Обережний оптимізм 2.0 або чому Холодна війна усе іще триває

Image

Невдала спроба РФ здійснити нову Мюнхенську змову

Уряду і населенню України можна вперше зітхнути із полегшенням – можливість того, що США+ЄС і РФ змовляться за нашою спиною і влаштують alaМюнхенську змову 2014 року, на щастя не була реалізована.

Хоча на те усі шанси були. Так більшість американських аналітиків, характеризуючи ситуацію навколо України, зазвичай не забували згадати про цивілізаційний розкол. Тому можна говорити про те, що російська пропаганда у світі у цьому аспекті спрацювала гарно – цей міф про протистояння по лінії Захід-Схід в Україні тиражували саме кремлівські піарники. Цим самим створювалася і матеріальна база під просування ідеї федералізації. Та і референдум у Криму, дата якого теж переносилася декілька разів, а також зрежисовані протести на Сході і Півдні України, мали переконати Захід у тому, що федералізація є єдиним способом виходу із кризи.

Іншим фактором, на який мабуть розраховував Володимир Путін, була віра у можливість повторення сценарію, що був реалізований у вересні 2013 року, щодо хімічного арсеналу Сирії. Кремль вирішив робити ставку на теперішнє небажання Вашингтону втягуватися у міжнародні кризи – Барак Обама, як відомо, любить похвалятися тим, що він Президент США який завершує, а не починає війни і конфлікти. Тому після контрольованої ескалації конфлікту на Україні Москва запропонувала США досягти певного компромісу(так звані пропозиції МЗС РФ озвучені минулого тижня), який би дав змогу зберегти Білому Дому обличчя, але при цьому уникнути подальшого утягування у протистояння навколо України.

Однак знову ж таки повторюся цього на щастя не сталося. Власне якби Захід погодився на такий варіант, то об’єктивно постало б питання як ділити Україну на адміністративні одиниці у складі федеративної держави. І ось тут би нас точно чекав Югославський сценарій. Приведу приклад своєї рідної Сумської області. Як стало відомо ЗМІ, вона серед інших за планами Кремля мала б бути інкорпорованою до РФ. Отже її б точно включили до складу тої частини України, яка б мала у майбутньому посилити зв’язки із РФ. От тут то і починаються проблеми – населення Сумської області у переважній своїй більшості завжди підтримувало сили, які виступали за Європейську інтеграцію. Зрозуміло, що сценарій фактичного входження до складу РФ не влаштував би населення Сумської області, тому б виникла б вибухонебезпечна ситуація. Та і загалом, зважаючи на те, що у Володимира Путіна у голові картина України, яка явно не відповідає дійсності, можна було б очікувати вимог щодо отриманням безпосереднього контролю на частиною України, яка охоплює території, які сходили до складу УРСР на 1 вересня 1939 року. Зрозуміло, що населення цих областей чинило б опір такому розвитку подій. Тому сьогодні ті, хто так ратує за федералізацію, мають пам’ятати до чого це приведе.

Отже план федералізації України, а фактично ліквідації її суверенітету і територіальної цілісності, провалився. Перш за все це пояснюється тим, що Володимир Путін запросив занадто високу ціну – відмова України від посилення зв’язків із ЄС у формі угоди про асоціацію і ЗВТ було б рівноцінно запереченню ідей Євромайдану, за який народ України не просто був готовий боротися, але і віддавати власні життя.

До речі можна не боятися реалізації такого сценарію і в майбутньому, за умови, коли Захід не втратить здоровий глузд і здатність до тверезого аналізу ситуації. Реалізація сценарію Кремля щодо змови із Заходом з метою федералізації України означав би повне заперечення норм міжнародного права – отже б Захід таким чином легітимізував би усі попередні дії Кремля, який постійно виправдовує свої дії подвійними стандартами у поведінці у першу чергу Вашингтона. І справді дії адміністрації Джорджа Буша молодшого у 2003 році навколо Іраку дали сьогодні можливість офіційній Москві виправдовувати свою агресію.

