Хто переможе у черговому протистоянні між великими державами? Або дежавю Роберта-Боба Гейтса

Я хотів їх водночас, вірив у можливість їх реалізації разом і вважав, що Америка має ресурси для цього. Врешті решт наша країна була створена піонерами, що тримали гвинтівку у одній руці для того, щоб знищувати ворогів, і сокиру у іншій для того, щоб збудувати будинки і забезпечувати сім’ї.

Ліндон Джонсон, 36 Президент США(1963-1969)

(щодо можливості США одночасно вести війну у В’єтнамі і реалізувати соціально-економічну програму Велике Суспільство)

Завершення періоду однополярності або чому з’явилися держави-ревізіоністи

В далекому 1990 році відомий американський журналіст і колумніст Чарльз Краутхамер у статті для журналу ForeignAffairs заявив про настання так званого періоду однополярності (The Unipolar Moment), коли США будуть домінуючою державою у світовій системі. Майже через чверть століття його колега Волтер Рассел Мід у травні 2014 року на сторінках усе того ж поважного журналу урочисто заявив про «Повернення геополітики»(так власне і називалася його стаття)[1]. На практиці це означає перехід протистояння між великими державами із латентної форми, у якій воно перебувало протягом цих 25 років(непомітним для звичайного обивателя), до більш активного протистояння. Власне нічого дивного у цьому не має. Із економічної точки зору чверть століття тому для США і справді виник період однополярності, який став результатом унікального збігу обставин. Так колишній ворог №1 – СРСР – почав період внутрішніх соціально-економічних перетворень, які завершилися розпадом самої держави і затяжною кризою на пострадянському просторі, коли 15 нових незалежних держав шукали своє місце у цьому світі. Інші можливі потенційні конкуренти США – в першу чергу ФРН і Японія – вирішили не кидати виклика Вашингтону і надалі залишатися під його ядерною парасолькою. Власне ФРН була заклопотана подоланням наслідків приєднання НДР, а у Японії із часом почалася затяжна економічна криза, яка переросла у так звані «втрачені десятиліття». Із іншого боку такі держави як КНР чи Індія лише починали експериментувати із ринковими механізмами і капіталізмом. Так чи інакше усі можливі претенденти на те, щоби кинути виклик США були зосереджені на питаннях внутрішньої політики, куди і спрямовували основні ресурси.

На сьогодні картина зовсім інша. Хоча США протягом періоду 1990-2014 років продовжували складати 23-25% світового ВВП. Доля ж КНР продовжувала рости швидкими темпами – так лише за період 2005-2010 років частка Піднебесної у світовому ВВП зросла із 5% до 9,5%(тобто майже у 2 рази!)[2]. На 2013 рік за даними Світового Банку доля КНР у світовому ВВП склала 10,18%[3]. Зрозуміло, що не стояли на місці економіки інших країн, таких як Індія, Бразилія, РФ. І хай навіть у відносних показниках частка їх економік у світовому ВВП змінилася не кардинально, то абсолютні показники є вражаючими. Зрозуміло, що такі економічні результати мали і зовнішньополітичні наслідки також. Кожна велика держава прагне якось співвіднести зміни у економічному статусі своєму положенню у міжнародно-політичній ієрархії. Тому напевно із точки зору класичного сучасного американського реаліста, типу Джона Міршаймера чи Стівена Волта, у діях РФ по відношенню до держав Східної Європи і Центральної Азії(тобто у тому числі щодо України) немає нічого дивного. РФ хоче серед усього іншого конвертувати які-не-які економічні успіхи попереднього десятиліття у статус лідера на просторах колишнього СРСР. Власне мабуть у цьому уся і причина виникнення конфлікту між РФ, із одного боку, і ЄС та США, із іншого, майданчиком для якого, на превеликий жаль, сьогодні стала наша багатостраждальна земля. Брюссель і Вашингтон протягом 1990-х років звиклися мати справу із слабкою Росією, виживання якої критично залежало від їх фінансової допомоги. В той же час перше десятиліття нового тисячоліття стало періодом скорочення розриву у силовому потенціалі РФ і Заходу. Так і на сьогодні Захід значно переважає РФ, однак це далеко уже не та Росія, що була прохачем у Заходу. 2000чні роки стали критичними щодо того чи зможуть Москва, Брюссель і Вашингтон вибудувати нову модель відносин, яка б відображала реальний баланс сил між трьома сторонами. Однак Кремль відмовився від статусу молодшого партнера, який був запропонований Бараком Обамою[4]. РФ прагнула рівності із США і ЄС у питаннях безпеки у Євроатлантичному регіоні, що зрозуміло також було нереалістично, зважаючи на диспаритет у силових потенціалах. Як результат із середини минулого десятиліття Кремль перейшов від політики збереження StatusQuo у Євроатлантичному і Євразійському регіонах у до його ревізії на свою користь – безпосереднім вираженням цього процесу стали події, що відбуваються на території нашої держави. Власне як зазначив співробітник Brookings Institute Кліффорд Гедді ситуація навколо України стала наслідком того, чого на Заході у 1990х роках просто не могли передбачити – Кремль, що є ворожим по відношенню до Заходу і при цьому має необхідні засоби для реалізації курсу, який розходиться із баченням США і ЄС[5].

