Сценарії еволюції пострадянського простору

Формування регіональної системи за участю пострадянських країн  почалося у 1991 р., коли внаслідок системної внутрішньодержавної кризи завершився процес дезінтеграції колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік (Радянського Союзу, СРСР) на 15 суверенних держав. Якщо держави західної частини колишнього Союзу та частково – Південного Кавказу більшою чи меншою мірою проводили цілеспрямовану політику щодо отримання незалежності, то країни Центральної Азії значною мірою були поставлені перед фактом розпаду радянської держави. Це є одним з визначальних факторів, що продовжує чинити значний вплив на функціонування регіональної міжнародної системності на пострадянському просторі.

На наше переконання, питання як побудови та функціонування регіональної системи в рамках пострадянського простору, так й існування даного простору як регіональної системи, в цілому, є невирішеними та відкритими. Дана гіпотеза дозволяє визначити наступні три базових сценарії розвитку подій на теренах колишнього СРСР.

  1. Перший пов’язаний із відповіддю на питання: чи вдасться Російській Федерації (РФ), яка є домінуючою державою на пострадянському просторі, створити в його рамках орієнтовану на офіційну Москву регіональну систему, котра охоплювала б співпрацю у всіх сферах від політичної та військової до соціально-економічної та культурно-гуманітарної. Консолідація даного простору на цих засадах становить один із головних пріоритетів зовнішньої політики офіційного Кремля, сформованих в Концепції зовнішньої політики 2013 року.
  2. Другий сценарій передбачає, що країни пострадянського простору намагатимуться приєднатися до інших регіональних систем, за прикладом країн Балтії, які, фактично, інтегрувалися до регіонального комплексу Європейського Союзу (ЄС) та євроатлантичних безпекових інститутів в період після 1991 року.
  3. Третій сценарій є перехідним між попередніми. З одного боку РФ, за неможливості реінтегрувати навколо себе країни пострадянського простору, залучивши їх до проектів економічної та безпекової інтеграції під власною егідою, зберігатиме значні важелі впливу на них. Зважаючи на це, низка країн, таких як Азербайджан, Туркменістан, Казахстан, Узбекистан і, меншою мірою, Грузія, будуть і далі проводили політику балансування між різними центрами сили. Позарегіональні гравці проводитимуть політику, яка скоріше буде орієнтована на посилення тих зв’язків, що відповідатимуть їх інтересам. Таким країнам, як Туреччина чи Індія, просто не вистачить потенціалу для активного залучення країн регіону. Політика Сполучених Штатів Америки (США) більшою мірою буде спрямована на недопущення повноцінного відновлення домінування офіційного Кремля. ЄС сконцентрується на вирішенні екзистенційних питань на кшталт вирішення міграційної проблеми, подолання наслідків фінансово-економічної кризи, перспектив подальшого розширення й поглиблення інтеграції. Китайська Народна Республіка (КНР) акцентуватиме увагу на порядку денному економічної взаємодії, передовсім, в Центральній Азії, не маючи, тим не менш, прагнення вивести регіон з-під політичного та безпекового впливу російської сторони. Отже, пострадянський простір й надалі перебуватиме у перехідному стані.

Вважаємо за необхідне розкрити основні чинники, що впливають на структурування регіону. Погляди Баррі Бузана і Оле Вівера, застосовані аналізу до пострадянської регіональної системи, дозволяють виокремити два головних чинники, які визначають напрямки еволюції та структурування даного простору:

  • непропорційно значна роль РФ як держави із найбільшим силовим потенціалом у регіоні,
  • активне залучення позарегіональних акторів, а отже відкритий характер питання про межі і майбутнє пострадянського регіону як системної одиниці та єдиного цілого, а також, зрештою його існування у світовій політиці.

Вагомим фактором є спроби держав регіону залучити зовнішніх гравців як для тактичного зрівноваження силових асиметрій, в яких пріоритетне положення має РФ, так і для стратегічної інтеграції до структур, що існують під їх егідою. При цьому, самі позарегіональні актори – як США, КНР, Індія, Туреччина, так і інтеграційні об’єднання по типу ЄС виступають не лише як пасивні гравці, а й виявляються в той чи інший спосіб долученими до визначення напрямків структурування регіону відповідно до власних політико-економічних чи безпекових інтересів. У випадку ЄС можна говорити про намагання вибудувати власну інституційну структуру взаємодії з країнами західної частини колишнього СРСР й Південного Кавказу з метою створення поясу безпеки і добросусідства. Роль подібної зони перейняли держави, включені до ініціативи «Східне партнерство» 2009 року, утворивши, фактично, зовнішній буфер ЄС.

Однак непропорційно велика роль РФ безсумнівно стає домінуючим фактором. Як не парадоксально, лише офіційна Москва може виступати єдиним гарантом консолідації пострадянського простору як регіону. Такий стан речей відповідає теорії Роберта Гілпіна, яку він сформулював у книзі «Political economy of international relations». Одна з головних ідей даної праці полягала у тому, що великі регіональні держави чинять вплив на безпосереднє оточення, структуруючи його і намагаючись досягнути максимального контролю над зовнішнім середовищем. Це відбувається через встановлення військово-політичної, економічної і ідеологічної гегемонії, не в останню чергу через формування міцної інституційної системи. Аналогічно, представники структурного реалізму, зокрема Джон Міршаймер, вважають, що першочерговим завданням великої держави у зовнішній політиці поряд із виживанням є утвердження регіонального домінування.

