Неореалізм і сучасні міжнародні відносини або Чому Кеннет Волтц виявився правий (лише частково)

По закінченні Холодної війни перед усіма школами міжнародно-політичних досліджень постало завдання визначити, якими будуть міжнародні відносини після завершення біполярної конфронтації. Власне, передбачення логіки подальшого розвитку подій і є одним із завдань науки і Теорія міжнародних відносин (ТМВ) — не виняток. Чільне місце у ТМВ посідає школа неореалізму, або як її іще називають — структурного реалізму.

Структурним цей напрямок політичного реалізму називають тому, що в основу трактування логіки розвитку міжнародних відносин представники цієї школи ставлять саме конфігурацію сил у системі міжнародних відносин (кількість полюсів), що формують структуру системи. Окрім того неореалісти вважають, що лише рівень системи міжнародних відносин може визначально вплинути на провідних акторів системи — великих держав — і сформувати їх поведінку. Саме тому можна казати, що до розгляду проблеми можливої еволюції міжнародних відносин після 1991 року школа структурного реалізму підійшла методологічно і концептуально підготовленою. І не дивно, що вже у 1993 році корифей школи неореалізму — Кеннет Волтц — запропонував своє бачення як згодом, спираючись на основні постулати цієї школи, розвиватимуться міжнародні відносини.

Свої ідеї Кеннет Волтц виклав у статті «The Emerging Structure of International Politics» (International Security, Vol. 18, No. 2, autumn 1993, pp. 44-79). Як і кожен представник реалістичної парадигми, він концентрує свою увагу на великих державах, що можуть потенційно конкурувати зі США за домінування у системі міжнародних відносин. Серед них автор виділяє трьох таких можливих потенційних конкурентів —ФРН (чи Західну Європу як потенційно єдину державу), Японію і КНР. При цьому Кеннет Волтц зосереджує увагу на тенденціях економічного і політичного розвитку Японії, і меншою мірою — на ФРН. Цікаво, що вже тоді у майбутньому статусі Російської Федерації, як великої держави, Кеннет Волтц засумнівався, адже, незважаючи на поважний військовий потенціал (і у 1993 році, і сьогодні РФ це єдина у світі країна, яка може фізично знищити США), швидкий прогрес технологій означає, що РФ просто не зможе за ним встигати. Тому можна стверджувати, що аналіз перспектив РФ у системі міжнародних відносин виявився доволі точним. Адже справді, лише за роки правління Володимира Путіна, частка продукції з високою доданою вартістю у експорті РФ впала з 10 % до 4 %, при цьому відбулося фактичне закріплення Росії у якості сировинного придатку розвинених країн Західної Європи, а у недалекій перспективі — і Східної Азії.

Аналізуючи зростання економічної могутності цих країн (Японії і ФРН), автор доходить висновку, що вони спробують конвертувати її у військово-політичне домінування в своїх регіонах. Адже у минулому саме за такою траєкторією розвивалися інші претенденти на статус великої держави. Ось що пише про це Кеннет Волтц у своїй статті: «Країни завжди вели між собою боротьбу за багатство та безпеку і це часто виливалося у конфлікти. Тоді чому майбутнє має відрізнятися від минулого? Зважаючи на можливість конфлікту і необхідність відстоювати власні інтереси, можна лише дивуватися, чому економічно потужна держава може відмовлятися від володіння зброєю, яка так чудово проявила себе у якості інструменту стримування».Однак основними чинниками, що заохочуватимуть ФРН чи Японію до цього, будуть чинники системні, головним з яких є домінування США. Ось як про це пише Кеннет Волтц: «З занепадом могутності СРСР тепер США не стримує жодна інша країна чи їх об’єднання. Як писав Герберт Батерфілд, Франсуа Фенелон (французький теолог і радник з політичних питань, який помер у 1715 році) був першою людиною, яка зрозуміла, що баланс сил є повторюваним явищем, а не якоюсь особливою і ефемерною умовою. Він стверджував, що від країни, що має непереборну силу, не можна очікувати стриманої поведінки протягом тривалого періоду часу. Виходячи із постулатів теорії балансу сил, можна передбачити, що інші країни, окремо чи в союзі, намагатимуться збалансувати могутність США». Тепер спробуємо порівняти ці висновки з тим, як еволюціонували міжнародні відносини протягом останніх 25 років. Адже, як відомо, практика є найкращим мірилом істинності тієї чи іншої теоретичної концепції.

