Переговори по суті або чому Мінський формат переговорів приречений на неефективність

Річниця із часу підписання 12 лютого 2015 року пакету документів, відомих як Мінськ-2, ознаменувалася нескінченним потоком статей в національних і міжнародних ЗМІ. Більшість із них намагалися дати оцінку процесу імплементації домовленостей і запропонувати способи підвищення ефективності. Однак при цьому ніхто не наважився сказати, що сам Мінський формат по своїй природі не може вирішити глибинні протиріччя, які лежать в основі конфлікту між Україною і РФ. Тим самим він приречений на неефективність. Але про все по порядку.

Дозволю собі нагадати, що на сьогодні реалізація Мінський домовленостей зайшла в глухий кут, адже кожна із сторін по своєму трактує умови і відстоює своє бачення порядку їх виконання. Так Україна вимагає спочатку відновлення контролю над кордоном, а проведення місцевих виборів в ОРДЛО розглядає як фінальну точку реалізації домовленостей. В той самий час представники псевдодержавних маріонеткових утворень ДНР і ЛНР відстоюють прямо протилежну позицію — спочатку вибори, які дозволять їм легітимізуватися у правовому полі України і в очах світу, а потім у невідомо якому майбутньому відновлення Києвом контролю над кордоном. На додачу сторони не можуть прийти до спільного знаменника щодо прав і повноважень, якими наповнюватиметься особливий статус. Представники Києва вважають, що ОРДЛО повинні мати не більші повноваження як і інші адміністративні одиниці держави у процесі децентралізації. В той час як ДНР і ЛНР наполягають на тому, що особливий статус має включати питання зовнішньої політики і зовнішньоекономічної діяльності.

За рік переговорів у рамках Нормандської четвірки на рівні глав держав чи міністрів закордонних справ, Тристоронньої контактної групи сторонам не вдалося знайти компромісу по цьому питанню. Власне нічого дивного у цьому немає, адже за формальними питаннями статусу ОРДЛО у рамках України криється суть усього протистояння між Україною і РФ. Проблема у тому, що конфлікт відбувається не навколо територіального і державного устрою України, а щодо проблеми формули її зовнішньополітичної орієнтації.

Для кращого розуміння перш за все необхідно розібратися чому ДНР і ЛНР, за якими як усім відомо стоїть Кремль, надають такого принципового значення особливому статусу із відповідними правами, який має бути прописаний у Конституції України. Ті, хто вважає, що ці питання є самоціллю для РФ глибокого помиляються. Насправді особливий статус ОРДЛО у рамках нашої держави є лише інструментом для реалізації головної цілі — отримання Москвою ефективного вето у питанні свободи України робити власний зовнішньополітичний вибір. Тому не дивно, що у сутність особливого статусу ДНР і ЛНР вкладають в тому числі і можливість впливати на зовнішню політику офіційного Києва, а ж до права заблокувати те чи інше рішення(перш за все щодо курсу на Європейську і Євроатлантичну інтеграції). Іншими словами Україні у обмін на формальне (реального насправді ніколи не відбудеться) відновлення територіальної цілісності на сході пропонують віддати право самостійно обирати і реалізовувати зовнішньополітичний курс. 

Більше того по даному питанню не можна очікувати якогось прогресу, адже для РФ вплив на Україну через псевдодержавні утворення є останнім інструментом реалізації власних інтересів. Мінімальним імперативом у політиці РФ стосовно нас є збереження максимального впливу і недопущення повного виходу із власної зовнішньополітичної орбіти. Тому агресія у формі окупації і анексії Криму, а також гібридної війни із елементами прямої інтервенції на Донбасі стала наступним кроком у спробах РФ отримати нові інструменти контролю над Україною. Ці події зими-весни 2014 року стали логічним продовженням чергового раунду протистояння за питання вектору зовнішньополітичної орієнтації України, який як показали події ЄвроМайдану і Революції Гідності РФ із тріском програла. Кремлівська верхівка не змогла ні шляхом підкупу у формі угод 17 грудня 2013 року чи шантажу у формі «торгівельних війни» виконати завдання максимум — втягнути Україну у власні інтеграційні структури, перш за все Митний Союз ЄврАзЕС. Саме тому Кремль перейшов до агресії як форми контролю і політики щонайменше збереження впливу. План Кремля після окупації Криму передбачав інспірацію протестів у південних і східних областях України із метою створення так званої Новоросії. Після цього Кремль планував, як показують переговори на рівні Обама-Путін і Керрі-Лавров протягом березня 2014 року, запропонувати США «Велику Угоду»(Grand Bargain) по Україні. Суть цієї угоди зводила до наступного: в обмін на визнання Вашингтоном анексії Криму, обіцянку Кремля сприяти у реалізації інших цілей США у світовій політиці і формальному збереженні територіальної цілісності материкової України необхідно було б провести федералізацію нашої держави. Тим самим Кремль отримав би залізні гарантії щодо права вето у питанні зовнішньої політики України через вплив із допомогою маріонеткової Новоросії.