Відтак, відновлення зусиль РФ щодо закріплення свого домінування над державами «ближнього зарубіжжя» було очікуваним,  особливо, після досягнення російською стороною внутрішньодержавної стабілізації та формування позитивної економічної кон’юнктури. Наявність самого поняття «ближнього зарубіжжя» фіксує особливе значення простору колишнього СРСР у зовнішній політиці РФ. Цей концепт почав формуватися у 1992 році, а в 1995 році став офіційним постулатом зовнішньої політики РФ. Головна ідея його зводилася до того, що регіон об’єднує не лише існування на пострадянському просторі значної російськомовної і етнічної російської общини у кожній з його держав, а і наявності спільних економічних інтересів – в першу чергу, необхідності консолідації для пом’якшення негативних наслідків розпаду кол. СРСР і включення до світових ринків, а також збереження існуючої економічної кооперації. При цьому, це була альтернатива політиці, яка орієнтувалася на інтеграцію до західних інститутів чи поглиблення взаємодії з ними. У всіх нормативних документах РФ із питань зовнішньої політики рівень «ближнього зарубіжжя», до якого включалася й Україна, визначається як головний для успішної реалізації національних інтересів у міжнародних відносинах.

Варто відзначити, що підходи РФ до організації пострадянського регіону визначаються значною мірою й внутрішньодержавними процесами. До них, зокрема, віднесемо перенесення методів та стратегій управління з бізнесу й корпоративного сектору на побудову й функціонування владного апарату держави, пріоритетну роль державного сектора в економіці, олігархізацію і кулуарність політичних й господарських процесів, підміну законодавства певною системою неофіційних норм та зв’язків, що склалися в середовищі еліти, м’який авторитаризм у суспільному житті. Тим самим РФ намагається створити не скільки географічний буфер, але ідеологічний – об’єднання подібних у внутрішній політиці держав.

Російське керівництво має і у найближчому майбутньому продовжуватиме утримувати низку конкурентних перевагах, які активно використовуються. Перш за все, це стосується так званої «асиметрії уваги» у широкому сенсі – на відміну від інших активних гравців на теренах колишнього СРСР, РФ є фізично присутньою у ньому, тому може концентрувати тут переважаючу частину ресурсів. Кремль користується спільним історичним минулим у вигляді СРСР у питаннях ідентичності, наявності значної кількості етнічних росіян чи російськомовного населення, економічних і торгівельних зв’язків.

Водночас, перебудова російської зовнішньополітичної стратегії на засадах ідеї про мультиполярність сучасної міжнародної системи, що помірно відбувається з часу ухвалення нової зовнішньополітичної доктрини 2000 року до сьогодні, вказує на очевидність того факту, що Росія не бажає миритися з роллю «регіональної держави», котру надав їй Президент США Б. Обама в одній з промов навесні 2014 року. Пострадянський простір, при цьому, має виступати як сфера безумовного впливу, яка характеризується такими основними параметрами. По-перше, в рамках цієї зони неприпустиме втручання зовнішніх акторів, а монополією на нього володіє лише російська сторона. По-друге, даний регіон має виступати своєрідним «капіталом» РФ, що може бути використаний для ствердження її позицій в протистояннях з іншими акторами та проектування російського впливу на них. Відтак, саме на основі монополії на управління в рамках власної сфери впливу офіційна Москва і намагається як включитися до постпостбіполярного світу, який, з великою часткою впевненості, все ж прямує до встановлення мультиполярності, так і інтегруватися до європейських систем безпеки, забезпечивши, при цьому, чи не найповніше дотримання власних вимог.

Іншим вагомим аспектом політики Росії щодо «ближнього зарубіжжя» є захист російськомовного та етнічно російського населення. Промова тодішнього Президента РФ Д. Медведєва 31 серпня 2008 року констатувала даний курс в якості одного із головних пріоритетів зовнішньої політики. Передовсім, це мало на меті легітимізацію претензій на визнання пострадянського простору як регіону виключних інтересів РФ. Втім, головним призначенням подібних заяв є створення прийнятних підстав для втручання у внутрішню політику держав регіону, котрі відповідали б духу «гуманітарних інтервенцій», до яких в той чи інший період вдавався Захід. Наявність етнічного російського і російськомовного населення поза межами Росії також дозволяє її керівництву просувати ідеї спільного культурного і цивілізаційного простору, що має бути інституціоналізований у вигляді інтеграційних структур.

У  економічній сфері РФ намагається маніпулювати низкою асиметричних торгівельних потоків. Ця ситуація є гарною ілюстрацією тези Джозефа Ная-молодшого та Роберта Кохена, висловленої в праці «Power and interdependence». Автори дослідження, зокрема, стверджували, що у взаємозалежному світі можливість використання асиметричного характеру взаємозалежності для отримання політичного результату буде важливим джерелом впливу. Можливості для цього виникли у зв’язку із переформатуванням економічних зв’язків після розпаду СРСР.

