Конфлікт на сході України крізь призму науки про міжнародні відносини

Ситуація на сході України як відображення історичної логіки розвитку системи міжнародних відносин

На ситуацію на сході України як логічний наслідок процесу еволюції системи міжнародних відносин гарно, як на мене, дивитися через призму постулатів«Англійської школи», для якої логіка розвитку системи визначається не процесами генези, становлення, розвитку і занепаду системи МВ через призму силового потенціалу найбільших держав, а як процес напрацювання спільних норм міждержавного мирного співіснування, що в ідеалі має завершитися формуванням«міжнародного суспільства». Тому історично ретроспективно можна виділити, як на мене, три головних фактори, які уможливили російську агресію проти України.

Усі вони стосуються так чи інакше неспроможності побудувати «міжнародне суспільство» в рамках Євроатлантичного регіону (від Атлантики і до Уралу) після завершення “холодної війни”. Така якісно нова спільнота держав у рамках вищезгаданого регіону якісно відрізнялася б від інших регіонів, адже у своїй основі мала б демократичне врядування на внутрішньодержавному рівні. Іншими словами, виникли б усі умови для реалізації концепції «демократичного миру». Частково ця ідея була реалізована через інкорпорацію держав Центральної і Східної Європи до НАТО і ЄС у 1999-2014 роках. Однак незавершеність цього процесу призвела до формування «сірої зони» між країнами НАТО/ЄС і РФ. Слід відзначити, що недовершеність проекту побудови єдиної демократичної Європи була, у свою чергу, наслідком двох інших фактів.

Перший із них стосується провалу демократичного транзиту в РФ у 1990-х і повернення російської еліти на початку нового тисячоліття до побудови «сильної держави». Зрозуміло, що мова іде про авторитарну модель державного будівництва у Росії. Це, у свою чергу, означало те, що революційні події в Україні, Грузії чи Киргизстані апріорі мали б сприйматися як ворожі національнії безпеці Росії і вимагали б відповідної протидії. Це врешті-решт і сталося. Так само не може іти жодної мови про демократичну єдину Європу від Атлантики і до Уралу при збереженні авторитарного режиму в Росії. Адже неспроможність України побудувати сильну і процвітаючу державу, на основі принципів демократичного врядування, призвела до початку гострої кризи державотворення. Це, власне, створило «вікно можливостей» для російської агресії та не дало змоги приєднатися до НАТО/ЄС після завершення “холодної війни” на відміну від інших країн ЦСЄ. Тому ці три умови так чи інакше зробили виникнення конфлікту між РФ, Україною і Заходом лише питанням часу.

Ситуація на сході України крізь призму поглядів окремих держав

Позиція РФ у процесі конфлікту з Україною пройшла радикальну трансформацію. Із самого початку Кремль вважав, що інспіровані їх спецслужбами акти громадської непокори місцевого населення у Донецькій і Луганській областях стануть прелюдією до широкомасштабних протестів по всій території так званої Новоросії. Це, у свою чергу, дозволило б нав’язати офіційному Києву федеративний державний устрій, який би унеможливив європейську і євроатлантичну інтеграцію України. Однак, замість цього агресія РФ делегітимізувала проросійські позиції у південних і східних областях України, тому для Кремля принципово важливим є реалізація угод “Мінськ-2” таким чином, щоб реінтеграція окупованих частин Донбасу до складу України дала реальні важелі впливу у питанні зовнішньополітичної орієнтації офіційного Києва.

Зі свого боку США і країни ЄС (особливо ФРН і Франція) намагаються не допустити подальшого розростання масштабів конфлікту на сході України, проте, керуючись різними мотивами. Для офіційного Вашингтона Україна і РФ не є пріоритетами зовнішньої політики, зважаючи на подальшу маргіналізацію їх місця у світовій політиці після 1991 року. Агресія РФ проти України ставить перед Вашингтоном, у першу чергу, нагальну необхідність демонструвати своїм союзникам із ЦСЄ у рамках НАТО готовність виконувати взяті на себе зобов’язання, що, у свою чергу, змушує відволікати необхідну увагу і ресурси від близькосхідного та азійського «театрів» міжнародних відносин Євразії. Зі своєї сторони країни ЄС бояться можливого прямого військового зіткнення між США і РФ у результаті загострення ситуації на сході України, де Європа буде театром військових дій. До того ж, і Вашингтон, і в європейській столиці намагаються знайти непростий баланс між необхідністю допомагати Україні, яка є жертвою агресії Кремля, а також бажанням остаточно «не втратити» РФ. При цьому готовність наших західних партнерів іти на конфронтацію із офіційною Москвою буде прямопрорційною тому, як Україна успішно реалізовуватиме задекларовану програму реформ. Іншими словами, гіпотетична «третя втома» Заходу від України робить можливим знаходження певного modus vivendi між США, країнами ЄС і РФ, який би задовольнив їх взаємні інтереси в українському питанні через поступки за рахунок інтересів України.

