Роль фактору географії у еволюції політики Японії у сфері безпеки у постбіполярний період

Прийняття Парламентом Японії 18 вересня 2015 року закону, яким розширюється спектр можливих військових місій, які можуть виконувати Сили Самооборони Японії(JSDF), є визначальним моментом у еволюції політики безпеки і оборони цієї країни у постбіполярний період. Фактично можна сказати про певну стабілізацію і знаходження збалансованої позиції японською елітою у питанні використання збройних сил як інструменту зовнішньої політики, використовуючи аналогію «ефекту маятника». В перший період модернізації(1867-1945) було взято відверто мілітаристський підхід щодо місця і ролі збройних сил у зовнішній політиці, що призвело врешті решт до поразки у Другій світовій війні. А у другий період, який фактично тривав до останнього часу(1945-2015), було взято на озброєння ідеї економізації у зовнішній політиці. Це дозволило відомому теоретику у сфері міжнародних відносин Річарду Розенкранцу говорити про так звану «Японську модель». Так чи інакше сьогодні Японія відходить від цих двох крайностей і бере курс на необхідне, але не надмірне, посилення фактору збройних сил у зовнішньополітичній стратегії країни, як засобу попередження агресії і підтримання стабільності у Азії. Така еволюція у позиції офіційного Токіо, схвально вітається багатьма країнами Індійсько-Тихоокеанського регіону. Природно, що лише офіційний Пекін намагається, спекулюючи на попередньому історичному досвіді, зобразити цю нормалізацію у сфері зовнішньої політики як повернення до політики мілітаризму першої половини XX століття. У цьому контексті слід згадати слова Прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе на Генеральній Асамблеї ООН у 2013 році – тоді він влучно заявив про те, що не зрозуміло як Японію у мілітаризмі може звинувачувати країна, чий оборонний бюджет зростав останні 15 років і в 3 рази більший ніж витрати на оборону Токіо, які із 1990-х не змінювалися у абсолютному і відносному вираженні. Так чи інакше Японія і справді вступила у період зовнішньополітичної трансформації, який може мати неоднозначні наслідки. Однак у даній публікації хотілося б поговорити не про можливу ефективність нової зовнішньополітичної стратегії Японії, як про ті причини, які змусили офіційний Токіо трансформувати свої підходи у сфері національної безпеки – у тому числі про роль фактору географії.

Маю визнати, що не належу до прихильників геополітики, які вважають, що виключно географія держави у широкому сенсі, і в першу чергу її положення на карті світу, визначає те, якою буде зовнішня політика держави. Іншими словами геополітика є скоріше модним словом, а не наукою, адже справжніх причино-наслідкових зв’язків, які є справедливими щодо більшості держав, у сфері взаємозв’язку географії і зовнішньої політики держави не існує. Цьому гарним підтвердженням може стати і застосування фактору географії для пояснення еволюції політики Японії у сфері безпеки. Адже такий підхід не дасть жодних результатів, оскільки положення цієї країни залишається незмінним, в той час як політика трансформується. Однак і інша крайність – повне заперечення значення географічного фактору у широкому сенсі – є неправильним і антинауковим підходом. Тому дана публікація також має на меті знаходження певного балансу і у тому, яке значення надавати фактору географії у аналізі і прогнозуванні зовнішньої політики держав.

Але перед тим як говорити про власне про роль фактору географії у еволюції політики Японії у сфері безпеки, необхідно власне визначити чинники географії, які впливають на формулювання стратегії офіційного Токіо у міжнародних відносинах. Перш за все острівне положення країни означає те, що питання фізичної оборони країни залежать від балансу сил у навколишніх морях. Іншим вагомим чинником є бідність країни на природні ресурси – ця ситуація не була критичною у аграрному виробничому укладі, де міжнародний обмін мав мінімальне значення. Однак рішення еліти країни у процесі революції Мейдзі почати процес індустріалізації створив критичну залежність Японії від імпорту первинної сировини і можливості експортувати готову продукцію. Іншими словами перехід Японії до промислового виробничого укладу лише загострив проблему і критичне значення свободи мореплавства у світовому океані для виживання країни. В першу чергу це стосується прибережних морів, які оточують Азійський континент від Японських островів на південь через Малаккську протоку і далі на захід до Перської затоки.

Спроба Японії задовольнити відповідні імперативи самотужки протягом 1867-1945 років через створення власної закритої імперії в Азії призвела до поразки у Другій світовій війні і переходу до нової моделі гарантування національної безпеки, яку ми і будемо розглядати як вихідну точку. В основі цієї моделі був такий собі міжнародно-політичний «поділ праці» − США як держава із найбільшим військово-морським флотом гарантує свободу мореплавства на головних водних шляхах світу, в той час як Японія переходить до стратегії економізації зовнішньої політики. Такий підхід дуже гарно спрацював в умовах Холодної війни, де головною загрозою виступав СРСР. Усе це пояснюється географією потенційної загрози. У випадку із СРСР головним було те, що навіть у випадку гіпотетичного конфлікту головною загрозою для Японії була можлива висадка радянських військ на острів Хоккайдо. І хоча цей острів не належав до економічного і політичного ядра країни, на ньому розміщалися протикорабельні ракети наземного базування Type 88 для попередження десантної операції. Але, як відомо, у військовому плануванні СРСР азійський театр займав другорядну роль, порівняно із європейським. До того ж домінування США на морі фактично унеможливлювало ефективну висадку радянських військ у Японії. Навіть відоме військово-морське будівництво у СРСР 1970-х-1980-х років у випадку із Далеким Сходом мало на меті в першу чергу створення надводними кораблями безпечної морської зони для чергування стратегічних підводних ракетоносців. Окрім того  саме географічне розташування СРСР на північ від Японії унеможливлювало створення реальної загрози для морських ліній комунікації(SLOC), які пролягають у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях(південний і південно-західний напрямки). Навіть закріплення СРСР на базі Камрань(СРВ) не створювало реальної загрози, адже у Філіппінах на той час знаходилися потужні військово-морські і військово-повітряні бази США. Тим самим можна сказати, що не лише унікальна природа загрози із боку СРСР, але і її особливих географічний характер у широкому сенсі, були визначальними факторами ефективності обраної Японією стратегії гарантування безпеки у період Холодної війни.

