Нові підходи у військовій стратегії Республіки Китай/Тайвань як урок для України

Агресія РФ проти України зробила нагальним питання розробки і імплементації якісно нових підходів у військовій сфері національної безпеки. При цьому саме загроза із боку РФ, аж до гіпотетичної прямої військової інтервенції, перетворюється на визначальний чинник формування нових уявлень щодо організації військової складової безпеки нашої держави. В таких умовах корисним для України було б вивчення і адаптація до відповідно до особливостей наших умов досвіду інших країн світу у питанні військового виміру національної безпеки. Як на мене такою країною, у якої Україна могла б повчитися є Республіка Китай/Тайвань, яка хоча і де-юре вважається частиною КНР(23 провінція), де-факто є незалежною державою, яку на сьогодні визнає 22 держави світу. Але перед тим, як відповідати на питання «Що?»(що ми можемо запозичити у Республіки Китай/Тайвань) у питаннях військового будівництва) необхідно усе ж таки дати відповідь на питання «Чому?»(чому саме досвід Республіки Китай/Тайвань був би корисним для України)

Місце України і Республіки Китай/Тайвань у системі міжнародних відносин

Ідея про те, що Україна могла б запозичити досвід Республіки Китай/Тайвань у питанні військового будівництва базується на тому, що ці дві країни перебувають у подібній ситуації в міжнародних відносинах у рамках власних відповідних регіональних систем. Звичайно ж не абсолютно тотожній, але доволі схожій. При цьому слід пам’ятати, що саме політична складова є визначальною при формуванні відповідної військової стратегії. Перш за все для РФ відносини із Україною і для КНР питання відновлення фактичного контролю над Тайванем є першочерговими пріоритетами у зовнішній політиці Москви і Пекіну відповідно. Звичайно порівняння значення України і Тайваню для РФ і КНР відповідно вимагає певного рівня абстрагування від деталей, адже і справді на перший погляд що може бути спільного у зовнішньополітичному значенні де-юре суверенної держави, якою є України, і Республіки Китай, яку провідні держави світу визнають невід’ємною частиною КНР!? Однак так здається лише на перший погляд. Так політологи Євген Румер і Раджан Меннон стверджують, що гостей РФ не повинен дивувати той факт, що Україна не сприймається росіянами як повноцінна самостійна держава. Власне і таке поняття як «ближнє зарубіжжя», яке використовується в РФ для характеристики країн колишнього СРСР, чітко фіксує сприйняття у тому числі і України у очах не лише російського істеблішменту, але і народу. Тому виходячи із таких позицій відновлення прямого чи опосередкованого контролю над Україною розглядається Кремлем як аксіома зовнішньої політики РФ. Це в свою чергу перегукується із баченням офіційного Пекіну місця Тайваню у зовнішній політиці КНР. Як фіксують Білі книги 1993 і 2000 років для КНР відновлення контролю над островом є питанням успішного завершення процесу революції, який почав Мао Цзедун.

Але Україна і Республіка Китай/Тайвань мають далеко не лише символічне значення для зовнішньої політики і національної безпеки РФ і КНР відповідно. Так відновлення контролю над Україною є першочерговим завданням для РФ – геополітичне положення України означає, що контроль над нею дав би можливість Кремлю проектувати політичну, економічну і військову могутність далі на регіони ЦСЄ, Чорного моря, Кавказу. В той же час ефективне залучення України до європейських і євроатлантичних структур автоматично ставить РФ у позицію оборони. Зі свого боку Тайвань дуже часто іменують не інакше як «Гібралтар Сходу» через особливості геостратегічної позиції цього острова. Контроль над цим островом дозволить КНР «розірвати» перший острівний пояс, що фактично заважає проектуванню китайської військово-морської і військово-повітряної могутності далі на західному, північному і південному напрямку. Однак при цьому неспроможність Пекіну відновити контроль над островом Тайвань означатиме збереження можливості США організувати ефективну військову і економічну блокаду КНР. Тому як можна зрозуміти Україна і Республіка Китай/Тайвань мають не лише основоположне символічне, але і геополітичне значення для РФ і КНР відповідно, що робить їх першочерговими об’єктами зовнішньої політики цих великих регіональних держав. Іншими словами і офіційний Київ і Тайбей поставлені перед фактом перманентної загрози із боку РФ і КНР відповідно, що робить нагальним питанням залучення інших акторів із метою нівелювання силового диспаритету у кожній відповідній парі відносин.

