Українсько-російська війна як виклик для теорії міжнародних відносин

Більшість із того, що було написано, і того чому навчали під загальною назвою «політологія» у США після завершення Другої світової війни мало дуже малу цінність, якщо взагалі не було контр-продуктивним, для  реалізації справжньої політики.

Пол Нітце (1907-2004).   Відомий американський державний діяч, який був активним учасником розробки і реалізації зовнішньої політики США від Гаррі Трумена до Рональда Рейгана.

Перш за все, хотів би звернутися до тебе – мій шановний читач! J Прошу не лякайся цієї назви і наберися зовсім небагато терпіння для того, щоби повністю осягнути ідеї, викладені нижче. Обіцяю бути гарним провідником у цікавий світ теорії міжнародних відносин. А головне не бути таким собі інтелектуальним Іваном Сусаніним, який заведе у самі нетрі теорії, для того щоб потім залишити напризволяще. Більше того – готовий з радістю відповісти у коментарях на всі питання, які, маю надію, з’являться в результаті прочитання статті.

Постійне змагання теорії і практики.

Намагання осягнути цей світ, тим самим з’ясувати закони, за якими він функціонує, є основним завданням науки. Цим самим людина вносить певну прогнозованість у середовище свого життя, що значно полегшує існування як окремої людини, так і суспільства загалом. Власне, і теорія міжнародних відносин (ТМВ) виникла внаслідок спроби людини з’ясувати причини війн задля їх попередження у майбутньому. Однак у змаганні між практикою, тобто динамікою життя людства, і теорією переможцем завжди виходить саме практика. Перш за все, швидкість змін у суспільстві, і здатність теорії їх пояснити — не співмірні. Адже спроба по іншому подивитися на цей світ вимагає відмови від уставлених до цього канонів і немалої інтелектуальної потуги, щоб висунути гіпотези і знайти їм обґрунтування в реальності. Але на сьогодні, на щастя, ТМВ пропонує великий спектр підходів, що по різному трактують такий суспільний феномен як «міжнародні відносини».

Як на мене, проблема сьогодні дещо в іншому (у нашому конкретному випадку). Протистояння України і РФ, що перейшло у війну, є викликом для головних шкіл ТМВ, адже вони не можуть адекватно пояснити причину конфлікту. Про що, власне, і хотілося б поговорити.

Чи справді Realpolitik є керівним принципом зовнішньої політики РФ?

Прийнято вважати, що Кремль у визначенні зовнішньополітичного курсу керується саме постулатами політичного реалізму – такого собі Realpolitik. До того ж, як відомо, така річ як геополітика є дуже популярною у керівних колах РФ. Чого тільки вартий славно(чи сумно)звісний Олександр Дугін, що багатьма на Заході розглядається як фактичнийідеолог теперішнього курсу Володимира Путіна. Геополітика є фактично синонімом політичного реалізму. Класична геополітика вважається ідейною предтечею політичного реалізму, оскільки переважною мірою вони мають однакові уявлення на природу міжнародних відносин.

Що ж, тепер безпосередньо щодо цих уявлень. Реалісти-геополітики виходять у своєму аналізі занархічності міжнародних відносин. Анархічність проявляється у тому, що над державами де-юре не існує жодної верховної влади, яка б могла нав’язувати єдині правила поведінки, а потім їх підтримувати через погрозу чи застосування сили. ООН є всього лише міжнародним форум для держав, що, відповідно до її Статуту, є суверенно рівними. І з цим твердженням насправді важко сперечатися. Після цього реалісти вводять категорію «сили» як єдиного інструменту для реалізації інтересів держави в умовах анархії. Знову ж таки — усе логічно.Якщо порівняти держави в міжнародних відносинах із групою людей, взаємини яких не регулюються законами, сила і в одному, і в іншому випадках є єдиним ефективним гарантом виживання, а також задоволення потреб. При цьому слід мати на увазі, що для реалістів сила, перш за все, асоціюється з військовою силою. Сила потрібна для задоволення інтересів, серед яких чільне місце займає безпека. Безпека для реалістів – це, в першу чергу, спроможність ефективно протистояти військовій загрозі для територіальної цілісності держави.