Після дезінтеграції колишнього Радянського Союзу кожна з нових суверенних держав почала окремо прямувати в напрямку інтеграції до світових ринків та міжнародного поділу праці. Тим не менш, в загальному підсумку дані країни опинилися з економічної точки зору в статусі напівпериферії чи периферії. Зрештою, на початок нинішнього десятиліття частка країн пострадянського простру у зовнішньоторговельному балансі РФ складала лише 7%, в той час як на країни ЄС припадало більше його 50%. Тим не менш, в більшості пострадянських держав, в тому числі й в Україні, на частку Росії припадало від 30 до 50% зовнішньоторговельного обороту. Відтак, офіційний Кремль отримав додатковий важливий важіль впливу на країни регіону, що створило  основи для відомих «торгівельних воєн». Єдиним прикладом країни, яка змогла диверсифікувати зовнішньоекономічні зв’язки з метою мінімізації можливостей російського тиску, є Грузія періоду правління Михеїла Саакашвілі. Така політика, водночас, відповідає ще одному твердженню книги «Power and interdependence» щодо необхідності політичної волі, часу і ресурсів для ліквідації асиметричної взаємозалежності.

Оцінюючи успішність політики реінтеграції регіону навколо Москви, необхідно зазначити наступне. Передовсім, слід вказати, що після періоду внутрішньої консолідації РФ, який збігся із першою президентською каденцією В. Путіна, і зважаючи на попередній негативний досвід  реінтеграції в рамках структур Співдружності Незалежних Держав (СНД) в 1990-х рр.,  офіційний Кремль робить ставку на створення й просування нові структур (приміром, Митного Союзу (МС) в рамках Євразійського Економічного Співтовариства (ЄврАзЕС)) або на об’єднання, що виявилися більш функціональними ніж СНД – як, наприклад, Організація Договору про Колективну Безпеку (ОДКБ).

Значна роль в даному відводиться саме ОДКБ, ефективність якої офіційна Москва намагається зробити еквівалентним до рівня Організації Північноатлантичного Договору (Північноатлантичного альянсу, НАТО) через створення Колективних сил оперативного реагування (КСОР) чисельністю до 8 тис. осіб. Однак, незважаючи на численні спільні навчання даних військових формувань, їм так і не було надано багатонаціонального характеру. Зокрема, проведені в квітні 2015 року у Таджикистані навчання продемонстрували, що російські повітрянодесантні війська є єдиними боєздатними одиницями КСОР. Окрім того, в період після 2009 року ОДКБ пережила низку зовнішньополітичних провалів. Передовсім, НАТО так і не перейшла до співпраці із ОДКБ як із структурою, яка відповідає за безпеку у регіоні колишнього СРСР. Події у Киргизстані 2010 року показали межі можливостей ОДКБ і небажання офіційної Москви переймати на себе обов’язки гаранта стабільності в Центральній Азії. Зрештою, другий за ліком вихід Узбекистану із ОДБК наприкінці 2012 р. демонструє реальний потенціал даного об’єднання. Головною проблемою, що впливає на перспективи ОДКБ, є принципово різні типи загроз, котрі мають відношення до тих чи інших членів даної організації, що унеможливлює вироблення і застосування єдиної позиції. Росія у такій ситуації змушена розпорошувати увагу і ресурси, що робить перспективи ОДКБ як військово-політичної складової архітектури реінтеграції пострадянського простору навколо РФ доволі неоднозначними.

РФ також приступила до реалізації основного проекту, який мав би стати основою якісної реінтеграції на пострадянському просторі –створення Митного союзу в рамках ЄврАзЕС, який із 1 січня 2015 р. перетворився на Євразійський економічний союз (ЄАЕС). Із одного боку пропозиції Кремля щодо необхідності економічної інтеграції є певною мірою виправданими. Події грудня 2014 – лютого 2015 рр. виявили суттєву економічну взаємозалежність між країнами регіону, коли падіння курсу рубля викликало знецінення валют усіх без виключення держав колишнього СРСР.

У 2007 році Білорусь, Казахстан і РФ підписали угоду про створення з 2010 року Митного Союзу в рамках ЄврАзЕС. Робота щодо ліквідації митних бар’єрів, створення інституційного механізму на основі Євразійської економічної комісії (ЄЕК) й запровадження спільного митного тарифу була завершена в 2011 році. Паралельно, відповідно до Бішкекської декларації 2007 року, країни об’єднання разом з іншими членами СНД завершили переговори щодо створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) в рамках Співдружності. Дана домовленість, оформлена в квітні 2011 року в Санкт-Петербурзі, мала прийти на зміну угоді, укладеній в рамках СНД 1995 року, що не сприяла створенню ефективних механізмів співпраці. Тим самим вкотре було запущено процес різношвидкісної інтеграції країн пострадянського регіону.

Однак, успішність Митного Союзу як головного інструменту економічної інтеграції виявилася доволі неоднозначною. Зокрема, станом на 2014 рік рівень внутрішньозональної торгівлі в рамках МС за даними ЄЕК складав 12,8%, причому, в зовнішньоторговельному обороті РФ на держави Митного Союзу припадало лише 7,5%, що вказує на низьку ефективність та господарську доцільність євразійської інтеграції, передовсім, для самої російської сторони.  Водночас, якщо після повної ліквідації митних кордонів між Білорусією, Казахстаном і Росією у 2009-2012 рр. спостерігався ріст взаємної торгівлі, то згодом на тлі появи кризових явищ в економіці РФ та стрімкої девальвації національної валюти в Білорусі в середині 2013 року об’єми торгівлі перестали рости. Зрештою, у зв’язку із неможливістю РФ забезпечити інші країни Митного Союзу дешевими товарами із високою часткою доданої вартості, ефект «створення торгівлі» в рамках ЄАЕС не зміг переважити ефект «відхилення торгівлі».

