Україна у зовнішній політиці адміністрації Барака Обами

Слід почати із загальних аспектів, що задають параметри відносин між США і Україною, не залежно від того, яка адміністрація знаходиться у Білому Домі. Іншими словами окреслити певні структурні параметри, які створюють можливості і накладають обмеження.

Перш за все слід відзначити, що наша держава у зовнішньополітичній стратегії США у більшості випадків розглядається через призму відносин США-РФ, тобто двосторонні взаємини Київ-Вашингтон фактично ніколи не набували самостійного значення. Окрім того у ситуації геополітичного трикутника США-Україна-РФ спостерігається асиметрія уваги і інтересів: відносини Україна-РФ для Кремля були завжди важливіші ніж відносини Україна-США для Білого Дому у вибудовуванні і реалізації загальної зовнішньополітичної стратегії РФ і США відповідно. Усе пов’язано із тим, що Україна знаходиться в межах зони, яку РФ визначає як регіон власних привілейованих інтересів через географічну близькість, економічні зв’язки, наявність етнічного російського і російськомовного населення, спільну історію. Врешті решт, зважаючи на глобальний характер політики США, природнім є те, що відносини із РФ як великою регіональною державою, завжди означають для Вашингтона більші можливості для реалізації глобальних пріоритетів ніж відповідні двосторонні відносини із Україною. Тому зрозуміло, що для офіційного Києва формулювання успішної політики щодо США є і великим викликом.

Українське питання у політиці «перезавантаження»(2009-2010)

Повертаючись до періоду становлення зовнішньої політики адміністрації Барака Обами можна визначити три головних фактори, що вплинули на розробку і реалізацію політики щодо України. В першу чергу на початок 2009 року почала вдаватися в знаки чергова «втома Заходу від України». У випадку із США це можна назвати «Помаранчевим Синдромом», причина якого коренилася у неспроможності постреволюційної України після 2004 року провести успішні внутрішньодержавні реформи. Власне у 2005 році, коли Джордж Буш-молодший у другій інавгураційній промові говорив про поширення демократії як один із головних пріоритетів власної зовнішньої політики, це в першу чергу було спричинено подіями Помаранчевої революції у Києві. Однак тандем Ющенко-Тимошенко не лише швидко розпався, але і був замішаний у таких же корупційних схемах як і попередня влада. Уже у 2006 році тодішній посол США в Україні Джон Хербст повідомляв Вашингтон про корупційні схеми постачання газу, в яких опосередковано був задіяний і Віктор Ющенко. Так чи інакше на початок 2009 року нова президентська адміністрація у США, яка була змушена вибудовувати свою глобальну стратегію в умовах економічної кризи і провальних війн у Іраку і Афганістані не бачила особливого сенсу підтримувати і надалі нездатну до якісних внутрішніх перетворень Україну із ризиком подальшого наростання конфронтації із РФ, яка війною проти Грузії у серпні 2008 року чітко накреслив червону лінію, яку готова була підтримувати і через застосування збройних сил. Тим самим питання зовнішньополітичної орієнтації країн колишнього СРСР, за словами Девіда Крамера, на 2009 рік стало головним протиріччям у відносинах США-РФ.

Із іншого боку для Вашингтона зменшення градусу напруженості у відносинах із Кремлем означало збільшення вірогідності успішної реалізації інших пріоритетів у зовнішній політиці, які обрала для себе адміністрація Барака Обами – а саме подальше паритетне скорочення ядерного озброєння через підписання нової угоди СНО, гарантування виключно мирного характеру ядерної програми Ірану, протидія відродженню руху Талібан у Афганістані. Врешті решт питання гіпотетичного приєднання України до НАТО було джерелом чи не найбільших протиріч у Північноатлантичному альянсі між США і країнами Західної Європи(ФРН і Франція у першу чергу) як показав саміт 2008 року у Бухаресті. У такому випадку знаття із порядку денного проблеми інтеграції України до НАТО дозволило б подолати негативний спадок у трансатлантичних відносинах періоду правління Джорджа Буша-молодшого.

