Українсько-російська війна – куди йдемо?

Кожен конфлікт умовно можна поділити на дві фази. Під час першої сторони не заважаючи на активне військове протистояння усе ж таки можуть прийти до певного компромісу через взаємні поступки. Коли цього не відбувається, то настає другий етап. Йому передує такий рівень людських і матеріальних втрат, що автоматично перетворює можливий компроміс на зраду в очах суспільства. Друга фаза конфлікту проходить під девізом «або ми їх, або вони нас», тобто відбувається ескалація конфлікту до тотального протистояння. Що ж, конфлікт на Сході України протягом 2014 року еволюціонував від першої до другої фази, що насправді не означає нічого гарного для нас у найближчому майбутньому. Адже війна, як писав Ніколо Макіавеллі, є моментом істини для кожної держави. А прийшли ми до війни 2014 року, як відомо, зовсім непідготовленими – власне, агресія РФ стала зовнішнім виявом такого процесу як криза державотворення.

Однак, якщо повертатися від лірики теорій до нашої теперішньої ситуації, то слід відзначити два важливих моменти. Перший з них стосується логічності і несуперечливості (хоча це зовсім не означає правильності) курсу нинішнього Президента Петра Порошенка щодо шляхів вирішення конфлікту з РФ. Закони і домовленості, які з’явилися протягом цього тижня, у звичайного обивателя не можуть викликати нічого, окрім обурення. Однак вони є лише наслідком стратегії, яку обрав наш керівник. Коли наприкінці серпня 2014 року Україна була поставлена перед фактом широкого залучення російських частин у контрнаступі на Донбасі, варіантів відповіді було лише два. Перший з них — це широка мобілізація усіх наявних ресурсів України для протидії російській агресії шляхом створення Ставки верховного головнокомандуючого, який би зосередив у своїх руках усі повноваження, а також уряду технократів. Інший − іти на поступки Москві, адже для продовження реалізації максималістського курсу у зовнішній політиці (тобто повне неврахування інтересів РФ) необхідні величезні ресурси. Петро Порошенко обрав другий варіант, тому і маємо Мінські домовленості і закон про особливий статус частин Донбасу – усе логічно. Чому не перший? Що ж, як на мене, наш Президент просто боїться відповідальності, адже необмежені повноваження означають саме це. Тобто шанси того, що за рік можна було б змінити ситуацію на нашу користь за допомогою виключно військових засобів, доволі примарні за сьогоднішніх умов, адже величезні ресурси – це лише частина необхідних для перемоги інгредієнтів. Іншою важливою річчю є організація – тобто те, як державна машина може розпорядитися наявним ресурсами. Що ж, кампанія 2014 року гарно показала, чого варта наша бюрократія. Патріотизм і самовідданість простих українців, нажаль, не можуть компенсувати цей недолік. Тому, мабуть, і боїться Петро Порошенко іти ва-банк – ставки занадто великі для нього особисто.

Є і інша важлива річ. Мінські домовленості і закони стали відображенням нового status quo, який на сьогодні склався на театрі воєнних дій. Однак усі прекрасно розуміють, що це лише перемир’я, адже Володимир Путін не досягнув основних цілей своєї війни проти України. Зимовий період 2014-2015 років стане часом підготовки до, скоріше за все, нової військової кампанії. Тому час подумати про те, як вести воєнні дії у новому році, і які уроки можна узяти із кампанії 2014 року. Вона ж, фактично, продемонструвала повне нехтування законами ведення війни з боку нашого командування.

Перші перемоги на початку липня 2014 року призвели до «запаморочення від успіхів». Віра у те, що перемогу можна буде досягнути одним наскоком, призвела до Іловайського котла. Як відомо, наступальний потенціал частин вичерпується десь за 2-3 місяці ведення активних воєнних дій. Далі війська потрібно відводити, перегруповувати, поповняти, а також закріплюватися на нових рубежах. У нас, однак, такого не відбулося – фронт був розтягнутий через оточення Донецька і Луганська, так само як і комунікації. Війська на середину серпня виснажилися, а резервів ніхто не вводив, бо їх просто не було. Що ж, цим вдало скористалися росіяни, що в останній тиждень серпня почали контрнаступ, ввівши регулярні частини. Так чи інакше, але усе те, що було досягнуто у серпні, було втрачено. Якщо перефразовувати відому поговірку, то можна сказати, що дурні платять двічі. Вперше розплачувалися кров’ю, визволяючи частини Донбасу, а вдруге розплачувалися тією ж самою кров’ю у наслідок утворення котлів. Розумію, що post factum усі можуть бути розумними, однак уміння вчитися хоча б на своїх помилках є запорукою перемоги.