А тепер спробуємо застосувати ідеї вищенаведеного абзацу до конфлікту України і РФ. Перш за все, взагалі дуже важко зрозуміти, які можуть існувати загрози військового характеру для суверенітету такої держави як РФ, яка володіє другим у світі ракетно-ядерним потенціалом. Так само не зрозуміло, як Збройні сили України у їх стані на початок 2014 року могли представляти загрозу для безпеки РФ. Врешті-решт, і розширення НАТО на Схід, у тому вигляді, як воно відбувалося у 1999-2009 роках, а також теоретичне залучення до Альянсу України, не представляли для РФ військової загрози. Адже розширення було виключно політично-дипломатичним, оскільки на території нових держав-членів не розгортали необхідної військової інфраструктури. Така практика відбувалося відповідно до Основоположного акту РФ-НАТО 1997 року. Лише агресія РФ проти України поставила питання щодо створення Північноатлантичним альянсом відповідної інфраструктури для гарантування безпеки держав-членів у ЦСЄ. Тому, як бачимо, ніякої реальної військової загрози для територіального суверенітету РФ, яка б вимагала і виправдовувала агресію, на початку 2014 року не існувало. Ні з боку НАТО, що не має відповідної інфраструктури у країнах ЦСЄ. Ні з боку України, чиї Збройні сили зразка початку 2014 року можна вважати таким собі антонімом до слова «загроза».

Так само не зрозуміло, як анексія Криму чи агресія на Донбасі посилила безпеку РФ чи сприяла зміні балансу сил у світі на користь Кремля. На сьогоднішній день територіальна експансія взагалі не може виступати надійним способом для посилення безпеки агресора чи зміни балансу сил на його користь. Єдиним справжнім способом для посилення позицій власної країни на геополітичній шахівниці сучасного світу, а отже і її безпеки, є інтенсивний економічний розвиток в межах існуючих кордонів із пропорційним до росту економіки нарощенням озброєнь. Гарним прикладом цій тезі є КНР, що за 1978-2014 роки змогла вийти на перше місце в світі(!) по розміру ВВП по ПКС, і при цьому перетворюється на одну із головних військових потуг АТР.

Якщо справді спиратися на постулати політичного реалізму-геополітики в аналізі можливих військових викликів для безпеки РФ, то єдиним справжнім претендентом на створення загрози із усіх сусідів Росії є КНР. Так, економіка цієї країни майже у 8 разів більша за економіку РФ. Географічна близькість у вигляді спільного кордону теж наявна. Можливості цієї країни для проектування сили постійно зростають. Власне, по конвенційному потенціалу КНР уже переважає РФ – це визнають російські експерти. Не вистачає лише декларації ворожих намірів із боку Пекіна, щоб КНР можна було характеризувати як загрозу для РФ по усім критеріям. Хоча якщо «русский с китайцем братья навек», як нас так хочуть переконати у Кремлі шляхом підписання у травні 2014 року угоди на постачання газу на наступні 30 років, то чому ж у вересні 2014 року РФ другий рік підряд проводить грандіозні військові навчання Східного військового округу. Цього року до речі уперше навчання відбулися за участі ОТРК «Іскандер-М».

В той же час, для порівняння, військова потуга більшості європейських членів НАТО не дає можливість говорити про якусь серйозну загрозу для РФ. Показовими у цьому плані були нещодавні новини про плачевний стан збройних сил ФРН.

