Парадокси інтеграційних процесів або коли Україна зможе стати повноправним членом ЄС?

«Священною коровою» зовнішньої політики нашої держави із часу набуття нею незалежності стало прагнення перетворитися на повноправного члена Європейського союзу. Ось що говорить про це чинний на сьогодні Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року у статті 11 «Засади зовнішньої політики» − «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі».

Тепер гарно було б розібратися, яку функцію має відігравати членство у ЄС для функціонування нашої держави. Що ж вищезгаданий закон і на це дає конкретну відповідь. Так загалом метою нашої зовнішньої політики має бути «створення сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості, національної гідності українців, а також етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України усіх національностей». Власне саме членство у ЄС і має стати тим основним фактором, який забезпечить відповідні умови для повноцінного розвитку нашої держави. Простіше кажучи, статус повноправного члена ЄС має стати головним інструментом для подолання пострадянської моделі «державного будівництва», тобто розкрадання активів колишнього СРСР і балансування між ЄС і РФ із метою отримання преференцій. Власне у прагненні приєднатися до ЄС ми чітко наслідуємо наших найближчих сусідів – країни ЦСЄ, для яких членство у ЄС стало способом знаходження нового місця і ролі у світі після краху Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

Власне із цього моменту і починаються проблеми. Розширення ЄС у 2004, 2007 і 2013 роках за рахунок країн ЦСЄ було наслідком поєднання процесів проведення реформ і власне набуття членства. Тобто прийняття до європейської сім’ї народів стало таким собі завдатком країнам ЦСЄ за виконання мінімального домашнього завдання у вигляді Копенгагенських критеріїв членства. Тобто якщо із політичної точки зору ці країни були готові, перетворившись на більш менш демократичні держави, то із економічної точки зору відповідь більш неоднозначна. Що маю на увазі? Так країни ЦСЄ отримали статус держав із ринкою економікою, як того серед усього іншого вимагали Копенгагенські критерії. Однак це лише частина економічного блоку питання членства країн ЦСЄ у ЄС. Коли країни ЄС-15 давали свою згоду на розширення вони розуміли, що нові члени будуть країнами-реципієнтами економічної допомоги. Тобто їх внесок до загального бюджету ЄС буде значно меншим від отриманої ними допомоги. Так документ Європейської комісії The Multiannual Financial Framework 2014-2020 чітко фіксує основні сфери видатків ЄС на період 2014-2020.

Image

Левова частка видатків (85%) пов’язана із дотаціями сільському господарству країн-членів ЄС, а також так званими фінансовими інструментами вирівнювання, тобто фактично грошовою допомогою, яку отримують жителі регіонів ЄС, рівень ВВП, яких на душу населення складає менше 75% від загальноєвропейського рівня. Думаю не важко зрозуміти, що країни ЦСЄ отримають від цих коштів значну частку, зважаючи на те, що сільське господарство займає у ВВП цих країн більшу роль, порівняно із рештою країн ЄС.

Image

Так само і фонди вирівнювання підуть на підтягування країн ЦСЄ до загальноєвропейського рівня.

Повертаючись до питання приєднання країн ЦСЄ до ЄС, із усього вищенаведеного можна зробити висновок, що політичні міркування у рішенні щодо розширення ЄС на Схід переважали економічні. Так і економічні мотиви тут безперечно були – отримані гроші від країн Західної Європи ішли на збільшення купівельної спроможності жителів ЦСЄ. Тобто фактично, ФРН для прикладу, стимулювала свою промисловість через виплати країнам ЦСЄ, які купували німецьку продукцію – фактично ж теорія Джона Кейнса у дії, тільки на міждержавному рівні.

Image

Тобто усе ж таки політика превалювала у питанні приєднання країн ЦСЄ до ЄС – Брюсселю було необхідно геополітично остаточно закріпити результати Холодної війни у Європі, тобто неможливість повернення домінування РФ. Окрім того членство у ЄС стало гарантом незворотності процесів економічної і політичної демократизації у регіоні ЦСЄ. Власне із такою метою розширення ЄС чи пак ЄЕС відбувалося і раніше – класичним прикладом є Греція, яку прийняли у 1981 році із метою стабілізації цієї країни, яка іще відносно недавно стала на той час на шлях реформ, після повалення режиму «чорних полковників», і була критично важливою країною на південно-східному фланзі Європи і Західного альянсу.

Отже для країн ЦСЄ приєднання до ЄС поєднувало у собі елементи цілі і засобів у зовнішній політиці, та і державотворенні загалом. Власне б і шлях України до ЄС міг би розвиватися по подібному сценарію. Однак це лише на перший погляд. Давайте уявімо таку ситуацію, коли б новій владній команді в Україні на чолі із Петром Порошенком вдалося б виконати усі Копенгагенські критерії. За великого бажання і праці цей процес в нашій державі завершився б за декілька років, і ми сміло могли б подавати заявку на членство в ЄС. Однак не будучи оракулом, спробую передбачити, що нам і в такому випадку можуть дати негативну відповідь. Чому? Що ж представників західної цивілізації, як відомо, відрізняє практицизм і раціональний розрахунок. Тому єврочиновники у Брюсселі швидко сядуть за підрахунки щодо можливого членства України у ЄС. І якщо виявиться, що витрати перевищують прибутки, то нам знайдуть тисячу і одну причину, щоб не пустити до омріяного Ельдорадо у вигляді спільного Європейського дому. Хоча формально ми мали б не менше причин на членство у ЄС ніж ті ж Болгарія чи Румунія, у разі виконання Копенгагенських критерії.

Україна насправді зможе стати членом ЄС, коли хоча б дебіт і кредит нашого членства вийде на нуль. Однак, щоби мати залізні гарантії, то іще краще було б опинитися у ситуації Великої Британії, коли вона приєдналася до ЄЕС у 1973 році. Тоді після завершення перехідного періоду її внесок у бюджет ЄЕС складав більше 23%, а частка ВВП лише 14%. Тобто Україну у якості донора у ЄС запросили б самі. Україну бенефіціанта у ЄС ніхто не чекає – просто масштаби нашої країни такі, що зроблять Брюссель банкрутом, у випадку необхідності надавати дотації. Більше того прийняття України у такому вигляді, у якому ми є зараз, було б заблоковане на рівні парламентів окремих держав, які мають ратифікувати угоду про можливе приєднання. Думаю не важко здогадатися, що парламентарі таких країн як Португалія, Італія, Ірландія, Греція і Іспанія(так звані країни PIIGS у ЄС) були б праві, коли б не дозволили схвалити угоду про членство України у її теперішньому вигляді у ЄС. Своя як відомо сорочка ближча до тіла.

Однак знаєте тут власне і парадокс. А чи треба нам тоді буде членство у ЄС, коли ми і самі зможемо про себе потурбуватися. Для чого треба буде перетворюватися на іще одного донора ЄС, при тому що скільки грошей країнам PIIGS не давай, то буде усе одно мало. Законно буде спитати у Брюсселя потім: «А для чого ви нам тепер, коли ми самі усього досягнули?». У найближчій перспективі для України такого шляху як пройшли країни ЦСЄ не намічається, ротів і без нас у ЄС вистачить. Тому уся надія тільки на себе. І справді можливо краще було б піти по сценарію Швейцарії – вибудувати першокласну державу самотужки(не думається мені, що нам хтось особливо буде допомагати із країн ЄС), а тоді лише посилити співпрацю із Брюсселем у окремих сферах. Наприклад стати членом Шенгенської зони, або стати частиною митної зони ЄС.

Ось у чому власне і парадокс можливої майбутньої європейської інтеграції України.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s