Загалом же Україна на 2009 рік не лише не була готова до інтеграції у північноатлантичні структури(витрати на оборону тоді склали усього лише 0,9% від ВВП), але переживала внутрішньодержавну кризу(протистояння по лінії Ющенко-Тимошенко), яка паралізувала увесь державний апарат. Уся ця ситуація загострювалася наслідками для економіки України від світової фінансово-економічної кризи, внаслідок якої економіка «просіла» на 15%. Тим самим продовження політики підтримки Євроатлантичної інтеграції України була позбавлена будь-якого сенсу із точки зору національних інтересів США: ця політика створювала лише проблеми у формі конфронтаційних відносин із РФ при цьому не приносячи будь-яких дивідендів із втратою потенційних плодів від поновлення співпраці із РФ. Україна не виправдала тих надій, які покладала попередня республіканська адміністрація у Білому Домі – наша країна не стала іще одною історією успіху на кшталт посткомуністичних країн Центральної Європи, яка б своїм прикладом довела абсурдність тверджень Володимира Путіна про непридатність демократичної моделі врядування для країн колишнього СРСР. Замість якісної трансформації пострадянського регіону через власну якісну трансформацію, Україна періоду правління Віктора Ющенка, фактично довела правильність вищезазначених ідей Кремля, і при цьому делегітимізувала саму ідею демократії у регіоні.

Тому в таких умовах радикальний перегляд політики США щодо України став природнім наслідком вищезазначених факторів. Офіційний Вашингтон вирішив знову повернутися до моделі вибудовування відносин із Україною через врахування інтересів РФ. Усе це відбувалося в умовах вироблення якісно нової моделі відносин із офіційною Москвою, що ввійшло у історію під назвою політики «перезавантаження».

У даному контексті слід загадати одну цікаву деталь. Офіційний Вашингтон запропонував своє бачення того яким має бути наповнення нового порядку денного у відносинах США-РФ у січні 2009 року. Зроблено це було Хіларі Клінтон у процесі слухань у Сенаті щодо призначення на посаду Державного секретаря США. Тоді майбутній керівник Державного департаменту заявила про те, що Білий Дім і Кремль могли б співпрацювати разом для вирішення низки проблем світової політики – в першу чергу скорочення ядерних озброєнь і зміцнення режиму нерозповсюдження. Однак Кремль у цей період проявляв певну стриманість, вичікуючи постановки на порядок денний принципового для РФ питання – проблеми зовнішньополітичної орієнтації України, а ширше усіх країн колишнього СРСР. При цьому своїм американським колегам росіяни посилали чіткі сигнали і натяки щодо того, що їх по-правді цікавить у процесі «перезавантаження». Гарним прикладом такого російського зондажу і недвозначних сигналів є стаття Константина Косачєва(тодішній керівник Комітету Державної Думи РФ) від 3 березня 2009 року для урядової «Російської газети». Головна ідея статті зводилася до того, що Кремль не цікавить відновлення фізичного контролю над країнами колишнього СРСР. Питання лише у необхідності для офіційної Москви реагувати на можливе розміщення ворожих військ у сусідніх країнах, питання гарантування життя російськомовних росіян чи попередження можливої нової агресії. Однак насправді це був іще один чіткий натяк США, що для успішного перезавантаження серед усього запропонованого порядку денного американцями не вистачає питання зовнішньополітичної орієнтації країн колишнього СРСР. Власне внесення цього питання до порядку денного відносин США-РФ було ініціативою і наполяганням саме Кремля. Для РФ успішне вирішення проблеми зовнішньополітичної орієнтації країн колишнього СРСР, як мінімум, означає отримання ефективного права вето у цьому питанні – це і є справжній сенс ідеї про зону привілейованих інтересів на пострадянському просторі. Однак справжньою гарантією є реінтеграція країн колишнього СРСР навколо Москви, але до цього ми повернемося трохи пізніше.