Тому, зважаючи на усе вищесказане, можна говорити, що зовнішня політика Володимира Путіна є прямою антитезою ідеям Realpolitik. Війна проти України йде врозріз з усім, в що свято вірять адепти політичного реалізму, в тому числі щодо раціональності поведінки держави. У випадку з РФ спостерігається повна ірраціональність. Подумайте, чи є якась логіка в тому, щоб атакувати і так слабкого, що не представляє жодної військової загрози, при цьому «оголюватися» перед сильнішим і динамічнішим? Тому політичний реалізм/геополітика не може пояснити рушійних сил, що штовхнули Кремль на агресію.

Взаємозалежність, що не спрацювала L

Іншим мейнстрімовим напрямком у дослідженні феномену міжнародних відносин заслужено вважається ідеалізм-лібералізм. Ідеї прихильників цього погляду на природу міжнародних відносин найкраще відображає книга «Сила і взаємозалежність» під співавторством Роберта Кохена і Джозефа Ная. І хоча самі автори стверджують, що лише намагаються поєднати підходити як реалістів, так і ідеалістів щодо міжнародних відносин для кращого розуміння багатовимірної природи цього явища, усе ж основні ідеї їх книги наближають їх до ліберальної школи. В основі їх концепції є ідея щодо зростання взаємозалежності між країнами світу. Це стосується і сфери військової безпеки через появу ядерної зброї і засобів її доставки. Так само глобальна взаємозалежність проявляється у сфері екологічних проблем. Але найголовнішою є саме економічна взаємозалежність, що з’явилася у результаті глобального тріумфу капіталізму і міжнародного поділу праці. Цей різновид взаємозалежності  трансформує саму сутність міжнародних відносин зі сфери постійного протистояння до стану, який вимагає співпраці. Як стверджують Кохен і Най, взаємозалежність не призводить до ліквідації такого явища як конфлікт загалом. Однак військовий конфлікт, як окремий різновид конфлікту, має відійти на другий план, адже важко уявити, як глобальні економічні чи фінансові питання можна вирішити із застосуванням грубої сили. При цьому автори книги «Сила і взаємозалежність» говорять про асиметрії у взаємній залежності між державами як основний інструмент силової політики в умовах епохи взаємозалежності.

Погодьтеся, але і ці ідеї виглядають дуже переконливими, адже починаючи із 1945 року між провідними державами цього світу не виникло жодної війни. І якщо під час Холодної війни стримуючим фактором була саме взаємозалежність між СРСР і США у військовій сфері, що проявлялася у взаємному гарантованому знищенні, то на сьогодні саме економічна взаємозалежність між  КНР і США (концепція Chimerica), між КНР і Японією, виступає у якості фактору, що змушує держави до стриманості і обережності. Державні лідери прекрасно усвідомлюють, що у випадку війни, переможців не буде.

А тепер повертаємося до ситуації України і РФ. Перш за все, треба зазначити, що Кремль гарно застосовував ідеї асиметричної залежності України від ринку РФ для реалізації своєї імперської політики, починаючи з 2006 року. Усе це відбувалося в рамках різного роду торгових війн – молочних, сирних, газових і т.д. Адже і справді між Україною і РФ спостерігається асиметрія у сфері економічної взаємозалежності – на РФ приходиться більше 30% експорту України, в той же час на Україну приходиться лише 6-7% експорту РФ. Цікаво при цьому, що своєї кінцевої мети – затягування України до різного роду інтеграційних структур – Кремль так і не досягнув. Власне, Роберт Кохен і Джозеф Най попереджають про те, що перетворення різного роду асиметрій на бажаний результат у зовнішній політиці є дуже складним процесом, і часто зовсім не успішним в кінцевому рахунку.

Однак це зовсім не означає, що у РФ немає асиметричної залежності від України. Як приклад можна навести залежність від транзиту газу через ГТС України до Європи – на сьогодні 53% усього газу РФ, що експортується до Європи, проходить через Україну. Так само у сферіВПК продовжує зберігатися асиметрія на користь України. На сьогоднішній день припинення військово-технологічної співпраці між ВПК України і РФ призвела до втрати Росією ядерного паритету із США. Як відомо, ракети SS-18 Satan, які обслуговує КБ «Південне», несуть 1/3 усіх ядерних боєзарядів РФ. Однак також не слід забувати і про критичну залежність армії РФ від продукції підприємств «Мотор-Січ»(Запоріжжя), «Зоря-Машпроект»(Миколаїв), АНТК імені Антонова(Київ).

