Припущення щодо раціональності зовнішньої політики держави на прикладі позиції РФ щодо угод із контролю над озброєнням

Ідея «раціональності» держави у реалізації зовнішньої політики є одним із головних припущень школи політичного реалізму, що є необхідною передумовою для аналізу і прогнозування поведінки країни на міжнародно-політичній арені. При цьому між класичним реалізмом і неореалізмом існує суттєва розбіжність у трактуванні того, що представляє собою «раціональність» держави у зовнішній політиці. Так неореалісти, що запозичили ідею про вплив структури на поведінку акторів у макроекономічної теорії, доводять, що раціональний гравець постійно обраховує витрати і прибутки, а отже обирає той курс, який із мінімальними затратами дозволяє отримати найбільші дивіденди. Тим самим для неореалістів «раціональність» є онтологічною категорією для характеристики поведінки держави. В той час класичні реалісти, говорячи про «раціональність» держави на міжнародній арені, не забувають про значний вплив на зовнішню політику пануючих соціальних норм і уявлень, а також роль попереднього історичного досвіду – іншими словами «раціональність» у такому випадку більше є гносеологічною категорією. Тобто «раціональність» для класичних реалістів, це у більшості випадків ідеальний стан, що необхідний для наукового аналізу – при цьому поведінка держав у зовнішній політиці часто суперечить ідеї «раціональності».

В той же час концепція «контролю над озброєнням», яка набула популярності у 1960-х роках, на думку Баррі Бузана і Лене Хансена, стала гарною спробою знайти компроміс між представниками школи «Стратегічних досліджень»(фактично до цього напрямку належали реалісти, які займалися практичними питаннями), як домінуючої протягом Холодної війни, і представниками школи «Досліджень миру», особливо представників напрямку так званого «негативного миру», які цікавилися питаннями заходів політичного і технічного характеру, що б дозволило попередити термоядерну війну. Головна ж ідея концепції «контролю над озброєнням» зводилася до можливості знайти взаємовигідні формати управління наслідками технічного прогресу у сфері озброєння(в першу чергу ракетно-ядерного), що означало не лише можливість зменшення кількості озброєння на паритетній основі і при наявних заходах верифікації, але і ліквідації певних видів озброєння як класу.  Іншими словами концепція «контролю над озброєннями» є одним із прикладів реалізації припущення щодо «раціональності» акторів у міжнародних відносинах. На практиці ці ідеї були реалізовані у низці угод, які були підписані між США і СРСР/РФ із початку 1970х років. Ці угоди спочатку дозволили не лише зупинити горизонтальну гонку озброєння, але і ліквідувати більше 90% ядерних озброєнь порівняно із піковим періодом Холодної війни. Зрозуміло, що така політика була вигідна як Вашингтону, так і Москві, адже зменшувала не лише вірогідність несанкціонованої ескалації і пом’якшувала рівень міжнародно-політичної напруженості, але і дозволила заощадити значні кошти, що пов’язані із необхідністю обслуговувати боєголовки і системи доставки, і потребою їх обновляти для підтримання належного рівня паритету.

Після цього короткого теоретичного екскурсу саме час повернутися до нинішніх реалій відносин США-РФ у сфері ядерного і стратегічного озброєння, що є осьовими для сфери «контролю над озброєнням». Зрозуміло, що ситуація у них визначається загальною динамікою відносин між Вашингтоном і Кремлем, які, як відомо, на сьогодні переживають найгірший період із часів завершення біполярної конфронтації. Неправильне трактування намірів і дій кожної сторони у питаннях зовнішньополітичної орієнтації України призвело до агресії РФ проти офіційного Києва у формі окупації і анексії Криму і proxy war на Сході України, і запровадження США санкцій проти РФ у відповідь на війну проти України. Як наслідок реагуючи на чергове посилення санкцій із боку США наприкінці липня 2015 року, представники Комітету Державної Думи РФ із міжнародних справ запропонували асиметричні заходи у відповідь – вихід РФ із угод СНО-3(2010) і РСМД(1987). Власне поведінка Кремля щодо цих двох головних угод по контролю над озброєнням і дає змогу говорити про «раціональність» зовнішньої політики РФ.

