Хто переможе у черговому протистоянні між великими державами? Або дежавю Роберта-Боба Гейтса

Posted by Микола Бєлєсков

Я хотів їх водночас, вірив у можливість їх реалізації разом і вважав, що Америка має ресурси для цього. Врешті решт наша країна була створена піонерами, що тримали гвинтівку у одній руці для того, щоб знищувати ворогів, і сокиру у іншій для того, щоб збудувати будинки і забезпечувати сім’ї.

Ліндон Джонсон, 36 Президент США(1963-1969)

(щодо можливості США одночасно вести війну у В’єтнамі і реалізувати соціально-економічну програму Велике Суспільство)

Завершення періоду однополярності або чому з’явилися держави-ревізіоністи

В далекому 1990 році відомий американський журналіст і колумніст Чарльз Краутхамер у статті для журналу ForeignAffairs заявив про настання так званого періоду однополярності (The Unipolar Moment), коли США будуть домінуючою державою у світовій системі. Майже через чверть століття його колега Волтер Рассел Мід у травні 2014 року на сторінках усе того ж поважного журналу урочисто заявив про «Повернення геополітики»(так власне і називалася його стаття)[1]. На практиці це означає перехід протистояння між великими державами із латентної форми, у якій воно перебувало протягом цих 25 років(непомітним для звичайного обивателя), до більш активного протистояння. Власне нічого дивного у цьому не має. Із економічної точки зору чверть століття тому для США і справді виник період однополярності, який став результатом унікального збігу обставин. Так колишній ворог №1 – СРСР – почав період внутрішніх соціально-економічних перетворень, які завершилися розпадом самої держави і затяжною кризою на пострадянському просторі, коли 15 нових незалежних держав шукали своє місце у цьому світі. Інші можливі потенційні конкуренти США – в першу чергу ФРН і Японія – вирішили не кидати виклика Вашингтону і надалі залишатися під його ядерною парасолькою. Власне ФРН була заклопотана подоланням наслідків приєднання НДР, а у Японії із часом почалася затяжна економічна криза, яка переросла у так звані «втрачені десятиліття». Із іншого боку такі держави як КНР чи Індія лише починали експериментувати із ринковими механізмами і капіталізмом. Так чи інакше усі можливі претенденти на те, щоби кинути виклик США були зосереджені на питаннях внутрішньої політики, куди і спрямовували основні ресурси.

На сьогодні картина зовсім інша. Хоча США протягом періоду 1990-2014 років продовжували складати 23-25% світового ВВП. Доля ж КНР продовжувала рости швидкими темпами – так лише за період 2005-2010 років частка Піднебесної у світовому ВВП зросла із 5% до 9,5%(тобто майже у 2 рази!)[2]. На 2013 рік за даними Світового Банку доля КНР у світовому ВВП склала 10,18%[3]. Зрозуміло, що не стояли на місці економіки інших країн, таких як Індія, Бразилія, РФ. І хай навіть у відносних показниках частка їх економік у світовому ВВП змінилася не кардинально, то абсолютні показники є вражаючими. Зрозуміло, що такі економічні результати мали і зовнішньополітичні наслідки також. Кожна велика держава прагне якось співвіднести зміни у економічному статусі своєму положенню у міжнародно-політичній ієрархії. Тому напевно із точки зору класичного сучасного американського реаліста, типу Джона Міршаймера чи Стівена Волта, у діях РФ по відношенню до держав Східної Європи і Центральної Азії(тобто у тому числі щодо України) немає нічого дивного. РФ хоче серед усього іншого конвертувати які-не-які економічні успіхи попереднього десятиліття у статус лідера на просторах колишнього СРСР. Власне мабуть у цьому уся і причина виникнення конфлікту між РФ, із одного боку, і ЄС та США, із іншого, майданчиком для якого, на превеликий жаль, сьогодні стала наша багатостраждальна земля. Брюссель і Вашингтон протягом 1990-х років звиклися мати справу із слабкою Росією, виживання якої критично залежало від їх фінансової допомоги. В той же час перше десятиліття нового тисячоліття стало періодом скорочення розриву у силовому потенціалі РФ і Заходу. Так і на сьогодні Захід значно переважає РФ, однак це далеко уже не та Росія, що була прохачем у Заходу. 2000чні роки стали критичними щодо того чи зможуть Москва, Брюссель і Вашингтон вибудувати нову модель відносин, яка б відображала реальний баланс сил між трьома сторонами. Однак Кремль відмовився від статусу молодшого партнера, який був запропонований Бараком Обамою[4]. РФ прагнула рівності із США і ЄС у питаннях безпеки у Євроатлантичному регіоні, що зрозуміло також було нереалістично, зважаючи на диспаритет у силових потенціалах. Як результат із середини минулого десятиліття Кремль перейшов від політики збереження StatusQuo у Євроатлантичному і Євразійському регіонах у до його ревізії на свою користь – безпосереднім вираженням цього процесу стали події, що відбуваються на території нашої держави. Власне як зазначив співробітник Brookings Institute Кліффорд Гедді ситуація навколо України стала наслідком того, чого на Заході у 1990х роках просто не могли передбачити – Кремль, що є ворожим по відношенню до Заходу і при цьому має необхідні засоби для реалізації курсу, який розходиться із баченням США і ЄС[5].

Власне така ж ситуація виникла і у відносинах між КНР із одного боку і США та союзниками із іншого у Східно-Азійському регіоні. Пекін просто захотів конвертувати економічне домінування у регіоні у політичне, що викликало низку конфліктів у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях[6].

Тобто завершення періоду однополярності і черговий виток великодержавного протистояння має причини у зміні балансу сил між провідними політичними центрами цього світу. При цьому на сьогодні маємо лише 3 держави, що прямо кинули виклик американоцентричному світу – США у свою чергу перейшли до стримування РФ, США і Ірану[7]. Індія і Бразилія при цьому стоять особняком – вони прямо не кидають виклика США, однак не спроможність Вашингтону створити новий альянс демократій усе більше штовхає Нью-Делі і Бразиліа у обійми БРІКС[8]. Хоча це не виключає подальшого занепаду системи альянсів США, що склалися у період Холодної війни, а отже і утворення нових центрів сили, які можуть займати як нейтральну так і ворожу позицію щодо Вашингтону. Так стратегія РФ у протистоянні із Атлантичним альянсом базується значною мірою у прагненні вбити клин між США і ЄС(в першу чергу ФРН) і домовитися сепаратно із європейцями[9]. У ідеалі такий курс Кремля міг би привести до ведення ЄС незалежної зовнішньої політики, що значно підірвало б існуючий лад, що тримається на потрійному союзі ЄС-США-Японія. Власне Eurasia Groupу своєму щорічному прогнозі Top Risks 2014 чітко говорить про те, що такі країни як ФРН будуть шукати власний курс у зовнішній політиці, який усе більше не буде співпадати із американським[10]. Так само і Японія стоїть сьогодні перед тим, щоби кардинально змінити свою модель національної безпеки із метою більшої автономізації, а то і незалежності щодо США. Такі процеси можуть мати місце, зважаючи на недостатньо активну політику Вашингтону, за оцінками Токіо, у відповідь на виклик КНР. Така перспектива видається не дуже радужною для одного із яструбів-інтервенціоністів американського консервативного табору – Роберта Кагана[11],[12].

Так чи інакше на 2014 рік для міжнародних відносин і світової політики знову стали характерні класичні процеси – активне міждержавне протистояння. У ньому виокремилося три групи держав – ревізіоністи(РФ, КНР і Іран), нейтральні(Бразилія, Індія), та держави, що намагаються підтримати існуючий StatusQuo, при можливості і далі змінюючи його на свою користь(США і поки що існуюча система альянсів).

Це у свою чергу ставить наступне об’єктивне питання – яка держава, або союз держав переможе у новому протистоянні між грандами міжнародних відносин?

Однак при цьому слід мати н увазі, що нова системна конфронтація не буде такою гострою як попередня, адже по мовчазній згоді між головними супротивниками капіталістичний характер світового господарства ніхто не ставить під сумнів, зважаючи на сьогоднішню безальтернативність. Більше того слід відзначити, що лише відмова від автаркізму і протекціонізму, а також активне залучення таких країн як КНР, Індія чи РФ до міжнародного поділу праці, призвело до зростання їх силового потенціалу. Це у свою чергу означає те, що США вступають у боротьбу на завідома кращих умовах ніж Москва чи Пекін, адже сучасна міжнародна економічна система працює значною мірою саме на Вашингтон. Чого вартий лише той факт, що РФ збільшили інвестиції в держоблігації США із початку конфлікту у березні 2014 року на 16 млрд. доларів! Тобто не на фінансування свого народу іде нафто-газова рента Кремля, а на збагачення народу свого потенційного ворога. Власне по такому принципу працює уся світова система. Тому у в чомусь теперішнє протистояння між великими державами буде фарсовим – протистояння у одних сферах і співпраця у інших.

Як буде розвиватися протистояння між великими державами

Кожен процес проявляється у сукупності явищ. Не є винятком і протистояння між великими державами на міжнародній арені. Крайнім втіленням цього протистояння є війна як спосіб відносно швидкого з’ясування того, хто має домінувати у системі. Тому слід усе ж слід зупинитися на ній як можливому варіанті розвитку подій.

Як на мене протистояння між Заходом і РФ довкола України є гарним індикатором стану справ у військових потенціалах між провідними державами. Мова іде про те, що Захід на сьогодні не має критичної переваги над РФ, щоб дала змогу повністю знівелювати взаємне гарантоване знищення. Тобто якби Захід мав військовий козир у рукаві, то він би зовсім по іншому говорив із Кремлем, адже не зважаючи на демократичну риторику, Вашингтон також любить вести переговори із позиції сили. Як зазначив колись Вінстон Черчіль: «Ми озброюємося для того, щоби вести переговори». Цю фразу до речі дуже любив повторювати Джон Кеннеді.

Так чи інакше, однак навіть американська програма Conventional Prompt Global Strike, яку не особливо полюбляють у РФ, не зможе завдати так званого контр-силового удару, знищивши повністю потенціал РФ для другого удару[13]. Створення у РФ системи нових РЛС раннього попередження, а також наголос на підводні стратегічні ракетоносці, і надалі гарантує збереження ядерного клінчу між США і РФ. Це у свою чергу унеможливлює «ядерну диктатуру» Вашингтону проти інших країн, таких як КНР, чий потенціал ядерного стримування обчислюється усього лише декількома сотнями боєголовок.

Звичайно залишається можливість створення США стратегічної ПРО, яка дозволить нівелювати будь-який наступальний ядерних потенціал. Однак не зважаючи на новинки у цій сфері, такі як можливість збивати із допомогою БПЛА балістичні ракети під час періоду розгону, такі перспективи залишаються віддаленими[14].