Ситуація на сході України та діагнози з точки зору геополітики 

По-перше, слід відзначити, що дуже важко говорити про ситуацію на сході України з точки зору так званої геополітики, адже, окрім певного псевдонаукового ореолу, який оточує це поняття, немає певних загальноприйнятих однозначних уявлень щодо того, як географія країни у широкому сенсі впливає на реалізацію її зовнішньої політики. Однак, усе ж таки конфлікт на сході України із точки зору геополітики можна представити як частину ширшої боротьби РФ за досягнення регіонального домінування як гарантії безпеки країни. Із точки зору класичної геополітики головним детермінантом зовнішньої політики Кремля на західному напрямку є той факт, що тут на її рубежах відсутні будь-які географічні бар’єри, які б захищали країну від можливої агресії. Тому історично територіальна експансія Росії у всіх її іпостасях виконувала насправді оборонну функцію, що свого часу влучно відзначив Д. Ф. Кеннан, створюючи так звану стратегічну глибину для оборони. Однак поява ядерної зброї і надійних засобів її доставки у другій половині XX століття, фактично, нівелювала будь-яку користь від створення так званих територіальних буферів. Але при цьому слід пам’ятати, що історична пам’ять як частина стратегічної культури є тривалим феноменом, а тому можна припустити, що і на сьогоднішній день російське керівництво керується класичною геополітикою у реалізації власної зовнішньої політики.

Ситуація на сході України як відображення/індикатор існуючого стану системи міжнародних відносин і міжнародного порядку

Агресію РФ проти України у формі «гібридної війни» на сході, а також окупації і анексії Криму можна вважати одним із найбільших викликів для існуючої системи міжнародних відносин і міжнародного порядку. Адже реваншистська політика Кремля порушує фундаментальні приписи – ті, що закріплені в Статуті ООН і декалозі НБСЄ/ОБСЄ – тобто як глобальної, так і регіональної систем міжнародних відносин.Такий розвиток подій можна, у свою чергу, вважати частиною загального процесу кризи Вестфальського світоустрою у тому вигляді, яким він був сформований після завершення Другої світової війни. Цю проблему у своїй останній книзі «World Order» гарно ставить і пояснює відомий теоретик і практик міжнародних відносин Генрі Кіссінджер. І хоча агресія РФ проти України не приводиться у книзі як іще один приклад гострої кризи Вестфальського світоустрою, однак чітко вписується у загальну концепцію кризи викладену у вищезгаданій праці.Адже РФ через захоплення Криму чи ведення гібридної війни на Східній Україні порушує формально закріплену міжнародним правом непорушність існуючих кордонів. Однак, на ситуацію щодо порушення суверенітету і територіальної цілісності України можна подивитися з іншого боку: як гарно стверджує, а потім показує Стівен Краснєр у своїй книзі «Sovereignty. Organized hypocrisy», практика міжнародних відносин щодо дотримання принципу автономності держав у веденні внутрішньої і зовнішньої політики – а саме це і є ціллю РФ щодо України – дуже часто розходилася з нормами міжнародного права. Іншими словами, ситуація на сході України не дає можливість однозначно говорити про стан системи міжнародних відносин і міжнародного порядку.

Ситуація на сході України та діагнози з точки зору теорії міжнародних відносин (одного або декількох напрямів)

На мою думку, війна РФ проти України є викликом для провідних шкіл міжнародно-політичних досліджень, якщо з їх допомогою намагатися пояснити генезу і рушійні сили конфлікту.Взяти для прикладу основі припущення школи політичного реалізму, де міжнародні відносини трактуються як взаємодія між великими державами щодо попередження виникнення військових загроз для територіальної цілісності і суверенітету провідних гравців. При цьому великі держави діють як раціональні гравці.

