Чому Україна не отримувала необхідної військової допомоги від США і коли ситуація може змінитися на нашу користь?

Наша провина була не скільки у зраді, а у створенні таких очікувань, які ми ніколи не могли зреалізувати 

Генрі Кіссінджер(про політику США щодо ЦСЄ у роки Холодної війни)

Агресія РФ проти України, яка ведеться із допомогою так званої proxywar на Донбасі, ставить на порядок денний отримання від США необхідної військової допомоги для реалізації права на індивідуальну самооборону. Однак, на жаль, офіційний Вашингтон вирішив обмежитися наданням так званого нелетального воєнного спорядження. Тобто Україна не отримала як систем, які є необхідними виключно для так званих антитерористичних операцій (COIN), так і систем озброєння для відбиття можливої прямої агресії Кремля, адже починаючи із березня 2014 року РФ постійно тримає на нашому кордоні угруповання чисельністю від 10 до 50 тисяч осіб.

Однак, як відомо, у міжнародних відносинах військовий компонент грає лише інструментальну роль. Отже, причину такого небажання Вашингтона необхідно шукати у політичних чи пак геополітичних міркуваннях.

1. Надання військової допомоги Україні призведе до автоматичної американізації конфлікту із можливістю подальшого зростання масштабів залучення США

Як відомо, у 1973 році американська армія повністю відмовилася від призову і почала формувати армію виключно на контрактній основі. Це серед усього іншого дозволило підняти загальний рівень освіченості військових і тим самим успішно реалізувати програму переозброєння у 1980-х роках на основі застосування плодів інформаційної революції.

Тепер перенесемо цю ситуацію на наші реалії. На практиці це означає, що разом із можливим американським озброєнням до нас відразу ж мають прибути американські інструктори, які розпочнуть тренування наших військових, зважаючи на відсутність належного рівня підготовки для застосування найсучаснішого озброєння. У деяких випадках про будь-яку передачу озброєння просто можна лише мріяти. Так нам дуже б виявилися в нагоді американські БПЛА, як розвідницькі, так і бойові типу Predator. Однак у випадку із БПЛА політика США зводиться до того, що американці самі будуть операторами цих систем у випадку можливої співпраці. Тобто автоматично відбувається те чого б адміністрація Барака Обами хотіла б уникнути – пряме залучення до конфлікту американського військового персоналу.

Більше того, як колись визначив уже згаданий Генрі Кіссінджер, військово-технічна допомога США може набирати таких масштабів, коли Вашингтон стає у політичному плані залежним від успішного ведення військової компанії своїм клієнтом. Тобто питання перемоги у конфлікті стає питанням престижу США на зовнішньополітичній арені. Тим самим можлива ескалація від ситуації озброєння+радники до прямого залучення американських військових для того, щоб схилити шальку терезів на свою користь. Власне, історія В’єтнамської війни є саме таким класичним прикладом. Звичайно, ситуація в Україні лише віддалено нагадує ситуацію із режимом у Сайгоні. Однак високий рівень підтримки серед населення адміністрації нинішнього Президента може змінитися швидкою втратою легітимності через неспроможність провести необхідні перетворення. Тобто велика імовірність того, що американці знову будуть підтримувати режим, легітимність якого буде падати із кожним днем. Так само неспроможність реформуватися, а ми уже це раз довели після 2004 року, усе більше ставить питання про перетворення України у майбутньому на failedstate, де іде війна усіх проти всіх. І в даному випадку у американців є гарних урок, який вони можуть пригадати – проведення у 1992-1993 роках гуманітарної операції у Сомалі, яка завершилася загибеллю18 американських військових і швидким завершенням участі США.

Тобто Вашингтон має на сьогодні законні побоювання, що можливе початкове обмежене залучення американських військових не вдасться стримати у необхідних межах. Більше того: невизначені перспективи нашої держави та політичного керівництва за умов зростання допомоги (наприклад, у випадку допомоги у підготовці до відбиття можливої прямої агресії РФ) призведуть до повторення або В’єтнамського, або Сомалійського сценарію.

2. Необхідність США знаходити баланс між своїми інтересами у кожному регіоні світу.