Саме у цьому питанні був головний виклик для адміністрації Барака Обами. Питання зводилося до того, що сучасна система міжнародних відносин базується на формальному запереченні обмеження зовнішньополітичної автономії і суверенітету країн – тобто про формальне документальне закріплення вимоги щодо зони привілейованих інтересів для РФ не могло іти мови. Тому Білий Дім стояв перед непростим завданням примирити фактично протилежні позиції – із одного боку хоча б частково задовольнити вимоги Кремля щодо врахування їх вимог у питанні зовнішньополітичної орієнтації України, а із іншого боку дотриматися духу і букви Хартії про стратегічне партнерство між США і Україною від 19 грудня 2008 року, де серед усього іншого збереження суверенітету і територіальної цілісності України було визначено як національний інтерес США.

Вихід із цієї непростої ситуації був знайдений у липні 2009 року під час саміту Обама-Мєдвєдєв у Москві на початку місяця і візиту Віце-Президента США Джозефа Байдена-молодшого наприкінці. Цікаво відмітити, що напередодні візиту до Москви Барака Обами Рада із зовнішньої і оборонної політики(більше відома як СВОП), яка об’єднує відомих російських політологів, виступила із доповіддю під назвою «Retuning instead of resetting – Russian interests and relations with the U.S.» Серед усього іншого у ній уже без жодних формальностей чітко говорилося, що «перезавантаження» може відбутися лише у разі готовності Білого Дому і Кремля іти на зустріч у питаннях, які є принципово важливими для іншої сторони. У випадку РФ цим питання була проблема зовнішньополітичної орієнтації України. В свою чергу Президент США чітко заявив, що формально Вашингтон не збирається визнавати будь-яку сферу привілейованих інтересів РФ на пострадянському просторі. До того ж США і надалі, за словами Барака Обами, будуть підтримувати суверенітет, територіальну цілісність, а головне ж право вільного вибору Україною вектору зовнішньополітичної орієнтації. Візит Джозефа Байдена-молодшого до Києва наприкінці липня 2009 року мав на меті заспокоїти керівництво України, що жодної змови за їх спиною не має, як про це недвозначно натякав тодішній Президент України Віктор Ющенко. Однак із іншого боку у процесі свого візиту Віце-Президент США зробив низку заяв, які ретроспективно можна вважати наслідком сформованого у процесі Московського саміту Обама-Мєдвєдєв консенсусу щодо України. Так Джозеф Байден заявив, що США готові і надалі підтримувати політику Євроатлантичної інтеграції України, якщо це залишатиметься вибором офіційного Києва. Іншими словами США будуть готові сприйняти і будь-яку іншу політику офіційного Києва – головним же чинником, який визначатиме цю готовність Білого Дому є демократичність виборів Президента України, яка мали відбутися у січні 2010 року. При цьому на передодні візиту тодішній посол США в Україні Вільям Тейлор заявив, що Вашингтон не має жодних фаворитів у наступній президентській гонці, а головною вимогою визнання нового керівника Банкової є проведення виборів із дотриманням усіх стандартів.