Однак те, що військовий спосіб зміни Status Quo видається доволі нереалістичним, не означає, що держави припинять вкладати гроші у найсучасніші озброєння. Цю фактично нераціональну на перший погляд поведінку можна пояснити природою міжнародних відносин – держави у нарощенні озброєння бачать найкращий спосіб гарантувати свою незалежність і суверенітет за відсутності верховного арбітра. Власне усі керуються давньою римською мудрістю – хочеш миру, готуйся до війни. І такі витрати на організоване насилля будуть обходитися світу у кругленьку суму. За підрахунками Інституту економіки і миру у 2013 році загальні економічні витрати, що пов’язані із насиллям обійшлися нашій планеті у 9,8 трлн. доларів!, або 11,3% світового ВВП[15].

Власне така ситуація щодо витрат на оборону, разом із іще двома змінними –витратами на споживання і реінвестування у кожній великій країні – і визначать врешті решт переможця у новому міждержавному протистоянні. Як зазначив американський дослідник Роберт Джилпін(Гілпін) у своїй усесвітньо відомій книзі «War and Change in World Politics», кожна держава постає перед дилемою щодо розподілу свого щорічного ВВП на оборону, споживання і реінвестування[16]. Власне переможцем у новому міждержавному протистоянні стане той, хто краще зможе знайти баланс між трьома статтями витрат у довгостроковій перспективі.

Саме тому новина про те, що РФ у 2013 році стала витрачати на оборону частку ВВП більшу ніж США, може означати лише повернення до типового російського мислення, коли розрахунки близької і середньої перспективи переважають стратегічні потреби. Нове великодержавне протистояння це такий собі забіг на необмежену дистанцію – необхідно бути витривалішим чим інші, для того, щоб дочекатися краху супротивників. На практиці це означає знайти правильний баланс у системі «гармати-масло + реінвестування». Це у свою чергу ставить справді важливе питання для кожної держави-претендента на світове домінування – побудова такої економічної моделі, яка б витримала нове змагання!

Економіка усьому голова

Коли говорять про баланс сил, то часто здається, що мають на увазі статичну річ. Звичайно не у тому плані, що баланс сил не змінюється, скоріше мова іде про те, що покращення позицій однієї держави відбувається за рахунок іншої держави. Можливо для цього саме і вигадали поняття «гра із нульовою сумою», коли надбання одного із антагоністів є втратою іншого, і навпаки. Як на мене у такому розумінні можна прослідкувати певну паралель із тим як багатство сприймалося у ученнях меркантилістів. Для них світове ВВП було константою і лише відповідна митна і торгівельна політика окремого уряду могла збільшити частку держави у світовому багатстві, сума якого завжди залишалася однаковою. Зрозуміло, що теорія меркантилізму поступилася ідеям вільної торгівлі на основі спеціалізації краї у міжнародному поділі праці. Так само і статичне розуміння співвідношення силового потенціалу є непродуктивним для того, щоб з’ясувати те, хто переможе у новому протистоянні між великими державами. При цьому як і в теоріях торгівлі так і зміни міжнародних систем спільним є поняття економіки, яка здатна до внутрішнього розвитку і перетворень, а не лише маніпулювання торговими потоками на основі дискримінаційної політики. Для кращого розуміння того, що маю на увазі, дозволю запропонувати порівняти зовнішньополітичні позиції КНР періоду Мао Цзедуна і сучасної КНР, яка пройшла економічні перетворення. Великий Керманич після невдалих спроб наскоком здійснити модернізацію економіки і тим самим посилити міжнародні позиції Серединного Царства, перейшов до маніпуляцій у стратегічному трикутнику СРСР-КНР-США, тим самим діючи як такий собі зовнішньополітичний меркантиліст. В той же час Ден Сяопін, продовжуючи славні традиції китайської GrandStrategy, вирішив тим не менш, що кращим способом посилити зовнішньополітичні позиції КНР буде активне реформування економіки і нарощення власного силового потенціалу, замість простого зовнішньополітичного маневрування. Як на мене це гарний приклад ліберального розуміння того як можна посилити позиції власної держави на міжнародній арені. Так чи інакше, але нове міждержавне протистояння ставить проблему економічного розвитку на перше місце.

Можливо саме тому в останні роки у США почала з’являтися усе більша кількість видань, які на перше місце у проблематиці національної безпеки стали ставити питання вирішення внутрішніх соціально-економічних проблем. Так такими можна вважати книги Томаса Фрідмана і Майкла Мандельбаума «That used to be us: How America fell behind in the World it invented and how we can come back» або книгу Річарда Хааса «Foreign Policy begins at home: The case for putting America’s house in order»[17],[18]. Власне так само один із гуру зовнішньої політики США Збігнєв Бжезинський у своїй останній книзі «Strategic Vision» чітко говорить про те, що жодна країна у тому числі і КНР не є такою загрозою для домінування США як проблеми із власною економікою. Так чи інакше, але наступний Президент США стоятиме перед нагальною необхідністю запускати двигуни економічного росту. У іншому випадку із зовнішньополітичної точки зору США усе більше перетворюватимуться на «Frugal Superpower», якою уже на сьогодні вважає Америку уже згаданий американський політолог Майкл Мандельбаум[19]. Адже США необхідна така економіка, яка зможе забезпечити і гармати і масло, а також реінвестування.
Однак одними США таке розуміння центрального місця економіки для національної безпеки не обмежується. Вибори Парламенту у Індії у квітні-травні 2014 року проходили під гаслами перенесення досвіду Нарендри Моді економічного реформування у провінції Гуджарат на загальнодержавний рівень[20]. При цьому можливо новий Прем’єр-міністр Індії піде на певні поступки КНР у Азії для того, щоби повністю зосередитися на внутрішньо-економічних питаннях, а уже потім, зміцнивши свої позиції, повернутися на міжнародну арену[21]. У значенні економіки власної держави для її лідерства на міжнародній арені висловився і теперішній Прем’єр-міністр Японії. Він був дуже лаконічний, але точний. Так виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у 2013 році він заявив, що лідерство за кордоном означає економічне зростання вдома[22].

Так чи інакше перемога буде належати тій державі, чия економіка зможе винести забіг на невизначено довгу дистанцію, створивши при цьому першокласну армію, забезпечивши необхідний рівень споживання населення, а також не забувши про завтрашній день.

Game Changers

Кожне намагання заглянути за небосхил має супроводжуватися для повної завершеності ідентифікацією так званих чорних лебедів, які можуть кардинально змінити магістральний напрямок протистояння між великими державами.

Римський клуб виявився правий і суспільство прийде до своїх меж росту. У даному випадку відбудеться кардинальна зміна самого середовища, у якому відбувається протистояння між державами, аж до можливого краху усієї екосистеми. Країни будуть просто не спроможні далі суперничати адже зникне матеріальна база для подальшого економічного зростання. Із іншого боку загострення екологічних проблем можливо змусить великі країни перейти до більшої співпраці для їх вирішення.
США створять дієву глобальну систему ПРО і тим самим зможуть змінювати StatusQuoна свою корить із допомогою військових засобів. Такий розвиток подій означатиме автоматичну перемогу США. Розробки нових систем будуть продовжуватися, адже це відповідає стратегічній культурі США, яка прагне знайти високотехнологічне рішення для кожної проблеми, у тому числі зовнішньополітичної. Однак як відомо жодна система не гарантує 100% ефективності, а тому можливість прориву навіть одної ракети РС-20А із 10 боєголовками не буде означати нічого гарного для США[23].
Протистояння по лінії Захід-Схід змінюється протистоянням по лінії Північ-Південь. Як нагадує Томас Піккеті у своїй книзі, яка уже встигла стати бестселером, протистояння між капіталом і працєю щодо того, хто яку частку від прибутку отримає, залишається однією із характерних рис капіталізм[24]. Зростаючий розрив у прибутках між багатими і бідними у світі, який прогресує із початку 1980-х, означає зростання внутрішньодержавної і міжнародної стабільності. Тому іще можливо великі держави перетворяться із антагоністів на союзників, які намагатимуться спільно підтримати своє місце під сонцем у міжанродному поділі праці.

Дежавю Роберта-Боба Гейтса

Якби колишній совітолог Роберт Гейтс, що у 1970-х роках працював у ЦРУ і РНБ, порівнював сучасність із тим періодом, то він знайшов як мінімум одну спільну рису. Як і тоді, так і тепер відчуття таке, що противники США наступають по усім фронтам у світі, а американці переживають глибоку внутрішньодержавну кризу. Тоді СРСР проникав у Африку, Центральну Америку, а зовнішньополітичний авантюризм увінчався введенням військ до Афганістану. Сьогодні ж РФ і КНР, меншою мірою Іран, також кидають виклики тому стану речей, який склався. Однак як відомо у 1991 році зник СРСР, який усього лише 12 до того виглядав як непереборний моноліт. Тому і перемога нових ревізіоністських держав іще далеко не гарантована. Холодна війна, яку умовно можна поділити на 2 періоди – 1947-1962 і 1963-1989 – є гарною відповіддю на те, яким буде нове протистояння між великими державами. Під час першого періоду США і СРСР намагалися із допомогою військових інструментів порушити StatusQuo, що склався у 1945 році. Апогеєм цих спроб стала Карибська криза, де дві супердержави опинилися на межі атомного апокаліпсису. Саме тоді і Москва і Вашингтон зрозуміли, що руйнівний потенціал сучасної зброї робить її непридатним інструментом для активної зовнішньої політики. Тому із 1963 року між СРСР і США почалася така собі війна на виснаження, де перевірялася міць економік двох держав. Активне військове протистояння було винесене на периферію світу, для того, щоби не загрожувати ескалацією. Саме тому і перемоги у таких конфліктах не були критичними щодо зміни балансу між СРСР і США. Власне поразка США у В’єтнамі була більше психологічною між такою, що кардинально послабила Америку. Так само і нові клієнти СРСР у Африці і Латинській Америці були фактично додатковим вантажем для і так не сильної економіки країни рад. Більше того Ефіопія, Ангола, Мозамбік, Нікарагуа, Афганістан сприяли тому, що СРСР досягла точки імперського перенапруження, коли економіка не змогла більше витримувати змагання із США.

Усе це є дуже повчальним щодо теперішньої ситуації – сьогоднішні перемоги ревізіоністських держав можуть виявитися пірровими якщо вони не будуть готовими протистояння на виснаження, де останній герой і виявиться переможцем.

Україні ж у даному випадку залишається лише узяти на озброєння ідеї лібералізму у зовнішній політиці і почати змінювати свою місце у балансі сил між провідними державами шляхом широких внутрішньодержавних економічних і політичних перетворень, а не маневруванням як ми звикли до цього(те, що у нас називалося різновекторністю у зовнішній політиці).