Певною реалізацією ідей Кеннета Волтца щодо реакції інших країн на могутність США у формі різних коаліцій і об’єднань можна вважати виникнення феномену «м’якого балансування» (soft balancing). Це поняття означає координацію поведінки інших держав для того, щоб збільшити видатки для держави-гегемона, що проводить активну зовнішню політику. Однак м’яке балансування відбувається без застосування чи погрози силою, без мобілізації матеріальних ресурсів, а в основному — у спосіб голосування у відповідних міжнародних організаціях. Воно, в першу чергу, пов’язане з бажанням позбавити зовнішню політику держави-гегемона легітимності.Легітимність же дає змогу державі-гегемонові проводити зовнішню політику зі значно меншими витратами. Класичним прикладом м’якого балансування вважається відмова у 2002-2003 роках ФРН, Франції і РФ у рамках РБ ООН легітимізувати війну США проти Іраку. При цьому факт, що дії США щодо Іраку не складали з різних причин прямої загрози безпеці жодної з вище перелічених країн, став визначальним у тому, що це м’яке балансування так і не переросло у союз Париж-Берлін-Москва, як того побоювалися у Вашингтоні, і бажали у Москві.

Як на мене, схильність ФРН і Франції до м’якого балансування у випадку з Іраком краще пояснює концепція «ліберальної гегемонії США», що запропонована Джоном Айкенберрі у книзі «Liberal Leviathan: The Origins, Crisis, and Transformation of the American World Order». Бажання офіційних Парижа і Берліна у 2003 році вступити у ситуативну коаліцію з Кремлем для того, щоб протидіяти офіційному Вашингтону, Джон Айкенберрі пояснює фактичним порушенням Сполученими Штатами неформальної домовленості із Західною Європою, що існує з 1945 року. ФРН і Францію у 2003 році налякала не так військова могутність США, як бажання Вашингтона застосовувати її в односторонньому порядку, не звертаючи уваги на застереження союзників по НАТО. Це, власне, і є так званим прикладом «парадоксу американської могутності», як його сформував Джозеф Най-молодший:загрозу створює не сама сила як така, а те, як її застосовують, особливо в державі з таким демократичним врядуванням, як США.

На завершення розгляду ситуації 2003 року варто зазначити, що у Японії зовсім протилежна позиція тій, яка б мала бути за логікою Кеннета Волтца. Війну США проти Іраку підтримав тодішній уряд Японії на чолі із прем’єр-міністром Дзюнітіро Коідзумі. Японія не лише була чи не єдиною розвиненою державою, що прямо підтримала агресію США проти Іраку, але і направила туди 600 військових.Це було вперше після поразки у Другій Світовій війні, коли офіційний Токіо погодився на відправку своїх солдат за кордон. Тому таке посилення зовнішньополітичної активності Токіо стало наслідком позитивної, а не негативної, як вважав Кеннет Волтц, реакції Японії на зовнішню політику США в умовах однополярності.