Власне на цьому етапі виникає чергова нова подібність, яка проявляється при формуванні геополітичних трикутників взаємодії за участю США. Саме офіційний Вашингтон є природним союзником як для Києва, так і Тайбея, адже підтримання незалежності як України, так і Республіки Китай/Тайвань означає попередження перетворення РФ і КНР на регіональних гегемонів, що є одним із головних пріоритетів США, як регіонального гегемона Західної півкулі, виходячи із постулатів концепції «наступального реалізму». Але реалізація такого курсу ставить перед офіційним Вашингтоном декілька проблем. Перш за все США не можуть собі дозволити зробити своїм єдиним пріоритетом політики збереження справжньої незалежності України чи Республіки Китай/Тайвань. Конфронтація із РФ і КНР означатиме неможливість отримання допомоги від офіційних Москви і Пекіну у реалізації інших важливих завдань зовнішньої політики США. Власне нинішня адміністрація Барака Обами у процесі вироблення політичного курсу щодо РФ в умовах війни Кремля проти України вирішили слідувати порадам представників школи політичного реалізму. Іншими словами офіційний Вашингтон продовжує поєднувати у політиці щодо РФ як елементи стримування, які в основному проявляються у політиці нарощення військової присутності у Європі, так і елементи залучення до вирішення глобальних викликів, таких як проблеми нерозповсюдження у формі переговорів щодо ядерної програми ІРІ. Те ж саме стосується і відносин США і КНР, яку офіційний Вашингтон розглядає партнером у вирішенні широкого спектру глобальних проблем сучасності. По-друге, реалізація Вашингтоном активного курсу щодо підтримки України і Республіки Китай/Тайвань означає гіпотетичну можливість виникнення прямого військового протистояння між США і РФ, та США і КНР відповідно. У такому випадку перед офіційним Вашингтоном постає непроста дилема – чи готові США іти на конфронтацію, яка може привести до взаємного обміну ядерними ударами, коли на кону не стоїть безпека і виживання власне американського народу!? Або як говорили китайські генерали під час Тайванської кризи 1995-1996 років: «Чи ви готові пожертвувати Лос Анджелесом, захищаючи незалежність Тайваню?» Власне це дуже нагадує риторику Володимира Путіна, який постійно нагадує американцям про можливість ядерної ескалації у випадку надання американцями оборонного озброєння Україні. Про небезпеку саме такого розвитку подій Вашингтон у своїх коментарях неодноразово попереджали провідні експерти, які спеціалізуються на вивченні РФ.

В той же самий час і офіційний Київ, і Тайбей знаходяться поза рамками ефективних механізмів гарантування безпеки, якими є НАТО у Європі, чи двосторонні оборонні альянси зі США у Східній Азії. Замість цього Україна мала недієвий Будапештський меморандум, який не зміг попередити агресію проти РФ. В той же самий час Республіка Китай/Тайвань змушена покладатися на Taiwan Relations Act(1979), відповідно до якого США можуть продавати Тайбею озброєння необхідне для організації ефективної оборони. Однак по мірі зростання важливості відносин США-КНР, Вашингтон проявляє усе більшу обережність щодо передачі найсучаснішого озброєння Республіці Китай/Тайвань. Так у 2011 році США виступили із ідеєю не передавати Тайбею останню модифікацію літака F-16, а замість цього запропонували проведення модернізації існуючих, які були закуплені у далекому 1992 році.

Тим самим можна сказати, що і Республіка Китай/Тайвань і Україна опинилися у дуже складному зовнішньополітичному середовищі. Воно характеризується розташуванням у безпосередній географічній близькості до держави, які прагне досягнути регіонального лідерства, що перетворює і офіційний Київ, і офіційний Тайбей на об’єкт претензій РФ і КНР відповідно. Із іншого боку і Україна, і  Республіка Китай/Тайвань не мають фактично можливості нівелювати силовий диспаритет через активне залучення такого позарегіонального гравця як США чи участь у дієвій системі альянсів. Тим самим кожній країні залишається лише один шлях – нарощення власного силового потенціалу, в тому числі через посилення військового компоненту.