P.S. Хотів би подякувати усім, хто прочитав публікацію до кінця. Маю надію вона була того варта! 🙂

Список використаних джерел

Чому Барак Обама не став киянином?

Posted by Микола Бєлєсков

Наші відносини з опонентами мають бути такими, щоб наші можливості щодо кожного із них були завжди більшими ніж їх можливості стосовно один одного.

Генрі Кіссінджер

Ця публікація побудована у формі декількох запитань і відповідей до них, які на мою думку дозволять краще розібратися із ситуацією, що склалася навколо України. А головне інкорпорувати її у більш широку рамку загальносвітових процесів для того, щоб ясніше бачити наші перспективи. Під час написання був використаний геополітичний підхід у широкому сенсі цього слова, що серед усього іншого означає необхідність побачити головні завдання у зовнішній політиці окремих держав, на основі їх потенціалу і відносин один із одним. Цей метод також будується на припущенні щодо 100% раціональності акторів за даних рівних умов. Власне у цьому можливо і основне слабке місце публікації Як часто демонструвала Росія у своїй історії, раціональна поведінка не є її сильною стороною, а тому усе написане нижче не претендує на точність передбачень. Скоріше за все це намагання побудувати таку картину вирішення ситуації щодо України, яка б задовольнила довгострокові інтереси усіх сторін – України, РФ і США. Позиція США/Заходу взята як головна змінна, зважаючи на найбільший потенціал і глобальний масштаб впливу, наступною по можливості впливати на розвиток подій своїми рішеннями є РФ. Нарешті Україна тут представлена як статичний актор, зважаючи на найменший потенціал, що не може бути змінений за короткий відрізок часу.

У чому головний недолік більшості коментарів ситуації, що склалася навколо України?

Переглядаючи численну кількість матеріалів, оцінок і прогнозів, , можна було помітити одну спільну для всіх деталь – намагання представити події навколо України як чи не найважливішу проблему сучасних міжнародних відносин та світової політики. Червоною ниткою через переважну кількість публікацій проходила теза про те, що від майбутньої розв’язки протиріч, залежатиме ледь не доля цілого світу.

Що ж такий прийом, як засіб мобілізації в першу чергу українського населення задля опору зовнішньому агресору і меншою мірою світової громадськості, має право на існування і застосування. Однак для реальної оцінки ситуації така річ є доволі небезпечною, а із методологічної точки зору неправильною. Набагато кращим у випадку ситуації навколо України було б застосування системного підходу, який був розроблений і вперше успішно застосований працівниками першого класичного thinktank− RANDCorp – наприкінці 1940-х на початку 1950-х років. Зважаючи на те, що на сьогодні система міжнародних відносин має загальносвітовий масштаб, то аналізувати протистояння навколо України необхідно у контексті і взаємозалежності із іншими вузлами протистояння між провідними світовими центрами. Якщо аналізувати стан справ у світі із такого боку, то виявиться, що ситуація, пов’язана із Україною, далеко не єдина у своїй «унікальності» і претензії на титул найважливішого питання сучасних міжнародних відносин. На просторах Євразії можна нарахувати більше двох десятків нагальних проблем міждержавного і внутрішньодержавного характеру, що можуть мати значний вплив на події на міжнародній арені. Серед головних можна назвати ситуацію у ЄС, громадянську війну у Сирії, подолання наслідків Арабської весни, нестабільну ситуації у Іраку напередодні парламентських виборів, протистояння навколо ядерної програми ІРІ, ситуація у Афганістані, територіальні конфлікти у Азії(особливо у Східній і Південно-Східній частині). Тому як можна зрозуміти не такі вже і ми унікальні із нашими проблемами – як, на жаль, би нам не хотілося протилежного.

До цього слід додати той факт, що США як єдина наддержава у світі, так чи інакше задіяна у кожному із цих проблемних вузлів. Саме тому і реальна допомога офіційного Вашингтону для України залежатиме від того як Білий Дім буде бачити динаміку розвитку ситуації на просторах Євразії, а отже і вибудовуватиме відповідну цілісну велику стратегію.

Хоча і цим наш проблема не завершується – необхідним є також врахування умов у яких буде діяти Вашингтон у наступному десятилітті. Мова іде перш за все про так званий секвестр у фінансуванні збройних сил США, коли за 10 років через урізання відповідних програм буде скорочено витрати на оборону на 550 млрд. доларів. Також не слід забувати про проблеми пов’язані із подоланням наслідків кризи 2007-2008 років і необхідність запуску чергового циклу економічного зростання. Зрозуміло, що загалом усе це значно обмежить можливості США грати провідну роль на міжнародній арені. Внаслідок чого, за оцінкою американського політолога Ендрю Крепіневича, перед офіційним Вашингтоном стоятиме необхідність концентруватися на найбільш пріоритетних напрямках, відсіваючи усе другорядне[1]. Виокремлення пріоритетів відбуватиметься виключно в рамках реалізації США геостратегічного завдання №1, що є константою у зовнішній політиці цієї країни протягом останнього століття, і буде і надалі залишатися такою. Мова іде про збереження гегемонії у світі шляхом правильного менеджменту подій на просторах Євразійського суперконтиненту. Тому реальна допомога США буде залежати виключно від вищенаведених факторів.

Чому є великі шанси того, що Україна буде нейтралізована?

Під нейтралізацією України маю на увазі таку можливу угоду між Заходом і РФ, відповідно до якої офіційному Києву буде закритий шлях до приєднання до НАТО у найближчому майбутньому. Що ж до наших майбутніх зв’язків із ЄС однозначності немає. Власне це, а також питання територіально-адміністративного устрою України, і буде головною точкою протиріч між США, ЄС та РФ.

Однак сама можливість такої угоди є дуже вірогідною, якщо порівнювати сучасну ситуацію навколо України із протиріччями між Заходом і СРСР навколо Німеччини протягом 1940-х − 1960-х років. Власне тодішня ситуація зводилася також до питання майбутнього статусу цієї країни. Кремль тоді виступав із ідеєю нейтралізації об’єднаної Німеччини, що було оформлено у вигляді мирної ініціативи 1952 року. В той час як Захід вирішив принести у жертву питання єдності німецького народу у обмін на її інтеграцію до світової спільноти вільних народів – тобто до системи Західних альянсів. В той же час у 1955 році було підписано 4 сторонню угоду щодо гарантування нейтрального статусу Австрії. Порівняння того як було вирішено питання статусу цих двох країн Європи протягом XX століття є показовим щодо того яку позицію скоріше за все обере Захід по відношенню до ситуації на Україні. Власне у реалізації стратегії Заходу щодо питання статусу Німеччини і Австрії можна побачити разючий контраст. З одного боку відхилення усіх ідей Кремля щодо нейтрального статусу для об’єднаної Німеччини, а з іншого швидке підписання угоди про нейтралітет Австрії. Різниця у поведінці Заходу пояснюється принциповою різницею щодо важливості цих двох країн у геополітиці не лише Європейського континенту, але і балансу сил у всьому світі. ФРН як тоді так і сьогодні є серцевиною європейського індустріального регіону, контроль над яким значною мірою впливає на геополітичний розклад у всій Євразії. Так у 1950-х роках іншими індустріальними районами світу були Північно-Американський (США+Канада), Радянський, а також Японський. Зрозуміло, що за виключенням самого СРСР решта із трьох індустріальних районів світу перебувала під захистом американської ядерної парасольки – а тому баланс сил у світі був 3:1. Зрозуміло, що нейтралізація об’єднаної Німеччини змінила б баланс у Холодній війні між США і СРСР як 2:1, що збільшило б шанси Кремля отримати перемогу у цьому протистоянні. Саме такими виключного геополітичними міркуваннями можна пояснити стійке небажання Заходу нейтралізувати навіть об’єднану Німеччину, а також готовність іти на протистояння із СРСР навіть із можливістю його переростання у ядерний апокаліпсис, як показала Берлінська криза 1958-1961 року.

Зовсім іншу ситуацію маємо із Австрією, що не представляла особливого значення щодо балансу сил у Європі зокрема і Євразії загалом.

І як не було б гірко це визнавати, ситуація із Україною більше нагадує ситуацію навколо Австрії. Адже статус України як держави, що за останні 23 роки де індустріалізувалася швидкими темпами, не грає критичного значення у геополітиці Євразії, такого як відігравав і продовжує відігравати статус ФРН.

Можна ж звичайно заперечити мені у такому разі, посилаючись на славнозвісне висловлювання із книги Збігнєва Бжезинського «Велика Шахівниця», який заявив, що лише із Україною РФ перетворюється на імперію. Тому, як наслідок, усе ж таки треба говорити про більш вагоме місце і значення України на геополітичній дошці Євразії. В принципі у теорії так.

Однак, як показує практика, імперія імперії різниця. І як свідчить діяльності Володимира Путіна у РФ будується далеко не високотехнологічна постіндустріальна держава, а лише класична сировинна держава, якою Росія у всіх її варіаціях(окрім СРСР 1930-х − 1960-х років) була протягом новітньої історії. А тому і реальної загрози така держава, разом із її усілякими інтеграційними химерами à la Євразійський економічний союз, для Заходу становити не може.

Незалежно від того буде до них, тобто інтеграційних об’єднань, залучена Україна чи ні. Більше того РФ, навіть у випадку теоретичної участі Києва у євразійській інтеграції, прийдеться розщедрюватися на допомогу Україні. Для порівняння «союзна» Білорусія коштує Кремлю в рік 7-12 млрд. доларів у формі кредитів і дотації. Тому зрозуміло, що вартість дружньої України буде щонайменше у 4 рази більше[2].

На цьому фоні слід згадати і про теперішні протиріччя в першу чергу між Білоруссю і РФ щодо питання зняття усіх обмежень у торгівлі між майбутніми членами Євразійського економічного союзу – Мінськ у першу чергу цікавить питання ліквідації експортних мит РФ щодо нафти. Усього це питання коштуватиме РФ до 20-30 млрд. доларів на рік, що оцінюється Кремлем як непідйомна сума[3]. Тому власне і сам Євразійський економічний союз під питанням – адже Олександр Лукашенко сказав, що без зняття мит, Білорусь не бачить для себе користі від участі у цьому об’єднанні. Отже про яку реальну участь України можна говорити? Теперішньому Кремлю із його найпримітивнішою моделлю розвитку Україна просто не по кишені.

Повертаючись до питання угоди щодо нейтралітету України, слід розуміти і те, що згода Заходу на відмову від посилення зв’язків офіційного Києва із ЄС, означає і можливість гарантувати нам попередження втягування у Євразійський економічний союз. Це можна буде зробити якщо до можливої угоди буде включене положення щодо збереження Status Quo навколо України – тобто якщо не на Захід, то також і не на Схід. Власне це на думку американського політолога Ніколаса Гвоздєва було б іще однією із переваг можливої угоди про нейтралітет України[4].