Власне у тому, що такі відомі американські дипломати і політологи як Генрі Кіссінджер, підтримували у своїх публікаціях плани Кремля, немає нічого дивного. Суть питання у тому, що вони, як і Путін, мислять у категоріях XIX-XX століття – недаремно ж пана Кіссінджера називають найкращим державним діячем XIX століття у XX. Для них підкилимова дипломатія, переконання у тому, що можна змовитися за спиною народів, є частиною світогляду. Однак, на щастя, часи змінилися – демократизація світової системи і інформаційна революція унеможливили вищенаведений розвиток подій сьогодні. Усі таємні угоди рано чи пізно стають відомими.

Фактично ж змова навколо України спричинила б занепокоєння у багатьох країн – їх перелік не обмежувався б Євроатлантичним простором. Власне якщо Вашингтон і Брюссель торгуються за рахунок таких країн як Україна, то що завадило б торгу між КНР і США за рахунок країн Азії? Фактично б це знищило б систему альянсів США у світі – жодна країна не захоче бути предметом торгу, за рахунок яких невдаха Захід виправлятиме свої геополітичні прорахунки. Крах системи альянсів означатиме і кінець американської гегемонії – а це точно не те, чого хотів би Вашингтон.

Image

Окремо хотілося б сказати декілька слів на рахунок країн ЦСЄ, які мають тісні економічні відносини із РФ, і вважають, що їх ситуація навколо України не стосується. А особливо хотілося б нагадати уроки історії тим у ЦСЄ, хто хотів би поділити Україну і цим вирішити усі проблеми. Сьогодні ви можете ділити – а завтра уже точно ділитимуть вас. Так у 1938 році тодішнє керівництво Польщі також приймало участь у Мюнхенській змові, яким дістався маленький шматочок пирога у вигляді Тешинської області Чехословаччини. А у 1939 році як відомо ділили уже Польщу – на цей раз Третій Рейх і СРСР.

Власне як влучно писав у 1919 році автор концепції ЦСЄ, «хрещений батько» цього регіону(його у Європі до того часу, як відомо, узагалі не існувало як геополітичної реальності) відомий англійський географ сер Хелфорд Джон Маккіндер, країни регіону мають триматися разом і виступати у вигляді єдиного блоку. У іншому разі вони просто будуть розчинені у складі більш могутніх сусідів. Власне так воно і сталося – адже неспроможність молодих країн Європи у 1919-1939 році врегулювати суперечки і створити єдиний фронт проти Німеччини і СРСР призвела до того, що ЦСЄ зникла із карти Європи аж до 1989 року.

Тому вибір за країнами цього регіону – а історія як відомо якщо і не повторюється, то точно римується, як говорив Станіслав Лем.

Знову обережний оптимізм 🙂 

Раджу усім українцям запасатися терпінням – швидкого успіху у тої стратегії, яку обрав Вашингтон і Брюссель, не буде. А тому ми іще не раз почуємо, що нас кинули напризволяще і можливо так воно з боку і виглядатиме. Власне швидкі результати може дати лише застосування військової сили – однак це і неможливо, та і непотрібно фактично. Фактично ж до США, які звикли розмахувати кулаками і таким способом вирішувати усі проблеми, нас призвичаїли адміністрації у Білому домі, які перебували там після 1989 року. Однак до цього військова складова завжди була останнім доказом у стратегії Вашингтона – як і має бути характерно для ultimaratioregum. Так Рональд Рейган без жодного пострілу, хоча і використовуючи proxywars, змусив СРСР перейти від конфронтації до переговорів, а потім і капітулювати.

Однак Захід точно так просто дії Кремля без відповіді залишити не зможе – справа навіть не Україні як такій, просто світова система має функціонувати за певними правилами для підтримання стабільності. Їх порушення ставить їх під сумнів, а отже без відповіді не обійтися.