Окрім цього є ще одна важлива пара взаємозалежностей – між ЄС і РФ. Власне, на ЄС приходиться більше 50% усього експорту РФ. Так само у енергетичному балансі єдиної Європи російські енергоносії складають більше 30%. При цьому було зрозуміло, що у разі виникнення конфлікту ЄС не зможе залишитися в стороні. Адже і сама війна є наслідком протистояння між РФ і ЄС за те, який вектор зовнішньополітичної орієнтації обере Україна.

Іншими словами, маємо парадоксальну ситуацію із концепцією взаємозалежності. Війна України і РФ спростувала, фактично, основний постулат щодо неможливості війни між країнами з високим рівнем взаємозалежності. Так, ця теорія може пояснити, чому війна не набула повномасштабного характеру. Просто усі сторони намагаються мінімізувати наслідки війни для своїх економік, при цьому використовуючи асиметрії у взаємозалежності як козирі у переговорах. Однак на сьогодні війна України і РФ є важливим викликом і для прихильників неолібералізму, адже взаємозалежність не спрацювала. Американські дослідники відносили Україну і РФ до так званого «Глобалізованого Ядра», де війна між державами є, фактично, неможливою, зважаючи на те, що віддача від конфлікту не виправдовує необхідних витрат. Як виявилося, усе є можливим. Тим самим війна України і РФ є викликом для постулатів і цієї школи.

Рятівне коло конструктивізму

Звичайно неспроможність двох основних шкіл ТМВ пояснити причини і рушійні сили конфлікту України і РФ, не означає, що потрібно ставити хрест на теоретичних дослідженнях міжнародних відносин. Так, можна звернутися до постмодерних концепції, що з’явилися наприкінці XX століття. Власне, це ми і спробуємо зараз зробити, взявши за основу ідеї конструктивізму. Але перед тим, як говорити про війну України і РФ, необхідно познайомитися із основними  постулатами цієї школи. При цьому за основу можна взяти статтю Олександра Вендта (Alexander Wendt) «Анархічність це як держави її сприймають: соціальна конструкція силової політики»(1992).

В основі цієї школи стоять ідеї про співвідношення уявлень держав про характер міжнародних відносин як визначальний фактор для визначення системи міжнародних відносин. Уявлення формуються лише в процесі взаємодії і ніякою мірою не є заданими. А на основі уявлень, які конструктивісти називають ідентичностями, держави формують свої інтереси. У цьому контексті хотілося б запропонувати декілька важливих цитат зі статті для кращого розуміння.

Так, Олександр Вендт стверджує: «Головний принцип конструктивістської соціальної теорії у тому, що народи діють щодо об’єктів, включно із іншими акторами на основі уявлень про наміри обєктів, які вони мають щодо них. Держави поводять себе по різному щодо ворогів і друзів, оскільки вороги їм загрожують, а друзі — ні. Анархічність і розподіл силового потенціалу є недостатніми для того, щоби визначити, хто є друг, а хто — ворог. Воєнна могутність США має різне значення Канади і Куби, так само, як і ракети Великої Британії мають інше значення для США, ніж ракети СРСР. Розподіл сил впливає на розрахунки держав, однак як саме, залежить від багатосуб’єктного  розуміння і очікувань, від «розподілу знань», що складають основу уявлень про себе і інших. Якщо суспільство «забуде» що являє собою університет, обов’язки і практика професорів і студентів перестануть існувати. Якщо США і СРСР вирішать, що вони уже не вороги, Холодна війна завершиться. Саме колективні уявлення про наміри створюють структури, що задають тон нашій поведінці». Іншими словами, за конструктивістами, визначення друзів і ворогів не є заданим системою міжнародних відносин. Цей процес відбувається у рамках такого собі «знайомства» між державами. Ворожість буде лише реакцією на негативний імпульс від іншої держави у формі недружньої поведінки.

