Перспективи членства України в НАТО. Спроба реалістичного аналізу

Непряма агресія РФ проти України, яка наприкінці серпня 2014 року почала переростати у обмежене вторгнення регулярних російських військ, знову повернула на порядок денний питання отримання ефективних механізмів збереження незалежності і суверенітету нашої держави. Тому логічними наслідком стало поновлення інтересу до НАТО, який в України офіційно зник в 2010 році, коли було оголошено про позаблоковість. 29 серпня 2014 року Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк заявив про те, що уряд ініціює відмову нашої держави від позаблокового статусу і законодавчого закріплення Євроатлантичного вектору інтеграції України. Наступного дня до Верховної Ради було внесено відповідний законопроект. Ось, власне, поки що вся офіційна історія цього питання. Тепер час перейти до перспектив перетворення риторики нашого уряду в реальність.

Набуття членства в НАТО вимагає двох важливих речей, не рахуючи звичайно таких дрібниць, як правильне географічне положення. Маю на увазі те, що географічно Україна має право приєднатися до Північноатлантичного альянсу, будучи розташованою у потрібному регіоні. На відміну від таких країн як Колумбія чи Ізраїль, які також проявляли інтерес до НАТО, але в силу своєї географії не могли претендувати на членство. Тобто хоча б географія нас не підвела.

Що ж, а якщо бути серйозним, то першою важливою складовою є бажання народу відповідної країни приєднатися до НАТО. Власне, відсутність необхідного рівня підтримки серед населення ідеї Євроатлантичної інтеграції було офіційною мотивацією відмови альянсу на Бухарестському саміті у 2008 році надати Україні План дій щодо членства. Зрозуміло, що російська агресія була чи не найкращою допомогою у просуванні такого бренду як НАТО в Україні. Останні соціологічні опитування фіксують те, що число прихильників приєднання до Північноатлантичного атлантичного альянсу наближається до 50%. І, власне, кожен додатковий день війни лише буде збільшувати популярність альянсу. Тобто першу вимогу Україна на сьогоднішній день фактично виконала.

Однак є і інша складова приєднання до альянсу. Як відомо, НАТО є закритим клубом, тобто одного бажання країни-претендента на членство мало, а потрібна іще і згода усіх членів альянсу. У цьому контексті зазвичай згадують іще одну деталь, що також пов’язана безпосередньо із Бухарестським самітом. Фактичною ж причиною відмови надати ПДЧ України вважають небажання Франції і ФРН принести свої відносини із РФ у жертву Євроатлантичній інтеграції України. Власне, цього фактору ніхто не відміняв і сьогодні – і Париж, і Берлін залишаються скептиками щодо наших перспектив в НАТО.

Але детальніше хотілося б поговорити не про це, а про можливу американську позицію по питанню Євроатлантичної інтеграції України. Як показала практика голос Вашингтону хоча і не є вирішальним, однак і нехтувати ним небезпечно. Тим паче, що ситуація порівняно із 2008 роком змінилася не на нашу користь. Як відомо, Бухарестському саміту НАТО передував візит до Києва Джорджа Буша-молодшого наприкінці березня 2008 року, під час якого він пообіцяв тодішньому Президенту Віктору Ющенку отримати згоду Західної Європи щодо надання ПДЧ. Обіцянки Буш-молодший не дотримав, але то уже історія. Показовим є інше – тоді США позитивно дивилися на наш курс щодо приєднання до НАТО. Політика ж Барака Обами щодо розширення НАТО зводиться до того, що двері для усіх країн, що бажають приєднатися, відкриті, однак увійшли до них лише Албанія і Хорватія у 2009 році.

