Зовнішня політика РФ як виклик для існуючого міжнародного порядку

2014 рік виявився багатим не лише на переломні для міжнародних відносин події, такі як початок російської агресії проти України, але це був час появи нових праць у сфері теорії міжнародних відносин. Окреме місце серед усього різноманіття нових книг займає праця відомого теоретика і практика міжнародних відносин Генрі Альфреда Кіссінджера «World order. Reflections on the character of nations and the course of history», що з’явилася у вересні 2014 року. У ній послідовний прихильник державо-центризму і політичного реалізму намагається представити власне бачення проблеми порядку у міжнародних відносинах, що є однією із центральних наукових проблем у теорії міжнародних відносин.

Однак слід відразу визнати, що Генрі Кіссінджер не розглядає зовнішню політику РФ на сьогодні як один із головних викликів для існуючого міжнародного ладу. При цьому детальний аналіз його праці дозволяє, на мою думку, зробити саме такий висновок. Іншими словами спочатку необхідно розібратися із основними припущеннями і ідеями книги «World order» для того, щоб потім мати можливість говорити наявність чи відсутність виклику існуючому міжнародному ладу із боку РФ.

Основні припущення і ідеї книги «World order»

Уже у передмові Генрі Кіссінджер прямо ставить проблемне питання, на яке він намагатиметься дати відповідь. На його думку, викликом для світового ладу є той факт, що «усі провідні центри сили реалізують на практиці до певної міри приписи Вестфальського світопорядку, однак при цьому ніхто не вважає себе природнім захисником цього світопорядку». Зрозуміло, що причини такого стану сучасних речей Генрі Кіссінджер пропонує шукати у минулому. Фактично ж сама книга є доволі вдалою спробою представити власне бачення еволюції і трансформації міжнародних відносин.

Вихідною точкою у книзі є ідея про те, що до початку Нового часу у кожному провідному регіоні Євразії (Європа, Близький Схід, Південна Азія, Східна і Південно-Східна Азія) існували власні уявлення щодо правильної моделі побудови світового порядку, що передбачає необхідність знаходження унікального балансу між легітимністю і силою. При цьому політично-територіальні одиниці кожного регіону виходили із універсальності власної моделі побудови міжнародного порядку, хоча насправді вона мала виключно регіональний характер.

Але на фоні явної гетерогенності у підходах щодо правильної моделі побудови світового ладу Європа якісно вирізнялася від решти регіонів Євразії. Інші регіони об’єднувала реалізація на практиці імперської моделі щодо побудови регіонального порядку. В той же час у Європі ідея імперії, хоча і залишалася популярною, чому головним доказом було існування Священної Римської імперії, так і не була повністю реалізована. Європейський порядок, на відміну від інших регіонів світу, засновувався на взаємодії різних політичних одиниць, жодна із яких не досягла домінування у європейській регіональній системі.

Власною появою у 1648 році Вестфальський світопорядок завдячує успішній протидії останній спробі створення універсальної християнської імперії у Європі, яку намагалася реалізувати Австрійська імперія у союзі із Святим Престолом у ході Тридцятилітньої війни (1618-1648). Сама ж війна гарно продемонструвала якісні трансформації, із якими не можна було не рахуватися у процесі формування нового міжнародного порядку. Головною із них стала поява суверенної держави-нації, яка у власній зовнішній політиці керувалася національним інтересом, а не ідеями християнської солідарності. Ці якісні зміни на практиці демонструвала зовнішня політика Франції за правління кардинала Рішельє, який будучи єпископом католицької церкви, реалізував політику попередження утвердження австрійської гегемонії у Європі. Іншими словами, це була політика спрямована на підтримання балансу сил, яка відповідала національному інтересу Франції, що прямо суперечило ідеї необхідності відродження єдиної імперії у Європі.

Тому одним із вихідних положень Вестфальського світоустрою є ідея про те, що саме суверенна держава, а не імперія, династія чи релігійна конфесія, є системотворчим елементом міжнародного порядку. При цьому головними цінностями для такої держави є незалежність і територіальна цілісність. Це в свою чергу, означало встановлення ідеї балансу сил як головного інструменту підтримання плюралізму суверенних держав у випадку виникнення загрози встановлення гегемонії однієї держави. При цьому за кожною державою закріплювалася право на власний розсуд обирати модель внутрішньодержавного будівництва чи домінуючу релігію, іншими словами принцип невтручання у внутрішні справи.

Але не слід забувати того, що ці вищезгадані універсально визнані на сьогодні принципи, які закріплені у Статуті ООН, на той час (середина XVII) стосувалися лише Західної і Центральної Європи, але не далеко усього світу. Власне у цьому, на думку Генрі Кіссінджера, і криється основа сучасної кризи світового порядку. Із одного боку технологічне і економічне домінування країн Європи дозволило у процесі колонізації решти світу до початку XX століття розповсюдити принципи Вестфальського світоустрою на решту регіонів світу. Окрім того простота і практичність даних принципів уможливили їх збереження і дотримання навіть після того, як колоніальні імперії європейських країн припинили своє існування. Найкращим підтвердженням цьому є те, що усі нові незалежні держави у першу чергу намагалися і намагаються стати членами ООН, чий Статут закріпив такі фундаментальні принципи Вестфальського світоустрою як суверенна рівність держав, непорушність їх кордонів, чи невтручання у внутрішні справи.

