Оборонний реалізм versus Наступальний реалізм – Кейс агресивної зовнішньої політики РФ(2014-2015)

Однією із принципових відмінностей між природничими і соціальними науками є проблематичність тестування певних теоретичних концепцій соціальних наук у реальних умовах – іншими словами проведення експерименту для підтвердження чи спростування тої чи іншої гіпотези, концепції, теорії. Не є винятком і теорія міжнародних відносин. Як наслідок дуже часто теорія і практика світової політики існують окремо, хоча б в ідеалі мали б підсилювати і взаємно доповнювати один одного. Однак певні історичні обставини створюють умови для випробування на практиці теоретичних напрацювань вчених. І як би це не було цинічно, однак війна РФ проти України, як частина ширшого плану Кремля щодо намагання змінити правила гри у сфері безпеки Євроатлантичного регіону, є гарним тестовим майданчиком для практичного випробування різноманітних теорій трактування феноменів міжнародних відносин. Однак у даному конкретному випадку агресивної політики Кремля на західному напрямку протестувати можна приписи двох напрямків школи реалізму(оборонного і наступального) щодо того, яка зовнішньополітична стратегія є вигіднішою для держави. Але перед тим як говорити власне про зовнішню політику РФ і відповідні логічні наслідки для Кремля із позиції цих двох напрямків реалізму необхідно коротко зупинитися на головних приписах цих різних підходів до Realpolitik.

Краща оборона це наступ!?

Не зважаючи на те, що представники оборонного і наступального напрямків реалістичної школи міжнародно-політичних досліджень повністю розділяють основні базові постулати цієї парадигми і фактично окремої цілісної теорії трактування такого феномену як міжнародні відносини, між ними пролягає непереборний вододіл щодо однієї принципової проблеми – кращої стратегії держави у анархічному міжнародно-політичному середовищі.

Представники так званого «оборонного реалізму», який є історично першим, переконані і доводять, що держава має поводитися обережно на міжнародній арені – іншими словами занадто агресивна політика рано чи пізно почне грати проти держави, не посилюючи, а послаблюючи її безпеку і місце у ієрархії міжнародних відносин. До того ж прихильники цього напрямку пропонують відразу декілька оригінальних пояснень. Так патріарх неореалізму Кеннет Волтц вважав, що система міжнародних відносин функціонує таким чином, що агресивна політика окремої великої держави призведе до формування так званої «коаліції балансування», яка, мобілізувавши переважаючі ресурси, змусить державу ревізіоніста відмовитися від політики підриву Status Quo. Більше того історія міжнародних відносин має численні докази того як агресивна політика однієї держави в кінці кінців поверталася проти неї, часто ведучи до занепаду чи краху – це в рівній мірі стосується Франції часів Людовіка XIV, кайзерівської і нацистської Німеччини, СРСР. Із Кеннетом Волтцом погоджувався і Джек Снайдер − у книзі «Myths of Empire: Domestic Politics and International Ambition (Cornell Studies in Security Affairs)» він доводив, що агресивна зовнішня політика індустріальних держав набувала саме такого характеру, зважаючи на різний характер модернізації країни тобто визначалася внутрішньодержавними факторами, при тому, що система міжнародних відносин накладає обмеження, які роблять агресивну політику завідома програшною. В свою чергу такі вчені як Стівена ван Евера доводили, що ставка на агресивну зовнішню політику щодо підриву існуючого міжнародного порядку, яка часто переростала у війну, є програшною адже історично у більшості випадків перевага була саме на боці оборони, а не наступу у військовій справі. Врешті решт варіацією на тему «оборонного реалізму» є і концепція «балансу загроз» Стівена Волта. Її можна віднести саме до цього напрямку реалізму адже як доводить цей американський політолог у своїй вищезгаданій концепції емпірично у більшості випадків реакцією на агресивну політику держави було саме створення коаліції для протидії(balancing), а не відповідні кроки щодо задоволення вимог держави-ревізіоніста(bandwagoning). Політика щодо задоволення вимог агресивної держави обиралася лише в тому випадку, коли не набиралося критичної маси для формування відповідної коаліції балансування, а окремі держави не бачили сенсу нести на собі увесь тягар протидії агресору при мінімальних шансах на успіх.

Фактичним корифеєм так званого «наступального реалізму» є Джон Міршаймер, який сформулював основні положення цього напрямку Realpolitik у праці «The tragedy of great power politics». На думку цього професора Чиказького університету саме анархічний характер міжнародних відносин, який робить виживання держави головним завданням зовнішньої політики, не залишає державним діячам іншого вибору окрім як ведення агресивної зовнішньої політики – в першу чергу через погрозу чи навіть застосування сили. При цьому виживання держави може гарантувати лише досягнення глобальної гегемонії – але оскільки проектування сили у світових масштабах є важким, зважаючи на такі природні перешкоди як світовий океан, то оптимальним є досягнення гегемонії великої держави у масштабах власного регіону і попередження досягнення гегемонії іншими грандами міждержавних взаємним у їх власних регіонах.

