года. Тогда в обращении к Верховной Раде Джозеф Байден заявил о том, что Украина, независимо от действий Москвы, должна прикладывать все усилия для реализации минских договоренностей. Это делалось в то время, когда страны ЕС должны были принимать решение об очередной пролонгации санкций. В то же время Вашингтон постоянно приходится “убеждать” некоторые европейские страны о необходимости положительного решения. Поэтому для США критически важно иметь соответствующие аргументы в форме шагов Киева по реализации минских договоренностей.

В этом контексте симптоматической и показательной перед визитом Нуланд стала новаястатья Стивена Пайфера, в которой бывший посол США в Украине (1998-2000) и человек, которого трудно обвинить в приверженности РФ, написал о том, что Украина будет вынуждена показывать определенный прогресс в реализации договоренностей, если хочет увидеть пролонгацию в июле 2016-го санкций ЕС против РФ. При этом Пайфер намекает, что принять закон о местных выборах в ОРДЛО и выполнить его – это две большие разницы. Украина, по его мнению, могла бы прописать такие требования, как необходимость участия украинских партий и внутренне перемещенных лиц, что сделало бы их автоматически неприемлемыми для террористических организаций ДНР и ЛНР, за которыми стоит московский режим. Однако при таком развитии событий вся вина за срыв мирного процесса легла бы на Кремль и его марионеток. В то же время США и Украина получили бы соответствующие аргументы для убеждения европейцев.

К середине 2016-го года для США отношениях с Россией возникла ситуация, очень похожая на ситуацию с СССР в 1980-х годах. Вашингтон, применив дипломатические, военные и экономические средства давления на фоне системного кризиса модели государственного строительства в РФ, сможет через несколько лет снова навязывать Москве условия прекращения конфронтации. В таких условиях выпустить РФ из ловушки, в которую они сами себя загнали, было бы просто нелогично. Вашингтон не пошел на компромисс по Украине на условиях Кремля в марте 2014-го года, поэтому было бы странно, если Белый дом будет готов на это сейчас. Практика показывает, что “перезагрузки” отношений США-РФ, а в случае с Украиной – любые компромиссные закулисные договоренности очень быстро нарушаются Кремлем, который США должны научить играть по правилам. Как показывает все та же перезагрузка, Вашингтон готов идти на уступки за счет Украины, если не видит реального прогресса во внутригосударственном строительстве, а не для удовлетворения капризов Москвы. Поэтому Украине нужно бояться не сговора между Белым домом и Кремлем, а собственных ошибок на пути к качественными внутренним изменениям.

Оригінал – http://www.liga.net/opinion/280762_strategiya-gosdepa-chto-na-samom-dele-zhdet-putina-i-rossiyu.htm

Отложенный конфликт: соперничество США и Китая обостряется

SCS18 апреля 2016 информационное агентство Reuters сообщило, что военный самолет КНР впервые приземлился на одном из контролируемых Китаем искусственных островов архипелага Спратли. Эти острова, расположенные в Южно-Китайском море (ЮКМ), являются предметом территориальных споров между КНР, Филиппинами, Вьетнамом, Малайзией и Брунеем. Такие провокационные шаги со стороны КНР в очередной раз обострили противоречия, которые возникли в результате попыток Пекина установить контроль над этой частью мирового океана. Противостояние между КНР и государствами Юго-Восточной Азии, которых поддерживают США, в течение нескольких следующих лет будет одним из определяющих факторов того, каким будет мировой порядок в XXI веке.

Пекин переходит в наступление

Первое приземление военного самолета на искусственных островах, которые КНР создавала в 2014-2015 годах это лишь очередная провокация Пекина в течение этого года. Как свидетельствуют события января-марта 2016, Пекин решил взять курс на ускоренную милитаризацию островов Южно-Китайского моря. Не менее впечатляющей стала недавняя новость о том, что армия Китая не только развернула на спорных с Вьетнамом Парасельських островах противокорабельные крылатые ракеты YJ-62 (радиус поражения 280 км), но и провела тестовые испытания этого комплекса. Именно баллистические и крылатые противокорабельные ракеты, вместе с радарами, которые КНР строит на искусственных островах ЮКМ, а также со спутниковой группировкой, должны создать в прибрежных морях функционирующую зону ограничения и запрещения доступа (A2/AD). Существование такой зоны сделает почти невозможным для США проектирование военной силы в Восточной Азии и будет означать установление региональной гегемонии КНР.