Тому такі ось геополітичні міркування Заходу, що проявляються у диспаритеті між риторикою і реальними діями по відношенню ситуації на Україні.

Чому будь-які перипетії навколо України не дотягнуть до рівня справжньої Холодної війни, а можлива угода щодо майбутнього нашої держави не буде Мюнхенською змовою XXI століття?

Починаючи розмови про начебто «Нову Холодну війну», необхідно з’ясувати чим за своєю природою і сутністю було те класичне протистояння між СРСР і США, яке тримало майже півстоліття. Власне ідеєю-фікс змагання двох наддержав було те за якою моделлю державного будівництва у майбутньому розвиватиметься увесь світ, а головною ставкою було світове домінування. Із таких розрахунків можна сказати, що СРСР почав програвати цю боротьбу із початку 1960тих років, а defactoкапітуляція СРСР відбулася у 1970-х роках. Мова іде як про перші контракти із італійською компанією Eni на постачання нафти із СРСР, що були підписані протягом 1960-х років, так і про більш відомі домовленості у першу чергу із ФРН протягом 1970-х років такі як угода «труби в обмін на газ» 1970 року.

Визначальними у цьому є два моменти, які і зафіксували поразку СРСР. Перш за все розрахунки по таким контрактам проводилися у західних валютах, у першу чергу доларах , а не радянських рублях – тобто пряма протилежність тому чого б в ідеалі хотів досягти СРСР. Однак навіть і не це показово – СРСР замість власної моделі розвитку зміг запропонувати Європі, а якщо ширше і усьому світу, лише енергетичні ресурси, що мали б стимулювати мотори економічного розвитку фактично ворожих країн капіталістичного світу. Більше того виникла пряма залежність СРСР від успішного економічного розвитку інших країн – тобто «велич» Кремля залежала від економічного прогресу Європи в першу чергу. Замість центру економічного розвитку світу, яким мав стати СРСР задля перемоги у Холодній війні, Країна Рад перетворилася на типову напів-периферію, якщо користуватися термінологією світ-системного підходу. Такі тенденції не подолані і на сьогодні. Тому то і ніякої Холодної війни бути не може – у ВВП набагато скромніші цілі, що визначені обмеженими можливостями, а головне місцем у світовому поділі праці.

Власне тому то і будь-яка угода щодо України не перетвориться на Мюнхенську змову XXI століття. Угода 1938 року щодо долі Чехословаччини підписувалася у регіоні, який був центральним у тогочасній системі міжнародних відносин(звично говорити у теорії міжнародних відносин про період Європоцентричного світу, що тривав із кінця XV століття і до 1945 року), а отже будь-які зміни балансу сил у цьому регіоні були визначальними щодо ситуації у Євразії. Власне угода 1938 року дозволила іще більше схилити баланс сил у бік Третього рейху, який мав намір і індустріальні можливості! розпочати війну за переділ світу. Зрозуміло, що ВВП не має намірів після можливого підкорення України(хоча насправді його цікавить нейтралізація нашої країни – інтеграції до своїх структур РФ просто не потягне) почати операцію по захопленню світу, адже немає таких можливостей.

Більше того слід сказати, що саме Азія розглядається більшістю дослідників як найбільш вірогідний регіон, у якому розгоратиметься боротьба щодо панування у світі у XXI столітті. Саме тому Мюнхенська змова XXI століття матиме скоріше за все більш азійське звучання, якщо власне і буде колись здійснена.

Чому режим, створений ВВП у РФ, не заслуговує на стратегію стримування, а Україна не отримає свій план Маршалла?

У одному із сюжетів циклу передач «Велика Гра», який з’явився у РФ у 2007 році, його автор і ведучий, один із головних рупорів Кремля Михайло Леонтьєв сказав дуже цікаву фразу: «Великої Гри не треба боятися, її треба заслужити».

Ця теза є дуже показовою, адже РФ у її сьогоднішньому вигляді, навіть не заслужила того, щоб США і ЄС її стримували. Адже створена така державна машина, яка не лише не може представляти загрози для Заходу, але і без нього на сьогоднішній день існувати не може. Так само як і теоретично завоювати Захід, бо це врешті решт призведе до самознищення путінізму як моделі державного будівництва. Адже навіть теоретичне перенесення на Європу принципів, за якими функціонує РФ, означатиме неможливість отримувати такі високі показники економічного розвитку, а отже і створювати попит на російський газ і нафту. Це до речі іще один доказ проти так званого експансіонізму сучасної РФ – далі пострадянського простору виходити Кремлю не лише неможливо, але і небезпечно.

Власне теперішній Президент РФ сприяв формуванню у країні такого собі «Путінського консенсусу», який має як мінімум 2 основні особливості.

Однак почати слід із місця, яке займає сьогодні РФ у світовому поділу праці. Тут чи не найкраще процитувати американського політолога Джорджа Фрідмана, що у своїй книзі «The Next Decade. Where We’ve been and where we’re going» зазначив серед усього іншого наступне, що стосується РФ:

«Більше століття Росія намагалася стати промисловою державою, яка спроможна конкурувати із Заходом. Усвідомлюючи, що Росії ніколи не догнати Захід, Путін змістив акцент у економічній стратегії країни на розвиток видобувних галузей і експорт природних ресурсів(таких як метали, зерно, і особливо енергії і енергоносіїв). Це була блискуча стратегія, блискуча у тому сенсі, що її реалізація створила економіку, яку Росія може підтримувати, і яка, в свою чергу може підтримувати Росію.» [5]

Власне такі ідеї Володимир Путін висловив у своїй дисертації, яку він захистив у наприкінці 1990х років. У ній серед усього іншого йшлося про наступне:

«Сировина представляє собою найбільший потенціал для економічного розвитку країни… У XXI столітті, по крайній мірі у першій половині, російська економіка збереже свою традиційну орієнтацію на видобування сировини. За умов ефективного використання, ресурсний потенціал стане одною із головних передумов для входження Росії до світової економіки».[6]

Однак фактично в той час як Володимир Путін лише писав про подібне, російські олігархи ефективно реалізовували у 1990-х роках ці ідеї на практиці. Президент РФ просто вніс до цієї стратегії 2 важливих корективи протягом 2000-2003 років.

Перш за все протягом цього періоду було проведено консолідацію підприємств, які займаються видобуванням енергоресурсів, у руках держави, апогеєм чого стало протистояння із Михайлом Ходорковським і справа ЮКОСа. У більш широкому сенсі ВВП примусив усіх олігархів РФ грати за необхідними йому правилами у обмін на збереження за ними активів, розграбованих протягом 1990-х. Ті гроші, які отримала від цього державна скарбниця, було перерозподілено у тому числі на два напрямки, які залишалися другорядними до приходу ВВП до влади. Мова іде про створення хоча б у великих містах «суспільства споживання»[7], а також підтримання у належному стані і модернізацію армії(в першу чергу Стратегічних ядерних сил).

У першому випадку це дозволило легітимізувати нового керівника РФ, тобто відновити фактично соціальний контракт часів СРСР 1950-х – 1980-х років: населення буде готове терпіти владу у Кремлі доти поки вона забезпечуватиме хоча б мінімально прийнятний рівень достатку. У другому такі кроки дозволили зберігати видимість великої держави, спираючись на відносно могутню армію і ядерний арсенал. Наявність ядерного арсеналу, паритет якого із американським закріплено в угоді СНО-2010, дозволяє не лише утримувати рештки статусу на світовій арені, але і вимагати більш вигідних умов ділових контактів із Західними компаніями – у іншому випадку до РФ ставилися як до третьосортної держави.

Власне це і є усі складові «Путінського консенсусу», що закріпив РФ у якості сировинного придатку Заходу, дозволяючи зберігати рештки статусу через модернізацію армії.

Проблемним у цьому є лише те, що ця стратегія не закладає самовідтворення хоча б на тому рівні, на якому знаходиться РФ сьогодні. Стратегія ВВП – це стратегія знищення РФ у довгостроковій перспективі, або як мінімум кінцевого перетворення на бананову республіку.

Це фактично визнають і провідні російські політологи. Так у передмові до книги «Лики силы. Интеллектуальная элита России и мира о главном вопросе мировой политики» Федір Лук’янов і Сергій Караганов відзначили наступне:

«Россия – среднее по уровню развития и размерам экономики государство. Тенденция неблагоприятная – однобокий характер экономики не предполагает качественного усиления страны. Находящиеся под суверенным контролем сырьевые и энергетические богатства пока компенсируют нарастающее технологическое отставание… Однако в догло-, а возможно уже и среднесрочной перспективе неспособность остановить общую примитивизацию экономики и кратно повысить ее эффективность чреваты обвалом влияния России в мире»[8].

Власне навіть для необхідної модернізації армії потрібен значний рівень технологічного потенціалу – тому зрозуміло, що «Путінський консенсус» цього забезпечити не зможе. Яскравим доказом наростаючих проблем є проблеми із виконанням програми переозброєння армії РФ 2011-2020 років – це для прикладу гарно описав Олександр Гольц у своїй статті «ОПК преткновения».[9] Так само показовою у цьому плані є і ситуація із останньою гордістю РФ(те, що за словами Дмитра Кисельова дозволить перетворити США на радіоактивний попіл) – її арсеналом ядерного стримування. Після того як ВПК України відмовилося наприкінці березня 2014 року співпрацювати із РФ, ця країна фактично втратила ядерний паритет із США. Мова іде про те, що працівники заводу «Південмаш» не будуть більше обслуговувати 30 ракет Р-36М(більше відомі на Заході як SS-18 Satan) Воєвода, які до 2020 року мали б знаходитися на озброєнні Росії[10]. Однак ці ракети, які несуть 300 боєголовок(20% усього арсеналу РФ, що за угодою СНО-2010 має складати не більше 1550 боєзарядів), – виділяються серед інших справжньою спроможністю проривати будь-яку ПРО, на відміну від таких розхвалених у РФ ПГРУ «Тополь-М», які є моноблочними ракетами. Тобто РФ втратила не просто паритет із США – можна було б знищити американців із 1250 боєзарядами при потребі – вона втратила фактично основу свого потенціалу стримування. Власну важку ракету «Сармат» РФ мала б розпочати розробляти у 2014 році – однак зрозуміло, що у росіян слова із реальними справами розходяться як мінімум на кілька років.Однак головне питання у тому чи вийде у них її розробити, адже успіхи із БРПЧ «Булава» доводять протилежне.

Більше того ВПК РФ не врятує і те, що його фінансування у наступні роки має зрости. Так якщо на сьогодні кожен шостий рубль у бюджеті РФ засекречений, то у 2016 таким буде уже кожен четвертий рубль[11]. ВВП робить ставку на гармати, а не масло, з допомогою яких він у тому числі зможе оборонятися від свого народу, так як це думав робити наш колишній гарант.