Піднесення КНР можна вважати чи не найкращим прикладом реалізації припущень Кеннета Волтца зразка 1993 року про те, що держави намагаються конвертувати свої економічні успіхи у військово-політичне домінування у власному регіоні. Однак і в даному випадку все не так однозначно. Справді, нарощування Китаєм військової компоненти національної могутності можна розглядати як реакцію на домінування США. Як стверджує у своїй книзі «The Hundred-Year Marathon: China’s Secret Strategy to Replace America as the Global Superpower» Майкл Пілсбурі(Michael Pillsbury), створення і кількісне нарощування асиметричних засобів ведення війни є наслідком побоювання офіційного Пекіну щодо розв’язання можливої превентивної війни, якою офіційний Вашингтон намагатиметься покласти край реалізації «китайської мрії», що на практиці означає відновлення домінування Китаю у Азії, а отже і опосередкованого — у світі. Цікаво, що китайці у такій поведінці керуються не постулатами західних шкіл міжнародно-політичних досліджень, а своєю тисячолітньою історією, особливо уроками так званого «Періоду воюючих царств». Однак, з іншого боку, Майкл Пілсбурі стверджує, що військовій могутності, у порівнянні з економічною потугою, у стратегії КНР щодо перемоги у сторічному марафоні відводиться другорядна роль. Це стало уроком, який китайці запозичили у СРСР. Адже країну Рад, як відомо, від внутрішнього розвалу не врятували першокласні радянські збройні сили.

Чи можна в такому випадку стверджувати, що неореалізм загалом слабко впорався із завданням передбачення логіки еволюції розвитку міжнародних відносин і зовнішньополітичної поведінки окремих держав? Висновок, знову ж таки, не однозначний, якщо звернути увагу на зміну поведінки на зовнішньополітичній арені тих держав — Японії і ФРН, — які Кеннет Волтц вважав найкращими претендентами на ведення активної самостійної зовнішньої політики.

Так, прихід до влади у Японії наприкінці 2012 року Кабінету міністрів на чолі з Сіндзо Абе став поворотним моментом у еволюції зовнішньої політики цієї країни після 1945 року. У своїй засадничій статті щодо проблем зовнішньої політики Японії очільник її уряду поставив завдання створити «Азійський демократичний діамант». За цим метафоричним словосполученням вбачається ідея широкого об’єднання демократичних держав Індійсько-Тихоокеанського регіону з метою підтримати порядок, який базується на дотриманні принципів міжнародного права, у першу чергу — морського права. На практиці це означає протидію політиці КНР щодо зміни status quo на свою користь у Південно-Китайському і Східно-Китайському морях з метою встановити повний контроль над акваторіями цих морів. Це б фактично означало, що офіційний Пекін може нав’язувати свою волю таким країнам як Японія, що, як острівна держава, критично залежить від імпорту сировини і експорту готової продукції. У своїй зовнішньополітичній революції, яку Сіндзо Абе так любить порівнювати із Революцією Мейдзі, прем’єр-міністр Японії хоче фактично нівелювати 9 статтю Конституції 1947 року. Тим самим Японія поверне собі право на колективну самооборону, що посилить її позиції у протистоянні з КНР.

Як можна дійти проміжного висновку, причиною відмови керівництва Японії від попередньої моделі поведінки стали фактори із системного рівня міжнародних відносин, однак вони зовсім не пов’язані із могутністю США. Проблеми гарантування національної безпеки Японії чітко визначилиЕндрю Натан і Ендрю Скобелль: «Геостратегічна позиція Японії робить її найбільш незахищеною країною з усіх сучасних провідних держав. Її чотири головних острови довгі, вузькі, щільно заселені, розтяглися на 1400 миль паралельно до материкової Азії. Вони розташовані на відстані усього лише 200 миль від РФ, 155 миль від Корейського півострова і 500 миль від КНР. Цього було достатньо в примодерних умовах, щоб захистити Японію і материкову Азію одну від одної, за винятком випадку, коли монголи у XIII столітті протягом недовгого часу намагалися завоювати Японію. Однак після того, як дві країни (Японія і КНР) створили парові ВМФ, їх інтереси у галузі безпеки почали перетинатися і взаємно виключати один одного».