Окрім поглиблення інтеграції, що проявилося у перетворенні ЄврАзЕС у ЄАЕС, актуалізувало питання і його розширення. Приєднання Вірменії стало можливим у зв’язку із тиском Росії на офіційний Єреван – РФ в даному випадку використала той факт, що Вірменія знаходиться під її «безпековою парасолькою», що забезпечується членством в ОДКБ й негласною підтримкою в питаннях Карабаського конфлікту. Тобто безпекові мотиви відігравали першочергову роль за фактичної відсутності економічних мотивів. У випадку Киргизстану – головними виявилися питання доступу трудових мігрантів цієї країни до ринку РФ. З метою пом’якшення негативних наслідків від приєднання до ЄАЕС для вказаних держав російська сторона вдалася до створення фонду розміром в $2 млрд. Аналогічні до киргизьких мотиви – питання допуску трудових мігрантів – керують політикою офіційного Душанбе, який наразі розпочав переговори щодо приєднання до ЄАЕС.

Принциповим для майбутнього статусу Митного Союзу було гіпотетичне членство України, яке б надало реальної ваги економічному об’єднанню. На початковому етапі оформлення МС офіційний Київ декларував свою прихильність до взаємодії з іншими країнами пострадянського простору у формі угоди про ЗВТ. З іншого боку, в рамках підготовки до укладення угоди про Асоціацію з ЄС українська сторона працювала також й над частиною, що стосувалася створення поглибленої і всеосяжної ЗВТ з Євроспільнотою. Така постановка питання викликала невдоволення офіційної Москви, яка незважаючи на згадану угоду про ЗВТ у рамках СНД , посилила обмежувальні заходи щодо імпорту української продукції. Максимальним результатом зазначеного курсу російської адміністрації на включення України до інтеграційних утворень під власною егідою була згода колишнього президента В. Януковича, висловлена у травні 2013 року, на отримання статусу спостерігача в Митному Союзі, що не передбачено його установчими документами.

Підхід РФ до питання зовнішньоекономічної й, значною мірою, зовнішньополітичної інтеграції України, який завше ґрунтувався на принципах сценарію «гри із нульовою сумою», підірвав неформальний консенсус між США і РФ щодо нейтрального статусу буферних зон між НАТО та Росією із певними виключеннями на користь офіційного Кремля. Зрештою, курс російської сторони на ангажування місцевих еліт фінансовою допомогою чи пільговими цінами на енергоносії сприяв фактичному поглибленню делегітимізації колишнього Президента В. Януковича, передовсім, всередині країни, що зрештою призвело до повалення його режиму у лютому 2014 року. Тим не менш, період перебування при владі адміністрації В. Януковича, котра на завершальному етапі її каденції вдалася до безпрецедентного підвищення ролі наближених до влади олігархів в суспільному та господарському житті, вибіркового правосуддя та зловживання кулуарними зв’язками й перенесення їх практики в функціонування державних установ, був чи не оптимальним для російської сторони з точки зору поширення впливу на Україну. Водночас, агресія РФ, як крок офіційного Кремля у відповідь на несприятливий розвиток подій у Києві, призвела до делегітимізації проросійських позицій і унеможливила подальше залучення України до проросійських інтеграційних структур.

У зв’язку із неможливістю включення України до економічних структур інтеграції на просторі колишнього СРСР, сценарій відновлення повного контролю РФ над регіоном через створення спільних інтеграційних інституцій можна вважати малоймовірним у майбутньому. Війна на Сході України, економічні санкції з боку США, ЄС та інших країн, рівно як і обмежувальні заходи торговельно-економічного характеру, вжиті російською стороною щодо даних держав у відповідь, нівелюють потенціал наявних господарських зв’язків, що є критично необхідним для глибокої економічної інтеграції.

Неспроможність РФ відновити своє домінування у регіоні через військово-політичну та економічну інтеграцію зумовила перехід до стратегії збереження впливу в європейській частині колишнього СРСР через створення й пролонгацію територіальних конфліктів. Така політика дозволяє Кремлю не випустити зі своєї орбіти інші пострадянські країни, обмежуючи свободу їх зовнішньополітичного вибору. Умовно цю стратегію можна назвати політичним аналогом військової концепції «anti-access/area-denial» – заборону і обмеження доступу до регіону інших гравців, при намаганні зберегти максимальний рівень власного впливу.

Така політика є логічним продовженням так званої «Доктрини Лук’янова» (останнього голови Верховної Ради СРСР), яку у 1990-1991 рр. намагалося реалізувати союзне керівництво шляхом протиставлення республіканських центрів та окремих автономій у складі республік. За цим принципом РФ у 1990-х рр. підтримувала сепаратистські рухи в Придністров’ї, Абхазії і Південній Осетії.