Власне така ж ситуація виникла і у відносинах між КНР із одного боку і США та союзниками із іншого у Східно-Азійському регіоні. Пекін просто захотів конвертувати економічне домінування у регіоні у політичне, що викликало низку конфліктів у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях[6].

Image

Тобто  завершення періоду однополярності і черговий виток великодержавного протистояння має причини у зміні балансу сил між провідними політичними центрами цього світу. При цьому на сьогодні маємо лише 3 держави, що прямо кинули виклик американоцентричному світу – США у свою чергу перейшли до стримування РФ, США і Ірану[7]. Індія і Бразилія при цьому стоять особняком – вони прямо не кидають виклика США, однак не спроможність Вашингтону створити новий альянс демократій усе більше штовхає Нью-Делі і Бразиліа у обійми БРІКС[8]. Хоча це не виключає подальшого занепаду системи альянсів США, що склалися у період Холодної війни, а отже і утворення нових центрів сили, які можуть займати як нейтральну так і ворожу позицію щодо Вашингтону. Так стратегія РФ у протистоянні із Атлантичним альянсом базується значною мірою у прагненні вбити клин між США і ЄС(в першу чергу ФРН) і домовитися сепаратно із європейцями[9]. У ідеалі такий курс Кремля міг би привести до ведення ЄС незалежної зовнішньої політики, що значно підірвало б існуючий лад, що тримається на потрійному союзі ЄС-США-Японія. Власне Eurasia Groupу своєму щорічному прогнозі Top Risks 2014 чітко говорить про те, що такі країни як ФРН будуть шукати власний курс у зовнішній політиці, який усе більше не буде співпадати із американським[10]. Так само і Японія стоїть сьогодні перед тим, щоби кардинально змінити свою модель національної безпеки із метою більшої автономізації, а то і незалежності щодо США. Такі процеси можуть мати місце, зважаючи на недостатньо активну політику Вашингтону, за оцінками Токіо, у відповідь на виклик КНР. Така перспектива видається не дуже радужною для одного із яструбів-інтервенціоністів американського консервативного табору – Роберта Кагана[11],[12].

Так чи інакше на 2014 рік для міжнародних відносин і світової політики знову стали характерні класичні процеси – активне міждержавне протистояння. У ньому виокремилося три групи держав – ревізіоністи(РФ, КНР і Іран), нейтральні(Бразилія, Індія), та держави, що намагаються підтримати існуючий StatusQuo, при можливості і далі змінюючи його на свою користь(США і поки що існуюча система альянсів).

Це у свою чергу ставить наступне об’єктивне питання – яка держава, або союз держав переможе у новому протистоянні між грандами міжнародних відносин? 