Таку стратегію державного будівництва Володимира Путіна можна охарактеризувати словами Людовіка XV «Після мене хоч потоп». На жаль Президент РФ зробивши ставку на короткострокові успіхи, цим самим позбавляє РФ необхідних для майбутнього ресурсів. Більше того власне своєю непродуманою агресією, яка порушила нетривкий баланс у Євразії між основними акторами, Володимир Путін можливо навіть запустив ті процеси, що врешті решт можуть знищити саму РФ. Цим сучасна Росія чимось подібна на Австро-Угорщину у 1914 році, яка теж розпочала процеси(Першу світову війну), які її врешті решт і знищили.

Власне до чого я усе це говорив? Просто хотілося органічно підвести до розуміння того, що така країна не заслуговує на те, щоб її стримували. США, як зазначив у своїй книзі Ілан Берман, мають готуватися до краху РФ.[12] Джордж Кеннан розробляв стратегію стримування по відношенню до СРСР, країни яка мала єдиний у світі індустріальний потенціал, що був не підконтрольний США на кінець 1940-х. РФ на сьогодні зберегла лише рештки цього потенціалу(в основному у сфері ВПК), і сама у свою чергу залежить від промислового потенціалу ФРН. Тому зрозуміло, що стратегія стримування буде непропорційно великою для відповіді на такий мізерний потенціал, який спромігся підтримувати у РФ її чинний Президент.

Однак для нас це буде насправді погана новина. Якщо США не будуть реалізовувати стратегії стримування по відношенню РФ, то і Україна не набуде такого значення, як набули країни Західної Європи у 1947-1948 роках, для того щоб претендувати на щось подібне до плану Маршалла.

Чому, як не парадоксально після усього нею зробленого щодо України, РФ не буде повністю ізольованою Заходом?

Що ж перед тим як почати відповідати на це питання хотілося б запропонувати декілька важливих цитат, які будуть важливими для наступного аналізу.

Так повертаючись до головного геостратегічного імперативу США, про який я уже згадував, слід розкрити його суть. Стівен ван Евера у статті «A farewell to Geopolitics» чітко зафіксував сутність геостратегії Вашингтону, яка насправді залишилася такою і після 1991 року.

«З 1917 року до 1991 року американська політика у сфері національної безпеки зосереджувалася на підтриманні політичного розмежування у індустріальній Євразії. Американські політики відзначили, що індустріальна Євразія(Європа+Японія) загалом мають більшу індустріальну могутність ніж США. Вони розуміли, що сучасна військова потуга викристалізовується із індустріального потенціалу. Тому вони боялися, що будь-яка держава, що контролюватиме індустріальну Євразію може скористатися переважаючими економічними ресурсами для створення воєнного машини, яка переважатиме американську. Отже політики у Вашингтоні послідовно чинили спротив експансії держав, що наближалися до гегемонії у Євразії, беручи участь у жорстоких війнах для тримання Німеччини у 1917-1918 та 1941-1945, а також ведучи довгу Холодну війну із СРСР із 1947 по 1989 рік» [13].

Власне до чого тут РФ, якщо я тут тільки що доводив, що це колос на глиняних ногах, що позбавлений будь-якого значного індустріального потенціалу? Що ж проблема у тому, що протистоянням між РФ і Заходом, починає користуватися єдина держава, що насправді спроможна кинути виклик США за право бути світовим гегемоном. Мова іде про КНР. Власне тут слід загадати батька англосаксонської геополітики сера Хелфорда Джона Маккіндера, який у своїй всесвітньовідомій статті «Географічна вісь історії»(1904 рік) у останньому реченні зазначив наступне:

«Если бы, например, китайцы с помощью Японии разгромили Российскую империю и завоевали ее территорию, они бы создали желтую опасность для мировой свободы тем, что добавили к ресурсам великого континента океанические просторы, завоевав, таким образом, преимущество, до сих пор не полученное русским хозяином этого осевого региона.»[14]

Однак саме у ринках КНР російські чиновники бачать порятунок для РФ від можливої західної ізоляції – так Міністр економіки РФ Анатолій Силуянов про це заявив 14 квітня 2014 року[15]. І хай навіть це не врятує РФ (ринок КНР не зможе навіть у 2020 році по об’ємам замінити ринок Європи), це призведе до того, що офіційний Пекін зможе нівелювати так звану «дилему Маллаки» – залежність КНР від імпорту енергоносіїв по морським ліням комунікацій, які контролює США.

Наявність альтернативних ліній комунікацій із Європейськими ринками(так званий Шовковий шлях) і доступ до необмежених євразійських енергетичних ресурсів зроблять Пекін більш агресивним у намаганні встановити своє домінування у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях. Це у свою чергу, як я писав у одній із своїх минулих публікацій, дасть змогу установити домінування КНР над індустріальною Азією, а отже поставити під сумнів гегемонію США. Чого власне так і боявся Маккіндер іще у 1904 році.

Власне уся геостратегія англосаксів трималася і продовжує це робити на основі давнього римського правила «Dіvide et impera» – що мовою пана Бжезинського називається геополітичний плюралізм у Євразії. Держави Євразії мають зрівноважувати один одного для того, щоб у жодної при цьому не вистачило ресурсів для побудови океанічного флоту, що дасть змогу кинути США. Власне про ефективність також стратегії гарно сказав, уже згаданий вище, Джордж Фрідман:

«Стратегія національної безпеки США засновується на пануванні над морями. Океани захищають США від будь-чого окрім тероризму і МБР у ядерному оснащенні. Найбільшим викликом для американського контролю над морями є ворожі флоти. Найкращий спосіб перемогти ворожий флот це попередити його створення. Найкращий спосіб це зробити це підтримання балансу сил у Євразії. Найкращим методом для цього є гарантування продовження суперечок в середині Євразії таким чином, щоб ресурси витрачалися на оборону від сухопутних загроз ніж на створення флоту. Зважаючи суперечки, що притаманні від природи для Євразії, США у більшості випадків немає необхідності узагалі щось робити. У деяких випадках вона має надавати економічну чи військову допомогу одній із сторін чи обом.» [16]

Тому можлива ізоляція РФ призведе до кардинальних змін у геополітиці Євразії не на користь Заходу – США уже отримали гарний урок щодо наслідків ізоляції важливих регіональних держав на прикладі Ірану. Власне тому, у випаду ізоляції РФ, яка відразу ж опиниться у орбіті Пекіну, нікому буде підтримувати це самий баланс сил у Євразії через зрівноваження КНР. Адже і Індія і В’єтнам, як можливі інші претенденти, для противаги Пекіну, зброю значною мірою отримують саме із РФ. Зрозуміло, що КНР існування такої практики не подобається і тому Пекін буде мати можливість чинити тиск на Москву з метою її припинення.

Більше того напівізоляції РФ сприятиме фактичному остаточному закріпленню КНР на її ринку – Пекін отримає іще один майданчик для впровадження схеми «сировина у обмін на відносно недорогі товари із високою доданою вартістю», що реалізується у відносинах із країнами Африки і Латинської Америки. Тобто сприяє поступовому перетворенню КНР на країну, що є одним із центрів капіталістичної світ-системи, а отже і справді спроможна претендувати на світове лідерство.

Чому ж врешті решт Барак Обама не став киянином?

Тепер можна і відповісти на це питання. Фактично усе вище сказане є відповіддю на це питання. Значення України у геополітиці світу зовсім не співвідносне із тим яке мала і продовжує мати Німеччина – саме тому у 1963 році тодішній Президент США Джон Кеннеді заявив на весь світ, що він берлінець.

Барак Обама не став киянином хоча був у Європі в середині березня 2014 року, а отже міг завітати до Києва, щоб підтримати прагнення українського народу. Поїздки високопосадовців США демонструють те, який регіон насправді є головним у їх геостратегії. І ним є Азія – саме там із 10-денним турне перебував Міністр оборони США Чак Хейгел цього місяця, а Барак Обама перебуває зараз. Адже саме КНР, а не РФ є єдиною державою, яка спроможна кинути виклик гегемонії США – правда на відміну від ВВП вони діють більш обережно і можуть користатися його непродуманими кроками.

Саме тому можливість підписання угоди про нейтралізацію України є дуже високою. Власне Захід із великою готовністю її підпише, адже вбачає у нас більше Австрію ніж ФРН, якщо брати історичні аналогії, щодо значення у геополітиці Європи. Також це дасть можливість зберегти баланс сил у Євразії, попередивши сповзання РФ у геополітичну орбіту КНР. Справа лише за РФ – хоча і Кремль уже б мав давно на це погодитися. Адже ресурсів для можливого забезпечення захоплених східних областей України їм не вистачить – лише один Крим обійдеться Кремлю в десятки мільярдів доларів[17]. Тому питания лише в тому чи зрозуміє ВВП максимальну вигоду від такої угоди.

Список використаної літератури

Чому КНР «підтримує» РФ у ситуації навколо України або чи вдасться США і далі гнатися за двома зайцями?

Posted by Микола Бєлєсков

Почну як завжди здалеку! 🙂

Зрозуміло, що РФ на сьогодні по можливостям для військово-політичної конфронтації із США виглядає лише як тінь від потенціалу СРСР. А отже для Кремля іти на довгострокове протистояння із Вашингтоном було б дуже нерозважливим кроком – плани у РФ були, як я уже зазначав у попередній публікації, спрямовані на досягнення певної великої угоди із США щодо пострадянського простору після контрольованої ескалації, зважаючи на небажання Білого Дому ув’язуватися у тривале протистояння у цьому регіоні.

Власне і офіційний Вашингтон у вигляді адміністрації Барака Обами не прагнув до конфронтації із Москвою. Навіть після провалу політики перезавантаження, яку у серпні 2013 року остаточно поховало небажання Президента США провести двохсторонні переговори із керівником РФ у рамках саміту G20 у Санкт-Петербурзі, Білий Дім вирішив узяти довгу паузу для переосмислення стану відносин із РФ. Фактично ж, якби не події навколо України, відносини між США і РФ перейшли у доволі цікаву формулу – «ні миру, ні війни». Із стратегічної точки зору, що у Білому Домі чудово розуміють, РФ окремо, чи разом із усім пострадянським простором вкупі, не представляє для США великої загрози чи навіть виклику більшого ніж ядерний арсенал РФ. Росія на сьогодні перебуває у передкризовому стані – путінізм як модель управління і кланово-олігархічна сировинна модель економіки дійшли до об’єктивних меж свого розвитку. Далі РФ буде лише відкочування назад – фактично механізм самознищення путінського режиму уже запущений. Тому для чого США витрачати свої і так значно менші, ніж наріже, ресурси на боротьбу із РФ? Власне у сфері зовнішньої політики Барак Обама перш за все вирішив війти у історію через вирішення із Іраном протиріч навколо ядерної програми цієї країни – саме туди він готовий вкладати свій політичний капітал, ресурси і час. Тому як бачимо РФ тут точно ні до чого. Якби, повторюся іще раз, не події на Україні…

Усі кроки США по відношенню до дій РФ на сьогодні вимушені, а політика виключно реактивна. Це власне, серед усього іншого, руйнує і ідеї популярної у РФ теорії змови – у Вашингтона не було наперед прописаного плану щодо подій на Україні. Більше того їх поведінка починаючи із листопада 2013 року показала певну дезорієнтацію і розгубленість – діяли по ситуації, а не по попередньо розробленому плану.