Курс на обмежене застосування наявних ресурсів Заходу у протидії РФ можна пояснити декількома причинами. Перш за все економічні проблеми не дозволять мобілізувати необхідних ресурсів – так для прикладу Пентагон планує скорочувати армію США до рівня 1940 року. Однак і це не головне – РФ за влучними словами Барака Обами не є для США загрозою №1, про що я власне писав серед іншого минулого року. Тому кидати усю потугу Заходу на шальку терезів у протистоянні із РФ було б просто нераціонально.

Як і випадку з Холодною війною час буде головним союзником Заходу у протистоянні із Росією. І тут я можу вас порадувати – можливості у РФ далеко не ті, що були у СРСР. А отже і протистояння буде менш тривалим – ні про які майже півстоліття не іде узагалі мова. Мова іде про якихось 10-20 років.

Так на сьогодні стратеги Кремля хочуть скористатися утвердженням багатополярного світоустрою задля пом’якшення фактичної міжнародної ізоляції РФ, яка із часом усе більше наростатиме. Ними розглядається можливість переорієнтації основи економічної діяльності Росії у Азію, що в першу чергу стосується питання диверсифікації експорту енергоресурсів.

Image

До речі, дозволю собі вкотре відволіктися і підмітити певний когнітивний дисонанс, який панує у поглядах Володимира Путіна і його оточення. Під час свого звернення до Федеральних зборів Президент РФ із одного боку жалкував за завершенням періоду біполярного світоусторою, що на його думку гарантувало певний рівень стабільності у міжнародних відносинах. Тобто можна зробити висновок, що він хотів би його повернення. Однак із іншого він дякував частині країн БРІКС за підтримку – тобто якби не було багатополярного устрою то РФ уже б давно опинилася б у цілковитій ізоляції. І ідеї щодо можливості переорієнтації на Азію були б позбавлені будь-якого сенсу без багатополярного світу. А тому не зрозуміло що є кращим для ВВП.

Слід сказати, що РФ не є єдиною країною яка присутня у Європі і Азії одночасно, а отже спроможна швидко переключатися у разі необхідності. Іншою такою країною, як не дивно, є США. До чого тут це? Питання ж у тому, що і США будуть присутні на енергетичному ринку Азії. Власне уже у 2012 році було здійснено постачання американського скрапленого газу до Японії, а тому є усі можливості стверджувати, що саме американський, а не російський газ буде більшою мірою постачатися до цієї країни. Власне і кабінету Сіндзо Абе це також набагато вигідніше – це допоможе підкріпити економічну складову військово-політичного альянсу Японії із США, який офіційний Токіо намагається пожвавити з метою стримування КНР.

Та ж сама ситуація навколо і китайського ринку газу. Так на сьогодні для виходу на цей ринок у штаті Аляска будується трубопровід довжиною 1300 км із північної частини штату до південної у рамках проекту Alaska LNG. Потужність цього проекту у рік має складати до 15-18 млн. тон скрапленого газу – у РФ на сьогодні не має таких потужностей. І хоча проект мають реалізувати протягом наступних 10 років – фактично ж це означає, що РФ не буде займати монопольне місце на ринку енергоносіїв такої країни як КНР.

Image

Не слід забувати іще про одного гравця, який на сьогодні постачає до енергетичного ринку Азії 70% свого скрапленого газу. Мова йде про Катар. Тому РФ точно не вдасться також ж мырою монополізувати енергетичні ринки Азії, як це вона зробила у Європі.

До речі знову ж таки слід означити іще один момент пов’язаний із можливими маневрами РФ навколо КНР у процесі протистояння із Заходом. Так світові ЗМІ почали розглядати можливість союзу між Москвою і Пекіном, а тому говорити про необхідність обережних кроків по відношенню до РФ, щоби не кинути її у обійми КНР. Однак якщо пригадати історію, то востаннє Росія вступала із кимось у довгостроковий альянс протягом Другої світової війни. І то лише було такий крок було вчинено, зважаючи на напад Третього рейху на СРСР, що представляло собою смертельний виклик для Кремля. Сьогоднішня ж grandstrategy, яку реалізує ВВП значною мірою пов’язана із намаганням саме лавіювати між провідними центрами сили у світі – США, ЄС і КНР, при цьому користуватися певний рівнем стратегічної невизначеності, яка панує у світі, а також уникаючи жодних довгострокових зобов’язань по відношенню якоїсь із сторін. Така собі стратегія «нареченої на виданні». Власне у своїй агресивності по відношенню до України Москва можливо також розраховувала, що США не підуть на ризик санкцій проти такої стратегічно важливої країни.