Однак, із іншого боку, у таких регіонах як Близький Схід принципи Вестфальського світоустрою не витіснили повністю ідею необхідності об’єднання усіх мусульман у єдину державу – Умму. Тому нинішня зовнішня політика таких держав як Саудівська Аравія чи Іран поєднують у собі як реалізацію принципів Вестфальського світоустрою, так і ідеї транскордонної єдності усіх мусульман. Окрім того ситуація із підтриманням порядку на Близькому Сході ускладняється фактичним крахом у багатьох державах проекту побудови секулярної модерної держави, яка є системотворчим елементом Вестфальського світопорядку. Як наслідок на сьогодні Близький Схід є джерелом нестабільності і хаосу через неможливість побудувати регіональний порядок на основі принципів Вестфальського світопорядку.

Власне і сама Європа, яка після 1945 року вирішила відійти від повного дотримання принципу балансу сил і абсолютного суверенітету держав задля європейської інтеграції, на сьогодні переживає інституційну кризу, яка не в останню чергу пов’язана із намаганням поєднати як міждержавні так і наддержавні елементи у побудові ЄС. При цьому будучи сконцентрованими на вирішенні власних внутрішніх протиріч, країни ЄС не можуть надавати США активної допомоги щодо підтримання існуючого ладу.

Врешті решт і дві інші впливі країни сучасності – США і КНР – демонструють подвійний підхід у питанні щодо підтримання принципів Вестфальського світоустрою. Так, із одного боку, офіційний Вашингтон протягом XX століття виступав у ролі останнього гаранту збереження балансу сил у світі, а також фактично був розробником сучасної архітектури світопорядку, яка базується на визнанні суверенітету держави, їх територіальної цілісності і невтручання у внутрішні справи. Однак, із іншого боку, зовнішня політика США різною мірою постійно спирається на переконання, що лише поширення демократичної форми урядування може гарантувати абсолютну безпеку власній країні. Такі ідеї вступають у прямий конфлікт із ідеєю невтручання у внутрішні справи інших суверенних держав, які самостійно можуть обирати власну форму внутрішньодержавного політичного будівництва. У свою чергу теперішній офіційний Пекін у своїй концепції реалізації «Китайської мрії», яка на практиці означатиме встановлення регіонального домінування КНР, значною мірою спирається на домінуючі у Китаї до середини XIX століття ідеї щодо центрального місця Піднебесної у світовому порядку. Іншими словами, такі ідеї дозволяють якоюсь мірою легітимізувати політику КНР щодо нинішнього підриву регіонального status quo у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях – адже у такому випадку мова іде лише про повернення до того стану речей, який був у Азії до початку китайського «століття приниження».

Виклик для світового порядку із боку РФ

Як можна зрозуміти, світ із точки зору підтримання порядку, і так переживав не найкращі часи на початку другого десятиліття XXI століття. Однак агресія РФ проти України спочатку у формі окупації і анексії АРК, а потім війни на Донбасі, лише додала іще один непростий вузол протиріч, при цьому гарно вписуючись у картину кризи світового порядку, яку описав у своїй книзі Генрі Кіссінджер.

Власне перш за все зовнішня політика РФ у її теперішньому вигляді є викликом для існуючого світового ладу, адже із окупацією і анексією Криму було порушено один із фундаментальних принципів міжнародного права – непорушність існуючих державних кордонів, що закріплено не лише у Статуті ООН, але і декалозі НБСЄ/ОБСЄ. Тим самим у своїй політиці Кремль порушив один із принципів, який є мірилом правильності, а отже і легітимності поведінки держави на міжнародній арені.

Однак це лише один із викликів, який обмежується масштабами України. Більш небезпечним принципом зовнішньої політики Кремля для регіональної стабільності є ідея захисту громадян РФ де б вони не знаходилися, яка була висловлена тодішнім Президентом РФ Дмитром Медвєдєвим у серпні 2008 році. Широке трактування цього принципу означає необхідність захисту етнічного російського і російськомовного населення на просторі колишнього СРСР, якщо для нього виникатиме загроза. Зрозуміло, що тим самим Кремль створив іще один інструмент тиску і впливу на країни колишнього СРСР. При цьому така позиція вступає у прямий конфлікт із принципом невтручання у внутрішні справи інших країн під яким би не було приводом. Власне якщо до підписання Вестфальського договору конфесійні питання використовувалися як виправдання втручанню у внутрішні справи інших країн, то сьогодні РФ у якості такого виправдання експлуатує питання етнічного російського і російськомовного населення. Фактично свою роль у Мінському форматі переговорів у якості посередника між офіційним Києвом і ДНР/ЛНР Кремль виправдовує і тим фактом, що РФ лише відстоює прагнення етнічного російського і російськомовного населення Донбасу. Зрозуміло, що таке доволі широке трактування захисту інтересів росіян означає створення загрози регіонального масштабу і можливість виникнення конфлікту між РФ і НАТО у зв’язку із наявністю етнічного російського і російськомовного населення у Естонії і Латвії, які є членами Північноатлантичного альянсу.

