Циклічність зовнішньої політики США і Доктрина Обами

Цикли американської зовнішньої політики після 1945 року

Перед тим як говорити власне про Доктрину Обами необхідно зрозуміти логіку, за якою еволюціонує американська зовнішня політика. Адже будь-яке явище краще аналізувати як частину ширшого процесу, а не як збіг унікальних обставин.

Як намагається пояснити Стівен Сестановіч у своїй книзі «Maximalist: America in the World from Truman to Obama» зовнішня політика США після 1945 року демонструє певну циклічність. Кожен цикл має дві фази – зовнішньополітичної активності і пасивності[11]. Під час першої фази офіційний Вашингтон намагається проводити активну зовнішню політику, метою якої є якісна трансформація системи міжнародних відносин шляхом створення спільноти демократичних держав із ринковою економікою. Це власне єдиний шлях, як часто вважають у Білому Домі, гарантування національної безпеки США. Однак такий оптимізм приводить до зовнішньополітичних катастроф – таких як фактична поразка у В’єтнамській війні чи неспроможність реалізувати у Іраку після 2003 поставлені цілі. Проблема в тому, що американське зовнішньополітичне месіанство тримається на двох речах – об’єктивній спроможності американської моделі економічного і політичного будівництва генерувати необхідні ресурси для реалізації трансформаційної зовнішньої політики і на суб’єктивному відчутті, що успіхи американського державотворення не лише дають необхідні ресурси, але і тим самим легітимізують американські претензії на докорінну перебудову світового ладу. Іншими словами у американського істеблішменту виникає відчуття всемогутності, що гарно проявилося на початку 60-х років XX століття – тоді у Вашингтоні панувало переконання, що американізація конфлікту у В’єтнамі дозволить швидко вирішити його на власну користь[11, p.130]. Однак як відомо історія дещо по іншому розставила акценти. Власне друга фаза кожного циклу американської зовнішньої політики являє собою реакцію на відповідні зовнішньополітичні катастрофи – ця фаза характеризується намаганням перекласти на великі регіональні держави відповідальність за підтримання балансу сил у відповідних регіонах, бажанням офіційного Вашингтону зосередитися на вирішенні внутрішньодержавних проблем, апатією і зневірою серед американського населення щодо необхідності провадити активну зовнішню політику. Класичним прикладом цієї фази є зовнішня політика США протягом 1970-х років, що стала реакцією на фактичну поразку у війні проти Демократичної республіки В’єтнам, яка не представляла жодної реальної загрози для національної безпеки США. При цьому нафтовий шок 1973 року додав загальному відчутті кризи у США економічного виміру. Однак як показала історія це була лише тимчасові проблеми – перехід США від індустріального до постіндустріального технологічного укладу означав продовження «Американського століття». У сфері зовнішньої політики це проявилося у спроможності США під час правління Рональда Рейгана довести СРСР усю безперспективність подальшої системної конфронтації у формі Холодної війни. Її безкровне завершення відбулося на умовах, які значною мірою відповідали національним інтересам США. Не зважаючи на дебати 1990-х років щодо ролі і місця США у світі, офіційний Вашингтон реалізовував політику «ліберальної гегемонії», що передбачала активну американську політику щодо формування нового світового ладу. Більше того вдала економічна політика Президента США Вільяма Клінтона означала наявність необхідних ресурсів для ведення активної зовнішньої політики. Трагедія 11 вересня 2001 року породила ідеалістичну зовнішньополітичну відповідь адміністрації Джорджа Буша-молодшого – замість просто знищення режиму руху Талібан у Афганістані було вирішено, що лише радикальна перебудова Близького Сходу на основі принципів демократії дозволить раз і на завжди унеможливити виникнення загроз для національної безпеки США у формі тероризму і екстремізму. Реалізацією цих ідей, як відомо, стала війна США проти режиму Саддама Хусейна у Іраку. Однак як зазначив Хал Брандс(Hal Brands) у книзі «What good is grand strategy. Power and purpose in American statecraft from Hurry S. Truman to George W.Bush»: «Озираючись назад, можна зрозуміти, що стратегія адміністрації Буша трималася на низці взаємопов’язаних ідей і припущень, багато із яких були занадто оптимістичними. На той час панувала майже безмежна віра у ефективність застосування американської воєнної могутності, переконання, що повалення режиму Саддама Хусейна сприятиме реалізації цілей ширшої війни із тероризмом, а аж ніяк не заважатиме їй, і головне переконання в тому, що США можуть трансформувати Ірак, без того, щоб застрянути там. Панувало загальне переконання, що активна політика – навіть потенційно руйнівна – була менш небезпечною ніж відсутність активної політики, а також те, що агресивне застосування американської могутності не підірве міжнародний престиж США. Перш за все було відчуття, що міжнародний порядок був дуже готовий до активного формування, і тому США можуть застосувати свою величезну силу для реалізації швидких і докорінних змін. Як говорив про це Дональд Рамсфельд – період після 11 вересня 2001 року представив США такі можливості як і після завершення Другої світової війни щодо якісної перебудови усього світу»[1, p.159-160]. Як можна зрозуміти у таких ось ідеях прослідковується віра американців у власні безмежні можливості подібно до ситуації із війною у Вєтнамі. Парадоксально, але результат у Іраку виявився таким же фатальним як у Індокитаї. Хоча цього разу американцям не протистояла інша держава, але громадянська війна у Іраку не дозволила реалізувати цілі щодо демократизації країни, уже не кажучи усього Близького Сходу. Власне майбутній Президент США Барак Обама у 2007-2008 роках будував свою виборчу кампанію на тому факті, що у 2002-2003 роках він був послідовним противником війни США проти Іраку. Робив він це, до речі,  із переконання, що агресія проти Іраку буде відволікати необхідні увагу і ресурси для вирішення нагальних соціально-економічних проблем у середині самих США.

