Чому Барак Обама не став киянином?

Наші відносини з опонентами мають бути такими, щоб наші можливості щодо кожного із них були завжди більшими ніж їх можливості стосовно один одного.

Генрі Кіссінджер

Ця публікація побудована у формі декількох запитань і відповідей до них, які на мою думку дозволять краще розібратися із ситуацією, що склалася навколо України. А головне інкорпорувати її у більш широку рамку загальносвітових процесів для того, щоб ясніше бачити наші перспективи. Під час написання був використаний геополітичний підхід у широкому сенсі цього слова, що серед усього іншого означає необхідність побачити головні завдання у зовнішній політиці окремих держав, на основі їх потенціалу і відносин один із одним. Цей метод також будується на припущенні щодо 100% раціональності акторів за даних рівних умов. Власне у цьому можливо і основне слабке місце публікації Як часто демонструвала Росія у своїй історії, раціональна поведінка не є її сильною стороною, а тому усе написане нижче не претендує на точність передбачень. Скоріше за все це намагання побудувати таку картину вирішення ситуації щодо України, яка б задовольнила довгострокові інтереси усіх сторін – України, РФ і США. Позиція США/Заходу взята як головна змінна, зважаючи на найбільший потенціал і глобальний масштаб впливу, наступною по можливості впливати на розвиток подій  своїми рішеннями є РФ. Нарешті Україна тут представлена як статичний актор, зважаючи на найменший потенціал, що не може бути змінений за короткий відрізок часу.

У чому головний недолік більшості коментарів ситуації, що склалася навколо України?

Переглядаючи численну кількість матеріалів, оцінок і прогнозів, , можна було помітити одну спільну для всіх деталь – намагання представити події навколо України як чи не найважливішу проблему сучасних міжнародних відносин та світової політики. Червоною ниткою через переважну кількість публікацій проходила теза про те, що від майбутньої розв’язки протиріч, залежатиме ледь не доля цілого світу. 

Що ж такий прийом, як засіб  мобілізації в першу чергу українського населення задля опору зовнішньому агресору і меншою мірою світової громадськості, має право на існування і застосування. Однак для реальної оцінки ситуації така річ є доволі небезпечною, а із методологічної точки зору неправильною. Набагато кращим у випадку ситуації навколо України було б застосування системного підходу, який був розроблений і вперше успішно застосований працівниками першого класичного thinktank− RANDCorp – наприкінці 1940-х на початку 1950-х років.  Зважаючи на те, що на сьогодні система міжнародних відносин має загальносвітовий масштаб, то аналізувати протистояння навколо України необхідно у контексті і взаємозалежності із іншими вузлами протистояння між провідними світовими центрами.  Якщо аналізувати стан справ у світі із такого боку, то виявиться, що ситуація, пов’язана із Україною, далеко не єдина у своїй «унікальності» і претензії на титул найважливішого питання сучасних міжнародних відносин. На просторах Євразії можна нарахувати більше двох десятків нагальних проблем міждержавного і внутрішньодержавного характеру, що можуть мати значний вплив на події на міжнародній арені. Серед головних можна назвати ситуацію у ЄС, громадянську війну у Сирії, подолання наслідків Арабської весни, нестабільну ситуації у Іраку напередодні парламентських виборів, протистояння навколо ядерної програми ІРІ, ситуація у Афганістані, територіальні конфлікти у Азії(особливо у Східній і Південно-Східній частині). Тому як можна зрозуміти не такі вже і ми унікальні із нашими проблемами – як, на жаль, би нам не хотілося протилежного.

До цього слід додати той факт, що США як єдина наддержава у світі, так чи інакше  задіяна у кожному із цих проблемних вузлів. Саме тому і реальна допомога офіційного Вашингтону для України залежатиме від того як Білий Дім буде бачити динаміку розвитку ситуації на просторах Євразії, а отже і вибудовуватиме відповідну цілісну велику стратегію.