Власне пояснення такої політики нинішнього Президента США, а також і перспектив нашого членства можна знайти у дискусії, що відбувається у американському експертному товаристві щодо перспектив системи глобальних альянсів і союзів США, в тому числі і НАТО. Так, у 2014 році з’явилася книга одного із маститих американських політологів Баррі Поузена (Barry Posen) «Restraint: A New Foundationfor U.S. Grand Strategy (Cornell Studies in Security Affairs . Автор виступає із критикоюгеостратегії «Ліберальної Гегемонії» (Liberal Hegemony), яку США проводили після завершення Холодної війни. Одним із основних елементів її було збереження і розширення НАТО, яке не лише не збільшувало загальну ситуацію із безпекою США, але і призвело до виникнення ефекту «cheap riding». В його основі той факт, що Вашингтон несе основні витрати НАТО по обороні – на сьогодні американська частка складає 66,64%. Із іншого боку із усіх країн ЦСЄ, що є членами НАТО лише Естонія виділяє необхідні 2% свого ВВП на оборону. Польща на сьогодні витрачає 1,95%, а після агресії РФ вирішила збільшити цей показник до 2,5%. Із іншими державами ситуація доволі плачевна: Латвія і Литва виділяють менше 1% (планують наростити цей показник до 2% до 2020 року – люди нікуди не поспішають), Угорщина і Словаччина близько 1%, а Румунія 1,5%. Тобто маємо класичний приклад buck-passing effect, коли одні країни перекладають на інші основний вантаж власної національної оборони. Як наслідок, Баррі Поузен рекомендує Вашингтону розпустити НАТО. Доволі радикально – однак лише це, на його думку, є єдиним способом хоч якось змусити європейців нести витрати на власну оборону. Зрозуміло, що вірогідність такого кроку є невеликою, однак вона чітко фіксує те, що американці втомилися від такої легковажності європейців щодо власної безпеки.

До чого це усе до питання наших перспектив приєднання до НАТО? Що ж, давайте будемо відвертими, але в основі бажання України стати членом Північноатлантичного альянсу є підсвідоме бажання перекласти весь тягар оборони власної країни на цю організацію, фактично ж США. Уміння хоча б трохи рахувати власні гроші, на відміну від СРСР, дало можливість США перемогти у Холодній війні. Тому і в даному випадку діями Вашингтона будуть керувати значною мірою і фінансові розрахунки. А, отже, виходячи із усього вище згаданого перспективи України є доволі сумнівними. Так само, як із нашим гіпотетичним членством у ЄС, можливе приєднання до НАТО почне набувати більших реальних обрисів, коли ми зможемо у дебіті і кредиті членства вийти на нуль, а краще у профіцит, тобто іншими словами гарантувати не лише свою безпеку, але і активно сприяти глобальним місіям НАТО. Однак коли це станеться, зараз дуже важко сказати.

Питання на цьому не закінчується, адже фінансова складова можливого членства України в НАТО — це лише частина ширшої історії, у якої є іще, як на мене, як мінімум 2 складові. І вони не менш важливі. Так, привабливість НАТО є високою у тому числі і завдяки наявності американської ядерної парасольки, яку в теорії США мають бути готові застосувати і як засіб стримування можливої агресії, а в найгіршому випадку як засіб відбиття і покарання агресора. А тепер повертаємося до питання Україна і Північноатлантичний альянс. Навіть не хочеться вдаватися у деталі такого історичного явища як непевність європейців щодо того чи ж застосують таки американці ядерну зброю у разі атаки на Європу, і за відсутності небезпеки безпосередньо для США. У нашому випадку теоретичне приєднання до НАТО означає і те, що ядерні гарантії США мають рівною мірою стосуватися окупованого Криму. Тобто і Кремль, і Білий Дім перебуватимуть у стані, який може загрожувати ескалацією аж до взаємних погроз вдатися до ядерної зброї. Що ж, маю розчарувати усіх, але є дуже мала вірогідність того, що США підуть на ескалацію конфлікту аж до такого рівня. Усе-таки геополітичне значення України не дотягує до по різним критеріям до важливості Західного Берліну (фактично ж Німеччини), Куби чи Ізраїлю, якщо згадати історичні прецеденти такої ескалації. Тому не будемо тішити себе ілюзіями – окупацією Криму Президент РФ створив собі іще одну залізну гарантію щодо неприєднання України до НАТО.