Более того, как недавно стало известно, Пекин планирует начинать работы по преобразованию мелководья Скарборо в полноценные острова, которые также смогут принимать не только самолеты или ракетные системы, но и разместить до 3 ракетных эсминцев Type-052D. Интересно, что контроль над этим мелководьем КНР установила в 2012 году в процессе противостояния с Филиппинами. США тогда способствовали тому, что стороны договорились отвести свои силы от объекта претензий и начать переговоры. Филиппины выполнили условия компромисса, а КНР просто захватила Скарборо.

В случае милитаризации Скарборо, будет создана непосредственная угроза не только для Манилы, которая находится лишь в 180 милях от этого мелководья, но и для большинства американских баз на Филиппинских островах. Более того, существует также предположения о том, что после создания полноценного острова и его милитаризации, КНР может объявить Зону идентификации ПВО над Южно-Китайским морем, так же как это было сделано Пекином в ноябре 2013 года в отношении воздушного пространства над большей частью Восточно-Китайского моря. Другими словами, это будет еще один шаг к полному контролю КНР над ЮВК. Интересно, что о планах по намыву новых островов китайские министры говорят своим американским коллегам открыто во время визитов в США.

Вашингтон медлит с ответом

Контуры ответа США на вызов со стороны КНР начали вырисовываться в ходе визитов министра обороны США Эштона Картера в Индию (12-14 апреля) и Филиппины (15-16 апреля). Глава Пентагона подписал в Нью-Дели документ под названием Logistics Exchange Memorandum of Agreement, который дает возможность сторонам использовать порты и другие военные объекты друг друга. Кроме того, во время визита шла речь о возможности начала совместного производства американских самолетов F/A-18 Super Hornet, который является на сегодняшний день основным боевым самолетом ВМФ США. Такое заявление стало логическим продолжением заявления, которое сделал американский адмирал Ричардсон во время визита в Индию в феврале 2016 года – о возможности предоставления США помощи Индии в создании современных авианосцев. Развитие ВМФ Индии отвечает интересам США, ведь это позволяло бы поддерживать баланс сил в Индийско-Тихоокеанском регионе и сдерживать КНР.

Однако ситуация с укреплением отношений между США и Индией для противодействия вызову КНР выглядит не так радужно, если начинать изучать детали. Прежде всего, соглашение о возможностях взаимного использования логистических объектов разрабатывали более 10 лет. Да и само название соглашения было изменено по требованию Нью-Дели. Привычное название для таких договоров – Logistics Support Agreement – по мнению индийской стороны отражало бы то, что между Вашингтоном и Нью-Дели установлены союзные отношения. Более того, в феврале 2016 Индия поспешила опровергнуть заявление, которое тиражировало агентство Reuters, о том, что Нью-Дели и Вашингтон планируют проведение операций по поддержанию свободы мореплавания в Южно-Китайском море. Именно эти операции, которые США уже 2 раза проводили в октябре 2015 и январе 2016 года, рассматриваются Белым Домом в качестве основы противодействия политике КНР по установлению гегемонии в ЮКМ. Поэтому американские эксперты продолжают сомневаться в том, насколько успешно США удастся привлечь Индию для сдерживания КНР. Шаги Нью-Дели свидетельствуют о том, что Индия хотела бы и дальше сохранить стратегическую автономность и балансировать между двумя главными антагонистами Индийско-Тихоокеанского региона.

Визит Эштона Картера в Манилу происходил на фоне того, что двум сторонам удалось в марте 2016 подписать соглашение о возможности использования американцами 5 баз на Филиппинах на ротационной основе. Кроме того вооруженные силы двух стран скоро начнут совместные воздушные патрулирования над Южно-Китайским морем – США решили на ротационной основе разместить 6 самолетов (5 из них это штурмовики А-10) и 3 вертолета на базе ВВС Кларк. Более того Эштон Картер посетил во время визита в Манилу американский авианосец USS John C. Stennis (CVN-74). Авианосец участвовал в совместных учениях с вооруженными силами Филиппин. Этот корабль посетил Филиппины уже второй раз менее чем за два месяца, что является прямым подтверждением серьезности намерений Вашингтона по реализации союзнических обязательств в соответствии с соглашением 1951 года. Но и в данном случае ситуация складывается не в пользу США, несмотря на активные дипломатические шаги Вашингтона. Проблема в том, что все действия США до сегодняшнего времени не заставили КНР отказаться от стратегии создания искусственных островов в Южно-Китайском море с их последующей милитаризацией. Наоборот, как уже упоминалось выше, КНР закончив создание рукотворных остров в архипелаге Спратли, решила перейти к превращению мелководья Скарборо в новый искусственный остров.