Хоча і цим наш проблема не завершується – необхідним є також врахування умов у яких буде діяти Вашингтон у наступному десятилітті. Мова іде перш за все про так званий секвестр у фінансуванні збройних сил США, коли за 10 років через урізання відповідних програм буде скорочено витрати на оборону на 550 млрд. доларів.  Також не слід забувати про проблеми пов’язані із подоланням наслідків кризи 2007-2008 років і необхідність запуску чергового циклу економічного зростання. Зрозуміло, що загалом усе це значно обмежить можливості США грати провідну роль на міжнародній арені. Внаслідок чого, за оцінкою американського політолога Ендрю Крепіневича, перед офіційним Вашингтоном стоятиме необхідність концентруватися на найбільш пріоритетних напрямках, відсіваючи усе другорядне[1]. Виокремлення пріоритетів відбуватиметься виключно в рамках реалізації США геостратегічного завдання №1, що є константою у зовнішній політиці цієї країни протягом останнього століття, і буде і надалі залишатися такою. Мова іде про збереження гегемонії у світі шляхом правильного менеджменту подій на просторах Євразійського суперконтиненту. Тому реальна допомога США буде залежати виключно від вищенаведених факторів.

Чому є великі шанси того, що Україна буде нейтралізована?

Під нейтралізацією України маю на увазі таку можливу угоду між Заходом і РФ, відповідно до якої офіційному Києву буде закритий шлях до приєднання до НАТО у найближчому майбутньому. Що ж до наших майбутніх зв’язків із ЄС  однозначності немає. Власне це, а також питання територіально-адміністративного устрою України, і буде головною точкою протиріч між США, ЄС та РФ.

Однак сама можливість такої угоди є дуже вірогідною, якщо порівнювати сучасну ситуацію навколо України із протиріччями між Заходом і СРСР навколо Німеччини протягом 1940-х − 1960-х років. Власне тодішня ситуація зводилася також до питання майбутнього статусу цієї країни. Кремль тоді виступав із ідеєю нейтралізації об’єднаної Німеччини, що було оформлено у вигляді мирної ініціативи 1952 року. В той час як Захід вирішив принести у жертву питання єдності німецького народу у обмін на її інтеграцію до світової спільноти вільних народів – тобто до системи Західних альянсів. В той же час у 1955 році було підписано 4 сторонню угоду щодо гарантування нейтрального статусу Австрії. Порівняння того як було вирішено питання статусу цих двох країн Європи протягом XX століття є показовим щодо того яку позицію скоріше за все обере Захід по відношенню до ситуації на Україні. Власне у реалізації стратегії Заходу щодо питання статусу Німеччини і Австрії можна побачити разючий контраст. З одного боку відхилення усіх ідей Кремля щодо нейтрального статусу для об’єднаної Німеччини, а з іншого швидке підписання угоди про нейтралітет Австрії. Різниця у поведінці Заходу пояснюється принциповою різницею щодо важливості цих двох країн у геополітиці не лише Європейського континенту, але і балансу сил у всьому світі. ФРН як тоді так і сьогодні є серцевиною європейського індустріального регіону, контроль над яким значною мірою впливає на геополітичний розклад у всій Євразії. Так у 1950-х роках іншими індустріальними районами світу були Північно-Американський (США+Канада), Радянський, а також Японський. Зрозуміло, що за виключенням самого СРСР решта із трьох індустріальних районів світу перебувала під захистом американської ядерної парасольки – а тому баланс сил у світі був 3:1. Зрозуміло, що нейтралізація об’єднаної Німеччини змінила б баланс у Холодній війні між США і СРСР як 2:1, що збільшило б шанси Кремля отримати перемогу у цьому протистоянні. Саме такими виключного геополітичними міркуваннями можна пояснити стійке небажання Заходу нейтралізувати навіть об’єднану Німеччину, а також готовність іти на протистояння із СРСР навіть із можливістю його переростання у ядерний апокаліпсис, як показала Берлінська криза 1958-1961 року.

Зовсім іншу ситуацію маємо із Австрією, що не представляла особливого значення щодо балансу сил у Європі зокрема і Євразії загалом.