Japan_Maritime_Influence

Завершальний період Холодної війни збігся із початком модернізації КНР, що заклало основи для формування сучасної архітектури безпеки у Азії. При цьому модель експортно-орієнтованої економіки, яку обрало керівництво КНР, на середину 2000-х років створила потребу у розбудові ВМФ. Сильний військовий флот мав виступати гарантом безпеки у прибережній зоні країни, де сконцентровані основні виробничі потужності країни, а також гарантувати безперервний імпорт сировини і експорт готової продукції. Тим самим еволюція підходів КНР щодо ролі і місця ВМФ чітко підтверджує концепцію американського військово-морського стратега XIX століття Альфреда Мехена про те, що розвиток торгового флоту у процесі світової торгівлі створює потребу у ВМФ. Кінцевою метою розбудови ВМФ є гарантування свободи мореплавства для власного і дружніх торгівельних флотів, і заборона доступу ворожим флотам. Така логіка гри із нульовою сумою у світовому океані і складає основу політики КНР, що має на меті встановлення тотального домінування власного ВМФ у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях.

Зрозуміло, що такий підхід складає безпосередню загрозу для нормального функціонування як економії Японії, так і фізичної безпеки країни. Джерелом проблеми є наслідки модернізаційних процесів у КНР поєднані із принципово іншою географією потенційної загрози. Як гарно відзначили Ендрю Натан і Ендрю Скобель: «Геостратегічна позиція Японії робить її найбільш незахищеною країною з усіх сучасних провідних держав. Її чотири головних острови довгі, вузькі, щільно заселені, розтяглися на 1400 миль паралельно до материкової Азії. Вони розташовані на відстані усього лише 200 миль від РФ, 155 миль від Корейського півострова і 500 миль від КНР. Цього було достатньо в примодерних умовах, щоб захистити Японію і материкову Азію одну від одної, за винятком випадку, коли монголи у XIII столітті протягом недовгого часу намагалися завоювати Японію. Однак після того, як дві країни (Японія і КНР) створили ВМФ, їх інтереси у галузі безпеки почали перетинатися і взаємно виключати один одного». Іншими словами близьке географічне положення за умови проведення модернізації як у Японії так і КНР сприяє накладанню периметрів безпеки двох країн. У умовах підходу гри із нульовою сумою, яку обрала КНР, це означає створення екзистенціальної загрози для Японії. За умови встановлення Пекіном  ефективного контролю над акваторіями Південно-Китайського і Східно-Китайського морів КНР зможе диктувати власні умови Японії, яка критично залежить від імпорту сировини і експорту готової продукції через акваторію цих морів. Тому як можна зрозуміти модернізація КНР разом із іншою географією загрози створила принципово-іншу геостратегічну ситуацію для Японії у сфері національної безпеки і оборони. Ситуація лише погіршується тим, що і офіційного Токіо, не зважаючи на наявність формальних договірних гарантій із боку США і постійні запевнення офіційного Вашингтона, немає 100% певності у тому, що в разі конфлікту із КНР американці виконають взяті зобов’язання.

В таких якісно інших умовах, порівняно із періодом Холодної війни, офіційний Токіо під керівництвом Прем’єр-міністра Сіндзо Абе приступив до трансформації політики у сфері безпеки і оборони. Поряд із розширенням ролі збройних сил у зовнішній політиці країни, спостерігається розширення географії діяльності збройних сил Японії, що укріпляють співпрацю із країнами ПСА і Індією. У 2015 році мова почала йти про залучення військово-морських сил Японії до патрулювання у Південно-Китайському морі задля гарантування свободи мореплавства. Власне саме ця частина світового океану набуває усе більшого значення і у військовому плануванні офіційного Токіо.

Як можна зрозуміти із усього вище сказаного фактор географії у поясненні еволюції зовнішньої політики Японії працює лише у комплексному поєднанні із іншими чинниками – такими як загальний(економічний та військовий) потенціал країни, який визначається успішністю процесів модернізації. Тим самим не можна нехтувати чинником географії у поясненні зовнішньої політики будь-якої країни, як показує приклад еволюції політики Японії у сфері безпеки і оборони. Не в останню чергу це явище спричинене принципово іншою географією потенційних загроз для офіційного Токіо сьогодні, ніж це було в період Холодної війни.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s