Увесь регіон Центрально-Східної Європи під час правління Барака Обами виявився на периферії його зовнішньої політики. Тому фактично і в подіях на Україні у США не бачать великих можливостей і перспектив – навпаки ситуація на Україні змушує Білий Дім відволікатися від більш нагальних справ. Навіть якщо вірити у те, що успішний проект Україна колись(мова іде про як мінімум 10 років) дозволить поставити під сумнів легітимність режиму Володимира Путіна, а отже послабити геополітичні позиції РФ чи можливо навіть інтегрувати її до Західного світу, на це потрібні величезні грошові вливання, а головне потрібно чекати. А от часу у Барака Обами залишилося менше 3 років. Тому то і боротьба за Україну йому бачиться як не особливо перспективна із боку результатів. Протистояння між США і РФ за Україну із стратегічної точки зору, для багатьох американських аналітиків, виглядає навіть трохи фарсовим – адже на сьогодні із Вашингтону успіх проекту Україна виглядає сумнівним. До того ж у США був і напевне іще не повністю зник по відношенню до України такий собі «Помаранчевий синдром» – уже одного разу після 2004 року ми довели усьому світу свою неспроможність реформуватися. Тому зрозуміло, що ставлення до наших перспектив у США, із позицій здорового глузду, буде обережним.

Вступати у конфронтацію із РФ США просто змушені – є союзники у Європі, особливо це стосується країн ЦСЄ, які вимагають більш активної політики, а головне ж імідж захисника і поборника демократії змушує до дій.

Власне тут то слід і перейти до КНР. Як відомо свого часу неофіційний керівник цієї країни Ден Сяопін сказав про те, що для китайської стратегії було б особливо бажаним якби «відбулася сутичка між двома тиграми у долині»(США і СРСР), що дуже б порадувало «сидячу на горі мудру мавпу»(КНР).

Одного разу КНР уже отримали користь від протистояння Москви і Вашингтону – сталося це у період Холодної війни. На сьогодні ж офіційний Пекін розуміє, що саме КНР розглядається у Вашингтоні як основна загроза для американської гегемонії у світі. Фактично протистояння між США і КНР уже почалося.

Однак Володимир Путін, здійснивши агресію проти України і втягнувши США у протистояння із РФ, зробив для Пекіна неоціненний подарунок. Чому запитаєте?

Що ж, слід перш за все згадати про доволі цікавий документ, який був опублікований у США у січні 2012 року. Мова йде про Defense Strategic Guidance, де серед усього іншого йшлося про те, що США будуть спроможні одночасно вести лише одну війну. До цього американська політика будувалася на тому, що США зможуть одночасно вести дві війни у світі у разі необхідності.

А тепер повертаємося до нашої ситуації – країни ЦСЄ вимагають від США більших гарантій зважаючи на агресивну поведінку РФ. Отже мова серед іншого може йти і про можливе військове протистояння, або точніше підготовку до нього – у Пентагоні завжди мають план і на випадок так званого worstcasescenario. Це власне означає і те, що США не будуть у змозі у такому випадку надати допомогу своїм союзникам у Азійсько-тихоокеанському регіоні у разі агресивної поведінки КНР. Тобто це те чого б найбільше хотів офіційний Пекін – РФ, яка відтягне на себе усю увагу США на світовій арені. Для цього лише потрібні зважені заяви керівництва і МЗС КНР, які Володимир Путін розглядав у якості підтримки його позиції – хоча на практиці позицію КНР можна розглядати лише як дружній нейтралітет щодо РФ.

На жаль маємо саме таку ситуацію щодо можливостей США. Власне вони на сьогодні у такому вигляді опинилися перед дилемою, що подібна до тої, яка стояла перед Великою Британією наприкінці XIXстоліття. Тоді офіційному Лондону прийшлося робити вибір на якому напрямку зовнішньої політики зосереджуватися – виклик Великій Британії у різних регіонах світу одночасно кинули США, Німеччина, Франція, Російська імперія і Японія. Теж сам сама дилема на сьогодні стоїть перед США – хоча і меншого масштабу. До цього слід додати, що Вашингтон у періоди криз своїх можливостей(а саме таку він зараз і переживає) завжди віддавав пріоритет питанням, що пов’язані із геополітичними інтересами, а просування демократії займало другорядні позиції. Це я натякаю на те, що усе ж таки США можуть нас, на жаль, за великої необхідності злити РФ, оскільки КНР є пріоритетом №1. Яскравим прикладом такої політики був період 1970тих, коли США були змушені заліковувати рани після В’єтнаму. Тому тодішній головний дипломат США Генрі Кіссінджер поставив геополітику вище цінностей. Тільки тоді поступилися частково Тайванем для того, щоб перетягнути КНР на свою сторону у протистоянні із СРСР.

Не можна не забувати і про те, що адміністрація Барака Обами також визначила одним із своїх пріоритетів так зване повернення до Азії. Тому для них конфронтація із РФ виглядає лише як відволікання необхідних ресурсів, які б у іншому випадку були спрямовані проти КНР. Можливо і на це розраховує Володимир Путін серед іншого у своїй стратегії у ситуації навколо України – США не зможуть довго концентруватися на РФ, а тому треба лише запропонувати Вашингтону прийнятний варіант для виходу із ситуації навколо України. Питання лише в тому скільки знаходження такого компромісу між США і РФ може зайняти часу. Тому поки, що єдиним бенефіціантом від такої ситуації стала КНР. Офіційний Пекін у свою чергу вважає скоріше за все, що принципова важливість України для Володимира Путіна унеможливість знаходження компромісу із США, який би був хоча трохи прийнятний для Вашингтону, а головне який можна було б «продати» американській публіці. Тому протистояння між РФ і США буде лише наростати, а отже збільшуватиме необхідність посилення військової складової у новій стратегії стримування Кремля.

Фактично ж Володимир Путін послабив і позиції РФ по відношенню до КНР, а отже збільшив можливості Пекіну для тиску на Москву із метою отримання бажаних поступок.

Перш за все мова іде про те, що РФ на сьогодні змушена відволікати основні частини своєї армії на європейський театр. Це свою чергу «оголює» Далекий Схід РФ перед КНР, який Кремль вирішив зробити одним із найбільших пріоритетів своєї зовнішньої політики. Так у 2013 році проводячи навчання на Далекому Сході, у яких прийняли участь більше 130 тисяч бійців російської армії, Кремль намагався послати Пекіну сигнал, що у РФ є можливості щодо стримування агресивної поведінки КНР у разі необхідності. У іншому б випадку Кремль у разі агресії Пекіну мав би відразу застосовувати ядерну зброю або капітулювати за відсутності надійних конвенційних сил. З іншого боку навчання «Захід 2013», у яких поряд із РФ брала участь Білорусія, вперше за історію свого проведення мали на мені відпрацювання протидії терористичної атаки. Для порівняння – подібні навчання у 1999 році чи 2009 році мали на меті відпрацювання відбиття агресії із західного напрямку із можливим застосуванням ядерної зброї. Тепер же скоріше за все РФ буде змушена повертатися до старих сценаріїв.

Більше того РФ фактично у 2013 році також приступила до реалізації своєї пом’якшеної версії стратегії якщо і не стримування, то відволікання КНР на регіон АТР подалі від Центральної Азії і Далекого Сходу РФ. Так у 2013 році Індія отримала від РФ відремонтований і переобладнаний авіаносець «Вікрамадітья»(колишній «Адмірал Горшков») – між Індією і КНР на сьогодні фактично починається протистояння у Індійсько-тихоокеанському регіоні щодо першості. Цього ж року РФ відносила із Японією діалог на високому рівні – уже у листопаді 2013 року відбулися переговори у форматі «2+2» між Москвою і Токіо, що характерні лише для союзницьких відносин. Нарешті у листопаді 2013 року Володимир Путін відвідав СРВ і Південну Корею. Цікава річ у тому, що і США хотіли б спиратися на вищезгадані країни у стримуванні КНР. За такого розвитку подій у майбутньому РФ і США могли б знайти спільну мову на ґрунті протидії КНР.

Однак про такі плани РФ може забути – її увага буде повністю зосереджена на Європейському театрі( маю надію не військових) дій.

Нарешті як починає прояснюватися КНР іще і отримає «готівкою» за такий дружній нейтралітет щодо нераціональної поведінки Володимира Путіна. Так 28 березня 2014 року російська газета «Коммерсантъ-Daily» повідомила про те, що у 2016 році КНР може отримати від РФ не менше 4 дивізіонів(у кожній по 8 пускових установок) комплексів ППО С-400 «Тріумф». Це при тому, що навіть Москва іще не повністю прикрита «із повітря» такими установками.

Власне сфера військових розробок РФ є однією із небагатьох, що цікавить КНР і сьогодні, зважаючи на ембарго на постачання озброєння західних країн до Китаю після 1989 року. Так за 1989-2007 роки КНР отримала від РФ зброї на 15 млрд. доларів. Проблема лише у тому, що китайці не особливо зважають на авторські права і хочуть як умога швидше перейти від розряду покупців до виробників зброї. Тому не дивлячись ні на які угоди про авторські права, які підписав від імені РФ Дмитро Рогозін із КНР у 2013 році, Китай продовжуватиме свою політику щодо копіювання досвіду інших країн. Тим паче РФ зараз не в змозі диктувати КНР свої умови.

На черзі сфера енергетики. Так у 2006-2013 роках Москва і Пекін так і не змогли домовитися щодо ціни – тоді ціна у 235 доларів за 1 тисячу кубічних метрів газу для РФ була малою, а для КНР прийнятною. Тепер РФ буде не до торгу, особливо коли у Європу із 2015 року почне приходити сланцевий газ із США. Тому воно мабуть і не дивно, що у світлі цих подій німецька Deutsche Welle опублікувала статтю про те, що криза у відносинах Заходу і РФ вигідна лише для КНР. Воно і не дивно – дуже буде неприємно німецьким бізнесменам дивитися як РФ перехоплять їх китайські колеги. А політика ВВП фактично веде до цього.