І як не було б гірко це визнавати, ситуація із Україною більше нагадує ситуацію навколо Австрії. Адже статус України як держави, що за останні 23 роки де індустріалізувалася швидкими темпами, не грає критичного значення у геополітиці Євразії, такого як відігравав  і продовжує відігравати статус ФРН.

Можна ж звичайно заперечити мені у такому разі, посилаючись на славнозвісне висловлювання із книги Збігнєва Бжезинського «Велика Шахівниця», який заявив, що лише із Україною РФ перетворюється на імперію. Тому, як наслідок, усе ж таки треба говорити про більш вагоме місце і значення України на геополітичній дошці Євразії. В принципі у теорії так.

Однак, як показує практика, імперія імперії різниця.  І як свідчить діяльності Володимира Путіна у РФ будується далеко не високотехнологічна постіндустріальна держава, а лише класична сировинна держава, якою Росія у всіх її варіаціях(окрім СРСР 1930-х − 1960-х років) була протягом новітньої історії. А тому і реальної загрози така держава, разом із її усілякими інтеграційними химерами à la Євразійський економічний союз, для Заходу становити не може.

Незалежно від того буде до них, тобто інтеграційних об’єднань,  залучена Україна чи ні. Більше того РФ, навіть у випадку теоретичної участі Києва у євразійській інтеграції, прийдеться розщедрюватися на допомогу Україні. Для порівняння «союзна» Білорусія коштує Кремлю в рік  7-12 млрд. доларів у формі кредитів і дотації. Тому зрозуміло, що вартість дружньої України буде щонайменше у 4 рази більше[2].

На цьому фоні слід згадати і про теперішні протиріччя в першу чергу між Білоруссю і РФ щодо питання зняття усіх обмежень у торгівлі між майбутніми членами Євразійського економічного союзу – Мінськ у першу чергу цікавить питання ліквідації експортних мит РФ щодо нафти. Усього це питання коштуватиме РФ до 20-30 млрд. доларів на рік, що оцінюється Кремлем як непідйомна сума[3]. Тому власне і сам Євразійський економічний союз під питанням – адже Олександр Лукашенко сказав, що без зняття мит, Білорусь не бачить для себе користі від участі у цьому об’єднанні. Отже про яку реальну участь України можна говорити? Теперішньому  Кремлю із його найпримітивнішою моделлю розвитку Україна просто не по кишені.

Повертаючись до питання угоди щодо нейтралітету України, слід розуміти і те, що згода Заходу на відмову від посилення зв’язків офіційного Києва із ЄС, означає і можливість гарантувати нам попередження втягування у Євразійський економічний союз. Це можна буде зробити якщо до можливої угоди буде включене положення щодо збереження Status Quo навколо України – тобто якщо не на Захід, то також і не на Схід. Власне це на думку американського політолога Ніколаса Гвоздєва було б іще однією із переваг можливої угоди про нейтралітет України[4].

Тому такі ось геополітичні міркування Заходу, що проявляються у диспаритеті між риторикою і реальними діями по відношенню ситуації на Україні.

Чому будь-які перипетії навколо України не дотягнуть до рівня справжньої Холодної війни, а можлива угода щодо майбутнього нашої держави не буде Мюнхенською змовою XXI століття?

Починаючи розмови про  начебто «Нову Холодну війну», необхідно з’ясувати чим за своєю природою і сутністю було те класичне протистояння між СРСР і США, яке тримало майже півстоліття. Власне ідеєю-фікс змагання двох наддержав було те за якою моделлю державного будівництва у майбутньому розвиватиметься увесь світ, а головною ставкою було світове домінування. Із таких розрахунків можна сказати, що СРСР почав програвати цю боротьбу із початку 1960тих років, а defactoкапітуляція СРСР відбулася у 1970-х роках. Мова іде як про перші контракти із італійською компанією Eni на постачання нафти із СРСР, що були підписані протягом 1960-х років, так і про більш відомі домовленості у першу чергу із ФРН протягом 1970-х років такі як угода «труби в обмін на газ» 1970 року.