Випадок із Нагірним Карабахом є прикладом опосередкованого залучення РФ, як держави, яка є гарантом безпеки Вірменії, яка, свою чергою, є гарантом збереження невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки (НКР). Москва намагається грати роль посередника у конфлікті, при цьому штучно його підтримує. Прикладом такої політики є також і відмова вирішувати питання розподілу акваторії Каспійського моря. Подібний курс знижує вірогідність втілення проекту Транскаспійського газогону, який забезпечив би з’єднання газотранспортних систем Туркменістану й Азербайджану, відкривши альтеративний маршрут постачання природного газу до Європи, що підірвало б економічні і політичні позиції РФ.

Російську агресію проти України можна вважати продовженням і поглибленням цієї стратегії, що стосується виключно регіонів західної частини колишнього СРСР і Південного Кавказу, які із 1991 року намагаються реалізовувати власну зовнішню політику. Такий радикальний крок офіційної Москви щодо України можна вважати наслідком вичерпання у російської сторони всього наявного інструментарію зовнішньополітичного впливу – економічного тиску, «газових воєн», втручання у внутрішні справи під виглядом захисту російськомовних і етнічних росіян. Зрештою, ситуація, що склалася, за основними параметрами відповідає тезі зі вже наведеної праці Дж.Ная-мол. та Р. Кохена «Power and interdependence», які зазначають про те, що навіть при наявній асиметричній взаємозалежності, сильнішій стороні не завжди вдається досягнути поставленої цілі.

Агресивні кроки насправді можна трактувати як вияв слабкості РФ, керівництво котрої усвідомлює, що за обраної моделі державного будівництва держава підійшла до межі розвитку. Це унеможливлює реалізацію концепції «ліберальної імперії» щодо економічної експансії на просторі колишнього СРСР і вимагає пошуку інших інструментів, на кшталт створення вогнищ «заморожених конфліктів» в сусідніх державах з метою збереження свого впливу на них і недопущення остаточного виходу країн колишнього СРСР із зовнішньополітичної орбіти Росії. Цей приклад ілюструє ідею Джозефа Ная-молодшого, висловлену в роботі «Bound to lead – The changing nature of American power». Автор зазначає, зокрема, що агресивна зовнішня політика може бути наслідком усвідомлення елітою країни початку її занепаду, а, відтак, й необхідності зберегти наявний вплив і позиції у світовій політиці за допомогою будь-яких важелів й засобів.

При цьому обидва сценарії розвитку подій на пострадянському простору, що передбачають активну участь РФ – зокрема, процеси реінтеграції навколо Росії як геополітичного та економічного центру й лідера простору в ціннісному вимірі, а, відтак, збереження регіону як єдиного цілого у світовій політиці з його трансформацією на зону виключного чи переважного російського впливу, а також стратегію офіційного Кремля щодо недопущення країн пострадянського простору виходу із власної зовнішньополітичної орбіти – можна розглядати не як самоціль, а як частину більшої стратегії Кремля.

Суть цієї стратегії викладена у одній із передвиборчих статей нинішнього президента РФ Володимира Путіна, опублікованій наприкінці від 2012 року. Автор стверджував, що не варто сприймати Європейську і Євразійську інтеграції як взаємовиключні поняття. Навпаки, зрештою, кінцевою метою обох процесів має стати створення єдиного економічного простору від Лісабону до Владивостоку – тобто створення «великої Європи» у формі ЗВТ, яку діючий глава російської держави запропонував, перебуваючи на посаді очільника уряду 2010 року. У цій схемі для офіційної Москви принципово важливим є першочерговий характер інтеграції країн пострадянського простору навколо РФ у рамках згаданого ЄАЕС. В цьому російська сторона вбачає потенціал для отримання додаткового силового потенціалу для переговорів з ЄС. Водночас, після невдачі намагань із включення провідних країн пострадянського простору до власних інтеграційних структур, що, в першу чергу, стосується України, російська сторона воліє зберегти низку важелів впливу на події в Україні. Тому питання формування єдиного простору все одно залишаться відкритим, зберігаючи для офіційної Москви можливість артикулювання власного інтересу.

Необхідність інтеграції з іншим потужним економічним гравцем викликана нагальною необхідністю отримання капіталів, технологій і організаційних навичок для попередження системної кризи як всередині РФ, так і в пострадянському регіоні загалом. Більше того, навіть на сьогодні на країни ЄС, попри всі суперечності та обопільні обмеження, припадає понад 45% зовнішньоторговельного обороту російської держави. Сама ж Росія не здатна до перебирання на себе організуючої ролі в процесах якісної економічної інтеграції на пострадянському просторі, оскільки не має розвиненої базової господарської моделі, котру могла б запропонувати. Відтак, прийнятним виходом для неї є залучення до співпраці тих країн чи інтеграційних об’єднань, які належать до ядра капіталістичної системи. Цікаво, що на сьогодні офіційний Кремль розглядає можливість переорієнтації з ЄС на КНР. Показовою в цьому плані є ідея синхронізувати процес створення ЄАЕС і реалізації проекту «Великий шовковий шлях», запропонований континентальним Китам. Можна говорити, що як сценарій повної реінтеграції ключових країн колишнього СРСР навколо офіційної Москви, так і стратегія збереження максимального впливу на даному просторі, є лише частиною іншого можливого сценарію – вибору головного орієнтиру інтеграції між ЄС чи КНР.