Власне у цьому є і вся суть компромісу США і РФ щодо питання зовнішньополітичної орієнтації України. Було просто вирішено почекати виборів 2010 року, на яких явним фаворитом був Віктор Янукович, який завжди відрізнявся проросійськими настоями. Однак цікаво відзначити, що і Юлія Тимошенко на 2009 рік відмовилася від явної пронатовської позиції, яку вона продемонструвала у 2008 році, підписавши як Прем’єр-міністр України відомий «лист трьох», у якому вище керівництво України просило надати ПДЧ. Так у лютому 2009 року на Мюнхенській конференції із безпеки, саме там, де Віце-Президент США Джозеф Байден заявив про необхідність натиснути на «кнопку перезавантаження у відносинах із РФ», Юлія Тимошенко заявила про те, що хотіла б бачити Україну у ролі моста між Європою і Росією, а не в якості джерела протиріч між Заходом і РФ. Іншими словами ні про яке членство у НАТО уже не йшлося. Не виключено, що така зміна позиції пояснювалася не лише наближенням виборів Президента України, а отже необхідністю для лідери БЮТ загравати із електоратом сходу і півдня країни, але і наявністю якихось секретних домовленостей між Юлією Тимошенко і Володимиром Путіним, які разом у січні 2009 року підписували славнозвісні газові угоди. Так чи інакше головним у цьому моменті є те, що незалежно від того, хто б переміг у лютому 2010 року на другому турі виборів Президента Україна б здійснила перегляд своєї зовнішньополітичної стратегії, де б відбувся перехід від Євроатлантичної політики до такої, яка більше враховує інтереси РФ. Власне так і сталося – адміністрація Віктора Януковича блискуче справилася із завданням примирення інтересів США і РФ у питанні зовнішньополітичної орієнтації України. Відповідно до редакції Закону України про засади внутрішньої і зовнішньої політики від 1.07.2010 року Україна оголошувала про позаблоковий статус, тим самим відмовившись від політики, яка мала на меті приєднання до НАТО. Цікаво відзначити, що проголошення політики позаблоковості стало таким собі ноу-хау у сфері зовнішньої політики, адже на відміну від статусу нейтралітету, що окрім міжнародно-договірного характеру означав необхідність виведення Чорноморського флоту РФ із України, офіційний Київ не отримав ніяких гарантій безпеки. Тим самим США замість реального надання Україні нейтрального статусу пішли на фактичне збереження нашої держави під опосередкованою воєнною парасолькою Кремля, яку представляв Чорноморський флот РФ у Криму. Однак із іншого боку лише формула позаблоковості давала можливість США максимально задовольнити претензії і вимоги РФ при цьому не бути звинуваченими у формальній Мюнхенській/Ялтинській змові. Тому саме через формулу позаблоковості Українське питання було винесено із порядку денного відносин США-РФ, при цьому і Москві, і Вашингтону вдалося на мінімальному рівні забезпечити національні інтереси у цьому питанні. Однак, не зважаючи на наявність неформального консенсусу між Білим Домом і Кремлем у питанні позаблоковості України(тобто її неприєднання до військових союзів), США, через заяви тодішнього посла в Україні Джона Теффта, продовжували підтримувати курс офіційного Києва на підписання Угоди про Асоціацію і ЗВТ із ЄС. Питання ж вектору економічної інтеграції України(ЗВТ із ЄС чи Митний Союз ЄврАзЕС) як відомо стало прологом до нинішньої кризи. Але про це трохи пізніше. Проте загалом після липня 2010 року Україна фактично зникла із радарів зовнішньої політики США, чому чи не найкращим доказом була відсутність вищого американського керівництва до нашої країни.

Врешті решт, слід сказати, що політика адміністрації Барака Обами із питання зовнішньополітичної орієнтації України є втіленням ідеї щодо можливості і необхідності досягнення між великими державами неформальних компромісів, що тим самим би сприяло досягненню необхідного рівня стабільності у міжнародних відносин. Така поведінка Білого Дому у 2009-2010 роках є гарним втіленням «кіссінджерівського підходу» до дипломатії.

Революція Гідності і агресія РФ проти України – або повернення України на порядок денний зовнішньої політики США(2013-2015)

Після 2010 року здавалося, що США і РФ вдалося знайти прийнятну для двох сторін, а головне функціонуючу формулу у Українському питанні. Однак низка послідовних подій у 2013-2014 роках призвела до краху неформального консенсусу між США і РФ. При цьому слід відзначити, що у даному випадку на відміну від подій 2008 року США несуть за це чи не найменшу відповідальність. На цей раз поведінка країн ЄС, адміністрації Віктора Януковича і РФ призвели до чи найбільшої кризи у Євроатлантичному регіоні із завершення Холодної війни. Проблема зводилася до того, що ЄС і РФ мали взаємовиключні проекти(програма «Східне Партнерство» і Митний Союз ЄврАзЕС) щодо впорядкування геополітичного простору у Західній частині колишнього СРСР і країн Кавказу. В свою чергу Віктор Янукович і Ко  намагалися шляхом балансування між Брюсселем і Москвою отримати як умога більше преференцій для себе.