Все действия США до сегодняшнего времени не заставили КНР отказаться от стратегии создания искусственных островов в Южно-Китайском море с их последующей милитаризацией  

Становиться понятно, что отказ КНР изменить нынешний курс требует качественно новых шагов США в ответ, чем те, которые были сделаны до этого. Однако здесь начинается самое интересное. 6 апреля 2016 профильное американское издание Navy Times сообщило о том, что между политическим и военным руководством США существуют серьезные противоречия относительно того, каким должен быть ответ Вашингтона на вызов со стороны КНР. Так, как стало известно, командующий Тихоокеанского командования США (PACOM) адмирал Гарри Харрис пытается убедить Белый Дом о необходимости усиливать военное компонент общей стратегии сдерживания КНР. Такие предложения довольно логично – только симметричное наращивание военного присутствия США в Юго-Восточной Азии позволит нивелировать результаты военного строительства КНР в регионе. Иными словами Вашингтон мог бы использовать логику “дилеммы безопасности” против КНР, демонстрируя, что каждое наращивание военной мощи будет сопровождаться соответствующими шагами США, что тем самым будет не усиливать безопасность и позиции Пекина в регионе, а ослаблять их. Только таким образом можно было бы эффективно противодействовать КНР. Конечно, наращивание США военного присутствия в ЮВА несет угрозу начала гонки вооружений и возникновения конфликта. Но, как показывает практика той же Холодной войны, оппоненты США сначала должны почувствовать всю бесперспективность бряцання оружием. Только после этого они были готовы на реальные переговоры по поиску взаимовыгодного компромисса.

Однако в Белом Доме такие предложения адмирала Харриса встретили не просто враждебно, но, как оказалось, советник по национальной безопасности президента США Сюзан Райс в конце марта 2016 способствовала появлению приказа, запрещающего американским военным делать любые существенные заявления по проблематике противодействия КНР в Южно-Китайском море. Как полагают, делалось это специально, ведь 31 марта 2016 Барак Обама провел переговоры с Си Цзиньпином. Эти переговоры были чрезвычайно важны для нынешнего главы Белого Дома, ведь президент США заручился поддержкой лидера КНР в подписании Соглашения о противодействии изменениям климата (состоялось 22 апреля 2016 года) и противодействия ядерным/ракетным амбициям КНДР. Иными словами, высшее политическое руководство США сознательно принесло в жертву проблематику противодействия КНР в Южно-Китайском море для получения помощи в других вопросах. К слову, противодействие изменениям климата Барак Обама рассматривает как часть своего внешнеполитического наследия. Противодействие КНР к приоритетам нынешнего главы Белого Дома фактически не принадлежит. В то же время в Пекине эксплуатируют тот факт, что Барак Обама не является сторонником силовой политики в международных отношениях, и поэтому идут на дальнейшую эскалацию противостояния пока 44-й президент США возглавляет Белый Дом.

Промежуточные выводы

Сегодня в противостоянии между США и КНР ситуация складывается не в пользу Вашингтона. Политика Пекина по созданию новой реальности требует неотложных асимметричных и симметричных шагов Вашингтона, которые бы заставили китайское политическое руководство отказаться от милитаризации островов в Южно-Китайском море. В то же время администрация Барака Обамы не демонстрирует особого желания принимать радикальные шаги по противодействию КНР, а ограничивается половинчатыми мерами, которые не дают необходимого эффекта. Более того, в политике США прослеживается реактивность – то есть КНР имеет возможность определять правила игры в Южно-Китайском море, что дает ей дополнительные рычаги влияния. Все это происходит на фоне того, что борьба за правила игры в Южно-Китайском море вошла в решающую фазу. В скором времени для того, чтобы исправить ситуацию, каких-либо шагов Вашингтона может быть мало и они могут быть сделаны поздно – too little, too late, как об этом говорят американцы.