Тому перехід від реактивної до практичної зовнішньої політики став реакцією Японії на посилення КНР, і аж ніяк не на могутність США. Слід визнати, що Кеннет Волтц у своїй статті передбачав такий розвиток подій саме у відносинах між КНР і Японією. Він писав: «Зміцнення збройних сил СРСР на Далекому Сході наприкінці 1970-х призвело до переоцінки Японією радянської загрози. Зараз занепокоєння викликає збільшення військового бюджету КНР майже вдвічі протягом 1988-1993 років. Китайська тримільйонна армія, яка у процесі модернізації, і посилення морської і військово-повітряної могутності для проектування сили,загострює відчуття страху у всіх сусідів КНР, і посилює відчуття нестабільності у регіоні, який багатий на неврегульовані територіальні конфлікти».Однак у такому випадку чітко проявляється певна суперечливість поглядів відомого теоретика-неореаліста. Спочатку Кеннет Волтц вважає, що рушійною силою у зовнішньополітичній поведінці інших великих країн буде саме могутність США, а потім все ж таки припускає, що на зовнішню політику може чинити суттєвий вплив і регіональний баланс сил. Це, в свою чергу, більше нагадує постулати концепції «балансу загроз» («balance of threat»), яку розробив інший відомий представник школи неореалізму — Стівен Волт. Ця концепція базується на припущенні, що держави у своїй зовнішній поведінці керуються оцінкою того, як змінюється у більшості випадків саме регіональний, а не глобальний баланс сил.

Подібна ситуація спостерігається і у зовнішній політиці ФРН, яка на сьогодні відіграє провідну роль у намаганнях мирним способом припинити війну РФ проти України. Ця війна є на сьогодні головним викликом для ЄС і ФРН у сфері безпеки. Як зазначає у своїй статті експерт європейського осередку Центру Карнегі за міжнародний мирУрліх Шпек, агресія РФ проти України стала такою першою міжнародною кризою, де ФРН відіграє провідну роль серед держав Заходу щодо намагання знайти політичне вирішення. Така зміна ролі і місця ФРН у питанні вирішення європейських проблем безпеки була спричинена тим, що офіційний Берлін чітко усвідомив небезпеку, яку створюють дії РФ. Ось думка про це Урліха Шпека: «Після 1990 року ФРН перестала бути передовим краєм оборони Заходу, а стала країною, з усіх сторін оточеною друзями. Якщо Росія спробує змінитися та повернутися до політики імперіалізму, кинути виклик існуючому status quo, який було досягнуто після завершення Холодної війни, то вся геополітична конфігурація на Схід від ФРН буде піддана ризику». Власне, усе перераховане вище вже сталося, адже війна РФ проти України є лише частиною амбіційного плану Кремля щодо підриву усієї архітектури Євроатлантичної безпеки, яка утворилася після 1989-1991 років. Тому і офіційний Берлін перейшов від реакції на подразники міжнародно-політичного середовища до активного формування цього середовища. І знову ж таки, як і у випадку з Японією, основною причиною переходу ФРН до активної зовнішньої політики стала не могутність США, а реваншистська політика сусідньої держави. У даному випадку — Російської Федерації.

При цьому слід зазначити, що ФРН і Японію об’єднують також ще дві інші важливі риси. Першою з них є та, що на розробку і ведення зовнішньої політики впливає загальна налаштованість населення. Жителі і ФРН, і Японії, як демонструють соціологічні опитування, дуже часто виступають як проти активної зовнішньої політики, так і тієї зовнішньої політики, основу якої складає військова могутність. Так, за підсумками опитування Фонду Кьорбера, опублікованими у травні 2014 року, 60 % німців виступають проти більш активної політики ФРН на світовій арені. В той же час проведені у лютому 2015 року дослідження Pew Research Center показали, що 68 % японців не бажають зростання ролі військового компоненту у зовнішній політиці своєї країни, і лише 23 % — «за». Інакше кажучи, при розробці відповідної зовнішньої політики і Берліну, і Токіо доводиться враховувати не лише вплив міжнародно-політичного середовища, що на сьогодні вимагає більш активної політики, але й настрої населення. Тим самим твердження неореалістів, що рівень системи міжнародних відносин визначально впливає на розробку і реалізацію зовнішньої політики країни, не знаходить (на прикладі ФРН і Японії) емпіричного підтвердження. І навіть більше того, відмова згаданих вище країн від посилення військової компоненти при реалізації зовнішньої політики під впливом внутрішньополітичних міркувань означає, що ці країни не можуть перейти до повністю автономної від США зовнішньої політики, як те передбачав Кеннет Волтц. Тим самим, союз ФРН і США у рамках НАТО, і угода Японія-США 1960 року і надалі гратимуть основоположну роль щодо гарантування безпеки, відповідно ФРН і Японії.