Власне історія уже знала схожі приклади. Так у 1909 році у Китаї було прийнято перший закон про громадянство, за яким його отримувати усі чиїм батьком був китаєць незалежно від місця проживання. Однак застосування «принципу крові» замість територіального принципу у визначенні громадянства, а отже і можливості надання захисту із боку Китаю, стало джерелом протиріч між Пекіном і тими країнами АТР, які мають значну частку етнічного китайського населення. Ця проблема лише загострилася у 1949 році, коли було проголошено КНР, внаслідок чого етнічні китайці у таких країнах як Малайзія почали розглядатися як п’ята колона, яка сприятиме політиці КНР щодо поширення комуністичної революції у регіоні. При цьому, для прикладу, саме етнічні китайці були в авангарді комуністичного повстання у Малайї у 1948-1960 роках. Власне однією із передумов успішного залучення КНР до нинішнього світового порядку стала відмова від «принципу крові» у визначенні громадянства із прийняттям закону 1980 року, за яким набуття громадянства іншої країни означало втрату громадянства КНР. Тим самим було закладено умови для нормалізації відносин передовсім із країнами ПСА, які перестали розглядати власне етнічне китайське населення як джерело загрози.

Тому тією чи іншою мірою сьогоднішня зовнішня політика РФ є іще одним викликом принципам, на яких заснований нинішній світовий порядок.

Чому відсутня адекватна відповідь на виклик із боку РФ для світового ладу!?

Після такого аналізу може виникнути не лише питання чому власне Генрі Кіссінджер у своїй книзі не зупинився на аналізі виклику для світового ладу із боку РФ, але і чому немає відповіді на цей виклик із боку США і країн ЄС. Що ж, мені здається, що єдиної відповіді вистачить для того, щоб відповісти на ці два питання, які є власне лише різними вимірами однієї і тієї ж самої проблеми.

У висновках до книги Генрі Кіссінджер вважає за необхідним пояснити, що існують два різновиди викликів для будь-якого світового порядку. Одним типом викликів є порушення принципів легітимності – тобто порушення загальноприйнятих правил поведінки. Такий тип виклику створює відповідні незручності, однак якщо він не підкріплений необхідним силовим ресурсом, не є таким страшним як другий тип виклику. Власне другий тип виклику відноситься до того, який виникає, коли баланс сил у світі змінюється на користь тих держав, які незгодні із існуючими правилами поведінки. Іншими словами, такі держави не лише мають претензії до існуючого ладу, але і необхідні ресурси для його активної трансформації.

Зрозуміло, що за даних умов виклик із боку РФ відноситься до першого типу викликів – тобто порушення загальноприйнятих правил поведінки при відсутності реального потенціалу для зміни світового порядку. Цим принципово і відрізняється виклик із боку РФ від виклику із боку СРСР. Радянський Союз, на відміну від РФ, не просто мав альтернативну модель побудови світового порядку на принципах комуністичної ідеології, чого РФ на сьогодні немає, але і був єдиною державою у світі, яка на 1945 рік володіла індустріальним потенціалом, який не був тою чи іншою мірою під ядерною парасолькою США. Зрозуміло, що цього не можна сказати про нинішню РФ. В той же час, для порівняння, зовнішня політика КНР, як держави яка має реальні ресурси для початку ревізії існуючого міжнародного порядку, демонструє більшу готовність слідувати приписам нинішнього світового ладу, або хоча б політику не такого радикального підриву регіонального порядку. Однак в кінці кінців прихильники школи політичного реалізму і геополітики вважають, що США мають концентруватися на тих, країнах, які хоча і декларують на даний конкретний момент добрі наміри, мають реальний потенціал для силової зміни світового порядку. А не навпаки – войовнича риторика і виключно регіональний характер загрози, зважаючи на мізерний економічний і науковий потенціал, і визначили такий незначний масштаб відповіді колективного Заходу на порушення РФ фундаментальних принципів світового ладу.

Тому, можливо і виправданим є небажання Генрі Кіссінджера зупинитися на аналізі виклику із боку РФ для існуючого світового ладу, адже по своїй природі і масштабам він скоріше за все виявиться короткостроковим. А отже, таким, який не заслуговує реальної уваги теоретиків і практиків американської зовнішньої політики. Іншими словами, як говорить російське прислів’я – «По Сеньке и шапка».

Оригінал публікації – http://www.ngoprogress.com/?p=106

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s