Як російське керівництво засвоїло уроки власної історії або Afghanistan war 2.0. in the making

История учит человека тому, что человек ничему не учится из истории

Парадокс Гегеля

У 2011 році Дмитро Пєсков, прес-секретар тоді іще прем’єр-міністра РФ Володимира Путіна, розповів про те, що його шеф постійно читає книги з історії Російської держави у всіх її реінкарнаціях. В принципі така практика може викликати лише схвалення, адже без вивчення уроків історії  неможливо осягнути таку тонку матерію як стратегічна поведінка, яка є критичною для будь-якого державного діяча. З іншого боку, до такої людини, яка стверджує, що опановує історію, і вимоги більші. В ідеалі вона має знати хоча б найтиповіші фатальні помилки, які приводили до краху великих держав. Однак, слід відзначити, що і повністю концентрувати увагу на історичних прецедентах і паралелях є доволі небезпечною справою, адже життя не стоїть на місці. Не є винятком і міжнародні відносини – так, у одній із своїх книг Джозеф Най відзначив, що сучасні міжнародні відносини є сукупністю змін і спадкоємності (change and continuity). Тобто для кращого їх розуміння необхідне поєднання як принципів політичного реалізму, так і лібералізму-глобалізму. Тому, окрім як перебуванням у полоні концепції політичного реалізму, який є історично найдавнішою парадигмою трактування подій міжнародного життя, не можна якось інакше пояснити реакцію ВВП на підготовку до підписання Україною угоди про Асоціацію і ЗВТ із ЄС у 2013 році.

1Власне, лише будучи адептом вчень Ганса Моргентау, можна не розуміти позитивного значення підписання угод про ЗВТ, які, збільшуючи товарообмін, роблять багатшими усіх учасників. Так, для прикладу, такі країни як Мексика чи Чилі мають угоди про ЗВТ із 40 чи 60 державами відповідно, у тому числі такими грандами як США, ЄС чи навіть КНР. По логіці Володимира Путіна  США, які мають ЗВТ із Чилі з 2003 року, мали б противитися підписанню такої угоди між Чилі і КНР. Однак, така угода спокійно була підписана і почала успішно реалізовуватися із 2006 року. До речі, приклади таких країн як Чилі чи Мексика є іще показовими у випадку України і тому, що у міжнародному поділі праці вони займають таке ж місце, як і наша держава, виступаючи у якості напів-переферії капіталістичного ядра (ВВП на душу населення складає 16 тис. і 15 тис. доларів відповідно).

Тобто історія не може бути єдиним джерелом для того, щоб правильно зорієнтуватися у сучасному світі. Однак і без неї теж точно не можна обійтися.

Що ж, слід почати з основ будь-якої держави, тобто її політичної і економічної системи. У випадку з політичною системою було відтворено авторитарну державу з номінальним дотриманням таких елементів демократичної політичної системи як вибори. Хоча у цьому немає нічого дивного, адже така еволюція стала логічним наслідком буремних 90-х років у історії РФ. Провал демократичного експерименту у Росії, початком згортання якого можна назвати вибори Президента у 1996 році, означав те, що ефект маятника дасть відповідний результат. Хоча у даному випадку не обходиться і без спекуляцій. Фактично, Володимир Путін ставить РФ перед таким собі вибором – або моє правління, або повернення до хаосу 90-х років. Як бачимо, теперішній Президент просто паразитує на провалі демократичного транзиту. Тому одна із можливих загроз для путінізму може виникнути на межі цього і наступного десятиліть – коли відбудеться зміна поколінь і повнолітніми стануть ті, чиє становлення прийшлося на XXI століття, тобто у них не буде викристалізований контраст із 90-ми роками. Як наслідок — матриця «або Путін, або хаос» у них не буде спрацьовувати автоматично. Звичайно, усе вище написане щодо можливого краху путінізму це лише припущення. Однак, факт залишається фактом: сама поява ВВП, а потім його подальше правління стало уроком з історії РФ у 90-х роках. При цьому сам Президент РФ у своєму згортанні демократії вважає, що робить для своєї країни корисну річ. 90-ті роки, що асоціюються з демократією, були періодом катастрофічної слабкості як у внутрішній політиці РФ так і на міжнародній арені. Тобто він для себе особисто зробив висновок «демократія=слабкість», а «авторитаризм=сила»

Ні для кого не є секретом те, що економіка РФ тримається на її енергетичних багатствах, що складають більше 70% експорту і більше 50% бюджету країни. До того ж роки правління ВВП стали періодом подальшої деіндустріалізації країни – так, доля продукції машинобудування у експорті країни зменшилася із 10% до 4%. У контексті аналізу вивчення уроків минулого у розбудові економічної системи слід згадати книгу російського економіста-реформатора Єгора Гайдара «Гибель империи» (2006).

У ній автор критикує опору на енергетичні ресурси у якості основи економіки. Не вдаючись до поширених конспірологічних теорій, Єгор Гайдар чітко говорить про те, що керівництво СРСР наприкінці 1980-х років постало перед дилемою: як розподілити скромні золотовалютні резерви на фоні падіння світових цін на нафту. З одного боку, необхідно було покривати імпорт продовольства, а із іншого — продовжувати капітальне будівництво. За першою статтею видатків стояла більша частина населення, а за іншою — партноменклатура. Врешті-решт, це завершилося тим, що було продовжено попередній курс, який швидко вичерпав золотовалютні резерви, а також призвів до зменшення золотого запасу, що в кінцевму рахунку призвело до економічного краху.