Визначальними у цьому є два моменти, які і зафіксували поразку СРСР. Перш за все розрахунки по таким контрактам проводилися у західних валютах, у першу чергу доларах , а не радянських рублях – тобто пряма протилежність тому чого б в ідеалі хотів досягти СРСР.  Однак навіть і не це показово – СРСР замість власної моделі розвитку зміг запропонувати Європі, а якщо ширше і усьому світу, лише енергетичні ресурси, що мали б стимулювати мотори економічного розвитку фактично ворожих країн капіталістичного світу. Більше того виникла пряма залежність СРСР від успішного економічного розвитку інших країн – тобто «велич» Кремля залежала від економічного прогресу Європи  в першу чергу. Замість центру економічного розвитку світу, яким мав стати СРСР задля перемоги у Холодній війні, Країна Рад перетворилася на типову напів-периферію, якщо користуватися  термінологією світ-системного підходу. Такі тенденції не подолані і на сьогодні. Тому то і ніякої Холодної війни бути не може – у ВВП набагато скромніші цілі, що визначені обмеженими можливостями, а головне місцем у світовому поділі праці.

Власне тому то і будь-яка угода щодо України не перетвориться на Мюнхенську змову XXI століття. Угода 1938 року щодо долі Чехословаччини підписувалася у регіоні, який був центральним у тогочасній системі міжнародних відносин(звично говорити у теорії міжнародних відносин про період Європоцентричного світу, що тривав із кінця XV століття і до 1945 року), а отже будь-які зміни балансу сил у цьому регіоні були визначальними щодо ситуації у Євразії. Власне угода 1938 року дозволила іще більше схилити баланс сил у бік Третього рейху, який мав намір і індустріальні можливості! розпочати війну за переділ світу. Зрозуміло, що ВВП не має намірів після можливого підкорення України(хоча насправді його цікавить нейтралізація нашої країни – інтеграції до своїх структур РФ просто не потягне) почати операцію по захопленню світу, адже немає таких можливостей.

Більше того слід сказати, що саме Азія розглядається більшістю дослідників як найбільш вірогідний регіон, у якому розгоратиметься боротьба щодо панування у світі у XXI столітті. Саме тому Мюнхенська змова XXI століття матиме скоріше за все більш азійське звучання, якщо власне і буде колись здійснена.

Чому режим, створений ВВП у РФ, не заслуговує на стратегію стримування, а Україна не отримає свій план Маршалла?

У одному із сюжетів циклу передач «Велика Гра», який з’явився у РФ у 2007 році, його автор і ведучий, один із головних рупорів Кремля Михайло Леонтьєв сказав дуже цікаву фразу: «Великої Гри не треба боятися, її треба заслужити».

Ця теза є дуже показовою, адже РФ у її сьогоднішньому вигляді, навіть не заслужила того, щоб США і ЄС її стримували. Адже створена така державна машина, яка не лише не може представляти загрози для Заходу, але і без нього на сьогоднішній день існувати не може. Так само як і теоретично завоювати Захід, бо це врешті решт призведе до самознищення путінізму як моделі державного будівництва. Адже навіть теоретичне перенесення на Європу принципів, за якими функціонує РФ, означатиме неможливість отримувати такі високі показники економічного розвитку, а отже і створювати попит на російський газ і нафту. Це до речі іще один доказ проти так званого експансіонізму сучасної РФ – далі пострадянського простору виходити Кремлю не лише неможливо, але і небезпечно.

Власне теперішній Президент РФ сприяв формуванню у країні такого собі «Путінського консенсусу», який має як мінімум 2 основні особливості.

Однак почати слід із місця, яке займає сьогодні РФ у світовому поділу праці. Тут чи не найкраще процитувати американського політолога Джорджа Фрідмана, що у своїй книзі «The Next Decade. Where We’ve been and where we’re going» зазначив серед усього іншого наступне, що стосується РФ:

«Більше століття Росія намагалася стати промисловою державою, яка спроможна конкурувати із Заходом. Усвідомлюючи, що Росії ніколи не догнати Захід, Путін змістив акцент у економічній стратегії країни на розвиток видобувних галузей і експорт природних ресурсів(таких як метали, зерно, і особливо енергії і енергоносіїв). Це була блискуча стратегія, блискуча у тому сенсі, що її реалізація створила економіку, яку Росія може підтримувати, і яка, в свою чергу може підтримувати Росію.» [5]