Отже, загалом сценарій структурування і збереження цілісності регіону колишнього СРСР на основі інтеграційних об’єднань під егідою Росії, можна визначити як малоймовірний у майбутньому через низку причин:

  • вичерпання потенціалу подальшого росту економіки РФ як головного рушія інтеграції;
  • відсутність реально функціонуючої господарської моделі, котра могла б бути запропонована країнам простору в якості, по-перше, альтернативи неоліберальній інтеграції ЄС чи державному капіталізму КНР, а, по-друге, засобу вирішення системних економічних негараздів в як в цих державах, так і в самій Росії; при цьому, олігархо-монополістична модель економіки з паралельним зрощуванням олігархії з державним сектором й перенесенням практик бізнес-менеджменту в державне управління, що уособлює глибокі диспропорції в розподілі благ й означає відсутність зацікавленості в розвитку, навряд чи є такою альтернативою;
  • провал політики останнього десятиліття щодо реінтеграції країн пострадянського простору;
  • перехід російською стороною до політики збереження впливу у сусідніх державах і недопущення їх повного виходу із власної орбіти у тому числі за рахунок створення нових заморожених конфліктів – такого як агресія проти України, що послаблює і делегітимізує позиції проросійських сил у країнах пострадянського регіону, створюючи дилему безпеки для сусідів РФ.

За такої ситуації подальші сценарії розвитку пострадянського простору визначаються також такими трьома важливими факторами:

  • бачення позарегіональними акторами майбутнього простору колишнього СРСР й формування відповідної політики;
  • перспективи подальшого розвитку РФ у зв’язку з початком системної кризи моделі державного будівництва;
  • динаміка зовнішньополітичних стратегій окремих держав регіону колишнього СРСР.

Політика позарегіональних гравців щодо залучення окремих країн чи субрегіонів колишнього СРСР до власних регіональних комплексів може сприяти реалізації сценарію фактичного переформатування регіону і його зникнення. У той час як менш амбіційна політика щодо вибудовування такого формату політичних, безпекових і економічних відносин позарегіональними гравцями із країнами регіону, яка не передбачає їх залучення до інших регіональних комплексів, означає створення потенціалу для збереження статус-кво і стратегічної невизначеності у питанні майбутнього пострадянського регіону.

Особливе значення у цьому питанні займає позиція ЄС, який програмою «Східне партнерство» є прикладом того як позарегіональні гравці вибудовують свою політику щодо регіону, точніше його європейської частини і Південного Кавказу. Програма «Східне партнерство», ініційована наприкінці 2008 року розглядалася офіційними Варшавою і Стокгольмом як реальний інструмент протидії зростаючим спробам російської сторони відновити своє домінування. Зрештою програма була вписана у рамки ширшої політики сусідства, яка орієнтована не стільки на протидію політиці інших держав, скільки на розвиток «поясу безпеки і стабільності» навколо ЄС. Це означає орієнтацію на надання допомоги країнам-сусідам ЄС у розбудові державних інститутів і посилення їх ефективності, що має сприяти внутрішньодержавній стабільності і прогнозованості. Тому, до певної міри, вписування програми «Східне партнерство» до єдиної політики сусідства ЄС вже нівелювало потенціал для протидії політиці РФ з реінтеграції пострадянського простору навколо себе.

Водночас, навіть найбільш послідовні прихильники програми прозоро давали зрозуміти її учасникам – Молдові, Україні, Білорусії, Грузії, Вірменії і Азербайджану – про те, що формат угод про Асоціацію та ЗВТ є максимумом на що вони можуть сподіватися, і на відміну від подібних угод між країнами ЦСЄ і ЄС 1990-х рр. Дані домовленості не є кроком до повноправного членства у ЄС. Але питання залучення країн «Східного партнерства» до європейського регіонального комплексу, а отже їх виходу із пострадянського регіонального комплексу, визначається саме наданням повноправного членства цим країнам у ЄС.

Перефразовуючи ідею Семюеля Хантінгтона – необхідно не лише бажання окремих країн приєднатися до іншої регіональної системи, але і бажання лідерів відповідного регіону прийняти ці країни до свого складу. Якщо перший елемент є присутнім, то інша важлива складова відсутня.  Однак навіть м’яка програма «Східного партнерства» була негативно сприйнята російською стороною, оскільки, по-перше, передбачала імплементацію до національних законодавств залучених держав норм aquis communitaire ЄС, по-друге, потенційно могла зрушити «пострадянську» суспільну модель держав партнерства, вигідну РФ, а, по-третє, в ній не відводилося особливих умов для офіційного Кремля, яких він прагнув у взаємодії з державами та інтеграційними об’єднаннями європейського простору в різних сферах. Зрештою, це призвело до початку гри із нульовою сумою у питанні впливу на країни-учасниці програми. Це протистояння також спричинило перехід РФ від стратегії реінтеграції до стратегії збереження впливу через заморожені конфлікти. Небажання ЄС взяти відповідальність за долю країн «Східного партнерства» через надання перспектив членства означає збереження фактичного статус-кво у регіоні Західної частини СРСР і Південного Кавказу, а отже фактично стратегічної невизначеності у формі буфера та «сірої зони».