Однак при цьому слід мати н увазі, що нова системна конфронтація не буде такою гострою як попередня, адже по мовчазній згоді між головними супротивниками капіталістичний характер світового господарства ніхто не ставить під сумнів, зважаючи на сьогоднішню безальтернативність. Більше того слід відзначити, що лише відмова від автаркізму і протекціонізму, а також активне залучення таких країн як КНР, Індія чи РФ до міжнародного поділу праці, призвело до зростання їх силового потенціалу. Це у свою чергу означає те, що США вступають у боротьбу на завідома кращих умовах ніж Москва чи Пекін, адже сучасна міжнародна економічна система працює значною мірою саме на Вашингтон. Чого вартий лише той факт, що РФ збільшили інвестиції в держоблігації США із початку конфлікту у березні 2014 року на 16 млрд. доларів! Тобто не на фінансування свого народу іде нафто-газова рента Кремля, а на збагачення народу свого потенційного ворога. Власне по такому принципу працює уся світова система. Тому у в чомусь теперішнє протистояння між великими державами буде фарсовим – протистояння у одних сферах і співпраця у інших.

Image

Як буде розвиватися протистояння між великими державами

Кожен процес проявляється у сукупності явищ. Не є винятком і протистояння між великими державами на міжнародній арені. Крайнім втіленням цього протистояння є війна як спосіб відносно швидкого з’ясування того, хто має домінувати у системі. Тому слід усе ж слід зупинитися на ній як можливому варіанті розвитку подій.

Як на мене протистояння між Заходом і РФ довкола України є гарним індикатором стану справ у військових потенціалах між провідними державами. Мова іде про те, що Захід на сьогодні не має критичної переваги над РФ, щоб дала змогу повністю знівелювати взаємне гарантоване знищення. Тобто якби Захід мав військовий козир у рукаві, то він би зовсім по іншому говорив із Кремлем, адже не зважаючи на демократичну риторику, Вашингтон також любить вести переговори із позиції сили. Як зазначив колись Вінстон Черчіль: «Ми озброюємося для того, щоби вести переговори». Цю фразу до речі дуже любив повторювати Джон Кеннеді.

Так чи інакше, однак навіть американська програма Conventional Prompt Global Strike, яку не особливо полюбляють у РФ, не зможе завдати так званого контр-силового удару, знищивши повністю потенціал РФ для другого удару[13]. Створення у РФ системи нових РЛС раннього попередження, а також наголос на підводні стратегічні ракетоносці, і надалі гарантує збереження ядерного клінчу між США і РФ. Це у свою чергу унеможливлює «ядерну диктатуру» Вашингтону проти інших країн, таких як КНР, чий потенціал ядерного стримування обчислюється усього лише декількома сотнями боєголовок.

Image

Звичайно залишається можливість створення США стратегічної ПРО, яка дозволить нівелювати будь-який наступальний ядерних потенціал. Однак не зважаючи на новинки у цій сфері, такі як можливість збивати із допомогою БПЛА балістичні ракети під час періоду розгону, такі перспективи залишаються віддаленими[14].

Однак те, що військовий спосіб зміни Status Quo видається доволі нереалістичним, не означає, що держави припинять вкладати гроші у найсучасніші озброєння. Цю фактично нераціональну на перший погляд поведінку можна пояснити природою міжнародних відносин – держави у нарощенні озброєння бачать найкращий спосіб гарантувати свою незалежність і суверенітет за відсутності верховного арбітра. Власне усі керуються давньою римською мудрістю – хочеш миру, готуйся до війни. І такі витрати на організоване насилля будуть обходитися світу у кругленьку суму. За підрахунками Інституту економіки і миру у 2013 році загальні економічні витрати, що пов’язані із насиллям обійшлися нашій планеті у 9,8 трлн. доларів!, або 11,3% світового ВВП[15].

Image

Власне така ситуація щодо витрат на оборону, разом із іще двома змінними –витратами на споживання і реінвестування у кожній великій країні – і визначать врешті решт переможця у новому міждержавному протистоянні. Як зазначив американський дослідник Роберт Джилпін(Гілпін) у своїй усесвітньо відомій книзі «War and Change in World Politics», кожна держава постає перед дилемою щодо розподілу свого щорічного ВВП на оборону, споживання і реінвестування[16]. Власне переможцем у новому міждержавному протистоянні стане той, хто краще зможе знайти баланс між трьома статтями витрат у довгостроковій перспективі.