У працівників Wall Street є таке гарне прислів’я: «Перемагають на поворотах». Мова іде про те, хто краще скористається із кардинальних змін(поворотів) на ринку і вирветься вперед. Як бачимо КНР чи не найкраще розуміє про ті, можливості, які для неї відкрив Володимир Путін таким кардинальним поворотом.

Нарешті коли може іде про Китай, то треба завершувати словами великого китайця. Під час розрядки напруженості між СРСР і США, що відбувалася на фоні нормалізації відносин між Пекіном і Вашингтоном, Мао Цзедун постійно звинувачував американців(у тому числі і Генрі Кіссінджера) у тому, що вони хочуть стати на плечі Китаю у своєму протистоянні із СРСР і так перемогти. Великий керманич, на жаль, нічого не зміг із цим зробити – однак китайці винесли із цього урок. Тому власне сьогодні КНР прагне отримати по максимуму від протистояння РФ і США щодо України. А при правильній стратегії можна отримати багато – у тому числі і домінування у Азії, чого так прагнуть у Пекіні.

Обережний оптимізм 2.0 або чому Холодна війна усе іще триває

Posted by Микола Бєлєсков

Невдала спроба РФ здійснити нову Мюнхенську змову

Уряду і населенню України можна вперше зітхнути із полегшенням – можливість того, що США+ЄС і РФ змовляться за нашою спиною і влаштують alaМюнхенську змову 2014 року, на щастя не була реалізована.

Хоча на те усі шанси були. Так більшість американських аналітиків, характеризуючи ситуацію навколо України, зазвичай не забували згадати про цивілізаційний розкол. Тому можна говорити про те, що російська пропаганда у світі у цьому аспекті спрацювала гарно – цей міф про протистояння по лінії Захід-Схід в Україні тиражували саме кремлівські піарники. Цим самим створювалася і матеріальна база під просування ідеї федералізації. Та і референдум у Криму, дата якого теж переносилася декілька разів, а також зрежисовані протести на Сході і Півдні України, мали переконати Захід у тому, що федералізація є єдиним способом виходу із кризи.

Іншим фактором, на який мабуть розраховував Володимир Путін, була віра у можливість повторення сценарію, що був реалізований у вересні 2013 року, щодо хімічного арсеналу Сирії. Кремль вирішив робити ставку на теперішнє небажання Вашингтону втягуватися у міжнародні кризи – Барак Обама, як відомо, любить похвалятися тим, що він Президент США який завершує, а не починає війни і конфлікти. Тому після контрольованої ескалації конфлікту на Україні Москва запропонувала США досягти певного компромісу(так звані пропозиції МЗС РФ озвучені минулого тижня), який би дав змогу зберегти Білому Дому обличчя, але при цьому уникнути подальшого утягування у протистояння навколо України.

Однак знову ж таки повторюся цього на щастя не сталося. Власне якби Захід погодився на такий варіант, то об’єктивно постало б питання як ділити Україну на адміністративні одиниці у складі федеративної держави. І ось тут би нас точно чекав Югославський сценарій. Приведу приклад своєї рідної Сумської області. Як стало відомо ЗМІ, вона серед інших за планами Кремля мала б бути інкорпорованою до РФ. Отже її б точно включили до складу тої частини України, яка б мала у майбутньому посилити зв’язки із РФ. От тут то і починаються проблеми – населення Сумської області у переважній своїй більшості завжди підтримувало сили, які виступали за Європейську інтеграцію. Зрозуміло, що сценарій фактичного входження до складу РФ не влаштував би населення Сумської області, тому б виникла б вибухонебезпечна ситуація. Та і загалом, зважаючи на те, що у Володимира Путіна у голові картина України, яка явно не відповідає дійсності, можна було б очікувати вимог щодо отриманням безпосереднього контролю на частиною України, яка охоплює території, які сходили до складу УРСР на 1 вересня 1939 року. Зрозуміло, що населення цих областей чинило б опір такому розвитку подій. Тому сьогодні ті, хто так ратує за федералізацію, мають пам’ятати до чого це приведе.

Отже план федералізації України, а фактично ліквідації її суверенітету і територіальної цілісності, провалився. Перш за все це пояснюється тим, що Володимир Путін запросив занадто високу ціну – відмова України від посилення зв’язків із ЄС у формі угоди про асоціацію і ЗВТ було б рівноцінно запереченню ідей Євромайдану, за який народ України не просто був готовий боротися, але і віддавати власні життя.

До речі можна не боятися реалізації такого сценарію і в майбутньому, за умови, коли Захід не втратить здоровий глузд і здатність до тверезого аналізу ситуації. Реалізація сценарію Кремля щодо змови із Заходом з метою федералізації України означав би повне заперечення норм міжнародного права – отже б Захід таким чином легітимізував би усі попередні дії Кремля, який постійно виправдовує свої дії подвійними стандартами у поведінці у першу чергу Вашингтона. І справді дії адміністрації Джорджа Буша молодшого у 2003 році навколо Іраку дали сьогодні можливість офіційній Москві виправдовувати свою агресію.

Власне у тому, що такі відомі американські дипломати і політологи як Генрі Кіссінджер, підтримували у своїх публікаціях плани Кремля, немає нічого дивного. Суть питання у тому, що вони, як і Путін, мислять у категоріях XIX-XX століття – недаремно ж пана Кіссінджера називають найкращим державним діячем XIX століття у XX. Для них підкилимова дипломатія, переконання у тому, що можна змовитися за спиною народів, є частиною світогляду. Однак, на щастя, часи змінилися – демократизація світової системи і інформаційна революція унеможливили вищенаведений розвиток подій сьогодні. Усі таємні угоди рано чи пізно стають відомими.

Фактично ж змова навколо України спричинила б занепокоєння у багатьох країн – їх перелік не обмежувався б Євроатлантичним простором. Власне якщо Вашингтон і Брюссель торгуються за рахунок таких країн як Україна, то що завадило б торгу між КНР і США за рахунок країн Азії? Фактично б це знищило б систему альянсів США у світі – жодна країна не захоче бути предметом торгу, за рахунок яких невдаха Захід виправлятиме свої геополітичні прорахунки. Крах системи альянсів означатиме і кінець американської гегемонії – а це точно не те, чого хотів би Вашингтон.

Окремо хотілося б сказати декілька слів на рахунок країн ЦСЄ, які мають тісні економічні відносини із РФ, і вважають, що їх ситуація навколо України не стосується. А особливо хотілося б нагадати уроки історії тим у ЦСЄ, хто хотів би поділити Україну і цим вирішити усі проблеми. Сьогодні ви можете ділити – а завтра уже точно ділитимуть вас. Так у 1938 році тодішнє керівництво Польщі також приймало участь у Мюнхенській змові, яким дістався маленький шматочок пирога у вигляді Тешинської області Чехословаччини. А у 1939 році як відомо ділили уже Польщу – на цей раз Третій Рейх і СРСР.

Власне як влучно писав у 1919 році автор концепції ЦСЄ, «хрещений батько» цього регіону(його у Європі до того часу, як відомо, узагалі не існувало як геополітичної реальності) відомий англійський географ сер Хелфорд Джон Маккіндер, країни регіону мають триматися разом і виступати у вигляді єдиного блоку. У іншому разі вони просто будуть розчинені у складі більш могутніх сусідів. Власне так воно і сталося – адже неспроможність молодих країн Європи у 1919-1939 році врегулювати суперечки і створити єдиний фронт проти Німеччини і СРСР призвела до того, що ЦСЄ зникла із карти Європи аж до 1989 року.

Тому вибір за країнами цього регіону – а історія як відомо якщо і не повторюється, то точно римується, як говорив Станіслав Лем.

Знову обережний оптимізм 🙂

Раджу усім українцям запасатися терпінням – швидкого успіху у тої стратегії, яку обрав Вашингтон і Брюссель, не буде. А тому ми іще не раз почуємо, що нас кинули напризволяще і можливо так воно з боку і виглядатиме. Власне швидкі результати може дати лише застосування військової сили – однак це і неможливо, та і непотрібно фактично. Фактично ж до США, які звикли розмахувати кулаками і таким способом вирішувати усі проблеми, нас призвичаїли адміністрації у Білому домі, які перебували там після 1989 року. Однак до цього військова складова завжди була останнім доказом у стратегії Вашингтона – як і має бути характерно для ultimaratioregum. Так Рональд Рейган без жодного пострілу, хоча і використовуючи proxywars, змусив СРСР перейти від конфронтації до переговорів, а потім і капітулювати.

Однак Захід точно так просто дії Кремля без відповіді залишити не зможе – справа навіть не Україні як такій, просто світова система має функціонувати за певними правилами для підтримання стабільності. Їх порушення ставить їх під сумнів, а отже без відповіді не обійтися.

Курс на обмежене застосування наявних ресурсів Заходу у протидії РФ можна пояснити декількома причинами. Перш за все економічні проблеми не дозволять мобілізувати необхідних ресурсів – так для прикладу Пентагон планує скорочувати армію США до рівня 1940 року. Однак і це не головне – РФ за влучними словами Барака Обами не є для США загрозою №1, про що я власне писав серед іншого минулого року. Тому кидати усю потугу Заходу на шальку терезів у протистоянні із РФ було б просто нераціонально.

Як і випадку з Холодною війною час буде головним союзником Заходу у протистоянні із Росією. І тут я можу вас порадувати – можливості у РФ далеко не ті, що були у СРСР. А отже і протистояння буде менш тривалим – ні про які майже півстоліття не іде узагалі мова. Мова іде про якихось 10-20 років.

Так на сьогодні стратеги Кремля хочуть скористатися утвердженням багатополярного світоустрою задля пом’якшення фактичної міжнародної ізоляції РФ, яка із часом усе більше наростатиме. Ними розглядається можливість переорієнтації основи економічної діяльності Росії у Азію, що в першу чергу стосується питання диверсифікації експорту енергоресурсів.

До речі, дозволю собі вкотре відволіктися і підмітити певний когнітивний дисонанс, який панує у поглядах Володимира Путіна і його оточення. Під час свого звернення до Федеральних зборів Президент РФ із одного боку жалкував за завершенням періоду біполярного світоусторою, що на його думку гарантувало певний рівень стабільності у міжнародних відносинах. Тобто можна зробити висновок, що він хотів би його повернення. Однак із іншого він дякував частині країн БРІКС за підтримку – тобто якби не було багатополярного устрою то РФ уже б давно опинилася б у цілковитій ізоляції. І ідеї щодо можливості переорієнтації на Азію були б позбавлені будь-якого сенсу без багатополярного світу. А тому не зрозуміло що є кращим для ВВП.