Врешті решт the last but not the least щодо наших перспектив щодо альянсу. Мова ітиме про питання стратегічні, які врешті решт, як показує практика, можуть переважати усі інші розрахунки. А говорити про ці питання потрібно через відповідь для чого було створено НАТО? Що ж, місія цього альянсу, як відомо,  була у попередженні подальшої військово-політичної експансії СРСР у Європі.  Це було пов’язано із тим, що СРСР був єдиною у світі країною протягом другої половини XX століття, що був спроможна на експансію, маючи необхідність ресурси і організацію. Із своїм першопочатковим завданням НАТО блискуче впоралася і після 1991 року почала займатися пошуком такої місії, яка б виправдала подальше існування альянсу. Усіма правдами і неправдами цей блок зміг дотягнути до 2014 року.  І, як влучно відзначив Стівен Волт, НАТО має просто подякувати Володимиру Путіну за агресію, адже альянс отримав raison d’être для свого подальшого існування. Хоча, як правильно відзначив Джозеф Най-молодший, РФ це далеко не СРСР по можливостям щодо експансії і тут уже час для США правильно формулювати стратегію щодо її поступового занепаду, а не протидії можливій експансії. Тому вичікування краху РФ, а не розширення НАТО, буде в основі стратегії США.

Однак зрозуміло, що навіть старий вовк, дні якого пораховані, є доволі небезпечними. Так російська агресія виявила ту ж саму ситуацію у питаннях оборони нових членів альянсу, що і далека Корейська війна (1950-1953). Мова іде про те, що розширення НАТО за рахунок ЦСЄ у 1999-2009 році відбувалася на основі переконання, що ніякого конфлікту не буде. А тому необхідної військової інфраструктури не створювалося. Однак події вкотре довели що війна може бути маловірогідною, однак точно не неможливою. Тому як наслідок країни Балтії, Польща і Румунія поставили питання щодо створення інфраструктури НАТО на передньому краї оборони. У цьому логічними контексті були повідомлення, що передували саміту НАТО в Уельсі, щодо можливого створення 5 нових баз у вищезгаданих країнах. Однак країни альянсу обмежилися лише рішенням створити 4 тисячні сили для реагування на гібридну війну. Фактично це рішення можна трактувати як відмову США переходити до стратегії стримування РФ, адже boots on the ground є найкращим способом продемонструвати рішучість до відбиття агресії, тобто створити необхідний ефект стримування потенційного ворога. Це робиться не в останню чергу тому, що адміністрація Обами не полишає надію прийти хоча б до якогось Modus Vivendi із РФ. Адже у іншому разі початок стримування РФ призведе до ситуації, яку згадуючи американського генерала Омара Бредлі, можна буде охарактеризувати «невірною війною, у невірному місці, у невірний час, і з невірним ворогом». Тим самим Обама вважає, що не потрібно переходити Рубікон, і необхідно почекати, адже втрачати РФ для США є доволі небезпечно справою. У світлі обраної стратегії вичікування і із економічної точки зору проведення різного роду ротацій і спільних навчань має обійтися значно дешевше американському бюджету ніж створення постійної інфраструктури із нуля.

Що ж, усе вищезгадане також зменшує наші перспективи щодо приєднання до НАТО, адже приєднання України означатиме необхідність створення додаткової інфраструктури задля реалізації зобов’язань по Вашингтонському договору. Однак це буде найкращим сигналом для Кремля, що США націлені на реалізацію стратегії стримування. Однак як уже згадувалося у одній із моїх попередніх публікацій РФ просто не дотягує щоби її стримували – занадто мізерний потенціал.

Тому, як бачимо, красномовні заяви наших керівників на практиці мають дуже туманні перспективи щодо реалізації. Більше того, думаю, Володимир Путін отримав гарне підтвердження своїм конспірологічним теоріям, що протистояння за Угоду про асоціацію є лише прелюдією до розширення НАТО. А тому в такому світлі його превентивні дії у вигляді агресії є виправданими. Однак нехай ВВП думає що хоче – це лише припущення. У заявах щодо відмови від позаблокового статусу показовим є інше – ми вкотре доводимо свою дурість ініціюючи політику, не маючи на це відповідних ресурсів. А це як відомо рецепт для епохального зовнішньополітичного провалу.

Завершити хотілось би думкою Володимира Горбуліна щодо Євроатлантичної інтеграції України. Так, перший Секретар РНБО України вважає, що у питанні приєднання до НАТО ми плутаємо ціль і засоби. Так от, на його думку, сам процес і приєднання є лише засобом до більшої цілі – створення самодостатньої України. У іншому випадку ми будемо просто додатковим навантаженням для НАТО і США, а отже нам знайдуть 1000 і 1 причину, щоб вказати на вихід, що власне і відбувалося до сьогоднішнього дня. Ось над чим насправді має працювати наше керівництво замість продукування пустопорожніх заяв.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s