Саме тому новина про те, що РФ у 2013 році стала витрачати на оборону частку ВВП більшу ніж США, може означати лише повернення до типового російського мислення, коли розрахунки близької і середньої перспективи переважають стратегічні потреби. Нове великодержавне протистояння це такий собі забіг на необмежену дистанцію – необхідно бути витривалішим чим інші, для того, щоб дочекатися краху супротивників. На практиці це означає знайти правильний баланс у системі «гармати-масло + реінвестування». Це у свою чергу ставить справді важливе питання для кожної держави-претендента на світове домінування – побудова такої економічної моделі, яка б витримала нове змагання!

Image

Економіка усьому голова

Коли говорять про баланс сил, то часто здається, що мають на увазі статичну річ. Звичайно не у тому плані, що баланс сил не змінюється, скоріше мова іде про те, що покращення позицій однієї держави відбувається за рахунок іншої держави. Можливо для цього саме і вигадали поняття «гра із нульовою сумою», коли надбання одного із антагоністів є втратою іншого, і навпаки. Як на мене у такому розумінні можна прослідкувати певну паралель із тим як багатство сприймалося у ученнях меркантилістів. Для них світове ВВП було константою і лише відповідна митна і торгівельна політика окремого уряду могла збільшити частку держави у світовому багатстві, сума якого завжди залишалася однаковою. Зрозуміло, що теорія меркантилізму поступилася ідеям вільної торгівлі на основі спеціалізації краї у міжнародному поділі праці. Так само і статичне розуміння співвідношення силового потенціалу є непродуктивним для того, щоб з’ясувати те, хто переможе у новому протистоянні між великими державами. При цьому як і в теоріях торгівлі так і зміни міжнародних систем спільним є поняття економіки, яка здатна до внутрішнього розвитку і перетворень, а не лише маніпулювання торговими потоками на основі дискримінаційної політики. Для кращого розуміння того, що маю на увазі, дозволю запропонувати порівняти зовнішньополітичні позиції КНР періоду Мао Цзедуна і сучасної КНР, яка пройшла економічні перетворення. Великий Керманич після невдалих спроб наскоком здійснити модернізацію економіки і тим самим посилити міжнародні позиції Серединного Царства, перейшов до маніпуляцій у стратегічному трикутнику СРСР-КНР-США, тим самим діючи як такий собі зовнішньополітичний меркантиліст. В той же час Ден Сяопін, продовжуючи славні традиції китайської GrandStrategy, вирішив тим не менш, що кращим способом посилити зовнішньополітичні позиції КНР буде активне реформування економіки і нарощення власного силового потенціалу, замість простого зовнішньополітичного маневрування. Як на мене це гарний приклад ліберального розуміння того як можна посилити позиції власної держави на міжнародній арені. Так чи інакше, але нове міждержавне протистояння ставить проблему економічного розвитку на перше місце.

Можливо саме тому в останні роки у США почала з’являтися усе більша кількість видань, які на перше місце у проблематиці національної безпеки стали ставити питання вирішення внутрішніх соціально-економічних проблем. Так такими можна вважати книги Томаса Фрідмана і Майкла Мандельбаума «That used to be us: How America fell behind in the World it invented and how we can come back» або книгу Річарда Хааса «Foreign Policy begins at home: The case for putting America’s house in order»[17],[18]. Власне так само один із гуру зовнішньої політики США Збігнєв Бжезинський у своїй останній книзі «Strategic Vision» чітко говорить про те, що жодна країна у тому числі і КНР не є такою загрозою для домінування США як проблеми із власною економікою. Так чи інакше, але наступний Президент США стоятиме перед нагальною необхідністю запускати двигуни економічного росту. У іншому випадку із зовнішньополітичної точки зору США усе більше перетворюватимуться на «Frugal Superpower», якою уже на сьогодні вважає Америку уже згаданий американський політолог Майкл Мандельбаум[19]. Адже США необхідна така економіка, яка зможе забезпечити і гармати і масло, а також реінвестування.
Однак одними США таке розуміння центрального місця економіки для національної безпеки не обмежується. Вибори Парламенту у Індії у квітні-травні 2014 року проходили під гаслами перенесення досвіду Нарендри Моді економічного реформування у провінції Гуджарат на загальнодержавний рівень[20]. При цьому можливо новий Прем’єр-міністр Індії піде на певні поступки КНР у Азії для того, щоби повністю зосередитися на внутрішньо-економічних питаннях, а уже потім, зміцнивши свої позиції, повернутися на міжнародну арену[21]. У значенні економіки власної держави для її лідерства на міжнародній арені висловився і теперішній Прем’єр-міністр Японії. Він був дуже лаконічний, але точний. Так виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у 2013 році він заявив, що лідерство за кордоном означає економічне зростання вдома[22].

