Чому КНР «підтримує» РФ у ситуації навколо України або чи вдасться США і далі гнатися за двома зайцями?

Почну як завжди здалеку! 🙂

Зрозуміло, що РФ на сьогодні по можливостям для військово-політичної конфронтації із США виглядає лише як тінь від потенціалу СРСР. А отже для Кремля іти на довгострокове протистояння із Вашингтоном було б дуже нерозважливим кроком – плани у РФ були, як я уже зазначав у попередній публікації, спрямовані на досягнення певної великої угоди із США щодо пострадянського простору після контрольованої ескалації, зважаючи на небажання Білого Дому ув’язуватися у тривале протистояння у цьому регіоні.

Власне і офіційний Вашингтон у вигляді адміністрації Барака Обами не прагнув до конфронтації із Москвою. Навіть після провалу політики перезавантаження, яку у серпні 2013 року остаточно поховало небажання Президента США провести двохсторонні переговори із керівником РФ у рамках саміту G20 у Санкт-Петербурзі, Білий Дім вирішив узяти довгу паузу для переосмислення стану відносин із РФ. Фактично ж, якби не події навколо України, відносини між США і РФ перейшли у доволі цікаву формулу – «ні миру, ні війни». Із стратегічної точки зору, що у Білому Домі чудово розуміють, РФ окремо, чи разом із усім пострадянським простором вкупі, не представляє для США великої загрози чи навіть виклику більшого ніж ядерний арсенал РФ. Росія на сьогодні перебуває у передкризовому стані – путінізм як модель управління і кланово-олігархічна сировинна модель економіки дійшли до об’єктивних меж свого розвитку. Далі РФ буде лише відкочування назад – фактично механізм самознищення путінського режиму уже запущений. Тому для чого США витрачати свої і так значно менші, ніж наріже, ресурси на боротьбу із РФ? Власне у сфері зовнішньої політики Барак Обама перш за все вирішив війти у історію через вирішення із Іраном протиріч навколо ядерної програми цієї країни – саме туди він готовий вкладати свій політичний капітал, ресурси і час. Тому як бачимо РФ тут точно ні до чого. Якби, повторюся іще раз, не події на Україні…

Усі кроки США по відношенню до дій РФ на сьогодні вимушені, а політика виключно реактивна. Це власне, серед усього іншого, руйнує і ідеї популярної у РФ теорії змови – у Вашингтона не було наперед прописаного плану щодо подій на Україні. Більше того їх поведінка починаючи із листопада 2013 року показала певну дезорієнтацію і розгубленість – діяли по ситуації, а не по попередньо розробленому плану.

Увесь регіон Центрально-Східної Європи під час правління Барака Обами виявився на периферії його зовнішньої політики. Тому фактично і в подіях на Україні у США не бачать великих можливостей і перспектив – навпаки ситуація на Україні змушує Білий Дім відволікатися від більш нагальних справ. Навіть якщо вірити у те, що успішний проект Україна колись(мова іде про як мінімум 10 років) дозволить поставити під сумнів легітимність режиму Володимира Путіна, а отже послабити геополітичні позиції РФ чи можливо навіть інтегрувати її до Західного світу, на це потрібні величезні грошові вливання, а головне потрібно чекати. А от часу у Барака Обами залишилося менше 3 років. Тому то і боротьба за Україну йому бачиться як не особливо перспективна із боку результатів. Протистояння між США і РФ за Україну із стратегічної точки зору, для багатьох американських аналітиків, виглядає навіть трохи фарсовим – адже на сьогодні із Вашингтону успіх проекту Україна виглядає сумнівним. До того ж у США був і напевне іще не повністю зник по відношенню до України такий собі «Помаранчевий синдром» – уже одного разу після 2004 року ми довели усьому світу свою неспроможність реформуватися. Тому зрозуміло, що ставлення до наших перспектив у США, із позицій здорового глузду, буде обережним.

Вступати у конфронтацію із РФ США просто змушені – є союзники у Європі, особливо це стосується країн ЦСЄ, які вимагають більш активної політики, а головне ж імідж захисника і поборника демократії змушує до дій.

Власне тут то слід і перейти до КНР. Як відомо свого часу неофіційний керівник цієї країни Ден Сяопін сказав про те, що для китайської стратегії було б особливо бажаним якби «відбулася сутичка між двома тиграми у долині»(США і СРСР), що дуже б порадувало «сидячу на горі мудру мавпу»(КНР).

Одного разу КНР уже отримали користь від протистояння Москви і Вашингтону – сталося це у період Холодної війни. На сьогодні ж офіційний Пекін розуміє, що саме КНР розглядається у Вашингтоні як основна загроза для американської гегемонії у світі. Фактично протистояння між США і КНР уже почалося.