За майже два роки, що пройшли із того часу, сутність протистояння і спосіб просування РФ своїх цілей не змінилися. Однак є і принципові відмінності – завдяки самовідданості українських військових питання особливого статусу(та ж сама федералізація) обговорюється не стосовної усього материкового півдня і сходу, а лише так званих ОРДЛО.

У цьому контексті принципово необхідно розуміти іще дві речі. По-перше, РФ ні в якому разі не відмовиться за даних умов від реального контролю над ОРЛДО, не зважаючи на будь-які домовленості і їх реалізацію. Адже це їх єдина залізна гарантія — у односторонні кроки Заходу на кшталт тих, які було зроблені США під час перезавантаження у 2009-2010 роках, РФ більше не повірить. Проблема у тому, що своєю політикою протягом останніх двох років Кремль підірвав інші джерела впливу на Україну. Так економічна взаємозалежність між Україною і РФ значно зменшилася — наприкінці 2015 року РФ складала у експорті України 12%, в той час як Україна лише 2%. Іншими словами економічно наші шляхи розходяться, що є безперечно позитивним моментом, зважаючи на те як у минулому Кремль маніпулював торговими потоками на свою користь. В ідеалі такий розвиток подій мав би доповнюватися нарощенням товарообороту із ЄС, без чого курс на євроінтеграцію є пустим словом.

Теж саме стосується і газової сфери — на сьогодні Україна повністю задовольняє свої потреби у газові шляхом імпорту із країн ЄС. В той час як «Газпрому» лише залишається визнати фактичну втрату колись одного із найбільших ринків газу в Європі. Однак головні зміни відбулися на рівні людської свідомості і вони далеко не на користь РФ. Якщо до Революції Гідності російський вектор інтеграції був доволі популярним, то на сьогодні сама ідея делегітимізована, що є іще одним наслідком агресії РФ. Іншими словами Кремль на сьогодні зробив себе заручником прорахунків власної політики протягом останніх двох років. Непоступливість у питанні порядку виконання Мінських домовленостей і особливого статусу ОРДЛО є відображенням гострої кризи інструментарію впливу на Україну. У чому російське керівництво має звинувачувати самих себе.

Є і інший важливий момент. Москва за будь-якого керівництва за умови наявності певного рівня силового потенціалу і внутрішньополітичній стабільності буде намагатися чинити вплив на Україну у питанні зовнішньополітичної орієнтації. Цьому гарним свідченням є хоча б остання книга «Росія і світ у XXI столітті» авторитетного політолога Дмитра Трєніна, директора Московського відділення ЦентруКаргені за міжнародний мир. У ній автор визнає, що російськи керівництвом було допущено грубих прорахунків у зовнішній політиці протягом останніх двох років — перш за все це стосується агресії щодо України. Але при цьому наскрізним меседжем його книги є і інша ідея — РФ ніколи не змириться із втратою впливу на безпосереднє зовнішньополітичне оточення. Не в останню чергу оскільки це стосується питання російської ідентичності, яка серед усього іншого включає і поняття «великої держави». На сьогодні ж такою регіональною потугою, іншими словами полюсом міжнародних відносин, вважається те територіально-політичне утворення, що активно структурує геополітичний простір навколо себе відповідно до власного бачення. Власне в кінці кінців у поведінці РФ немає нічого ексклюзивного — у теорії міжнародних відносин давно доведено, що велика держава прагне максимально посилити власний вплив у регіоні і не допустити присутності інших великих держав. На практиці можна на сьогодні спостерігати як спроби іншої великої держави — КНР – досягнути регіонального домінування у Східній і Південно-Східній Азії. Це у свою чергу викликало гостре протистояння із низкою сусідів (Японія, В’єтнам, Філіппіни).

Звичайно у випадку РФ мова уже не може іти про регіональну гегемонію — на сьогодні Кремль бореться за збереження решток впливу на Україну за умов фактичної втрати ефективності інших силових інструментів, за винятком конфлікту на сході. Усе це і формує парадоксальну ситуацію для переговорів у Мінську — сторони говорять не про принципові питання, які є джерелом протистояння між Україною і РФ, а лише про його модальності. Коли ж питання опосередковано підходять до суті — питання статусу ОРДЛО і порядку виконання угод — переговори заходять у глухий кут. Формально питання зовнішньополітичної орієнтації України і свободи робити геополітичний вибір не є на порядку денному, але саме вони визначають непоступливість обох сторін і роблять подальші переговори у Мінську безперспективними щодо реальних результатів.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s