На основі такої взаємодії між державами формується ідентичність держави: «Ідентичність є відносно стабільною і пов’язана із уявленням залежно від конкретної ролі, а також очікуваннями поведінки інших щодо себе. Ідентичність з’являється шляхом участі у колективному трактуванні намірів один одного». Ідентичність є основою інтересів: «У акторів немає набору інтересів, що існують незалежно від соціального контексту, замість цього вони визначають інтереси у процесі трактування ситуації».

Врешті решт Олександр Вендт пропонує ще одну цікаву ідею. На його думку, визначальними для формування уявлень держави про своїх контрагентів є система внутрішньодержавного управління. Іншими словами, це набір ідей і уявлень, що формують інститути держави. Окрім цього у своїй поведінці держави керуються бажанням зберегти цю систему і уявлення, як їх основу.

А тепер спробуємо застосувати теоретичні положення конструктивізму на прикладі війни України і РФ. Перш за все, слід нагадати, що в очах Володимира Путіна усе, що відбувалося в Україні у листопаді 2013 — лютому 2014, є нічим іншим, як стратегією Заходу з наміром в кінці кінців повторити щось подібне і в РФ. Окрім цього необхідно додати і те, як Президент РФ розуміє еволюцію відносин Заходу і РФ за час свого правління, починаючи із 1999 року. Так, ВВП вважає себе несправедливо ображеним Заходом. Усі його спроби порозумітися на основі ідеї спільного панування США, ЄС і РФ над Євроатлантичним простором не знайшли відклику у Вашингтоні і Брюсселі. Тому війна проти України є таким собі наслідком не лише нерозуміння Заходу, але і його ворожої щодо РФ політики у вигляді підтримки демократичних режимів на пострадянському просторі. Тобто маємо гарне підтвердження ідей школи конструктивізму. Спроба дружби по-путінські не сподобалася Заходу. Більше того, у відповідь на пропозицію дружби, як вважає Путін, на Заході відповіли усілякими «кольоровими революціями». Тому війна проти України — це наслідок сформованої у керівників РФ ідентичності у відносинах з Заходом.

Однак ще більше розв’язання війни проти України пояснює концепція панування уявлень, що циркулюють всередині самої РФ, які потім транслюються на відносини із сусідніми країнами. Маємо цілий набір таких ідей:

1. Росія як окрема цивілізація, що обрана Богом протистояти прогнилому Заходу;

2. українці і росіяни як один народ, що розділений штучними кордонами;

3. особливе уявлення щодо внутрішньодержавної легітимності – народ немає права скидати формально демократично обрану еліту, яка переймається лише своїми статками і давно забула про народ;

4. віра в усілякі міфічні утворення типу «руський мір», «наваросія».

Зрозуміло,  що це далеко не повний перелік. Однак лише вони фактично дають можливість якось раціонально пояснити, чому у Кремлі загрозою вважають саме демократичну Україну, яка переживає кризу державотворення, а не постійно зростаючий Китай, для порівняння.

Замість висновку

Звичайно, розуміння того, звідки ростуть у проблеми ноги, ще не означає отримання відповіді, як із нею боротися. Більше того, трагічність війни РФ проти України в тому, що Кремль має на сьогодні необхідні ресурси для того, щоб пробувати реалізовувати вищеперераховані відірвані від життя уявлення на практиці. Однак ірраціональність таких уявлень означає одне – вони приречені на крах. Питання лише в часі. Тому хочеться побажати українському народу лише одного – терпіння і мужності. Важко взивати до раціональності керівництва РФ, якщо його там немає. Уся надія лише на жорстоку реальність із її залізними законами – усе позбавлене сенсу рано чи пізно зникне.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s