По-друге, реакція ФРН і Японії на міжнародно-політичне середовище має важливу спільну рису: до активної зовнішньої політики їх підштовхнуло небажання США грати першорядну роль у підтриманні status quo в Євроатлантичному регіоні і Східній Азії відповідно. Адже адміністрація Барака Обами реалізує так звану стратегему «Leading from behind», яка означає, що першочергову відповідальність за безпеку у регіоні несуть провідні регіональні держави. Тобто, у цьому випадку можна сказати, що більш точним у своїх передбаченнях був Вільям Волферс, який у статті «Stability of a Unipolar World»(International Security, Vol. 24, No. 1, summer 1999, pp. 5–41) зробив припущення, що саме небажання офіційного Вашингтона грати провідну роль у справі підтримання стабільності міжнародної системи призведуть до її кризи і трансформації. Ось що він про це писав: «Головна критика Pax Americana не в тому, що Вашингтон проводить занадто інтервенціоністську політику. Не можна звинувачувати державу у тому, що вона відповідає на позитивні імпульси системного рівня міжнародних відносин. Проблемою є небажання Вашингтона нести усі фінансово-економічні витрати, що пов’язані із активною зовнішньою політикою». Тому у даному випадку можна говорити, що неореалісти помилилися, стверджуючи, що саме активна зовнішня політика США «пожвавить» міжнародно-політичну активність ФРН і Японії. Як показує практика, у випадку з американськими союзниками саме відмова Вашингтону грати першу скрипку у протидії агресивній політиці є стимулом для проактивної зовнішньої політики.

Висновок

Як можна зрозуміти з наведеного аналізу, уявлення та оцінки неореалістів, у тому числі Кеннета Волтца, щодо того, як розвиватиметься система міжнародних відносин після завершення біполярної конфронтації, виявилися досить неоднозначними через призму подій останніх 25 років.

  1. Період однополярності і справді викликав протидію у великих світових держав. Однак це були не так звані довготривалі альянси, а ситуативні союзи на зразок об’єднання Франції, ФРН і РФ у 2003 році, які займалися м’яким балансуванням американської могутності. Хоча і ліберальна парадигма трактування міжнародних відносин змогла запропонувати власну несуперечливу концепцію щодо причини виникнення феномену м’якого балансування.
  2. Рівень системи міжнародних відносин значно позначається на поведінці провідних держав, однак на вироблення відповідної зовнішньополітичної стратегії впливає цілий комплекс чинників, у тому числі регіональних і внутрішньополітичних, таких як настрої населення.
  3. На зміну поведінки великих держав, таких як Японія, Китай чи ФРН, визначально впливає, у більшості випадків, не динаміка глобального балансу сил, а саме динаміка регіонального балансу сил.
  4. Зовнішньополітична активність Японії і ФРН значно зросла внаслідок фактично відсутності активної політики офіційного Вашингтона щодо прагнення таких держав як КНР та РФ змінити регіональний status quo.

Дана стаття була опублікована Незалежним аналітичним центром геополітичних досліджень “Борисфен Інтел” – http://bintel.com.ua/uk/article/neo/

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s