Так чи інакше перемога буде належати тій державі, чия економіка зможе винести забіг на невизначено довгу дистанцію, створивши при цьому першокласну армію, забезпечивши необхідний рівень споживання населення, а також не забувши про завтрашній день.

Game Changers

Кожне намагання заглянути за небосхил має супроводжуватися для повної завершеності ідентифікацією так званих чорних лебедів, які можуть кардинально змінити магістральний напрямок протистояння між великими державами.

  • Римський клуб виявився правий і суспільство прийде до своїх меж росту. У даному випадку відбудеться кардинальна зміна самого середовища, у якому відбувається протистояння між державами, аж до можливого краху усієї екосистеми. Країни будуть просто не спроможні далі суперничати адже зникне матеріальна база для подальшого економічного зростання. Із іншого боку загострення екологічних проблем можливо змусить великі країни перейти до більшої співпраці для їх вирішення.
  • США створять дієву глобальну систему ПРО і тим самим зможуть змінювати StatusQuoна свою корить із допомогою військових засобів. Такий розвиток подій означатиме автоматичну перемогу США. Розробки нових систем будуть продовжуватися, адже це відповідає стратегічній культурі США, яка прагне знайти високотехнологічне рішення для кожної проблеми, у тому числі зовнішньополітичної. Однак як відомо жодна система не гарантує 100% ефективності, а тому можливість прориву навіть одної ракети РС-20А із 10 боєголовками не буде означати нічого гарного для США[23].
  • Протистояння по лінії Захід-Схід змінюється протистоянням по лінії Північ-Південь. Як нагадує Томас Піккеті у своїй книзі, яка уже встигла стати бестселером, протистояння між капіталом і працєю щодо того, хто яку частку від прибутку отримає, залишається однією із характерних рис капіталізм[24]. Зростаючий розрив у прибутках між багатими і бідними у світі, який прогресує із початку 1980-х, означає зростання внутрішньодержавної і міжнародної стабільності. Тому іще можливо великі держави перетворяться із антагоністів на союзників, які намагатимуться спільно підтримати своє місце під сонцем у міжанродному поділі праці.

Дежавю Роберта-Боба Гейтса

Якби колишній совітолог Роберт Гейтс, що у 1970-х роках працював у ЦРУ і РНБ, порівнював сучасність із тим періодом, то він знайшов як мінімум одну спільну рису. Як і тоді, так і тепер відчуття таке, що противники США наступають по усім фронтам у світі, а американці переживають глибоку внутрішньодержавну кризу. Тоді СРСР проникав у Африку, Центральну Америку, а зовнішньополітичний авантюризм увінчався введенням військ до Афганістану. Сьогодні ж РФ і КНР, меншою мірою Іран, також кидають виклики тому стану речей, який склався. Однак як відомо у 1991 році зник СРСР, який усього лише 12 до того виглядав як непереборний моноліт. Тому і перемога нових ревізіоністських держав іще далеко не гарантована. Холодна війна, яку умовно можна поділити на 2 періоди – 1947-1962 і 1963-1989 – є гарною відповіддю на те, яким буде нове протистояння між великими державами. Під час першого періоду США і СРСР намагалися із допомогою військових інструментів порушити StatusQuo, що склався у 1945 році. Апогеєм цих спроб стала Карибська криза, де дві супердержави опинилися на межі атомного апокаліпсису. Саме тоді і Москва і Вашингтон зрозуміли, що руйнівний потенціал сучасної зброї робить її непридатним інструментом для активної зовнішньої політики. Тому із 1963 року між СРСР і США почалася така собі війна на виснаження, де перевірялася міць економік двох держав. Активне військове протистояння було винесене на периферію світу, для того, щоби не загрожувати ескалацією. Саме тому і перемоги у таких конфліктах не були критичними щодо зміни балансу між СРСР і США. Власне поразка США у В’єтнамі була більше психологічною між такою, що кардинально послабила Америку. Так само і нові клієнти СРСР у Африці і Латинській Америці були фактично додатковим вантажем для і так не сильної економіки країни рад. Більше того Ефіопія, Ангола, Мозамбік, Нікарагуа, Афганістан сприяли тому, що СРСР досягла точки імперського перенапруження, коли економіка не змогла більше витримувати змагання із США.

