Зовнішньополітичні збочення Кремля або деякі підсумки 2014 року

Перш за все, необхідно розібратися із тим, що маю на увазі, коли говорю про збочення/викривлення. Саму ідею використання цих понять для того, щоб охарактеризувати певні явища суспільного життя, я запозичив у Альберта Отто Хіршмана (книга «Риторика реакции: извращение, тщетность, опасность»). Відомий американський вчений говорив за допомогою цих понять про те, яку риторику консервативні кола застосовували у протистоянні із реформаторами у XVIII-XXI століттях. Саме одним з аргументів консерваторів стала ідея про збочення/викривлення – тобто, як доводили консерватори, спроби реформування матимуть прямо протилежні результати. Це і є, власне, ідея збочення/викривлення – тобто отримання прямо протилежного результату від бажаного і необхідного. Наприклад, замість більших політичних, економічних свобод — лише нова тиранія, як переконували консерватори. Звичайно, сама риторика доволі таки неоднозначна, але це не означає неможливість використання її як мірила інших суспільних реалій. Наприклад, зовнішньої політики РФ.

Ну а для точної оцінки досягнень необхідні лише так звані імперативи у зовнішній політиці РФ, тобто таке собі «домашнє завдання», виконання чи невиконання якого дає можливість характеризувати результативність.

До основних імперативів зовнішньої політики РФ можна віднести наступні:

1) перетворення РФ на окремий полюс у багатополярному світі через нарощення економічного і військового потенціалу, тобто зміни кореляції сил на свою користь, а також гарантування національної безпеки;

2) встановлення домінування над державами колишнього СРСР на основі керованих з Москви інтеграційних проектів;

3) підрив Євроатлантичної єдності зсередини через протиставлення ЄС США;

4) підрив єдності у самому ЄС через вибіркові привілейовані відносини з окремими державами, а також збереження особливих відносин з ФРН;

5) збереження власної частки у газовому ринку ЄС;

6) проведення політики балансування між США, ЄС і новими центрами сили у світі, тим самим збільшуючи поле для маневру, а також збільшуючи зовнішньополітичну вагу самої РФ через елемент стратегічної невизначеності.

Зрозуміло, що визначальним фактором, що впливав на зовнішню політику РФ у 2014 році стало рішення Кремля почати агресію проти України.

Завдання №1

Слід чітко розуміти, що частковому відновленню загального силового потенціалу РФ зобов’язана завершенню Холодної війни, коли Захід в обмін на припинення Кремлем системної конфронтації дозволив РФ отримати доступ до благ глобалізації – ринків, кредитів і технологій. У цьому плані перше десятиліття XXI століття стало «золотим періодом» для РФ – у 2005 році країна повністю виплатила борги перед МВФ, зайняла 3 місце у світі у 2008 році за сукупними золотовалютними резервами(600 млрд. доларів). І здавалося, що була створена система, яка забезпечувала і «гармати, і масло» − у 2011 році оголошено про масштабну програму переозброєння, а у травні 2012 року знову обраний Президент РФ Володимир Путін підписує так звані «травневі закони», де обіцялося постійне збільшення соціальних виплат для населення. Власне, і на зовнішньополітичній арені все виглядало майже райдужно. Уже через 10 років після розпаду СРСР РФ була віднесена до групи найбільш перспективних країн для ведення бізнесу – так звані країни BRIC. Ніхто не наважувався заперечити, що РФ перетворюється на окремий впливовий полюс міжнародних відносин (англомовна література стверджувала про Russian Resurgence). Те, що «перезавантаження» стало у 2009 році ініціативою саме Вашингтона, можна вважати фактичним визнанням з боку США, що РФ частково відновила втрачені позиції, а продуктивні відносини з Кремлем вимагають поступок Білого Дому.