Однак не лише наростання кризових явищ у зовнішній політиці США стало визначальним фактором, який буде чинити вплив на формування зовнішньополітичної стратегії Барака Обами. У вересні 2008 року один із найбільших інвестиційних банків США Lehman Brother оголошує про своє банкрутство. Це як відомо стало початком фінансово-економічної кризи і спаду економіки спочатку у США, а потім і у всьому світі. Зрозуміло, що в таких умовах проблеми економічного оздоровлення країни стали найбільш пріоритетними. Більше того можна сказати, що в той час Барак Обама іще більше переконався у правильності своїх уявлень щодо необхідності концентрувати увагу саме на вирішення соціально-економічних проблем в середині США[3, p.28].

Тому як бачимо загалом наприкінці 2008 року у США завершилася перша фаза другого циклу зовнішньої політики. Цей етап, я і попередній наприкінці 60-х початку 70-х років XX століття, характеризувалася зростанням апатії населення на фоні неспроможності реалізувати поставлені цілі у 2 Іракській війні, що лише загострилася із початком економічної кризи.

Слід відмітити, що першим американським державним діячем, що відкрито заговорив про проблему циклічності зовнішньої політики США був Генрі Альфред Кіссінджер – Радник із національної безпеки Президента США у 1969-1975 і Державний секретар США у 1973-1977 роках. Власне він був і залишається великим критиком таких коливань у активності США на міжнародній арені. На думку Генрі Кіссінджера лише виходячи із правильного балансу між ресурсами і національними інтересами, і побудови на його основі великої стратегії(Grand Strategy), можна уберегти США від крайностей у зовнішній політиці, якими є імперське перенапруження із одного боку і ізоляціонізм із іншого. Цю проблему один із відомих теоретиків і практиків американської зовнішньої політики висвітлює у книзі «White House years»(розділ III «The convictions of apprentice statesman» ст.75-95)[7]. Цікаво, що свій підхід щодо знаходження правильного балансу між національними інтересами країни і її ресурсами на основі визнання меж можливостей, Генрі Кіссінджер називав геополітичним. Тим самим він прияв поверненню категорії «геополітика» у міжнародно-політичний дискурс.