Власне такі ідеї Володимир Путін висловив у своїй дисертації, яку він захистив у наприкінці 1990х років. У ній серед усього іншого йшлося про наступне:

«Сировина представляє собою найбільший потенціал для економічного розвитку країни… У XXI столітті, по крайній мірі у першій половині, російська економіка збереже свою традиційну орієнтацію на видобування сировини. За умов ефективного використання, ресурсний потенціал стане одною із головних передумов для входження Росії до світової економіки».[6]

Однак фактично в той час як Володимир Путін лише писав про подібне, російські олігархи ефективно реалізовували у 1990-х роках ці ідеї на практиці. Президент РФ просто вніс до цієї стратегії 2 важливих корективи протягом 2000-2003 років.

Перш за все протягом цього періоду було проведено консолідацію підприємств, які займаються видобуванням енергоресурсів, у руках держави, апогеєм чого стало протистояння із Михайлом Ходорковським і справа ЮКОСа. У більш широкому сенсі ВВП примусив усіх олігархів  РФ грати за необхідними йому правилами у обмін на збереження за ними активів, розграбованих протягом 1990-х. Ті гроші, які отримала від цього державна скарбниця, було перерозподілено у тому числі на два напрямки, які залишалися другорядними до приходу ВВП до влади. Мова іде про створення хоча б у великих містах «суспільства споживання»[7], а також підтримання у належному стані і модернізацію армії(в першу чергу Стратегічних ядерних сил).

У першому випадку це дозволило легітимізувати нового керівника РФ, тобто відновити фактично соціальний контракт часів СРСР 1950-х – 1980-х років: населення буде готове терпіти владу у Кремлі доти поки вона забезпечуватиме хоча б мінімально прийнятний рівень достатку. У другому такі кроки дозволили зберігати видимість великої держави, спираючись на відносно могутню армію і ядерний арсенал. Наявність ядерного арсеналу, паритет якого із американським закріплено в угоді СНО-2010, дозволяє не лише утримувати рештки статусу на світовій арені, але і вимагати більш вигідних умов ділових контактів із Західними компаніями – у іншому випадку до РФ ставилися як до третьосортної держави. 

Власне це і є усі складові «Путінського консенсусу», що закріпив РФ у якості сировинного придатку Заходу, дозволяючи зберігати рештки статусу через модернізацію армії.

Image

Проблемним у цьому є лише те, що ця стратегія не закладає самовідтворення хоча б на тому рівні, на якому знаходиться РФ сьогодні. Стратегія ВВП – це стратегія знищення РФ у довгостроковій перспективі, або як мінімум кінцевого перетворення на бананову республіку.

Це фактично визнають і провідні російські політологи. Так у передмові до книги «Лики силы. Интеллектуальная элита России и мира о главном вопросе мировой политики» Федір Лук’янов і Сергій Караганов відзначили наступне:

«Россия – среднее по уровню развития и размерам экономики государство. Тенденция неблагоприятная – однобокий характер экономики не предполагает качественного усиления страны. Находящиеся под суверенным контролем сырьевые и энергетические богатства пока компенсируют нарастающее технологическое отставание… Однако в догло-, а возможно уже и среднесрочной перспективе неспособность остановить общую примитивизацию экономики и кратно повысить ее эффективность чреваты обвалом влияния России в мире»[8].  