Що ж, слід віддати ВВП належне, але і з ситуації із побудовою економічної системи він виніс певні уроки. Правда, вони мають лише тактичний характер і втілилися у створенні в 2004 році Стабілізаційного фонду РФ, який у 2008 році був розділений на Резервний фонд  і Фонд національного добробуту Росії. На сьогодні їх сумарні активи нараховують 450 млрд. доларів. Тим самим було ліквідовано небезпеку швидкого виникнення дефіциту торгівельного балансу, який буде нічим покривати. Однак у стратегічному плані, проблеми, що пов’язані із сировинним характером економіки, не можна вирішити, не контролюючи світові ціни. Окрім того, наукоємний характер видобування енергоносіїв без власної відповідної технічної бази ставить перспективу перетворення усього лише на petrostate, але аж ніяк не на енергетичну наддержаву, як люблять говорити у РФ. Власне, у цьому і логіка санкцій Заходу, що стосуються енергетичної сфери: заборона доступу до сучасних технологій у сфері нафто- і газовидобування означає неможливість освоєння нафти в Арктиці, а також так званої важкої нафти. Іншими словами це крах РФ у віддаленому майбутньому.

Хоча усе ж таки на цю проблему можна подивитися і з іншого боку, адже історія Російської держави не обмежується лише радянським періодом. Так, якщо взяти до уваги більшу історичну перспективу, то можна помітити те, що усі спроби модернізації Росії закінчувалися врешті решт повним фіаско. Так, на початковому етапі імпорт іноземних технологій і їх відтворення не були складним завданням.  А от створення на їх основі якісно нового продукту, а також  рух у ногу із часом були не під силу економіці Росії. До того ж, як засвідчує історія, початок широкомасштабної модернізації не гарантує політичному режиму виживання. Одним із останніх гарних доказів цьому є історія шаха Ірану Мохаммеда Рези Пехлеві, який ініціював широкомасштабні перетворення у 1970-х роках. Хоча це не врятувало його від Ісламської революції 1979 року.

Тобто із більшим чи меншим успіхом Президент РФ враховує історичний досвід в процесі державного будівництва. Однак, фактична агресія проти України, яка на сьогодні ведеться руками найманців, може стати прологом до авантюри схожої на радянську інтервенцію до Афганістану.

2

Проблема у тому, що як тоді, так і тепер Кремль у своїй політиці керується міфічними концепціями. У 1978-1979 роках керівники СРСР вірили у можливість побудови соціалістичної держави у країні, яка перебувала у феодальній епосі. Цього ж року початок непрямої агресії супроводжувався вірою у існування Новоросії у складі України, яка із радістю повернеться до складу РФ. Власне, віра у це міфічне утворення з боку російського керівництва є наслідком тотальної пропаганди, спрямованої на широкі маси населення, починаючи з 2005 року, у яку, врешті-решт, повірили самі її творці. Початкове залучення як і в одному, так і в іншому випадку показало повну помилковість і ілюзорність уявлень. З іншого боку, і ДемРеспубліка Афганістан, ДНР чи ЛНР коштували Кремлю як матеріального і іміджевого капіталу, тобто провал цих проектів у умовах панування авторитарного режиму ставав чи стає небезпечним для його верхівки. Власне, на фоні перемог української зброї на Донбасі частина американських дослідників уже сьогодні ставить логічне питання: «А чи зможе Путін вижити?». Тепер же ВВП стоїть перед дилемою – проект, який він, фактично, ініціював у промові від 18 березня 2014 року, виявився провальним. Його порятунок у вигляді «миротворчої» інтервенції коштуватиме подальшої ізоляції і перетворення РФ на державу-ізгой. З іншого боку, відступати теж доволі небезпечно, адже населення так наелектризоване пропагандою, що сприйматиме це як зраду національних інтересів РФ. Можна сказати, що після переможних реляцій кінця 2013 року про зовнішньополітичний геній Володимира Путіна  у тому числі, на основі угоди 17 грудня з Україною, шляхи для відступу собі Президент РФ закрив. Такому STRONGMANу як ВВП необхідно постійно підтримувати свій імідж.

У випадку, якщо все ж таки Кремль вирішить почати введення своїх військ на територію Донбасу, то це не вирішить, а лише загострить протистояння. Барак Обама уже не зможе протистояти напору тих членів Конгресу, які вимагають надати Україні допомогу озброєнням. Будемо відверті, але це ж буде унікальна можливість для США повторити сценарій війни в Афганістані (1979-1989). Власне, одна справа, коли знищують начебто добровольців, а інша — регулярних російських солдат. У такому випадку підтримка Путіна відразу піде на спад.Так само і Ангела Меркель буде не в змозі відстоювати поміркований підхід щодо вирішення кризи в Україні. Тобто ситуація для РФ кардинально зміниться – від іще недавніх мрій про крах особливих відносин США-ФРН на фоні чергових шпигунських скандалів, вона переросте у відродження Атлантичного альянсу.

Так чи інакше, перші жертви серед російських «миротворців» на Донбасі (а вони безперечно будуть, адже права на індивідуальну самооборону ніхто не відміняв) поставлять питання про необхідність змити меншу кров більшою. Іншими словами, військові ставитимуть перед російським політичним керівництвом питання про розширення масштабів інтервенції, адже часткова чи повна втрата Донбасу не знищить бажання українців і далі боротися. Перефразовуючи Михайла Кутузова – із втратою Донбасу не втрачена Україна. Тобто агресія породжуватиме лише необхідність нової агресії, але точно не приведе до вирішення проблеми статусу України.

Тому сьогодні, як ніколи, російське керівництво має звернутися до гірких уроків своєї історії для того, щоб не наступити на ті ж самі граблі. Політика вирізняється тим, що постійно треба приймати непрості рішення і робити вибір на користь певного курсу. Наступні декілька місяців  будуть критичними щодо того, який шлях обере ВВП – або до Афганської війни 2.0. або угоди щодо нейтрального статусу України.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s