Слід сказати, що РФ не є єдиною країною яка присутня у Європі і Азії одночасно, а отже спроможна швидко переключатися у разі необхідності. Іншою такою країною, як не дивно, є США. До чого тут це? Питання ж у тому, що і США будуть присутні на енергетичному ринку Азії. Власне уже у 2012 році було здійснено постачання американського скрапленого газу до Японії, а тому є усі можливості стверджувати, що саме американський, а не російський газ буде більшою мірою постачатися до цієї країни. Власне і кабінету Сіндзо Абе це також набагато вигідніше – це допоможе підкріпити економічну складову військово-політичного альянсу Японії із США, який офіційний Токіо намагається пожвавити з метою стримування КНР.

Та ж сама ситуація навколо і китайського ринку газу. Так на сьогодні для виходу на цей ринок у штаті Аляска будується трубопровід довжиною 1300 км із північної частини штату до південної у рамках проекту Alaska LNG. Потужність цього проекту у рік має складати до 15-18 млн. тон скрапленого газу – у РФ на сьогодні не має таких потужностей. І хоча проект мають реалізувати протягом наступних 10 років – фактично ж це означає, що РФ не буде займати монопольне місце на ринку енергоносіїв такої країни як КНР.

Не слід забувати іще про одного гравця, який на сьогодні постачає до енергетичного ринку Азії 70% свого скрапленого газу. Мова йде про Катар. Тому РФ точно не вдасться також ж мырою монополізувати енергетичні ринки Азії, як це вона зробила у Європі.

До речі знову ж таки слід означити іще один момент пов’язаний із можливими маневрами РФ навколо КНР у процесі протистояння із Заходом. Так світові ЗМІ почали розглядати можливість союзу між Москвою і Пекіном, а тому говорити про необхідність обережних кроків по відношенню до РФ, щоби не кинути її у обійми КНР. Однак якщо пригадати історію, то востаннє Росія вступала із кимось у довгостроковий альянс протягом Другої світової війни. І то лише було такий крок було вчинено, зважаючи на напад Третього рейху на СРСР, що представляло собою смертельний виклик для Кремля. Сьогоднішня ж grandstrategy, яку реалізує ВВП значною мірою пов’язана із намаганням саме лавіювати між провідними центрами сили у світі – США, ЄС і КНР, при цьому користуватися певний рівнем стратегічної невизначеності, яка панує у світі, а також уникаючи жодних довгострокових зобов’язань по відношенню якоїсь із сторін. Така собі стратегія «нареченої на виданні». Власне у своїй агресивності по відношенню до України Москва можливо також розраховувала, що США не підуть на ризик санкцій проти такої стратегічно важливої країни.

Власне на цьому фоні слід відзначити іще один цікавий момент, який часто чомусь озвучують американські політологи. Так Ніколас Гвозьдєв, викладач відомого U.S. Naval War College, у останній статі «Is America Prepared to Sacrifice for Crimea?» у рубриці TheRealistprismговорив про необхідність для Вашингтону виробити таку стратегію по відношенню до РФ, яка б давала змогу Білому Дому вирішувати інші нагальні проблеми сучасності. В першу чергу мова іде про переговори навколо ядерної програми Ірану, а також громадянської війни у Сирії. Однак тут можна помітити доволі рідкісний парадокс у сфері стратегічного планування. Зазвичай під час розробки певної політики допускаються найбільш типової помилки – переоцінка власних сил і недооцінка можливостей опонента, що призводить до фіаско. Тут же маємо приклад прямо протилежного – недооцінка політологами США власних можливостей, і переоцінка російських.

Візьмемо для прикладу перипетії навколо ядерної програми ІРІ. Основні протиріччя тут між Вашингтоном і Тегераном. Власне керівництво ІРІ після 1979 року намагалося прийти до компромісу із США – тобто того на яких умовах їх визнає офіційний Вашингтон, що як і в випадку КНР часів Мао Цзедуна, означає питання інтеграції у світову систему і виходу із напівізоляції, у якій знаходиться теперішній іранський режим із часу свого створення. У РФ тут лише другорядна роль, яка може посилюватися лише у випадку, коли на чолі ІРІ стоятиме агресивний політик на кшталт попереднього Президента Махмуда Ахмедініджада. Сьогодні ж офіційний Тегеран узяв курс на врегулювання протиріч – а отже Кремль буде важко грати на протиріччях між ІРІ і США, як вони це звикли робити у минулому.

Вирішення протиріч навколо ядерної програми Тегерану дозволить США перейти і до врегулювання конфлікту у Сирії. Власне якщо РФ і постачає офіційному Дамаску зброю(hardware), то Іран і рух Хезболла надають людські ресурси(manpower), без яких жодна зброя виявиться непотрібною.

Тому роль РФ у цих питаннях явно перебільшена – власне це мабуть було одним із прорахунків політики перезавантаження Вашингтону щодо Кремля. Для чого було іти на поступки у бік РФ у таких важливих питаннях як інтеграція України і Грузії у Євроатлантичну спільноту? Вважалося, що це є певний різновид «плати» у питаннях, що пов’язані із Афганістаном, Іраном нерозповсюдженням ядерної зброї. Однак для Кремля ці питання є і так важливими і тому вони б співпрацювали із США по них без жодної «винагороди». Однак 2009-2013 роки фактично ж призвели до формування у Москві ілюзорних уявлень, що агресію проти України можна буде «продати» Заходу через співпрацю у інших питаннях. Тобто і цей аспект показує хибність і помилковість курсу адміністрації Барака Обами щодо РФ протягом останніх 5 років. При цьому обструкція Кремля у питанні Ірану чи Сирії не буде критичною – адже у першому випадку РФ гравець маргінальний, а у другому США мають можливість через взаємодію із державами Близького Сходу в обхід РФ вирішити протиріччя.

Хотілося б повернутися знову до проблеми витривалості режиму створеного ВВП у світлі майбутньої багаторічної конфронтації низької інтенсивності із США і ЄС. Власне ми маємо подякувати Президенту РФ за конструювання такої системи, яка ґрунтується на пануванні однієї особи. Тобто першим її слабким місцем у наступні 10-20 років буде питання спадковості між поколіннями керівників – саме процес передачі влади є одним із найслабших місць недемократичних режимів. Про подібну слабкість Росії зазначав іще у 1946-1947 році Джордж Кеннан. Власне він визначав цю проблему як таку яка може знищити СРСР – так власне воно і сталося у 1980тих роках. Тому перед Кремлем іще стоятиме питання того, хто прийде за ВВП, адже ніщо не вічне під місяцем.

Однак і не це найголовніше. Як на мене сьогоднішній уряд РФ закладає бомбу сповільненої дії через культивування молодого покоління, яке не здатне раціонально і тверезо мислити. Робиться це із зрозумілих розрахунків коротко- і середньострокової перспективи – нейтралізації можливої загрози із боку молодого покоління, що усвідомить усю безперспективність теперішнього курсу Кремля. Але це загроза для РФ у довгостроковій перспективі – сьогоднішні молоді люди РФ через 10-15 років займуть основні посади у державній вертикалі. Однак це «втрачене покоління», яке уже сьогодні мислить ілюзіями насадженими із телевізора, скоріше за все поведе Росію до краху. Тому то Заходу залишається почекати якихось 10-20 років – і паперовий тигр під назвою РФ знищить сам себе. Так само як вибухнув із середини СРСР, якому так і не допомогли Таманська і Кантемирівська танкові дивізії, які зараз знаходяться біля кордонів із Україною, і славнозвісний потенціал ядерного стримування.

Тільки коли усі помруть, завершиться велика гра (с)

Виступаючи перед Федеральними зборами Росії, Володимир Путін серед усього іншого зазначив, що стримування Росії, яке відбувалося протягом XVIII-XXстоліття, фактично продовжується і зараз. Можна сказати, що «теорія змови», яку тиражують державні ЗМІ для населення, стала частиною світогляду і керівництва РФ. Однак усе таки ВВП мав рацію у певному іншому сенсі – і справді Холодна війна продовжується, а Захід у ній так на жаль і не переміг.

Чому саме так? Що ж слід навести певну історичну аналогію для пояснення. Насправді США перемогли у Другій світовій війні дещо пізніше ніж у 1945 році, як нас усіх вчили у школі на уроках історії. Насправді про перемогу Заходу можна говорити лише у 1950-тих 1960-тих роках, коли був успішно завершений процес перетворень і інтеграції Німеччини у вигляді ФРН і Японії до світової капіталістичної системи, а також до сім’ї демократичних народів. У офіційного Бонна(тодішньої столиці ФРН) і Токіо уже більше не виникло жодних прагнень займатися перекроюванням карти світу – їм було знайдено нішу у економічній і політичній системі світу, яка відповідала їх потужності.

На жаль чогось подібного не сталося із Росією, а якщо ширше усім пострадянським простором, у 1990-тих роках. Власне саме останнє десятиліття XXстоліття було критичними щодо майбутнього вектору розвитку цього макрорегіону. Провал політики політичної і економічної лібералізації Росії можна пояснити політичною короткозорістю адміністрації Вільяма Клінтона, що розгледіли у Борисі Єльцині великого демократа, а розкрадання державних активів у формі прихватизації називалися економічними реформами. З іншого боку і тодішнє керівництво РФ продемонструвало свою неспроможність провести необхідні перетворення – їх у цей час більше цікавив процес конвертації політичної влади у економічні активи.

Загалом же можна сказати, що усе це в купі, створило на 1999 рік сприятливе середовище для консервативного перевороту, здійсненого Володимиром Путіним. Ідеї демократії і ринку були дискредитовані у Росії, чим вдало скористався колишній полковник КДБ, який називав себе майстром publicrelations.

Ось чому можна сказати, що Холодна війна продовжується. І основним завданням політики США має бути далеко не знаходження компромісу між стримуванням РФ і вирішенням із її допомогою інших нагальних проблем міжнародних відносин. Вашингтон і Брюссель мають боротися за новий шанс для реалізації демократичних перетворень у Росії, зважаючи на те, що можливість у 1990тих роках була втрачена.

А тому місце України у цій стратегії має бути ключовим. Ми станемо антитезою усій ідеології і політиці Володимира Путіна, довівши можливість побудови успішної держави із слов’янським корінням на демократичних принципах. Отже є усі шанси сподіватися, що саме такий шлях обере Захід, і бути як зажди обережними оптимістами.

Дана стаття уперше була опублікована на сайті молодіжного інформаційно-аналітичного інтернет-журналу Штрих-code! http://mskod.com/obmezheniy-optimizm-2-0-abo-chomu-holodna-viyna-use-ishhe-trivaye Залишайтеся з нами! 🙂

Ukrainian Strategic Watcher

The best way to predict future is to create it

РФ

Хто переможе у черговому протистоянні між великими державами? Або дежавю Роберта-Боба Гейтса

Чому Барак Обама не став киянином?

Чому КНР «підтримує» РФ у ситуації навколо України або чи вдасться США і далі гнатися за двома зайцями?

Обережний оптимізм 2.0 або чому Холодна війна усе іще триває