Власне навіть для необхідної модернізації армії потрібен значний рівень технологічного потенціалу – тому зрозуміло, що «Путінський консенсус» цього забезпечити не зможе. Яскравим доказом наростаючих проблем є проблеми із виконанням програми переозброєння армії РФ 2011-2020 років – це для прикладу гарно описав Олександр Гольц у своїй статті «ОПК преткновения».[9] Так само показовою у цьому плані є і ситуація із останньою гордістю РФ(те, що за словами Дмитра Кисельова дозволить перетворити США на радіоактивний попіл) – її арсеналом ядерного стримування. Після того як ВПК України відмовилося наприкінці березня 2014 року співпрацювати із РФ, ця країна фактично втратила ядерний паритет із США. Мова іде про те, що працівники заводу «Південмаш» не будуть більше обслуговувати 30 ракет Р-36М(більше відомі на Заході як SS-18 Satan) Воєвода, які до 2020 року мали б знаходитися на озброєнні Росії[10]. Однак ці ракети, які несуть 300 боєголовок(20% усього арсеналу РФ, що за угодою СНО-2010 має складати не більше 1550 боєзарядів), – виділяються серед інших справжньою спроможністю проривати будь-яку ПРО, на відміну від таких розхвалених у РФ ПГРУ «Тополь-М», які є моноблочними ракетами. Тобто РФ втратила не просто паритет із США – можна було б знищити американців із 1250 боєзарядами при потребі – вона втратила фактично основу свого потенціалу стримування. Власну важку ракету «Сармат» РФ мала б розпочати розробляти у 2014 році – однак зрозуміло, що у росіян слова із реальними справами розходяться як мінімум на кілька років.Однак головне питання у тому чи вийде у них її розробити, адже успіхи із БРПЧ «Булава» доводять протилежне.

Більше того ВПК РФ не врятує і те, що його фінансування у наступні роки має зрости. Так якщо на сьогодні кожен шостий рубль у бюджеті РФ засекречений, то у 2016 таким буде уже кожен четвертий рубль[11]. ВВП робить ставку на гармати, а не масло, з допомогою яких він у тому числі зможе оборонятися від свого народу, так як це думав робити наш колишній гарант.

Таку стратегію державного будівництва Володимира Путіна можна охарактеризувати словами Людовіка XV «Після мене хоч потоп». На жаль Президент РФ зробивши ставку на короткострокові успіхи, цим самим позбавляє РФ необхідних для майбутнього ресурсів. Більше того власне своєю непродуманою агресією, яка порушила нетривкий баланс у Євразії між основними акторами, Володимир Путін можливо навіть запустив ті процеси, що врешті решт можуть знищити саму РФ. Цим сучасна Росія чимось подібна на Австро-Угорщину у 1914 році,  яка теж розпочала процеси(Першу світову війну), які її врешті решт і знищили.

Власне до чого я усе це говорив? Просто хотілося органічно підвести до розуміння того, що така країна не заслуговує на те, щоб її стримували. США, як зазначив у своїй книзі Ілан Берман, мають готуватися до краху РФ.[12] Джордж Кеннан розробляв стратегію стримування по відношенню до СРСР, країни яка мала єдиний у світі індустріальний потенціал, що був не підконтрольний США на кінець 1940-х. РФ на сьогодні зберегла лише рештки цього потенціалу(в основному у сфері ВПК), і сама у свою чергу залежить від промислового потенціалу ФРН. Тому зрозуміло, що стратегія стримування буде непропорційно великою для відповіді на такий мізерний потенціал, який спромігся підтримувати у РФ її чинний Президент.

Однак для нас це буде насправді погана новина. Якщо США не будуть реалізовувати  стратегії стримування по відношенню РФ, то і Україна не набуде такого значення, як набули країни Західної Європи у 1947-1948 роках, для того щоб претендувати на щось подібне до плану Маршалла.

Чому, як не парадоксально після усього нею зробленого щодо України, РФ не буде повністю ізольованою Заходом? 

Що ж перед тим як почати відповідати на це питання хотілося б запропонувати декілька важливих цитат, які будуть важливими для наступного аналізу.

Так повертаючись до головного геостратегічного імперативу США, про який я уже згадував, слід розкрити його суть. Стівен ван Евера у статті «A farewell to Geopolitics» чітко зафіксував сутність геостратегії Вашингтону, яка насправді залишилася такою і після 1991 року.