Власне на цьому фоні слід відзначити іще один цікавий момент, який часто чомусь озвучують американські політологи. Так Ніколас Гвозьдєв, викладач відомого U.S. Naval War College, у останній статі «Is America Prepared to Sacrifice for Crimea?» у рубриці TheRealistprismговорив про необхідність для Вашингтону виробити таку стратегію по відношенню до РФ, яка б давала змогу Білому Дому вирішувати інші нагальні проблеми сучасності. В першу чергу мова іде про переговори навколо ядерної програми Ірану, а також громадянської війни у Сирії. Однак тут можна помітити доволі рідкісний парадокс у сфері стратегічного планування. Зазвичай під час розробки певної політики допускаються найбільш типової помилки – переоцінка власних сил і недооцінка можливостей опонента, що призводить до фіаско. Тут же маємо приклад прямо протилежного – недооцінка політологами США власних можливостей, і переоцінка російських.

Візьмемо для прикладу перипетії навколо ядерної програми ІРІ. Основні протиріччя тут між Вашингтоном і Тегераном. Власне керівництво ІРІ після 1979 року намагалося прийти до компромісу із США – тобто того на яких умовах їх визнає офіційний Вашингтон, що як і в випадку КНР часів Мао Цзедуна, означає питання інтеграції у світову систему і виходу із напівізоляції, у якій знаходиться теперішній іранський режим із часу свого створення. У РФ тут лише другорядна роль, яка може посилюватися лише у випадку, коли на чолі ІРІ стоятиме агресивний політик на кшталт попереднього Президента Махмуда Ахмедініджада. Сьогодні ж офіційний Тегеран узяв курс на врегулювання протиріч – а отже Кремль буде важко грати на протиріччях між ІРІ і США, як вони це звикли робити у минулому.

Вирішення протиріч навколо ядерної програми Тегерану дозволить США перейти і до врегулювання конфлікту у Сирії. Власне якщо РФ і постачає офіційному Дамаску зброю(hardware), то Іран і рух Хезболла надають людські ресурси(manpower), без яких жодна зброя виявиться непотрібною.

Тому роль РФ у цих питаннях явно перебільшена – власне це мабуть було одним із прорахунків політики перезавантаження Вашингтону щодо Кремля. Для чого було іти на поступки у бік РФ у таких важливих питаннях як інтеграція України і Грузії у Євроатлантичну спільноту? Вважалося, що це є певний різновид «плати» у питаннях, що пов’язані із Афганістаном, Іраном нерозповсюдженням ядерної зброї. Однак для Кремля ці питання є і так важливими і тому вони б співпрацювали із США по них без жодної «винагороди». Однак 2009-2013 роки фактично ж призвели до формування у Москві ілюзорних уявлень, що агресію проти України можна буде «продати» Заходу через співпрацю у інших питаннях. Тобто і цей аспект показує хибність і помилковість курсу адміністрації Барака Обами щодо РФ протягом останніх 5 років. При цьому обструкція Кремля у питанні Ірану чи Сирії не буде критичною – адже у першому випадку РФ гравець маргінальний, а у другому США мають можливість через взаємодію із державами Близького Сходу в обхід РФ вирішити протиріччя.

Хотілося б повернутися знову до проблеми витривалості режиму створеного ВВП у світлі майбутньої багаторічної конфронтації низької інтенсивності із США і ЄС. Власне ми маємо подякувати Президенту РФ за конструювання такої системи, яка ґрунтується на пануванні однієї особи. Тобто першим її слабким місцем у наступні 10-20 років буде питання спадковості між поколіннями керівників – саме процес передачі влади є одним із найслабших місць недемократичних режимів. Про подібну слабкість Росії зазначав іще у 1946-1947 році Джордж Кеннан. Власне він визначав цю проблему як таку яка може знищити СРСР – так власне воно і сталося у 1980тих роках. Тому перед Кремлем іще стоятиме питання того, хто прийде за ВВП, адже ніщо не вічне під місяцем.