Почати хотілося б із того, що РФ своїми діями уже порушила умови Угоди РСМД. Як чітко свідчить відео(16-19 секунди) із Дня артилерії 2014 року на озброєння армії РФ було передано комплекс «Іскандер-К», який має на озброєнні крилаті ракети наземного базування Р-500. Тим самим своїми діями Кремль поставив під загрозу одну із найважливіших угод у сфері контролю над озброєннями, яка є на 100% необхідною для гарантування національної безпеки РФ. У 1987 році, коли угода була підписана, тодішній керівник СРСР Михайло Горбачов заявив, що тим самим «було відведено пістолет від виска країни». Питання у тому, що гіпотетичне розміщення у відповідь американських ракет середньої дальності на території Європи автоматично надасть їм характеру стратегічної загрози для європейської частини РФ, що є політичним і економічним ядром країни, через невеликий підльотний час – до 10 хв. Тим самим гіпотетичне розміщення американських ракет знову може повернути до Кремля страхи початку 1980х щодо обезголовлюючого удару проти вищого політичного і військового керівництва країни. Іншими словами може повторитися славнозвісна епопея подібна до тої, яка мала місце із «євроракетами» у 1977-1987 роках. Так чи інакше раціональності у таких ось діях РФ практично немає – відповідні крилаті ракети середнього радіусу дії створюють лише загрозу для країн ЄС, але аж ніяк для США. Такий варіант розвитку подій також необхідно вписувати у контекст протистояння Вашингтона і Москви у питанні позиції країн ЄС щодо агресії Кремля проти України – тому своїми діями РФ лише грає на руку США, адже створює військову загрозу виключно для країн Європи, штовхаючи європейців у американській обійми. Більше того, на відміну від СРСР, який створив 509 пускових установок для РСД-10 Піонер (SS-20), РФ за 2006-2015 створила лише 60 ПУ для комплексу «Іскандер» різних модифікацій. Іншими словами потенціал у РФ далеко не той, що у СРСР, однак амбіції наддержави у Кремля залишилися – а це як відомо ідеальний рецепт для зовнішньополітичного провалу. В той же самий час США формально можуть, не виходячи із угоди РСМД, через нарощення військово-морської присутності у Чорному і Балтійському морях парирувати відповідну загрозу із боку російських крилатих ракет. Адже як відомо американські крейсери і есмінці УРО типу «Тікондерога» і «Арлі Бьорк» відповідно у своїх ПУ Mk41 можуть нести від 8 до 56 крилатих ракет «Томагавк». Окрім того у США є 4 перероблених АПЧ типу «Огайо», які несуть 154 крилатих ракети «Томагавк» кожен. Тим самим у Вашингтона є надійні засоби створити кінетичну, контр-силову відповідь на політику Москви щодо порушення угоди РСМД. При цьому у такому випадку Білому Дому вдасться попередити можливу негативну реакцію Європи щодо гіпотетичного розміщення наземних ракет, тобто того, що мало місце у 1982-1983 роках у формі протестів населення таких країн як ФРН проти політики США щодо розгортання крилатих ракет і ракет «Першинг-2». Можливо саме на це і надіялася Кремль і цього разу – на непропорційно агресивну реакцію США на створення РФ невеликої ракет середньої дальності, що дасть можливість Москві використати протиріччя між членами Атлантичної спільноти.  Якби там не було, однак окрім як авантюрною таку політику РФ не назвеш.

Про угоду СНО-3(2010) року також можна сказати, що вона є надзвичайно вигідною для РФ в першу чергу, зважаючи на те, що у ній збережено принцип паритетності стратегічного наступального озброєння, який був головним у всіх угодах між Вашингтоном і Москвою у сфері контролю і скорочення озброєння. Іще у 2009 році Віце-Президент США Джозеф Байден-мл. влучно відмітив, що для РФ угоди із США у сфері скорочення озброєння є вигідними – економіка РФ у такому разі зможе витрачати менше для підтримання паритету із США у сфері стратегічного ракетно-ядерного озброєння. Більше того уже у 2010 році на час підписання нової угоди СНО РФ фактично виконала її умови по як кількості носіїв(521 при дозволених 700) так і розгорнутих на них боєголовках(1537 при дозволених 1550). В той самий час США мали 882 носії і 1800 боєголовок, тому і зрозуміло, чому так важко далася Бараку Обамі ратифікація угоди СНО-3 у Сенаті США при жорсткій опозиції Республіканської партії. Адже не зважаючи на загальне скорочення порогу ракетно-ядерної загрози, угода була набагато більш вигідною для РФ, адже дозволяла підтримувати паритет і далі при скороченні загального наукового і економічного потенціалу. Узагалі не зрозуміло як РФ узагалі зможе вийти на показники у 700 дозволених носів, адже, для прикладу, у 2014 році замість задекларованих 30 сухопутних МБР було прийнято на озброєння лише 5 одиниць! Тим самим виправданою є пропозиція російського експерта Олексія Арбатова щодо необхідності підписувати із США нові угоди щодо скорочення стратегічного наступального озброєння. Але як відомо Кремль фактично відхилив пропозицію Президента США Барака Обами, яку він зробив у Берліні у червні 2013 року, щодо можливості подальшого скорочення як кількості носіїв так і боєзарядів на них. Іншими словами і в даному випадку Кремль чітко діє в супереч припущенню щодо «раціональності» держави на зовнішньополітичній арені. Більше того можливий вихід РФ із угоди СНО-3 лише розв’яже руки Республіканській партії США, за якою фактично стоять компанії ВПК США. Гіперболізувавши загрозу із боку Кремля, фірми американської оборонки зможуть гарантувати собі контракти на суму в 1,1 трлн. доларів – саме така сума необхідна для повного обновлення ядерної тріади США, починаючи із наступного десятиліття.

Зрозуміло, що така позиція РФ повністю не вписується у уявлення неореалістів щодо раціональності – навіть найпростіша калькуляція показує наскільки такі угоди як СНО-3 чи РСМД є вигідними і необхідними для гарантування національної безпеки РФ. Однак усе ж таки уявлення представників класичного реалізму дозволяють знайти хоч якесь пояснення такому деструктивному підходу РФ до угод щодо контролю над озброєнням. Погроза виходу із них є чи не єдиним способом для Кремля зробити хоч щось сутнісне у відповідь на санкції Заходу, в першу чергу США, і тим самим продемонструвати свій великодержавний статус, що є чи не найголовнішим завданням для Кремля після 1991 року. Нехай це навіть іде у розріз із справжніми національними інтересами країни. Загалом же такий підхід чітко вписується у добре відому російську поговірку «На зло бабушке отморожу себе уши».

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s