«З 1917 року до 1991 року американська політика у сфері національної безпеки зосереджувалася на підтриманні політичного розмежування у індустріальній Євразії. Американські політики відзначили, що індустріальна Євразія(Європа+Японія) загалом мають більшу індустріальну могутність ніж США. Вони розуміли, що сучасна військова потуга викристалізовується із індустріального потенціалу. Тому вони боялися, що будь-яка держава, що контролюватиме індустріальну Євразію може скористатися переважаючими економічними ресурсами для створення воєнного машини, яка переважатиме американську. Отже політики у Вашингтоні послідовно чинили спротив експансії держав, що наближалися до гегемонії у Євразії, беручи участь у жорстоких війнах для тримання Німеччини у 1917-1918 та 1941-1945, а також ведучи довгу Холодну війну із СРСР із 1947 по 1989 рік» [13].

Власне до чого тут РФ, якщо я тут тільки що доводив, що це колос на глиняних ногах, що позбавлений будь-якого значного індустріального потенціалу? Що ж проблема у тому, що протистоянням між РФ і Заходом, починає користуватися єдина держава, що насправді спроможна кинути виклик США за право бути світовим гегемоном. Мова іде про КНР. Власне тут слід загадати батька англосаксонської геополітики сера Хелфорда Джона Маккіндера, який у своїй всесвітньовідомій статті «Географічна вісь історії»(1904 рік) у останньому реченні зазначив наступне:

«Если бы, например, китайцы с помощью Японии разгромили Российскую империю и завоевали ее территорию, они бы создали желтую опасность для мировой свободы тем, что добавили к ресурсам великого континента океанические просторы, завоевав, таким образом, преимущество, до сих пор не полученное русским хозяином этого осевого региона.»[14]

Однак саме у ринках КНР російські чиновники бачать порятунок для РФ від можливої західної ізоляції – так Міністр економіки РФ Анатолій Силуянов про це заявив 14 квітня 2014 року[15]. І хай навіть це не врятує РФ (ринок КНР не зможе навіть у 2020 році по об’ємам замінити ринок Європи), це призведе до того, що офіційний Пекін зможе нівелювати так звану «дилему Маллаки» – залежність КНР від імпорту енергоносіїв по морським ліням комунікацій, які контролює США.

Наявність альтернативних ліній комунікацій із Європейськими ринками(так званий Шовковий шлях) і доступ до необмежених євразійських енергетичних ресурсів зроблять Пекін більш агресивним у намаганні встановити своє домінування у Східно-Китайському і Південно-Китайському морях. Це у свою чергу, як я писав у одній із своїх минулих публікацій, дасть змогу установити домінування КНР над індустріальною Азією, а отже поставити під сумнів гегемонію США. Чого власне так і боявся Маккіндер іще у 1904 році.

Власне уся геостратегія англосаксів трималася і продовжує це робити на основі давнього римського правила «Dіvide et impera» – що мовою пана Бжезинського називається геополітичний плюралізм у Євразії. Держави Євразії мають зрівноважувати один одного для того, щоб у жодної при цьому не вистачило ресурсів для побудови океанічного флоту, що дасть змогу кинути США. Власне про ефективність також стратегії гарно сказав, уже згаданий вище, Джордж Фрідман:

«Стратегія національної безпеки США засновується на пануванні над морями. Океани захищають США від будь-чого окрім тероризму і МБР у ядерному оснащенні. Найбільшим викликом для американського контролю над морями є ворожі флоти. Найкращий спосіб перемогти ворожий флот це попередити його створення. Найкращий спосіб це зробити це підтримання балансу сил у Євразії. Найкращим методом для цього є гарантування продовження суперечок в середині Євразії таким чином, щоб ресурси витрачалися на оборону від сухопутних загроз ніж на створення флоту. Зважаючи суперечки, що притаманні від природи для Євразії, США у більшості випадків немає необхідності узагалі щось робити. У деяких випадках вона має надавати економічну чи військову допомогу одній із сторін чи обом.» [16]

Тому можлива ізоляція РФ призведе до кардинальних змін у геополітиці Євразії не на користь Заходу – США уже отримали гарний урок щодо наслідків ізоляції важливих регіональних держав на прикладі Ірану. Власне тому, у випаду ізоляції РФ, яка відразу ж опиниться у орбіті Пекіну, нікому буде підтримувати це самий баланс сил у Євразії через зрівноваження КНР. Адже і Індія і В’єтнам, як можливі інші претенденти, для противаги Пекіну, зброю значною мірою отримують саме із РФ. Зрозуміло, що КНР існування такої практики не подобається і тому Пекін буде мати можливість чинити тиск на Москву з метою її припинення.