Але як попереджав усіх Єгор Тимурович Гайдар у книзі «Гибель империи» (2006) імперіалістичні тенденції у зовнішній політиці РФ почнуть набирати обертів по мірі того, як необхідність фізичного виживання, яка гостро стояла у 90-х роках, перестане уже бути такою нагальною на фоні притоку нафтодоларів. Тому у 2014 році російське керівництво вирішило кинути виклик існуючому міжнародному порядку, бо бачте, у такому вигляді світовий лад їх не дуже задовольняє, адже не відповідає наддержавним амбіціям. Тому зрозуміло, що війна проти України не могла не викликати відповідної реакції США і ЄС, відповіддю яких стало обмеження і припинення доступу до тих самих благ глобалізації у вигляді технологій і кредитів шляхом введення санкцій. Для розуміння значення західних технологій можна згадати слова Президента компанії «Лукойл» Вагіта Алікперова, щоуже на сьогодні 25% російської нафти видобувається за допомогою технології гідророзриву пласта, ексклюзивним володарями якої є американські компанії.  Така ж сама ситуація у питанні доступу до західних кредитів – без них фінансових резервів РФ вистачить на 2 роки у кращому випадку. У ситуації девальвації рубля західні довготермінові кредити були б в нагоді для РФ – однак, як відомо, із липня-серпня 2014 року доступ до них закритий через війну в Україні. Тому не дивно, що на фоні падіння ціни на нафту і девальвації рубля на Заході зазвучала риторика у стилі «Росія занадто велика, щоб впасти». Отже, загалом агресія проти України призвела зовсім до протилежного від бажаного у Кремлі – замість окремого потужного центру сили у міжнародних відносинах стоїть питання виживання РФ, а країною ходить примара серпня 1998 року.

У військово-політичній сфері агресія РФ мала також парадоксальні  результати. Чинна Військова доктрина РФ(2010) говорить про небезпеку наближення військової інфраструктури НАТО до кордонів РФ. Що ж, і тут маємо прямо протилежні результати від бажаних. До 2014 року військова присутність НАТО на території нових держав-членів була обмеженою. Тепер же усі стали свідками постійних навчань НАТО і розміщення невеликих військових контингентів на ротаційній основі у Польщі і країнах Балтії. Більше того, у Чорному морі постійно стали змінювати один одного есмінці ВМФ США, які можуть нести на борту крилаті ракети «BGM-109 Tomahawk» (дальність 2,7 тис. км), які з акваторії Чорного моря можуть дістати Москву при необхідності, не порушуючи умови угоди РСМД.  Власне, небажання РФ виконувати основоположні угоди з контролю над озброєнням на сьогодні може означати також і розгортання американських ракет середньої дальності у Європі. Як наслідок, РФ змушена нарощувати військові витрати для протидії загрозам, які сама ж створила своїми діями – так, у бюджеті РФ 2015 року витрати на оборону складуть 20%.

Завдання №2

У 1993 році тодішній Посол РФ у США Володимир Лукін заявив, що відносини РФ з країнами колишнього СРСР мають бути такими ж, як між Нью-Йорком і Нью-Джерсі. Власне, саме поняття «ближнє зарубіжжя», яке широко  використовується для характеристики країн пострадянського, простору чітко фіксує те, що в очах Москви нові незалежні держави, фактично, узагалі не є чимось іноземним. Із іншого боку відновлення панування над колишнім СРСР мало б стати об’єктивно першим кроком для того, щоб полегшити Кремлю проектування сили далі на периферію ЄС, країни Близького Сходу і Азію.  І власне, у 2013 році здавалося, що Кремль поступово і непохитно досягає поставлених цілей. Головним індикатором у цьому плані є, звичайно, відносини з Україною, як найбільшою по потенціалу після РФ державою колишнього СРСР. У травні 2013 року на саміті у Астані Віктор Янукович заявив, що Україна станеспостерігачем у Митному союзі. Однак вершиною досягнень РФ у цьому напрямі можна вважати низку угод, що бути підписані у Москві 17 грудня 2013 року. Зрозуміло, що обіцянка Росією надання Україні кредитної допомоги на 15 млрд. доларів і зниження ціни на газ до 268 доларів за 1 тис. м3  розглядалося у Кремлі як початкова фаза фінального етапу спецоперації по затягуванню України до власних інтеграційних структур. Але як відомо схемі «чергова подачка сім’ї Януковича в обмін на суверенітет України» не вдалася – народ Україна під час Революції повалив клептократичний режим Януковича, а з ним заразом поховав і мрії Володимира Путіна на втягування України до власних інтеграційних химер.