У цій ситуації такі країни як Україна, Молдова і Грузія продовжуватимуть політику щодо реалізації угод про асоціацію, підписаних із ЄС у червні 2014 р. Білорусія і Вірменія і далі будуть проводити політику, значною мірою орієнтовану на пріоритет взаємодії з Росією, в той час як Азербайджан буде і надалі реалізовувати зовнішню політику багатовекторності і рівновіддаленості від провідних центрів впливу.

У випадку країн Південного Кавказу, окрім ЄС, ще одним вагомим позарегіональним гравцем є Туреччина, яка намагається посилити свої відносини із Грузією і Азербайджаном. З одного боку, офіційна Анкара досягла низки тактичних і оперативних успіхів у політиці щодо цих двох важливих країн. У першу чергу це стосується завершення низки інфраструктурних проектів у сфері постачання нафти і газу,  а також єдиного залізничного сполучення. З 2010 р. набирає обертів військово-політична співпраця між офіційними Анкарою і Баку, до якої приєднується і грузинська сторона. В середині 2014 року було створено інституційний механізм в формі нарад міністрів закордонних справ і глав держав. Доволі інтенсивними є і так звані саміти глав тюркських держав – Туреччини, Азербайджану, Казахстану, Узбекистану та Киргизстану.

Однак, не зважаючи на таку значну інтенсифікацію співпраці, Туреччина не може бути тим альтернативним центром зовнішньополітичної орієнтації для інших країн колишнього СРСР, яким може бути ЄС. У випадку відносин країн регіону з Туреччиною більше спостерігається бажання диверсифікувати зовнішньополітичних контрагентів у процесі реалізації політики багатовекторності. Туреччина як позарегіональний актор на пострадянському просторі відноситься до типу тих, які не можуть чинити визначальний вплив на формування майбутніх сценаріїв розвитку регіону. Зрештою, такий формат відносин теж сприятиме стратегічній невизначеності у розрізі структурування регіону і збереження статус-кво.

У випадку з країнами Центральної Азії провідними позарегіональними акторами є КНР і Індія. Саме офіційний Пекін визначається багатьма експертами як потенційний претендент на переформатування даного субрегіону. Активне обговорення даної проблеми розгорнулося в другій половині 2000-х рр. з початком експансії КНР у Центральну Азію. Сьогодні до 25% нафти Казахстану і 60% газу Туркменістану експортуються до континентального Китаю. Не в останню чергу це пов’язано з тим, що РФ внаслідок економічної кризи 2009 року не змогла збільшувати ціну на енергоносії для країн Центральної Азії. Посилення позицій офіційного Пекіна в регіоні було помітним під час візитів Голови КНР Сі Цзиньпіна у вересні 2013 року до Казахстану, Туркменістану і Узбекистану, що відзначилися укладенням багатомільярдних контрактів. Фахове видання «The Economist» характеризувало тоді ситуацію як момент втрати РФ статусу провідної держави в субрегіоні із поступками на користь КНР.

Однак,незважаючи на посилення ролі КНР у субрегіоні Центральної Азії, занадто рано говорити про те, що офіційний Пекін перебирає на себе роль головного гравця у регіоні. Небажання КНР до подібних кроків відображається в неготовності стати головним гарантом безпеки регіону – цю роль продовжує відігравати РФ. Участь офіційного Пекіна у формуванні регіонального порядку денному створює у середньостроковій перспективі можливість для Казахстану, Узбекистану та Туркменістану проводити багатовекторну політику. В довгостроковій перспективі не слід виключати того, що КНР, зрештою, вдасться переорієнтувати дані країни на себе.

Присутність Індії Азії більше нагадує практику Туреччини – офіційний Нью-Делі також має значні амбіції, однак через низку об’єктивних і суб’єктивних факторів не може реалізувати політику за бажаним сценарієм. Турне Прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді у липні 2015 р. по регіону показало наявність міцних зв’язків і бажання їх укріпити. Однак реалізація сценарію «Південного шовкового шляху», що передбачав переорієнтацію країн регіону Центральної Азії на Індію, вперше озвученого в 2011 році є наразі неможливим. Перш за все, це пов’язано із невизначеним майбутнім Афганістану, як ключової ланки, яка єднає Центральну і Південну Азію. Окрім того, індійська сторона в умовах незавершеної модернізації збройних сил та меншого силового потенціалу, ніж КНР, має чітко розставляти пріоритети у зовнішній політиці – вони першочергово концентруються на акваторії Індійського океану, що лежить від Перської затоки до Сінгапуру.

США виступають ще одним вагомим позарегіональним гравцем на пострадянському просторі, чиє бачення і політика також чинять значний вплив на його майбутнє. За правління Б. Обами спостерігається зменшення інтересу до цього регіону і відсутність системного підходу щодо нього. Не в останню чергу, це викликано реакцією на невдалу політику попередньої адміністрації Дж. Буша-молодшого із залучення України та Грузії до НАТО. Успішність цієї політики і справді могла б трансформувати пострадянський простір. Адже, як стверджував Збігнев Бжезинський у «Великій Шахівниці», це позбавило б РФ простору для реалізації її великодержавної політики. Однак, по-перше, нездатність України провести якісні реформи для отримання ПДЧ, по-друге, активна протидія російської сторони, яка задля досягнення власних цілей використала високий рівень двосторонніх зв’язків з Федеративною Республікою Німеччини (ФРН) та Францією, й, по-третє, початок внутрішньосистемної політичної і економічної кризи в Україні стали факторами, які сприяли переходу до політики перезавантаження. Тим самим була досягнута домовленість США і Росією про заморожування питання зовнішньополітичної орієнтації країн колишнього СРСР. Це дозволило офіційному Вашингтону переорієнтуватися на вирішення проблем у регіоні Великого Близького Сходу і Індійсько-Тихоокеанського регіону.