У випадку із РФ можна сказати, що досягнення неформального консенсусу із США у питанні України у 2009-2010 роках розглядалося Кремлем як лише перша фаза більш грандіозного плану щодо повернення фактичного контролю над Україною через приєднання до Митного Союзу. Проголошення офіційним Києвом політики позаблоковості було лише завершенням першого етапу, який мав попередити приєднання України до НАТО, а отже повного виходу із орбіти Москви. А от на другому етапі Україна мала б приєднатися до Митного Союзу, що стало б залізною гарантією повної реалізації інтересів РФ щодо України. Власне можливе членство України у московських інтеграційних структурах було критично важливим питанням отримання необхідної маси для наступного виходу на переговори із ЄС щодо створення єдиного економічного простору від «Лісабону до Владивостоку». Тому Україна у даному випадку отримала статус game changer щодо того на яких умовах потім Брюссель і Москва почнуть переговори щодо Великої Європи. Цим і пояснюється така безкомпромісна позиція Володимира Путіна у питанні майбутньої економічної інтеграції України. В даному контексті слід відзначити цікавий парадокс – РФ, намагаючись затягнути Україну до Митного Союзу, забувала свою власну тезу про так звану «розділеність» України, яку Кремль зазвичай використовує, коли офіційний Київ рухається на Захід, однак чомусь забуває, коли у Києві править проросійський уряд. Так чи інакше такими ось діями ЄС, РФ і режим Віктора Януковича руйнували неформальний консенсус часів «перезавантаження» щодо необхідності залишити Україну у спокої, тим самим попереджуючи чергові протиріччя. Заяви ж офіційного Києва протягом весни, літа і початку осені 2013 року щодо підписання Угоди про Асоціацію із ЄС на Вільнюському саміті «Східного партнерства», будучи частиною гри режиму Януковича щодо протиставлення ЄС і РФ задля отримання максимальних преференцій, створила завищені очікування у частини українського населення. Тому заяву уряду наприкінці листопада 2013 року про відкладення підписання Угоди про асоціацію і ЗВТ український народ зустрів протестами, які переросли у Революцію Гідності, яка в кінці кінців повалила режим Януковича.

У даному контексті чітко прослідковується те, що США до початку Революції Гідності, зовсім не цікавилася справами в Україні. Більше того, уже у 2014 році після початку агресії РФ проти України у формі окупації і анексії Криму, у Вашингтоні неофіційно почали звинувачувати ЄС у тому, що їх занадто активна політика щодо України викликала нову кризу. Тому як можна зрозуміти, що на відміну від поширених міфів, США не намагалися через зміну режиму у Києві помститися РФ за вдалий маневр щодо вирішення кризи у Сирії щодо хімічної зброї у вересні 2013 року. Однак на думку Кремля активна присутність таких осіб як Вікторія Нуланд у Києві у процесі Революції Гідності, а також перехоплені розмови у січні 2014 року, де американці обговорювали можливий склад уряду національної єдності, означало порушення саме американцями неформального консенсусу часів «перезавантаження». Більше того, антиурядовий переворот, як називають у Кремлі втечу Януковича, також розглядався у Москві як спроба США попередити посилення зв’язків між Україною і РФ – цей процес був започаткований у червні 2013 через згоду України стати асоційованим членом Митного Союзу, а після того угодами 17.12.2013 року. Це на думку очільників Кремля розв’язано їм руки і анулювало зобов’язання поважати територіальну цілісність України. В свою чергу анексія Криму чи спроба реалізації проекту Новоросія як спроби Кремля отримати реальні гарантії попередження Європейської і Євроатлантичної інтеграції України сприймалися США як порушення Росією неформального консенсусу. Тобто випадок із трактуванням рушійних сил Революції Гідності і агресії РФ у відповідь можна вважати гарним прикладом неправильного розуміння(misperception) мотивів і держав, а також загалом неврахування фактору народу України як активного гравця у процесі реалізації політики «перезавантаження» шляхом досягнення великих угод між великими державами.