На сам кінець також необхідно згадати, що у аналізі того як еволюціонувала американська зовнішня політика треба розуміти, що обставини, які її формують не залежать лише від поведінки Вашингтона. Система міжнародних відносин також має значний вплив на визначення зовнішньополітичної стратегії США – на сам перед це проявляється у такому циклічному явищі як «підйом і падіння великих держав» якщо запозичувати цей термін із відомої однойменної книги Пола Кеннеді. Власне історія становлення США як супердержави є частиною цього явища, однак ним не обмежується. Окрім того що змінюється перелік можливих претендентів на домінування у світі, змінюється і географія їх розташування, що призводить до зміни відносної ваги того чи іншого регіону Євразії у зовнішньополітичній стратегії США. Так Збігнєв Бжезинський у своїй книзі «Strategic Vision» серед трьох головних тенденцій, що характеризують сучасні міжнародні відносини, визначає переміщення центру світової політики із Європи до Азії[2, p.16-26]. Не в останню чергу він виокремлює Азію із-за того, що найбільш динамічні держави сьогоднішнього світу(КНР, Індія) розташовані саме там. При цьому одна із них – КНР – розглядається на сьогодні як чи не єдиний потенційний конкурент США щодо домінування у системі міжнародних відносин. Зміщення акцентів із Європи до Азії внаслідок швидкої індустріалізації II половини XX ст. – початку XXI ст. у останній необхідно мати на увазі при аналізі зовнішньої політики США. Власне розробник стратегії стримування (containment) СРСР Джордж Фрост Кеннан вважав, що потенційну загрозу домінуванню США у Євразії можуть становити лише ті країні, які не лише декларують ворожі наміри щодо Вашингтону, але і мають відповідну економічну потугу для того, щоб їх реалізувати[4]. Власне виходячи із цього аналізу об’єктивно саме КНР, а не РФ, є єдиним можливим конкурентом США. Адже офіційний Пекін починаючи із 1978 року проводив широкомасштабну політику модернізації країни, результатом якої став вихід економіки КНР на 1 місце у світу за ВВП по ПКС наприкінці 2014 року. В той час офіційна Москва після 1991 року фактично задовольнялася роллю напів-переферії у капіталістичній світ-системі – постачальника корисних копалин і продукції первинної обробки, при збереженні залишків промислового потенціалу, в першу чергу у сфері ВПК. Ці факти необхідно мати на увазі для того, щоб краще розуміти на яку увагу заслуговує та чи інша велика країна у зовнішній політиці США. У нашому конкретному випадку це необхідно для того, щоб зрозуміти об’єктивні реалії формування стратегії США щодо РФ, а отже і місця України у ній.

Доктрина Обами

Як можна зрозуміти із усього вище сказаного США на початку 2009 року опинилися у сфері зовнішньої політики у ситуації чи не найгіршій починаючи із 1970-х років. Тому не дивно, що реакція нової Білого Дому, який очолював демократ Барак Обама, на поверхні нічим не відрізнялася від політики республіканця Річарда Ніксона – США як і одному так і іншому випадку були поставлені перед завданням знаходження балансу між наявними ресурсами і відповідними міжнародно-політичними зобов’язаннями, а також між необхідністю розділяти увагу на зовнішню і внутрішню політику. Так чи інакше, але зовнішня політика США набула рис скорочення витрат і економії у широкому сенсі.