Тому якщо говорити про можливу кампанію 2015 року, то треба подумати про те, на яких принципах вона буде вестися. При цьому слід мати на увазі одну давню істину, що оборонятися завжди легше, ніж наступати. Наступ вимагає створення чисельної переваги над ворогом у 3-5 разів. Тому якщо росіяни спробують наступати у наступному році, то краще виснажувати їх у затяжних боях, а коли складеться сприятлива нагода, то обережно контрнаступати. Тим самим, можливо, вдасться створити необхідну кількість «Вантажів 200», щоб змусити росіян прокинутися і зрозуміти, куди веде їх агресивна політика Кремля. Тобто ми маємо узяти на озброєння стратегію Мао Цзедуна часів громадянської війни у Китаї щодо поєднання оборони і контрнаступу. А також досвід німців під час двох світових війн з росіянами, які говорили про те, що росіяни гарні у наступі або відступі, а от статична війна — це не їх сильна сторона. Однак агресор може обрати і оборону. Що ж, тоді маємо правильно наступати. Тобто не «бити в лоб», а шукати слабкі місця в обороні противника для атак, а потім давати військам перепочити і окопатися на нових рубежах. А найважливіше готувати резерви для створення ефекту стримування (deterrence) проти нового можливого активного масового залучення російських військовослужбовців. Зрозуміло, що нічого подібного не відбудеться, якщо наше командування і далі йтиме по обраному шляху.

Що ж, Президент України має знайти непростий баланс між двома майже полярними завданнями, що виключають одне одного. З одного боку, будь-яка ціль може бути знівельована у процесі її досягнення. Тобто молох війни може знищити цвіт української нації і тоді кому буде потрібна перемога, якщо ніхто не зможе її зреалізувати. Тим самим можна опинитися в умовах піррової перемоги, що точно не наш шлях. І це, мабуть, Петро Порошенко розуміє, і тому іде на поступки. Однак є інша сторона медалі − без військової перемоги на Донбасі ми не відбудемося в очах РФ як незалежна держава. Так, Польща, Фінляндія, країни Балтії на початку XX століття саме у процесі військового протистояння довели своє право на незалежне існування. У іншому випадку нас Кремль у спокої не залишить. Тому ось така дилема, і тому будемо сподіватися, що Мінськими угодами було куплено час для створення умов для перемоги. Власне, без перемоги ми не матимемо умов для повноцінного розвитку і перетворень. Сьогодні наша ціль №1 — це перемога на Донбасі, адже ідеї щодо можливості активних перетворень в умовах війни гарно звучать лише в теорії, але не реалізовуються на практиці. І історія найбагатшої у історії людства держави – США — є тому гарним прикладом. Не можливо одночасно вести війну (В’єтнам) і проводити соціально-економічні реформи (програма «Велике Суспільство»). Що можна удосконалити насправді, так це принципи і методи нашого ведення війни. А наша корумпована еліта нам попутник лише до завершення конфлікту. Тобто мислення у народу має бути як у більшовиків часів громадянської війни, які користувалися ситуативними союзниками, а далі зливали корисних дурнів.

Власне, це стане частиною плану перемоги України у конфлікті, який вимагатиме від нас надзусиль і жертв. Проблема в тому, що наша держава має протриматися як мінімум 2 роки, а бажано ще і перемогти на Донбасі за цей час. За цей період має дати результати курс, який обрав Захід у протидії Кремлю. Власне, стратегія Заходу у тому, щоб дочекатися фінансово-економічного краху РФ, а ВВП і Ко. вирішили дочекатися краху України, тому, як бачимо, відступати нам нікуди, якщо хочемо перемоги. Бравада російського керівництва щодо західних санкцій є величезною фікцією, адже вона означає відмову визнати один важливий факт. Часткове відновлення силового потенціалу РФ у XXI столітті було пов’язано з доступом до  плодів процесів глобалізації, що було однією з умов завершення Холодної війни. На сьогоднішній день Кремль, фактично, відрізаний від благ глобалізації у вигляді кредитів і технологій. Так, по американським розрахункам фінансових резервів РФ, що складають 470 млрд. доларів, вистачить рівно на 2 роки. Лише один борг державної компанії «Роснефть» складає 10% від цієї суми, а борги російських регіонів на сьогодні складають 1,7 трлн. рублів. Тому дуже швидко киснева подушка у вигляді заощаджень вичерпається і діватися буде нікуди – лише покірно виконати вимоги Заходу. І ніякий поворот до Азії (фактично ж, лише до КНР) РФ не порятує. Бісмарк свого часу сказав, що у світі, де є 5 великих держав, бажано бути частиною групи із 3 великих держав. Що ж, Кремль у цьому плані демонструє вражаючий приклад політичної короткозорості, вважаючи, що союз з КНР дозволить протистояти об’єднаному фронту ЄС-США-Японії, що ввели санкції проти РФ. Це уже сьогодні гарно розуміють російські дослідники, а із часом це дійде безперечно і до керівників.

У цих умовах Україна має брати приклад із таких народів як в’єтнамці чи іранці, які розрив у силовому потенціалі із технологічно переважаючим противником, брали людським героїзмом і самопожертвою. Зрозуміло, що опора на людський ресурс має поєднуватися правильним командуванням для раціонального використання наявного потенціалу, а також постійними намаганнями мінімізувати жертви, без яких, на жаль, не обійтися. Від слів щодо можливої піррової перемоги не відмовляюся. Однак, окрім як повної мобілізації національних ресурсів, у нас просто немає іншого шляху. Власне, у 1940 році, коли Велика Британія стояла на межі поразки у Другій світовій війні, Вінстон Черчіль не міг обіцяти британцям чогось більшого, ніж кров, піт і сльози. На жаль, це справедливо і по відношенню до нас сьогодні.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s