Однак Володимир Путін, здійснивши агресію проти України і втягнувши США у протистояння із РФ, зробив для Пекіна неоціненний подарунок. Чому запитаєте?

Що ж, слід перш за все згадати про доволі цікавий документ, який був опублікований у США у січні 2012 року. Мова йде про Defense Strategic Guidance, де серед усього іншого йшлося про те, що США будуть спроможні одночасно вести лише одну війну. До цього американська політика будувалася на тому, що США зможуть одночасно вести дві війни у світі у разі необхідності.

А тепер повертаємося до нашої ситуації – країни ЦСЄ вимагають від США більших гарантій зважаючи на агресивну поведінку РФ. Отже мова серед іншого може йти і про можливе військове протистояння, або точніше підготовку до нього – у Пентагоні завжди мають план і на випадок так званого worstcasescenario. Це власне означає і те, що США не будуть у змозі у такому випадку надати допомогу своїм союзникам у Азійсько-тихоокеанському регіоні у разі агресивної поведінки КНР. Тобто це те чого б найбільше хотів офіційний Пекін – РФ, яка відтягне на себе усю увагу США на світовій арені. Для цього лише потрібні зважені заяви керівництва і МЗС КНР, які Володимир Путін розглядав у якості підтримки його позиції – хоча на практиці позицію КНР можна розглядати лише як дружній нейтралітет щодо РФ.

На жаль маємо саме таку ситуацію щодо можливостей США. Власне вони на сьогодні у такому вигляді опинилися перед дилемою, що подібна до тої, яка стояла перед Великою Британією наприкінці XIXстоліття. Тоді офіційному Лондону прийшлося робити вибір на якому напрямку зовнішньої політики зосереджуватися – виклик Великій Британії у різних регіонах світу одночасно кинули США, Німеччина, Франція, Російська імперія і Японія. Теж сам сама дилема на сьогодні стоїть перед США – хоча і меншого масштабу. До цього слід додати, що Вашингтон у періоди криз своїх можливостей(а саме таку він зараз і переживає) завжди віддавав пріоритет питанням, що пов’язані із геополітичними інтересами, а просування демократії займало другорядні позиції. Це я натякаю на те, що усе ж таки США можуть нас, на жаль, за великої необхідності злити РФ, оскільки КНР є пріоритетом №1. Яскравим прикладом такої політики був період 1970тих, коли США були змушені заліковувати рани після В’єтнаму. Тому тодішній головний дипломат США Генрі Кіссінджер поставив геополітику вище цінностей. Тільки тоді поступилися частково Тайванем для того, щоб перетягнути КНР на свою сторону у протистоянні із СРСР.

Не можна не забувати і про те, що адміністрація Барака Обами також визначила одним із своїх пріоритетів так зване повернення до Азії. Тому для них конфронтація із РФ виглядає лише як відволікання необхідних ресурсів, які б у іншому випадку були спрямовані проти КНР. Можливо і на це розраховує Володимир Путін серед іншого у своїй стратегії у ситуації навколо України – США не зможуть довго концентруватися на РФ, а тому треба лише запропонувати Вашингтону прийнятний варіант для виходу із ситуації навколо України. Питання лише в тому скільки знаходження такого компромісу між США і РФ може зайняти часу. Тому поки, що єдиним бенефіціантом від такої ситуації стала КНР. Офіційний Пекін у свою чергу вважає скоріше за все, що принципова важливість України для Володимира Путіна унеможливість знаходження компромісу із США, який би був хоча трохи прийнятний для Вашингтону, а головне який можна було б «продати» американській публіці. Тому протистояння між РФ і США буде лише наростати, а отже збільшуватиме необхідність посилення військової складової у новій стратегії стримування Кремля.

Фактично ж Володимир Путін послабив і позиції РФ по відношенню до КНР, а отже збільшив можливості Пекіну для тиску на Москву із метою отримання бажаних поступок.

Перш за все мова іде про те, що РФ на сьогодні змушена відволікати основні частини своєї армії на європейський театр. Це свою чергу «оголює» Далекий Схід РФ перед КНР, який Кремль вирішив зробити одним із найбільших пріоритетів своєї зовнішньої політики. Так у 2013 році проводячи навчання на Далекому Сході, у яких прийняли участь більше 130 тисяч бійців російської армії, Кремль намагався послати Пекіну сигнал, що у РФ є можливості щодо стримування агресивної поведінки КНР у разі необхідності. У іншому б випадку Кремль у разі агресії Пекіну мав би відразу застосовувати ядерну зброю або капітулювати за відсутності надійних конвенційних сил. З іншого боку навчання «Захід 2013», у яких поряд із РФ брала участь Білорусія, вперше за історію свого проведення мали на мені відпрацювання протидії терористичної атаки. Для порівняння – подібні навчання у 1999 році чи 2009 році мали на меті відпрацювання відбиття агресії із західного напрямку із можливим застосуванням ядерної зброї. Тепер же скоріше за все РФ буде змушена повертатися до старих сценаріїв.