Однак між зовнішньою політикою епохи Ніксона-Кіссінджера і Барака Обами прослідковується велика різниця. У першому випадку Білий Дім зразка початку 1970-х років розумів небезпеку для світового ладу, якщо США спробують повністю відмовитися від лідерської позиції у світі. Ось що про це говорить у своїй книзі Хал Брандс: «Головне завдання, яке стояло перед США, як говорив Кіссінджер, було у побудові нової практики міжнародних відносин в процесі руйнування старої, при цьому не дозволити системі міжнародних відносин зазнати краху. Цього можна буде досягти не через створення перешкод на шляху історичних змін, а через майстерне використання нових змін для того, щоб отримати нові інструменти сили і можливості для політичного маневру. США мають залучити своїх головних супротивників у керований формат трьохсторонніх відносин, відмовитися від тих зобов’язань, які вони не спроможні реалізувати при цьому зберігши довіру в очах головних союзників, і в кінці кінців перетворити себе на центр більш стабільного  і вигідного глобального балансу сил. Через динамічну і цілеспрямовану державну політику США зможуть успішно пережити період свого часткового занепаду»[1, p.60]. Іншими словами це означало, що не зважаючи на курс на частковий стратегічний відступ і концентрацію, США мають на тактичному і оперативному рівні продовжувати реалізовувати активну зовнішньополітичну стратегію щодо використання можливостей, які створює система міжнародних відносин. Кращими прикладами успішної реалізації такого курсу тандемом Ніксон-Кіссінджер є так зване «Відкриття Китаю» у 1972 році чи «човникова дипломатія» під час війни Судного дня 1973 року. Це дозволило офіційному Вашингтону зайняти панівну позицію у геополітичному трикутнику США-КНР-СРСР чи фактично сприяти встановленню балансу між Ізраїлем і Єгиптом, що дало початок мирному врегулюванню і відповідній маргіналізації позиції СРСР на Близькому Сході. Така політика в кінці кінців допомогла США пережити найважчий період у своїй історії, при цьому не відмовившись від позиції світового лідера.

В свою чергу адміністрація Барака Обами значною мірою проводила до останнього часу політику, яка базується на компромісі і примирені у міждержавних відносинах, а також майже повної концентрації уваги на внутрішньополітичних проблемах. Саме до такого висновку приходить Колін Д’юєк(Colin Dueck) у своїй новій книзі: «The Obama Doctrine: American Grand Strategy Today». Автор вважає, що саме так можна пояснити неспроможність більшості американських політологів побачити якусь загальну логіку у зовнішній політиці США. Колін Д’юєк доводить, що Барак Обама як Президент бачить своє головне завдання у проведенні трансформаційної внутрішньої політики щодо ліквідації дисбалансів соціально-економічного розвитку США, при цьому вважає, що активна зовнішня політика лише відволікатиме необхідну увагу і ресурси[2, pp.25-33].

І справді якщо уважно проаналізувати попередню редакцію Стратегії національної безпеки США від 2010 року можна знайти підтвердження цим ідеям. Цей документ чітко зазначає: «Метою наших зусиль є обов’язок відновити нашу економіку, що є основою американської могутності»[13, p.5]. Власне важко заперечувати правильність такого твердження – адже лише потужна економіка може одночасно гарантувати і витрати на оборону і споживання(класична дихотомія «гармати і мало»), а також реінвестування. Окрім цього одним із головних лейтмотивів вищезгаданого документу є ідея про те, що нові виклики і загрози, що стоять перед світом, являють собою основу у переважній більшості випадків саме для кооперативних, а не конфліктних відносин між провідними світовими державами. Власне це також повністю відповідає уявленням самого Барака Обами щодо сутності міжнародних відносин, які він сповідує ще із своїх студентських років.

Тому і нова редакція Стратегії національної безпеки США, яка з’явилася у лютому 2015 року, є логічним продовженням і втіленням головних ідей, які сповідує Барак Обама. Із одного боку даний документ уже більше реалістично дивиться на перспективи співпраці між великим державами – у документі чітко згадується про намагання РФ і КНР порушити баланс сил у відповідних регіонах. Однак не зважаючи на це питання економічного оздоровлення США поставлені на перше місце(Розділ III) після вступу(Розділ I) і загальної характеристики ситуації у сфері безпеки у США і світі(Розділ II)[14].

Однак ідея необхідності концентруватися у переважній більшості саме на подоланні наслідників економічної кризи і віра у те, що між провідними світовими державами настала ера співпраці, а не конкуренції, мала доволі таки неоднозначні результати. Так на думку Коліна Д’юєка тим самим США створили вакуум безпеки у Європі і Східній Азії, який швидко поспішили заповнити РФ і КНР відповідно[2, p.7, pp.65-75].