У відповідь, як відомо, Кремль почав агресію проти України. Однак замість швидкої реалізації проекту «Новоросія» і федералізації  України РФ отримала відсіч на Донбасі. Війна триває і те, як вона закінчиться, нікому достеменно невідомо. Але одне уже зрозуміло точно – РФ втратила Україну на найближчі декілька десятиріч як мінімум. Іншими словами, мова не може іти сьогодні не те, що про якісь спільні інтеграційні проекти, а про звичайні нормальні відносини. Більше того, у коаліційній угоді нинішнього скликання Верховної Ради чітко прописано прагнення України приєднатися до НАТО. Тобто замість буферної і дружньої України, яку РФ отримала у 2010 році після того, як позаблоковість була закріплена законодавчо, сьогодні більшість українців підтримують приєднання до НАТО. Більшої розбіжності між бажаним і отриманим узагалі важко уявити.

Але цим історія російського «успіху» на пострадянському просторі у питанні реінтеграції не завершується. Бажання повдавати із себе велику державу, що знайшло відображення у так званих продуктових контрсанкціях РФ, призвело до напруження відносин навіть з партнерами по Митному союзу, особливо це стосується Білорусії. Намагання обмежити імпорт забороненої продукції через Білорусію РФ спровокувало рішення Мінська повернути митний контроль на спільному кордоні, який був у квітні 2011 року знятий.

Завдання №3, №4 і №5

Розмову про Європейський і Євроатлантичний вектори у зовнішній політиці Росії слід почати з того, що імперативи залишаються константою з кінця 40-х років XX століття. Після створення НАТО і початку європейської інтеграції Москва завжди стояла перед об’єднаним фронтом західних демократій, тому спочатку СРСР, а потім РФ була поставлена перед стратегічною необхідністю підриву єдності як євроатлантичної, так і внурішньоєвропейської. Із перемінним успіхом Кремлю це завдання вдавалося – як, наприклад, під час розрядки 70-х років, у питанні Іракської війни 2003 року, Бухарестського саміту НАТО чи війни РФ-Грузія 2008 року – коли США і країни Європи мало якщо і не протилежні, то точно не тотожні уявлення про те, у якому напрямку розвиваються міжнародні відносини у регіоні і світі. Але скоріше за все, Кремль так і не зрозумів, що послаблення Євроатлантичної єдності відбувається у періоди, коли РФ проводить помірковану і обережну політику, яка притупляє у Європи відчуття постійної загрози з боку РФ. В той же час на кожен великий виклик для міжнародного порядку з боку Москви США і ЄС відповідали спільними діями. Не стала винятком і агресія проти України. Кремль був переконаний, що в умовах повільного виходу ЄС із економічної кризи, Брюссель і національні столиці ЄС побояться ставити під загрозу економічні контакти із РФ – контракти у енергетичній сфері і доступ до ринку РФ. Однак Путін і Ко. жорстоко прорахувалися. США і ЄС одночасно запровадили вищезгадані санкції проти РФ – це і є, власне, головний символ Євроатлантичної солідарності. Тобто замість послаблення осі США-ЄС Кремль сприяв її консолідації.

Так само і всередині ЄС Кремль робив ставку на двохсторонній формат відносин, який би дозволяв нівелювати асиметрію у загальній потузі на користь ЄС. Можна сказати, що до останнього часу ця стратегія була доволі успішною – Кремлю вдавалося протиставляти Старій Європі Нову Європу. Більше того Кремль успішно розвивав у останні роки доволі продуктивні відносини із елітами країн Нової Європи – колишніми країнами Варшавського договору. Це сприяло тому, що, для прикладу, у Вишеградській групі із 4 країн-членів лише Польща зберегла реалістичний погляд щодо цілей і намірів Кремля. І сьогодні офіційна Москва успішно діє через налагоджену систему зв’язків із окремими країнами ЄС, лобіюючи відміну санкційАле війна проти України мала фатальні наслідки для відносин РФ з ключовою країною ЄС – ФРН. Той формат відносин між ФРН і РФ, який склався після краху СРСР, і ґрунтувався на вдячності Кремлю за безкровне об`єднання Німеччини і інтенсивних економічних контактах, докорінно змінюється через усвідомлення офіційним Берліном тієї загрози, що походить від РФ. Так, всередині СДПН, яка завжди порівняно із ХДС/ХСС, була більшим адвокатом врахування інтересів Росії іде гостра дискусія між старшим прокремлівським поколінням, яке втілюють Гельмут Шмідт і Герхард Шредер, і молодим, яке сформувалося уже після становлення Ostpolitik. Та і канцлер ФРН Ангела Меркель, яка ніколи як відомо не мала таких теплих відносин із Володимиром Путіним як її попередник Герхард Шредер, чітко розуміє гостроту теперішньої кризи. У 2014 році уперше від часу заснування не проводився відомий Санкт-Петербурзький російсько-німецький форум. При цьому канцлер ФРН чітко заявляє, що санкцій проти РФ не будуть зняті доки Кремль не припинить агресію проти України. Врешті решт маємо вражаючу ситуацію, коли німецькі експерти почали радити  своєму уряду переходити у Східній політиці від стратегії, де першою була саме РФ, до стратегії, яка має базуватися на проблемах країн, які знаходяться між ФРН і РФ.