Власне, у даному випадку хотілося б почати із певного короткого теоретичного екскурсу. Мова іде про мислення часів Холодної війни, чи точніше того, що відрізняє його від сучасного бачення Вашингтона і Москви. Воно зводиться до того, що програш чи проблеми сьогоднішнього опонента розглядаються як власна перемога чи, як мінімум, привід для радощів. Для того, щоб не бути голослівним і для кращого розуміння, наведу приклад. Так, допомога США афганським моджахедам в умовах радянської окупації Афганістану є гарним прикладом.  Така політика гарно вписувалася у логіку Холодної війни, однак, як відомо, була фактично прологом до подій 11 вересня 2001 року, хоча у 1980-х роках адміністрація Рональда Рейгана цього не могла передбачити. Власне, саме тому після припинення цієї системної конфронтації РФ і США вирішили якимось чином обмежити таку політику. Гарним виразом цьому став меморандум, що був підписаний 30 червня 1995 року(діяв до 2000 року) у рамках Комісії Черномирдін-Гор, за яким РФ відмовилася постачати озброєння режимам-ізгоям, таким як Іран. Звичайно, такий крок РФ можна розглядати як поступки ослабленої держави на користь світового гегемона. Однак не меншою мірою такі кроки РФ були пов’язані із усвідомленням того, що можливі проблеми США у інших регіонах світу не будуть в її інтересах, особливо в умовах спроб інтегруватися у Євроатлантичну спільноту.

РФ уже давно не мислить, так і не збирається приєднуватися до Атлантичного співтовариства.Однак на зміну цьому прийшла неписана домовленість між Кремлем і Білим Домом не постачати озброєння певним країнам, які є предметом занепокоєння іншої сторони.Для РФ також країною до недавнього часу була лише Грузія, а тепер, зрозуміло, і Україна. Так, теперішній Міністр оборони Грузії Іраклій Аласанія піл час візиту до США наприкінці квітня 2014 року вкотре ставив питання про надання систем ППО і протитанкових систем озброєння. Однак відповідь була негативною – власне із 2009 року Білий Дім ввів неоголошене ембарго на постачання озброєння для Грузії. Спочатку це робилося у рамках політики перезавантаження відносин із РФ, однак і зараз така логіка дій США не вичерпала себе. Адже і РФ після 2008 року відмовилася від постачання озброєння до Ірану.

Тому, мабуть, логічним є риторичне запитання американського політолога Дмітрія Саймса устатті для нового номеру журналу The National Interest. Мова іде про те, що у відповідь на поглиблення конфронтації на Україні, у тому числі через передачу озброєння, РФ може вдатися до продажу озброєння Ірану. Це у свою чергу може змінити баланс між поміркованими і радикальними елементами у керівництві ІРІ, зірвати переговори щодо ядерної програми у Відні, призвести до атаки Ізраїлю, куди відразу ж будуть залучені США. Зрозуміло, що у даному випадку мова іде лише про один із можливих варіантів розвитку подій, та іще на основі переконання про лінійний розвиток подій. Однак тут головне інше: РФ у відповідь на надання озброєння Україні може знову повернутися до логіки дій «проблеми США це мої можливості, а її поразки це мої перемоги». Хоча зрозуміло, що Іран із ядерною зброєю чи повномасштабна війна на Близькому Сході не в стратегічних інтересах РФ. Однак таке вже воно мислення Холодної війни, а, отже, і поведінка, що робить акцент на тактичних перемогах, а не довгострокових питаннях.

У цьому контексті хочеться згадати іще про одну неписану домовленість, хоча уже регіонального рівня. Так, ті українські коментатори, що говорять про можливість закупівлі БПЛА у Ізраїлю (фактичного піонера цих технологій) забувають про те, що між Тель-Авівом і Москвою теж існує подібна домовленість. Так, наприкінці 2008 року РФ відвідували представники ЦАХАЛу – як наслідок сторони прийшли до згоди, що Ізраїль не буде постачати озброєння Грузії, а РФ не постачатиме комплекси С-300 до Ірану.

Тому іще однією причиною небажання США надати нам озброєння можна вважати нагальну потребу так вибудовувати свою глобальну стратегію, щоб задовольняти свої інтереси у всіх регіонах світу. При цьому Барак Обама протягом свого правління надавав регіону Великого Близького Сходу більшої пріоритетності порівняно із ЦСЄ.

3. Buck-passing ефект

Окрім стратегічних мотивів не слід забувати і про більш приземлені. Так, американський політологДжон Міршаймер чітко говорить про те, що зазвичай усі держави, не є виключенням і є США, прагнуть перекласти основний вантаж боротьби із агресором на іншу державу.Власне саме у такому світлі можна розцінювати заяву представника Пентагону, що була зроблена на минулому тижні під час візиту до України. Так за оцінками американців Україна повністю спроможна забезпечити себе озброєнням. При цьому, як демонструє і історія участі США у багатьох конфліктах, вони втручаються у нього на фінальних стадіях для того, щоб мінімізувати власні витрати, або, коли бачать, що він розвивається не на їх користь.