Звичайно можна дорікнути авторові даної публікації, що критика із боку Коліна Д’юєка є прикладом перш за все того як апологети Республіканської партії намагаються дискредитувати не лише нинішнього очільника Білого Дому, але і всю Демократичну партію перед черговими виборами Президента США, які відбудуться у листопаді 2016 року. Що ж у даному випадку можна запропонувати іншу загальну оцінку ефективності зовнішньої політики Барака Обами, яку запропонував у своїй книзі «National Insecurity: American leadership in the age of fear» редактор журналу Foreign Policy Девід Роткопф (David Rothkopf). Як не дивно, але і давній прихильник Демократичної партії, на основі порівняння зовнішньої політики другого президентського терміну Джорджа Буша-молодшого(2005-2009) і правління Барака Обами із січня 2009 року також приходить до парадоксальних висновків. Хоча і Буш-молодший не міг по об’єктивним причинам виправити свою головну помилку – вторгнення у Ірак із усіма відповідними наслідками – він навчився бути незалежним державним лідером, який може іти на складні рішення, такі як збільшення починаючи із 2007 року американського військового контингенту у Іраку із метою припинення там громадянської війни[8]. В той же час адміністрація Барака Обами і сам Президент часто проявляють у критичні моменти нерішучість і навіть демонструють схильність відступати від раніше задекларованого курсу, як це продемонструвала відмова провести каральні удари проти режиму Башара Асада на початку вересня 2013 року  у відповідь на застосування хімічної зброї. При цьому Девід Роткопф критикує адміністрацію Обами за закритість механізму прийняття рішень, до якого залучені в основному особи, які сприяли перемозі на виборах 2008 року. Врешті решт навіть така грандіозна ініціатива як «перебалансування до Азії», для якої об’єктивно назріли усі умови на час приходу Барака Обами до влади, була ініційована у Державному Департаменті на чолі із Хіларі Клінтон. При цьому Білому Домові, який фактично перехопив цю ініціативу, не вистачило реальних зусиль для реалізації цієї стратегії – на сьогодні звично говорити, що «перебалансування до Азії» це не більше ніж декларації при відсутності реальних кроків для втілення цього грандіозного  і конче необхідного плану[9, pp.203-230].

Так чи інакше але переконання Барака Обами що на деякий час США можуть відійти від проактивної політики на міжнародні арені щодо підтримання існуючого порядку із метою проведення широкомасштабних реформ мала загалом негативні наслідки[5]. У 2014 році офіційний Вашингтон постав перед фактом одночасного виклику для існуючого status quo у всіх трьох основних театрах Євразії – Євроатлантичному, Близькосхідному і Азійському. Тим самим як відзначає Ніколас Гвоздєв у Барака Обами не залишилося іншого вибору як приступити до так званого «потрійного стримування» РФ, Ірану і загалом протидії руйнуванню регіонального порядку, КНР[6,10]. Головна ж проблема у реалізації політики «потрійного стримування» у тому, що офіційний Вашингтон зіткнувся із таким феноменом як «асиметрія уваги» – не зважаючи на те, у кожному конкретному випадку США переважають по усім силовим параметрам своїх потенційних конкурентів, вони не можуть концентрувати усі 100% своєї уваги і ресурсів на протидії окремій державі чи загрозі[12]. Для кращого розуміння дозволю собі певну алегорію – уявіть собі місто у якому є одна пожежна команда із потужними ресурсами, але одного дня у місті стається три великих пожежі і керівник пожежної станції постає перед непростою дилемою куди спрямувати основні ресурси, при цьому у своїх розрахунках він керуватиметься перш за все значимістю відповідних об’єктів. Власне десь у такій ситуації і опинилися США на чолі із Бараком Обамою протягом 2014 року – зрозуміло що ситуація у 2015 році ніяким чином не покращилася. Тому дана непроста для США ситуація фіксує проблему відсутності справжньої великої стратегії(Grand Strategy) у американського керівництва, яка б дала можливість визначити відповідні пріоритети на основі національних інтересів країни, а потім виділити необхідні ресурси для реалізації поставлених цілей.