Дэвид Крамер: Продление санкций против РФ – это будет трудный бой

– Какие последствия будет иметь внутриполитический кризис в Украине на международные отношения вокруг нашей страны?

– Несмотря ни на что, Запад должен прийти на помощь Украине. Нам необходимо обеспечить Украину летальным оборонительным оружием, чтобы помочь ей защитить себя и поднять для России цену за продолжающуюся агрессию против Украины. Если мы не сделаем этого, то Украина будет продолжать платить высокую цену и страдать. Россия станет более смелой в своих планах. Мы просто должны сделать больше, потому что Украина находится на передовой линии обороны против растущей российской угрозы.

У США есть обязательства, основанные на Будапештском меморандуме 1994 года, по которому мы должны обеспечивать бесплатно помощь Украине, а не продавать вооружение 

– Вы только что сказали, что США нужно предоставить Украине летальное оборонительное вооружение, – по вашему мнению, каковы шансы для Украины получить эти оборонительные вооружения, если Киев попросит не дать, но продать это вооружение?

– У США есть обязательства, основанные на Будапештском меморандуме 1994 года, по которому мы должны обеспечивать бесплатно помощь Украине, а не продавать вооружение. Если Украина хочет купить оборонительное вооружение – что ж пусть и так. Но я думаю, что мы должны предоставлять это вооружение посредством или продажи, или простого предоставления помощи.

– До недавнего времени в Вашингтоне утверждали, что досрочные парламентские выборы могут еще больше дестабилизировать Украину – так, каковы альтернативные пути выхода для Украины из тупика, если не досрочные выборы?

– Мне лично не импонирует идея досрочных выборов. Я думаю, что они имели бы разрушительные последствия. Я думаю, что после них последовало бы от 6 до 12 месяцев задержки без каких-либо серьезных реформ. И они могут не привести к лучшим результатам. Я думаю, что у вас будет больше протестов на фоне выборов и увеличиться фракция Оппозиционного блока. Будет больше проблем с формированием правительства, которое будет серьезно относится к реформам. Внеочередные выборы не станут решением проблем. Я понимаю тех, кто хочет их. Но весь вопрос сегодня сводится к наличию политической воли для решения проблем, а не к тому, чтобы получить вновь избранную Верховную Раду.

Верховная Рада должна полностью отвергнуть законодательство по вопросам особого статуса отдельных районов Донбасса. Это плохая идея, и русские вообще не должны вмешиваться в дело выборов в этом регионе 

– По вашему мнению, проведение местных выборов на оккупированных территориях Донбасса, так как ранее предложила Германия в марте 2016 года, будет способствовать или препятствовать реальному политическому урегулированию конфликта в Донбассе?

– Я думаю, что Верховная Рада должна полностью отвергнуть законодательство по вопросам особого статуса отдельных районов Донбасса. Это плохая идея, и русские вообще не должны вмешиваться в дело выборов в этом регионе. Если Украина решит, что сложились хорошие условия для проведения выборов, тогда да, пускай будут выборы. И если уж говорить прямо, то вопроса о местных выборах вообще не должно было быть в минских договоренностях. Если не обеспечена возможность для внутренне перемещенных лиц и беженцев для принятия участия в голосовании, то мы уже наперед знаем, какими будут результаты, − они будут в пользу РФ. Так что это все бессмысленно, по моему мнению.

– Что вообще ожидает минский процесс в будущем?

– Я понимаю людей, которые говорят, что это единственный способ решения проблем, и в таком случае мы должны поддерживать его всеми силами. Но я думаю, что Минский процесс имел очень много изъянов с самого начала. Россия вообще не выполняет каких-либо условий по этим договоренностям. А вся вина вешается на Украину, потому что она не приняла законодательства о специальном статусе. Я думаю, что пришло время, чтобы откровенно признать это.

– Считаете ли вы стратегию нынешней президентской администрации США по конфликту между Украиной и Россией успешной или нет? Какие улучшения могут быть сделаны, чтобы сделать ее более эффективной?