Еволюція військової стратегії Республіка Китай/Тайвань і уроки для України

В той час як до початку 2014 року питання національної безпеки і оборони знаходилися на периферії пріоритетів українського істеблішменту, наслідком чого став повний розвал армії(із 41 тисячі сухопутних військ у бойовій готовності у березні 2014 року були лише 6 тисяч), уряд Республіки Китай/Тайвань виділяв значну увагу сектору національної безпеки і оборони. Так у 2011 році уряд затвердив програму щодо розробки і створення 12 ракетних корветів, загальною вартістю 820 млн. доларів. Як наслідок уже у січні 2015 року до складу флоту Республіки Китай/Тайвань увійшов перший такий ракетний корвет – Tuo Jiang. На озброєнні цього корвета знаходяться 8 протикорабельних ракет HF-2 і 8 протикорабельних ракет HF-3.

Але насправді прийняття на озброєння такого типу ракетних корветів є лише частиною загальної еволюції військової стратегії Республіки Китай/Тайвань. Така еволюція військової стратегії Тайбея пов’язана із тим, що неможливо і надалі реалізовувати попередню військову стратегію, яка базувалася на необхідності шукати симетричну військову відповідь на можливу військову загрозу із боку КНР. Продовження реалізації такої стратегії надалі є неможливим, адже лише офіційний військовий бюджет КНР у розмірі 142 млрд. доларів у 13 разів більший чим військовий бюджет Республіки Китай/Тайвань. Тому офіційний Тайбей вирішив перейти до реалізації стратегії anti-access/area-denial, яка передбачає опору на субмарини, системи ППО, протикорабельні ракети. Опора на ці види озброєння при реалізації зазначеної стратегії має на меті попередити досягнення повного військово-морського і військово-повітряного домінування опонентом через створення надійної загрози нанесення йому неприйнятного рівня втрат. Окрім того така стратегія дала б можливість виграти час для того, щоб мобілізувати такі країни як Японія, чия безпека критично залежить від збереження подальшої де-факто незалежності Республіки Китай/Тайвань, для протидії можливій агресії КНР.

Зрозуміло, що із врахуванням особливостей геополітичного положення нашої держави, Україна б могла б запозичити відповідний досвід Республіки Китай/Тайвань щодо розробки і імплементації асиметричної військової стратегії. Тому кістяком нових сил стримування потенційної повномасштабної військової агресії РФ чи нанесення непоправного рівня втрат мають стати ракетні війська. Арсенал відповідних ракетних військ України мав би включати як тактичні ракетні комплекси для безпосереднього гіпотетичного ведення військових дій, так і оперативно-тактичні ракетні комплекси(ОТРК) дальністю до 500 км. Саме вітчизняні ОТРК дозволили б тримати у страху європейську частину РФ, яка є економічним і військовим центром сусідньої держави. Так само замість створення великих надводних військових кораблів типу ракетного крейсера «Україна» ставка має бути зроблена на створення протикорабельних наземних ракетних комплексів і ракетних корветів. Тим самим ці системи озброєння дозволять нівелювати чисельну перевагу, якою користується РФ, а також у випадку необхідності нанести її збройним силам неприйнятного рівня втрат. Це у свою чергу і буде головним асиметричним засобом стримування РФ. Але слід мати на увазі, що створення ракетних військ не гарантуватиме захисту і протидії повному спектру потенційних військових загроз. Так географічне положення Республіки Китай/Тайвань означає, що для успішного проведення десантної операції для захоплення острова КНР має установити військово-морське і військово-повітряне домінування у Тайванській протоці. Іншими словами вищезгадана нова військова стратегія Тайбею дозволяє попередити наземні операції покладаючись в першу чергу на морський і проти-повітряний компонент власних збройних сил. У випадку ж України створення надійних ракетних сил не знімає необхідності підтримувати у належній готовності сухопутні війська. Офіційний Київ повинен мати можливість парирувати загрози на тому рівні, на якому вони створюються супротивником. Іншими словами не можливо погрожувати обміном ракетними ударами, коли проти України вестиметься лише гібридна війна, така як зараз на Донбасі. Одночасна наявність як потужних ракетних військ, так і сухопутних з’єднань надасть вищому командуванню додаткової гнучкості і можливості поступово, а не відразу іти на шляху ескалації конфлікту.

Тому як висновок можна сказати, що унікальність ситуації, у якій опинилася Україна не означає неможливість вивчати досвід інших країн і запозичувати підходящі у ньому елементи. Особливо це стосується досвіду таких країн як Республіка Китай/Тайвань, яка займає доволі подібне положення у сучасній системі міжнародних відносин.

Оригінал публікації тут – http://www.ngoprogress.com/?p=635

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s