Усе це є дуже повчальним щодо теперішньої ситуації – сьогоднішні перемоги ревізіоністських держав можуть виявитися пірровими якщо вони не будуть готовими протистояння на виснаження, де останній герой і виявиться переможцем.

Україні ж у даному випадку залишається лише узяти на озброєння ідеї лібералізму у зовнішній політиці і почати змінювати свою місце у балансі сил між провідними державами шляхом широких внутрішньодержавних економічних і політичних перетворень, а не маневруванням як ми звикли до цього(те, що у нас називалося різновекторністю у зовнішній політиці).

P.S. Хотів би подякувати усім, хто прочитав публікацію до кінця. Маю надію вона була того варта! 🙂

 Список використаних джерел

  1. http://www.foreignaffairs.com/articles/141211/walter-russell-mead/the-return-of-geopolitics
  2. http://www.rbc.ua/rus/newsline/show/dolya-vvp-kitaya-v-mirovom-vvp-vozrosla-s-5-0-v-2005-g-do-9-5-v-26032011014300
  3. http://gtmarket.ru/news/2013/07/11/6104
  4. http://www.worldpoliticsreview.com/articles/13777/strategic-posture-review-russia
  5. http://www.brookings.edu/research/articles/2014/05/21-ukraine-prize-russia-west-ukraine-gaddy-ickes
  6. http://www.the-american-interest.com/articles/2013/02/12/our-pacific-predicament/
  7. http://www.worldpoliticsreview.com/articles/13872/time-for-plan-b-on-obama-s-triple-containment-of-russia-china-iran
  8. http://www.worldpoliticsreview.com/articles/13229/the-realist-prism-u-s-paying-the-price-for-taking-brazil-for-granted
  9. http://ukrainian.voanews.com/content/russia-vs-nato/1911196.html
  10.  http://www.eurasiagroup.net/pages/top-risks-2014
  11.  http://www.newrepublic.com/article/117859/allure-normalcy-what-america-still-owes-world
  12. https://www.project-syndicate.org/commentary/ian-buruma-defends-barack-obama-s-retreat-from-pax-americana
  13. http://www.kommersant.ru/doc/2365917
  14. http://www.economist.com/news/united-states/21602245-mulling-cheaper-better-way-shoot-down-enemy-missiles-star-wars-2-attack
  15. http://www.vedomosti.ru/politics/news/27948691/skolko-stoit-vojna?from=newsletter-editor-choice&utm_source=newsletter&utm_medium=content&utm_campaign=editor-choice&utm_term=news2
  16. http://www.amazon.com/Change-World-Politics-Robert-Gilpin/dp/0521273765
  17. http://www.amazon.com/That-Used-Be-Us-Invented/dp/B00CC6DIKY
  18. http://www.amazon.com/Foreign-Policy-Begins-Home-Americas/dp/0465057985
  19. http://www.amazon.com/The-Frugal-Superpower-Leadership-Cash-Strapped/dp/1610390547
  20. http://www.economist.com/news/briefing/21602710-overwhelming-election-victory-promises-reshape-indian-politics-promising-good-times
  21. http://www.ng.ru/world/2014-06-11/8_china.html
  22. http://csis.org/publication/comparative-connections-v15-n3-us-japan
  23. http://nuclearno.ru/text.asp?16335
  24. http://www.amazon.com/Capital-Twenty-First-Century-Thomas-Piketty/dp/067443000X/ref=la_B004MZ9VCW_1_1?s=books&ie=UTF8&qid=1403528368&sr=1-1

 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s