Будучи поставленими перед фактом агресії проти України адміністрація Барака Обами почала реалізовувати нову політику, яка ґрунтується на відсутності стратегічних економічних, а отже і геополітичних інтересів в Україні. В таких умовах Вашингтон, виходячи із власних національних інтересів, зосередився на попередженні розростання масштабів конфлікту на Сході України, попередженні російської гібридної війни проти країн НАТО, та попередженні прямого військового залучення США у українсько-російський конфлікт при наданні Києву мінімально необхідної прямої чи опосередкованої фінансової допомоги, а також нелетальної військової допомоги і організації тренувань. У процесі реалізації цієї політики, і виходячи із уроків політики адміністрації Джорджа Буша-молодшого щодо України у 2005-2008 роках, адміністрація Барака Обами проявляє більшу обережність, не роблячи головну ставку на пост-революційну Україну у політиці щодо регіону. За нових умов, на думку Білого Дому, офіційний Київ має через реальні реформи доводили свою важливість для США. Окрім того у 2015 році Вашингтон уже почав закладати основи для нового неформального консенсусу із РФ у випадку провалу реформ в Україні. Мова іде про такий порядок виконання угод Мінськ-2, які більше відповідатимуть інтересам Кремля, через інкорпорацію територій ДНР/ЛНР до складу України при фактичному збереженні контролю Кремля над ними, а отже і над усією Україною у питанні її зовнішньополітичної орієнтації, що є критично важливим для РФ. Більше того у процесі війни РФ проти України і Москва і Вашингтон фактично дотримуються певних червоних ліній, які є важливими для іншої сторони. У випадку із РФ це ненадання Україні американського летального озброєння, а у випадку США це недопущення повномасштабної агресії РФ проти України. Як у одному так і в іншому випадку такі кроки іншої сторони означали б пряме військове залучення іншої. Оскільки США і РФ змогли окреслити поле можливого і дозволеного у питанні України, за яке кожен згоден не переходити, це створює можливість для пошуку нового компромісу. Однак швидкого досягнення нової неформальної домовленості важко очікувати, адже вимоги кожної сторони у процесі конфлікту лише зросли, а готовність до компромісу зменшується. Загалом же у ситуації із агресією РФ проти України США має найбільше переваг, адже чітко розуміє, що час в кінці кінців на їх боці – виклик із боку РФ має виключно тактичний характер, зважаючи на наростання негативних тенденцій у всіх сферах державного будівництва у цій країні. Тому на відміну від протистояння із СРСР, у випадку із РФ головним завданням США є мінімізація масштабів конфлікту і недопущення його розростання, а отже і небезпеки ескалації, а не перемога, як дехто вважає. США перемогли раз і безповоротно у Холодній війні, коли еліти колишнього СРСР згодилася на інтеграцію у капіталістичну світ-систему у якості напів-переферії – сировинного придатку для ядра цієї системи.

Висновок

Чому необхідно постійно аналізувати минулу практику США щодо вибудовування відносин із Україною і РФ!? Проблема у тому, що офіційний Київ має розуміти наявні структурні обмеження і можливості у процесі вибудовування відносин у геополітичному трикутнику США-Україна-РФ. Однак при цьому не забувати, що Україна своїми діями також може сприяти формуванню курсу США, який залежно від успішності внутрішньодержавних реформ може бути як дружнім так і фактично ворожим щодо нас. В кінці кінців готовність офіційного Вашингтону іти на конфронтацію із РФ у питанні свободи зовнішньополітичного вибору для України є прямо пропорційною успішності реалізації задекларованого курсу перетворень всередині держави. Врешті решт демократична Україна із функціональною ринковою економікою буде чи не найкращим гарантом того, що США ніколи не підуть на змову із РФ за нашими спинами. Так як у 1991 році офіційний Вашингтон був змушений визнати результати всеукраїнського референдуму 1 грудня, яким було покладено край планам щодо переформатування і збереження СРСР – це сталося зважаючи на демократичний характер волевиявлення, проти якого жодна адміністрація у Вашингтоні не може виступати і заперечувати у процесі формування і реалізації власної зовнішньої політики.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s