Важко узагалі уявити, як Україна з її зруйнованою армією на початку 2014 року могла представляти загрозу для РФ – країни, яка володіє другим ракетно-ядерним потенціалом у світі після США і займає третє місце у світі по витратах на оборону. З іншого боку, не зрозуміло, як анексія АРК чи гібридна війна на Донбасі насправді посилила безпеку РФ чи її позиції на міжнародно-політичній арені, тобто чи були відповідні кроки Кремля раціональними, якщо вони змусили НАТО і США посилювати свою присутність у ЦСЄ, а Україну – відмовитися від позаблокового статусу!? Звичайно ж, ні! Так само і школа ідеалізму/лібералізму постулює неможливість виникнення війни між країнами, де існує великий рівень економічної взаємозалежності, хай і асиметричного характеру, такого як між РФ і Україною. Ми ж маємозовсімпротилежнуситуацію.

Тому, як на мене, лише конструктивізм може пояснити логіку сучасного конфлікту на сході, адже основний наголос у ньому робиться на суб’єктивне сприйняття реальності, попередній досвід і формування так званої «зовнішньополітичної ідентичності». Іншими словами, чому вище кремлівське керівництво побачило найбільшу загрозу для РФ у постреволюційній Україні, а не, наприклад, у КНР? Окрім того, гарне пояснення того, що штовхнуло Кремль на агресію проти України, дає концепція С.Волта щодо кореляції революцій і війн.

Ситуація на сходіУкраїни: проблема суб’єктів/учасників

Проблема суб’єктів/учасників найкраще проявляється у так званому співвідношенні об’єктності і суб’єктності акторів міжнародних відносин.Такий підхід, у першу чергу,дає можливість говорити про Україну і псевдо державні утворення ЛНР/ДНР. Так, офіційний Київ виступає у конфлікті одночасно як активний суб’єкт, який намагається реалізувати власні інтереси, перш за все, відновлення територіальної цілісності і суверенітету на сході. Однак при цьому Україна є і об’єктом реалізації політики інших держав, які намагаються нав’язати офіційному Києву прийнятний для них варіант врегулювання конфлікту на сході. При цьому те, на скільки кожен гравець є суб’єктом/об’єктом, визначається наявним сукупнім силовим потенціалом, а саме: чим він більший, то більшим буде суб’єктність гравця, і навпаки. Іншими словами, логіку всесвітньовідомого висловлювання Фукідіда щодо сильних і слабких у міжнародних відносинах у кінцевому рахунку ніхто не відміняв. При цьому те, що Україна у багатьох випадках, на превеликий жаль, є саме об’єктом задоволення інтересів зовнішніх гравців, яскраво демонструють не лише намагання Кремля нав’язати власний план щодо врегулювання конфлікту через вибіркові ескалації, але і присутність Вікторії Нуландпід час голосування Верховної Ради щодо внесення до тексту Конституції України посилання щодо особливого статусу частин Донбасу. Ситуація із “ЛНР/ДНР” теж доволі цікава: будучи на 100% інструментом, а отже, об’єктом політики Кремля, тим не менше, успішне виконання визначеної цілі для цих псевдодержавних утворень вимагає їхнього перетворення на повноправних суб’єктів політичного процесу всередині України.При цьому, маючи у розпорядженні маріонеткові режими, Кремль і далі продовжує реалізувати політику «plausible deniability» щодо де юре неучасті у конфлікті на сході України.

Ситуація на сході України: проблеми сфер і форм міжнародних відносин

Ситуація на сході України є однією із класичних форм міжнародних відносин, а саме: конфліктною взаємодією держав, яка є історично однією із найдавніших. Тобто це той самий «солдат», про якого говорив французький дослідник міжнародних відносин Реймон Арон, що поряд із «дипломатом» є архетипом одної із форм міждержавної взаємодії. Іншими словами, можна сказати, що представники школи політичного реалізму вважають, що вкотре світ доводить, що їх песимістичні очікування щодо системи міжнародних відносин є більш справедливими. Такі очікування лише посилюються тим, що у ключових регіонах Євразії великодержавний конфлікт і справді знову починає займати чільне місце у світовій політиці. Однак говорити про якесь остаточне відновлення домінування політичного реалізму, не приходиться. Історично система міжнародних відносин демонструє маятникові коливання – від гострої фази конфліктів до більш мирних форм взаємодії, і так кожного разу знову. Так, з 1945 до кінця 1960-х років класичний політичний реалізм був домінуючою парадигмою дослідження міжнародних відносин, не в останню чергу, через те, що світ переживав гостру фазу “холодної війни”. Настання ж розрядки було часом домінування транснаціоналізму. Потім відновлення гострої біполярної конфронтації у 1980-х збіглося із часом становлення і домінування неореалізму, у той час, в останні 20 років після завершення “холодної війни”, був період домінування ліберальних уявлень. Тому не можна однозначно сказати, що ситуація на сході України є абсолютним доказом переконань політичних реалістів, що конфлікт є головною формою міжнародної взаємодії. Хоча це не означає можливості тимчасового відродження популярності і впливу реалізму. Головне, щоб державні діячі розуміли selffulfilling character політичного реалізму, що є головною його небезпекою.