Отже як висновок можна сказати, що Доктрина Обами, як спроба знайти відповідь на кризові явища у американській зовнішній політиці, загалом не спрацювала. Звичайно дискусійним є питання якими чином вона сприяла появі викликів для існуючого міжнародного ладу у формі російського чи китайського ревізіонізму, адже для цього були об’єктиві умови такі як підйом КНР(The Rise of China) чи відродження РФ(Russias Resurgence) як про це говорять у західній літературі. Однак точно можна сказати про одне, реалізація Доктрини Обами залишила США не готовою як концептуально, так і матеріально для протидії тим викликам, які почали кристалізуватися у 2014 році.

Список використаної літератури

  1. Brands H. What Good Is Grand Strategy: Power and Purpose in American Statecraft from Harry S. Truman to George W. Bush / Hal Brands., 2014. – 288 p. – (1st edition).
  2. Brzezinski Z. Strategic Vision: America and the Crisis of Global Power / Zbigniew Brzezinski., 2012. – 240 p. – (1st edition).
  3. Dueck C. The Obama Doctrine: American Grand Strategy Today / Colin Dueck., 2015. – 336 p. – (1st edition).
  4. Gaddis J. Strategies of Containment: A Critical Appraisal of American National Security Policy during the Cold War / John Gaddis., 2005. – 512 p. – (Rev Exp edition). Chapter 2 «George F. Kennan and the strategy of containment», pp.24-56
  5. Gvosdev N. As Stakes Rise, Muddling Through No Longer Viable Option for U.S. [Електронний ресурс] / Nikolas Gvosdev // WPR. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://www.worldpoliticsreview.com/articles/15641/as-stakes-rise-muddling-through-no-longer-viable-option-for-u-s.
  6. Gvosdev N. Time for Plan B on Obama’s Triple Containment of Russia, China, Iran [Електронний ресурс] / Nikolas Gvosdev // WPR. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://www.worldpoliticsreview.com/articles/13872/time-for-plan-b-on-obama-s-triple-containment-of-russia-china-iran.
  7. Kissinger H. White House Years / Henry Kissinger., 2011. – 1552 p. – (Reprint edition).
  8. Rothkopf D. National Insecurity. Can Obama’s foreign policy be saved? [Електронний ресурс] / David Rothkopf // Foreign Policy. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://foreignpolicy.com/2014/09/09/national-insecurity/.
  9. Rothkopf D. National Insecurity: American Leadership in an Age of Fear / David Rothkopf., 2014. – 494 p. – (1st edition).
  10. SANGER D. Commitments on Three Fronts Test Obama’s Foreign Policy [Електронний ресурс] / DAVID E. SANGER // The New York Times. – – Режим доступу до ресурсу: http://www.nytimes.com/2014/09/04/world/europe/commitments-on-3-fronts-test-obamas-foreign-policy-doctrine.html?_r=0.
  11. Sestanovich S. Maximalist: America in the World from Truman to Obama / Stephen Sestanovich., 2014. – 416 p. – (1st edition).
  12. SHANKER T. A Secret Warrior Leaves the Pentagon as Quietly as He Entered [Електронний ресурс] / THOM SHANKER // The New York Times. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://www.nytimes.com/2015/05/02/us/a-secret-warrior-leaves-the-pentagon-as-quietly-as-he-entered.html?emc=eta1.
  13. US National Security Strategy [Електронний ресурс]. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: https://www.whitehouse.gov/sites/default/files/rss_viewer/national_security_strategy.pdf.
  14. US National Security Strategy [Електронний ресурс]. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://www.whitehouse.gov/sites/default/files/docs/2015_national_security_strategy.pdf.
Advertisements

One thought on “Циклічність зовнішньої політики США і Доктрина Обами

  1. Pingback: Еволюція дилеми лідерства у сучасних міжнародних відносинах | Information Analysis Center

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s