Більше того РФ фактично у 2013 році також приступила до реалізації своєї пом’якшеної версії стратегії якщо і не стримування, то відволікання КНР на регіон АТР подалі від Центральної Азії і Далекого Сходу РФ. Так у 2013 році Індія отримала від РФ відремонтований і переобладнаний авіаносець «Вікрамадітья»(колишній «Адмірал Горшков») – між Індією і КНР на сьогодні фактично починається протистояння у Індійсько-тихоокеанському регіоні щодо першості. Цього ж року РФ відносила із Японією діалог на високому рівні – уже у листопаді 2013 року відбулися переговори у форматі «2+2» між Москвою і Токіо, що характерні лише для союзницьких відносин. Нарешті у листопаді 2013 року Володимир Путін відвідав СРВ і Південну Корею. Цікава річ у тому, що і США хотіли б спиратися на вищезгадані країни у стримуванні КНР. За такого розвитку подій у майбутньому РФ і США могли б знайти спільну мову на ґрунті протидії КНР.

Однак про такі плани РФ може забути – її увага буде повністю зосереджена на Європейському театрі( маю надію не військових) дій.

Нарешті як починає прояснюватися КНР іще і отримає «готівкою» за такий дружній нейтралітет щодо нераціональної поведінки Володимира Путіна. Так 28 березня 2014 року російська газета «Коммерсантъ-Daily» повідомила про те, що у 2016 році КНР може отримати від РФ не менше 4 дивізіонів(у кожній по 8 пускових установок) комплексів ППО С-400 «Тріумф». Це при тому, що навіть Москва іще не повністю прикрита «із повітря» такими установками.

Власне сфера військових розробок РФ є однією із небагатьох, що цікавить КНР і сьогодні, зважаючи на ембарго на постачання озброєння західних країн до Китаю після 1989 року. Так за 1989-2007 роки КНР отримала від РФ зброї на 15 млрд. доларів. Проблема лише у тому, що китайці не особливо зважають на авторські права і хочуть як умога швидше перейти від розряду покупців до виробників зброї. Тому не дивлячись ні на які угоди про авторські права, які підписав від імені РФ Дмитро Рогозін із КНР у 2013 році, Китай продовжуватиме свою політику щодо копіювання досвіду інших країн. Тим паче РФ зараз не в змозі диктувати КНР свої умови.

На черзі сфера енергетики. Так у 2006-2013 роках Москва і Пекін так і не змогли домовитися щодо ціни – тоді ціна у 235 доларів за 1 тисячу кубічних метрів газу для РФ була малою, а для КНР прийнятною. Тепер РФ буде не до торгу, особливо коли у Європу із 2015 року почне приходити сланцевий газ із США. Тому воно мабуть і не дивно, що у світлі цих подій німецька Deutsche Welle опублікувала статтю про те, що криза у відносинах Заходу і РФ вигідна лише для КНР. Воно і не дивно – дуже буде неприємно німецьким бізнесменам дивитися як РФ перехоплять їх китайські колеги. А політика ВВП фактично веде до цього.

У працівників Wall Street є таке гарне прислів’я: «Перемагають на поворотах». Мова іде про те, хто краще скористається із кардинальних змін(поворотів) на ринку і вирветься вперед. Як бачимо КНР чи не найкраще розуміє про ті, можливості, які для неї відкрив Володимир Путін таким кардинальним поворотом.

Нарешті коли може іде про Китай, то треба завершувати словами великого китайця. Під час розрядки напруженості між СРСР і США, що відбувалася на фоні нормалізації відносин між Пекіном і Вашингтоном, Мао Цзедун постійно звинувачував американців(у тому числі і Генрі Кіссінджера) у тому, що вони хочуть стати на плечі Китаю у своєму протистоянні із СРСР і так перемогти. Великий керманич, на жаль, нічого не зміг із цим зробити – однак китайці винесли із цього урок. Тому власне сьогодні КНР прагне отримати по максимуму від протистояння РФ і США щодо України. А при правильній стратегії можна отримати багато – у тому числі і домінування у Азії, чого так прагнуть у Пекіні.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s