У той же час, США вирішили поступитися ЄС першістю щодо формування і імплементації політики «колективного Заходу» стосовно країн колишньої західної частини СРСР й Південного Кавказу. Такий підхід продовжує домінувати і сьогодні – саме ФРН і Франція представляють Захід у намаганнях знайти компроміс із Росію щодо проблематики «української кризи». Аналогічно, зменшення масштабів операції у Афганістані призвело до скорочення присутності США в Центральній Азії. Це дозволяє говорити про те, що повернення офіційного Вашингтону до політики системної трансформації пострадянського простору є дуже малоймовірним, що в першу чергу пов’язано із прогресуючою маргіналізацію цього регіону у світовій політиці, порівняно із періодом «холодної війни» та виходом Індійсько-Тихоокеанського регіону як головного майданчику протистояння між США і КНР у питанні контурів нової системи міжнародних відносин.

У таких умовах завданням максимум для Вашингтону є недопущення відновлення домінування Кремля над регіоном колишнього СРСР, що може бути реалізовано більшою мірою через укріплення потенціалу держав пострадянського простору, а не через їх залучення до інших регіональних систем чи їх окремих інститутів, таких як НАТО. Така політика стане реалізацією заяви Державного Секретаря США Хіларі Клінтон, яке вона зробила на Дублінському засіданні ОБСЄ у грудні 2012 року, недопущення відновлення СРСР.

ВИСНОВКИ

Виходячи з вищесказаного, жоден з ідеальних сценаріїв розвитку подій не втілиться у життя у середньостроковій перспективі. Сценарій реінтеграції навколо Москви є маловірогідним з низки причин. Перш за все, це відсутність у РФ потенціалу для якісної економічної інтеграції, а також ресурсів для того, щоб мінімізувати негативні економічні наслідки від економічної інтеграції вищого порядку. Окрім того, тиск, яким супроводжувалася інтеграція до Митного Союзу ЄврАзЕС та ЄАЕС, призвела до делегітимізації ідеї євразійської інтеграції. Тому впродовж 2013-2015 рр. російська сторона вдалася до стратегії збереження впливу і недопущення виходу країн західної частини кол. СРСР й Південного Кавказу з власної зовнішньополітичної орбіти через збереження існуючих чи створення нових осередків конфліктів.

Така стратегія є більш економною, порівняно із стратегією реінтеграції, особливо на фоні початку системної економічної кризи у РФ. Російська сторона й надалі володітиме низкою конкурентних переваг і важелів впливу на країни регіону – до них відноситься фізична присутність і силовий потенціал, який переважає силові потенціали решти країн колишнього СРСР у сукупності, центральне географічне положення, а отже контроль над більшістю транспортних і енергетичних потоків на пострадянському просторі.

З іншого боку малоймовірним у середньостроковій перспективі є і зникнення регіону через приєднання його частин до інших регіональних комплексів. Незважаючи на посилення зв’язків ЄС із країнами «Східного партнерства», чи якісно нові відносини КНР із країнами Центральної Азії, при збереженні тенденцій внутрішнього життя ЄС і КНР малоймовірним є переорієнтація країн колишнього СРСР на них. Однак, в довгостроковій перспективі на тлі подальшого поглиблення економічних негараздів в Росії, ЄС і КНР, можливо, будуть поставлені перед імперативом переформатування простору колишнього СРСР таким чином, щоб зберегти необхідний рівень безпеки і стабільності, а також задовольнити власні економічні інтереси.

Низка держав колишнього СРСР – як, приміром, багаті на енергетичні ресурси країни Азербайджан, Туркменістан, Казахстан – будуть і далі проводити політику багатовекторності у формі рівновіддаленості чи рівнонаближеності. До них належатиме й Грузія, яка, імовірніше за все, й надалі не отримає реальних перспектив євроатлантичної інтеграції, а також Узбекистан, який із 2013 р. повернувся до багатовекторної рівновіддаленої політики щодо регіональних і позарегіональних гравців. Такий курс важливих країн простору сприятиме фактичному збереженню ситуації у її сучасному вигляді – себто відсутності стратегічної визначеності й перспективи чіткого вектору руху та розвитку.

Відтак в умовах неспроможності і невміння РФ реалізувати сценарій реінтеграції, небажання позарегіональних акторів залучити сусідні держави до власних регіональних комплексів, і зростання привабливості серед країн пострадянського регіону політики балансування між різними центрами сили, при збереженні потенціалу для такої політики, можна очікувати реалізації третього сценарію. Він проявлятиметься у тому, що РФ не дозволить країнам колишнього СРСР залишити власну орбіту, присутність позарегіональних гравців і далі зростатиме, однак не до міри повного переформатування. Усе більше країн середньої ланки будуть і далі намагатися зберегти максимальну зовнішньополітичну автономність через багатовекторність і балансування.

(Дана робота написана у співавторстві із Віктором Савінком і Дмитром Ткалічем) 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s