Врешті решт, у сфері енергетики РФ теж своєю поведінкою і далі підштовхує країни Європи до більшої диверсифікації поставок. Так  Литва наприкінці жовтня 2014 року відкрила LNG термінал у Клайпеді, що дозволить у недалекому майбутньому зробити усі три країни Балтії енергетично незалежним від РФ. Саме напруження у політичній сфері між ЄС і РФ остаточно поховало проект South Stream. При цьому як повідомила недавно газета «Коммерсантъ-Daily» ЄС таки приступить до створення енергетичного союзу уже у наступному році.

Як бачимо, і у цих трьох напрямках РФ досягла прямо протилежних результатів від бажаних.

Завдання №6

Відомий російський політолог Сергій Караганов дуже влучно визначив у одній із своїх публікацій, що до останнього часу РФ вдавалося грати набагато більшу роль у світовій політиці ніж та, яку відводить Росії її відносно скромний економічний потенціал. Він пояснював це вмілою російською дипломатією, а також політичною волею керівництва. Однак далеко не лише це дозволяло РФ бути важливим гравцем. Власне, секрет її часткового відновлення свого місця у світовій ієрархії провідних міжнародних акторів також лежить у стратегії балансування між провідними центрами сили – у першу чергу, між колективним Заходом і новими полюсами сил. Тобто проведення такої самої політики, як і України, тільки глобального масштабу. Більше того, відносна вага РФ лише збільшувала на фоні зміну балансу сил у світі і виникнення питання із ким же власне буде РФ – із США чи КНР у славнозвісному стратегічному трикутнику Вашингтон-Москва-Пекін, як його вперше сформулював Генрі Кіссінджер. А насправді ідея Володимира Путіна була у тому, щоби «фліртуючи» з США і КНР поперемінно, зберігати власну стратегічну автономність і максимально широке поле для маневру, а отже і отримання максимальних поступок і від Вашингтона і Пекіна. Але і в цьому випадку війна проти України рикошетом ударила і по цій напрацьованій стратегії. Відносний баланс у трикутнику США-РФ-КНР було порушено і цим відразу скористався Пекін. КНР за дружній нейтралітет щодо недолугої політики Кремля зажадала великих поступок і отримала. РФ за власні гроші – усього 55 млрд. доларів буде будувати газопровід «Сила Сибіру» до КНР. Так само російська газета «Ведомости» повідомила, що РФ уже підписала контракт на постачання у КНР систем ППО C-400.

Як бачимо «зовнішньополітичні акції» РФ, якщо можна так висловитися, значно впали у ціні і їх відразу за безцінь почала скуповувати КНР у вигляді контрактів на постачання озброєння і енергоносіїв. Кинувши виклик Заходу, РФ відразу ж послабила свої переговорні позиції щодо інших впливових гравців, що змушує Кремль іти на великі поступки під час численних турне керівництва, у тому числі Володимира Путіна, які мають показати, що РФ не перебуває у ізоляції. Це гарно продемонстрували відвідини Президентом РФ КНР, Індії, Туреччини, Узбекистану.

Замість висновку

Як видно із усього вищесказаного, зовнішня політика РФ у 2014 році продемонструвала вражаючий приклад тотального розриву між бажаними і реальними результатами – кожному із основних напрямків Кремль за один рік наніс непоправної шкоди, виправлення якої займе не один рік у майбутньому. Усе це є наслідком війни проти України. Тому з цього можна зробити останній висновок – лише припинення агресії проти України, покарання винних і примирення може допомогти РФ відновити втрачені позиції у регіоні і світі.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s