– Политика Барака Обамы, это уже очевидно, не увенчалась успехом. Отношения между США и Россией находятся в худшем состоянии, чем когда либо, с кончины СССР. У нас есть санкции против России. Я думаю, что санкции работают в какой-то степени. Но их явно недостаточно, на мой взгляд, если мы хотим предотвратить дальнейшие агрессивные шаги РФ. Проблема в том, что санкции не могут просто поддерживаться на нынешнем уровне. Мы должны постоянно усиливать санкции, если поведение России не изменится. И поскольку поведение России фактически не изменилось, на мой взгляд, пришло время, чтобы нарастить санкции, ужесточить их и направить их против представителей самого высокого уровня российского правительства. Для этого мы должны исключить РФ из системы SWIFT и серьезно взяться за все их энергетические компании и следить за всеми трансакциями их финансового сектора. И поддерживать индивидуальные целенаправленные санкции.

Офшорный скандал – напоминание о том, что президент Порошенко обещал, что лишит себя своего бизнеса, прежде чем он был избран, за исключением телевизионного канала. А он не сделал этого 

– Какие последствия на отношения между Украиной и США будет иметь тот факт, что наш президент фигурирует в офшорном скандале в Панаме?

– Я думаю, что не все так ужасно. Там нет ничего незаконного, как я это вижу, хотя я не юрист или эксперт по правовым вопросам. Но это напоминание о том, что президент Порошенко обещал, что лишит себя своего бизнеса, прежде чем он был избран, за исключением телевизионного канала. А он не сделал этого. Он должен задавать тон в верхних эшелонах власти, он должен служить примером. Так что я думаю, что если бы он сделал то, что он сказал, что мы бы не говорили сейчас об этом.

– Летом (в июне – ред.) 2016 года ЕС снова придется принимать решение о том продолжать ли санкции в отношении России – как вы думаете, есть что-то, чего Украина должна бояться по поводу позитивного для нас решения?

– Летом 2016 года не будет автоматического продления санкций со стороны европейцев. Это будет трудный бой, так как есть страны, которые не хотят, чтобы срок действия санкций был продолжен. Надо учитывать и фактор результатов голландского референдума. Поэтому Украина не должна принимать ничего как само собой разумеющейся факт. Украина должна подготовиться и постоянно отстаивать позицию о том, что снятие санкций будет катастрофой. Я считаю, что снятие ЕС санкций против РФ будет катастрофой. Так что украинцам придется очень сложно в этом вопросе.

– По вашему мнению, что должна ожидать Украина на саммите НАТО в Варшаве в июле 2016 года?

– Украина, к сожалению, должна быть очень скромной в своих ожиданиях.

– Почему? Кого мы должны винить в этом – себя или наших западных партнеров?

– Больше второе – нежелание западных партнеров. Грузия также будет очень разочарована. Но сейчас в Украине впервые большинство населения поддерживает идею вступления в НАТО. Это действительно удивительно. И это во многом благодаря г-ну Путину. НАТО не следует принимать, как должное, что этот уровень поддержки будет оставаться таким высоким, если украинцы не увидят взаимных шагов навстречу со стороны альянса. Я хотел бы видеть углубление связей между Украиной и НАТО. Мы не говорим о членстве прямо сейчас, но мы должны оставить политику “открытых дверей”. Если Украина захочет присоединиться к НАТО, то Киеву должны будут разрешить присоединиться, если ваша страна будет отвечать всем условиям.

– Не так давно Европейское командование США объявило о развертывании на ротационной основе бронетанковой бригады с 2017 года. Как вы думаете, эти силы будут достаточными не только для сдерживания России, но и для ведения войны в случае необходимости?

–  Это хороший шаг, но этого, вероятно, не достаточно. Впрочем, мы слишком зациклились на обсуждении – должно ли развертывание быть на постоянной или ротационной основе. Россия уничтожила все договоренности, которые она подписала. Основополагающий акт НАТО-РФ мертв. И я не понимаю, почему мы продолжаем придерживаться этого соглашения, когда Россия давно перестала это делать.

– Как вы думаете, возможная усталость Запада от Украины может способствовать достижению компромисса между Западом и Россией за счет интересов нашей страны, как это произошло во время “перезагрузки” в 2009-2010 годах?

– Нет, я не думаю, что будет еще одна “перезагрузка”. Эта политика была глупой с самого начала. Думаю, что государственный секретарь США Джон Керри должен перестать ездить в Россию, чтобы встречаться с Путиным, потому что на практике никакого прогресса нет.

Посилання на оригінал: http://news.liga.net/interview/politics/10250280-devid_kramer_prodlenie_sanktsiy_protiv_rf_eto_budet_trudnyy_boy.htm