Ситуація на сході України крізь призму критерію сили 

Конфлікт на сході є гарним прикладом силових асиметрій у міжнародних відносинах. Україна зіткнулася із необхідністю протистояти більшим силовим ресурсам РФ, яка веде через “ЛНР/ДНР” proxywar із нашою державою. При цьому така ситуація не є завідома програшною офіційного Києва, адже, відповідно до одного Гарвардського дослідження в асиметричних конфліктах, до середини XXстоліття слабша сторона вигравала лише у 12% разів, з 1950-х – у 55% разів. Однак для того, щоб здобути перемогу в такому асиметричному протистоянні, офіційний Київ має обрати таку стратегію, де кількісній перевазі противника буде протиставлена якісно краща організація як державного апарату, так і армії. При цьому метою має стати нанесення непоправного рівня втрат противнику. Як показали конфлікти у В’єтнамі, Афганістані і Іраку, великі держави після певного відчутного рівня втрат не можуть більше переконувати населення у необхідності продовження бойових дій. Більше того, як не парадоксально звучить, але справжня сила РФ у її фактичній слабкості, а слабкість – у начебто її великому силовому потенціалі. Так, у декілька разів менший потенціал РФ у порівнянні із СРСР, фактично, врятував її від того, що на Заході з початку 2014 року так і не був досягнутий консенсус еліт, що Росія є екзистенціальною загрозою для Заходу, а отже, вимагає такої ж політики стримування, як і СРСР. У той же час, так звана сила РФ, першу чергу, її ракетно-ядерні озброєння, є насправді фікцією. Адже, для прикладу, замість задекларованих 30 сухопутних МБР, які мали бути прийняті на озброєння у РФ у 2014 році, було прийнятолише 5! Іншими словами, нинішній науковий і технологічний потенціал РФ не дозволяє, навіть шляхом обновлення, тримати ту ж саму кількість МБР. Тому, маючи чітку картину щодо негативних тенденцій у всіх сферах суспільного життя РФ, Захід просто обрав стратегію вичікуваннячергового занепаду Росії.

Ситуація на сході України: проблеми інтересів/цілей 

Конфлікт, який має місце на сьогоднішній день на сході України, є гарною можливістю для того, щоб протестувати уявлення різних шкіл міжнародно-політичних досліджень щодо природи національного інтересу.Так, для політичних реалістів інтерес держави є явищем об’єктивним, і діяльність державного діяча зводиться лише до того, щоб вести відповідну політику для реалізації цього ж таки інтересу. На противагу, представники ліберальної парадигми чи конструктивізму говорять про значну долю суб’єктивності у характері національного інтересу. Повертаючись до конфлікту на сході України, який насправді є протистоянням, нав’язаним нам Кремлем, можна чіткоговорити про те, що ситуація краще пояснюється ідеями щодо суб’єктивності національного інтересу. Те, що саме пост-революційна слабка Україна була визначена  кремлівськоюверхівкою як головна загроза для РФ, є чітким прикладом суб’єктивності інтересів держав у міжнародних відносинах. Дуже важко зрозуміти, як об’єктивно така держава, як Україна, у тому стані, у якому вона перебувала у лютому 2014 року, складала реальну загрозу для РФ. А тому анексія Криму і війна на Донбасі є наслідками прорахунків Кремля щодо того, що є справжніми інтересами Росії.

Оригінали – http://iac.org.ua/konflikt-na-shodi-ukrayini-kriz-prizmu-nauki-pro-mizhnarodni-vidnosini-chastina-1/
http://iac.org.ua/konflikt-na-shodi-ukrayini-kriz-prizmu-nauki-pro-mizhnarodni-vidnosini-chastina-2/

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s