Кейс агресивної зовнішньої політики РФ(2014-2015)

Із вищесказаного можна зрозуміти, що вище російське керівництво притримується приписів саме «наступального реалізму» при реалізації зовнішньої політики на європейському напрямку. Власне іще із 2013 року керівництво РФ почало проводити масштабні військові навчання, у декілька разів більші ніж відповідні навчання Північноатлантичного Альянсу, які не в останню чергу були спрямовані на те, щоб поставити під сумнів зобов’язання у рамках 5 статті Вашингтонського договору. При цьому такою своєю практикою РФ збільшує можливість так званої ненавмисної ескалації конфлікту внаслідок прорахунку. Такою тактикою і загалом політичною лінією РФ намагається повернути втрачені після краху СРСР позиції у Європі у якості одного із головних архітекторів регіональної системи безпеки, вважаючи себе незаконно маргіналізованим гравцем, на якого США і країни ЄС не звертають особливої уваги під час формування відповідної системи безпеки у Євроатлантичному регіоні.  У випадку ж з Україною, РФ знову намагається утвердитися як головна держава пострадянського простору – іншими словами стати регіональним гегемоном. Тому можливо і не дивно, що Джон Міршаймер вважає нинішню політику Кремля щодо України і країн ЦСЄ повністю раціональною.

Після того як стала зрозумілою тактика і мотивація РФ в політиці щодо України і країн ЄС загалом саме час перейти до оцінки ефективності обраної тактики і стратегії. Слід відзначити, як уже продемонстрував 2014 рік, важко знайти іншої разючої розбіжності між поставленими критично важливими завданнями у сфері зовнішньої політики та оборони і досягнутими результатами ніж це демонструє зовнішня політика РФ. При цьому 2015 рік не лише не покращив, а і погіршив для РФ ситуацію у сфері безпеки. Агресія РФ проти України привезла до того, що офіційний Київ знову у новій редакції Стратегії Національної безпеки задекларував ціллю політики країни приєднання до НАТО. Адже ідея необхідності рахуватися із несприйняттям Кремлем можливого приєднання України до НАТО як єдиного способу попередження агресивної політики РФ щодо України не спрацювала. Так само своєю відкрито агресивною поведінкою щодо країн Балтії і Польщі РФ сприяла матеріалізації того, що вона так боялася і чого до цього не було – значної військової присутності НАТО у нових країнах-членах ЦСЄ. Адже НАТО послідовно дотримувалася узятих на себе зобов’язань у рамках Основоположного Акту НАТО-РФ 1997 року. Але зіткнувшись із викликом із боку РФ НАТО було змушено розгортати хай навіть на тимчасовій ротаційній основі додаткові контингенти військ у ЦСЄ. Так само і розгортати нову техніку – за останніми повідомленнями у Європу скоро прибудуть американські літаки 5 покоління F-22 Raptor. Окрім того на сьогодні у Естонії перебувають американські штурмовики А-10 – при цьому цікаво, що ці штурмовики були виведені американцями із Європи у 2013 році. Однак російська агресія і усі супутні їй можливі ризики змусили США повернути ці літаки до Європи. Зрозуміло, що такі кроки російське керівництво природньо трактує як загрозу для національної безпеки країни – однак своїми діями саме Кремль породив цю загрозу, запустивши у дію ланцюг дій і протидій учасників так званої «дилеми безпеки». Тому офіційній Москві насправді слід звинувачувати себе у цьому, а не по-дитячому дивуватися чому це «країни Балтії перетворюються у форт-пост НАТО!?».

Стівен Волт у своїй статті, критикуючи світогляд неоконсерваторів, відзначив наступне: «Неоконсерватори вважають, що принцип балансу сил насправді не працює у світовій політиці і держави схильні поступатися агресору. Іншими словами вони вважають, що слабші держави легко залякати і вони ніколи не боряться проти сильніших ворогів». РФ теж фактично керується також логікою у власній зовнішній політиці. Однак як показує практика така політика лише додає ворогів і зменшує кількість дружніх чи хоча б нейтрально налаштованих держав. Іншими словами наслідки агресивної зовнішньої політики РФ доводять, що приписи «оборонного реалізму» більше відповідають реальності міждержавної взаємодії.

Оригінал публікації тут – http://www.ngoprogress.com/?p=644

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s