В той же час Вашингтон буде готовий іти на прямі витрати лише там, де відчуватиме для себе найбільші загрози. Так, під час візиту до Польщі у червні 2014 року Барак Обама пообіцяв добитися від Конгресу виділення 1 млрд. доларів на ротацію солдат США у ЦСЄ. В той же час Президент США попросив Конгрес виділити 3,7 млрд. доларів на боротьбу із дитячою міграцією до США із країн Центральної Америки. Думаю, різниця пріоритетів зрозуміла.

4. Надання військової допомоги Україні може означати підготовку до членства у НАТО

США чітко заявляють, що ні про яке членство нашої держави у Північноатлантичному альянсі немає мови. Однак при цьому надання військової допомоги, особливо для можливого відбиття прямої агресії РФ, означатиме що Україна буде не на словах, а на практиці готуватися до інтеграції до НАТО. Такої ж цілі, на жаль, США на сьогодні не ставлять.У даному випадку є гарна історична паралель. Так, після завершення Другої світової війни у Греції розпочалася громадянська війна, де комуністи отримували допомогу із Югославії. Тобто ситуація дуже нагадує нашу. У 1947 році у рамках «Доктрини Трумена» Греція почала отримувати військову допомогу, а уже у 1952 році стала членом НАТО. Власне, надання допомоги США у рамках підготовки до відбиття можливої прямої агресії РФ означало б тотальний перехід на американські озброєння. Це у свою чергу означало б виконання однієї із фактичних основних вимог членства.

5. Питання стратегічні, або головна умова отримання американського озброєння.

Говорячи про можливу політику США щодо України, слід завжди мати на увазі, що вона буде вибудовуватися через призму політики щодо РФ. Ми не є самоціллю США, а скоріше особливим інструментом стратегії. Власне, як зазначив Джеффрі Манкофф, для Вашингтона уже настав момент, коли необхідно переходити до класичного стримування, хоча і значно скромніших масштабів. На практиці серед усього іншого це означатиме озброєння вразливих держав ЦСЄ для попередження розростання масштабів подальшої агресії. Однак, на жаль, на сьогодні, як вдало зазначив його колега Ніоклас Гвоздєв, США проводять політику щодо кризи на Україні подібну до тої, яку проводили щодо Угорщини у 1956 році – тобто висока риторика, яка створює завищені очікування щодо можливої допомоги і одночасно небажання нести витрати, що пов’язані із цією риторикою.

Власне, в умовах класичної Холодної війни ситуація із можливим постачанням озброєння була б ідеальною для того, щоб Україна в кінці кінців отримала його. Тобто ми надаємо manpower, американці hardware, що на 100% співпадає із ідеям виголошеним у Гуамській промові Президента Ніксона. Це відповідає уявленням США про себе як «арсенал демократії», якщо згадати Франкліна Рузвельта.

Однак перехід до такого курсу як стримування вимагає так званого costsandbenefitcalculation – тобто які наслідки матиме така політика для балансу сил у Євразії. Не буду повторюватися, однак дозволю собі нагадати лише те, що із позицій політичного реалізму сьогоднішній ворог може стати завтрашнім союзником. Якщо результатом політики стримування СРСР став його крах, то відповідним наслідком подібного курсу буде крах РФ. Тепер питання – а чи це в довгострокових інтересах США? Звичайно ж ні, починаючи від питання безпеки ядерного арсеналу і матеріалів, порушення балансу сил між провідними державами у Євразії, так і тим, що основні плоди може зібрати зовсім інша держава – наприклад, КНР. Саме тому іще у січні 2014 року Збігнєв Бжезинський у інтерв’ю Сергієві Лещенку заявив, що США мають вибудувати таку стратегію щодо України, яка б не сприймалася ворожою у Кремлі. Якщо говорити ширше, перед США сьогодні завдання розробки також стратегії щодо України і РФ, яка б задовольнила як короткострокові інтереси, так і більш стратегічний пріоритет підтримки плюралізму у Євразії.

Отже, постачання озброєння до України можливо лише за умови переходу до стримування РФ, однак такого рішення Вашингтон іще поки що не прийняв і є великі сумніви, що прийме. Тому Україні у кращих традиціях міжнародних відносин, що створюють selfhelpenvironment, приходиться розраховувати на свої сили. 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s