Більше того напівізоляції РФ сприятиме фактичному остаточному закріпленню КНР на її ринку – Пекін отримає іще один майданчик для впровадження схеми «сировина у обмін на відносно недорогі товари із високою доданою вартістю», що реалізується у відносинах із країнами Африки і Латинської Америки. Тобто сприяє поступовому перетворенню КНР на країну, що є одним із центрів капіталістичної світ-системи, а отже і справді спроможна претендувати на світове лідерство.

Image

Чому ж врешті решт Барак Обама не став киянином?

Тепер можна і відповісти на це питання. Фактично усе вище сказане є відповіддю на це питання. Значення України у геополітиці світу зовсім не співвідносне із тим яке мала і продовжує мати Німеччина – саме тому у 1963 році тодішній Президент США Джон Кеннеді заявив на весь світ, що він берлінець.

Барак Обама не став киянином хоча був у Європі в середині березня 2014 року, а отже міг завітати до Києва, щоб підтримати прагнення українського народу. Поїздки високопосадовців США демонструють те, який регіон насправді є головним у їх геостратегії. І ним є Азія – саме там із 10-денним турне перебував Міністр оборони США Чак Хейгел цього місяця, а Барак Обама перебуває зараз. Адже саме КНР, а не РФ є єдиною державою, яка спроможна кинути виклик гегемонії США – правда на відміну від ВВП вони діють більш обережно і можуть користатися його непродуманими кроками.

Саме тому можливість підписання угоди про нейтралізацію України є дуже високою. Власне Захід із великою готовністю її підпише, адже вбачає у нас більше Австрію ніж ФРН, якщо брати історичні аналогії, щодо значення у геополітиці Європи. Також це дасть можливість зберегти баланс сил у Євразії,  попередивши сповзання РФ у геополітичну орбіту КНР. Справа лише за РФ – хоча і Кремль уже б мав давно на це погодитися. Адже ресурсів для можливого забезпечення захоплених східних областей України їм не вистачить – лише один Крим обійдеться Кремлю в десятки мільярдів доларів[17].  Тому питания лише в тому чи зрозуміє ВВП максимальну вигоду від такої угоди.

Список використаної літератури

  1. http://www.globalaffairs.ru/number/Strategiya-v-epokhu-zhestkoi-ekonomii-15951
  2. http://inopressa.ru/article/08Jan2014/ft/putin_1.html
  3. http://www.vedomosti.ru/opinion/news/21197171/cena-tamozhennogo-soyuza
  4. http://www.worldpoliticsreview.com/articles/13678/the-realist-prism-u-s-unwilling-to-give-or-take-on-ukraine
  5. http://www.amazon.com/The-Next-Decade-Where-Going-ebook/dp/B004DEPF1S, page 117
  6. http://www.amazon.com/Fragile-Empire-Russia-Vladimir-Putin/dp/0300181213, page 85
  7. http://www.ej.ru/?a=note&id=24690
  8. http://www.ozon.ru/context/detail/id/24913937/, ст. 19
  9. http://www.kommersant.ru/doc/2280505
  10. http://www.ng.ru/armies/2014-03-31/1_nuclear.html
  11.  http://www.ng.ru/economics/2014-03-31/4_oboronka.html
  12. http://www.amazon.com/Implosion-Russia-What-Means-America/dp/1621571572
  13. http://www.amazon.com/To-Lead-World-American-Strategy/dp/B008SLMTAC , p.12
  14. http://grachev62.narod.ru/hrest/chapt31.htm
  15. http://www.vedomosti.ru/companies/news/25830031/svyazannye-odnoj-truboj
  16. http://www.stratfor.com/weekly/us-defense-policy-wake-ukrainian-affair
  17. http://gazeta.dt.ua/internal/yak-voni-oblashtovuyut-krim-_.html
Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s