Однак і не це найголовніше. Як на мене сьогоднішній уряд РФ закладає бомбу сповільненої дії через культивування молодого покоління, яке не здатне раціонально і тверезо мислити. Робиться це із зрозумілих розрахунків коротко- і середньострокової перспективи – нейтралізації можливої загрози із боку молодого покоління, що усвідомить усю безперспективність теперішнього курсу Кремля. Але це загроза для РФ у довгостроковій перспективі – сьогоднішні молоді люди РФ через 10-15 років займуть основні посади у державній вертикалі. Однак це «втрачене покоління», яке уже сьогодні мислить ілюзіями насадженими із телевізора, скоріше за все поведе Росію до краху. Тому то Заходу залишається почекати якихось 10-20 років – і паперовий тигр під назвою РФ знищить сам себе. Так само як вибухнув із середини СРСР, якому так і не допомогли Таманська і Кантемирівська танкові дивізії, які зараз знаходяться біля кордонів із Україною, і славнозвісний потенціал ядерного стримування.

Тільки коли усі помруть, завершиться велика гра (с)

Виступаючи перед Федеральними зборами Росії, Володимир Путін серед усього іншого зазначив, що стримування Росії, яке відбувалося протягом XVIII-XXстоліття, фактично продовжується і зараз. Можна сказати, що «теорія змови», яку тиражують державні ЗМІ для населення, стала частиною світогляду і керівництва РФ. Однак усе таки ВВП мав рацію у певному іншому сенсі – і справді Холодна війна продовжується, а Захід у ній так на жаль і не переміг.

Чому саме так? Що ж слід навести певну історичну аналогію для пояснення. Насправді США перемогли у Другій світовій війні дещо пізніше ніж у 1945 році, як нас усіх вчили у школі на уроках історії. Насправді про перемогу Заходу можна говорити лише у 1950-тих 1960-тих роках, коли був успішно завершений процес перетворень і інтеграції Німеччини у вигляді ФРН і Японії до світової капіталістичної системи, а також до сім’ї демократичних народів. У офіційного Бонна(тодішньої столиці ФРН) і Токіо уже більше не виникло жодних прагнень займатися перекроюванням карти світу – їм було знайдено нішу у економічній і політичній системі світу, яка відповідала їх потужності.

На жаль чогось подібного не сталося із Росією, а якщо ширше усім пострадянським простором, у 1990-тих роках. Власне саме останнє десятиліття XXстоліття було критичними щодо майбутнього вектору розвитку цього макрорегіону. Провал політики політичної і економічної лібералізації Росії можна пояснити політичною короткозорістю адміністрації Вільяма Клінтона, що розгледіли у Борисі Єльцині великого демократа, а розкрадання державних активів у формі прихватизації називалися економічними реформами. З іншого боку і тодішнє керівництво РФ продемонструвало свою неспроможність провести необхідні перетворення – їх у цей час більше цікавив процес конвертації політичної влади у економічні активи.

Загалом же можна сказати, що усе це в купі, створило на 1999 рік сприятливе середовище для консервативного перевороту, здійсненого Володимиром Путіним. Ідеї демократії і ринку були дискредитовані у Росії, чим вдало скористався колишній полковник КДБ, який називав себе майстром publicrelations.

Ось чому можна сказати, що Холодна війна продовжується. І основним завданням політики США має бути далеко не знаходження компромісу між стримуванням РФ і вирішенням із її допомогою інших нагальних проблем міжнародних відносин. Вашингтон і Брюссель мають боротися за новий шанс для реалізації демократичних перетворень у Росії, зважаючи на те, що можливість у 1990тих роках була втрачена.

А тому місце України у цій стратегії має бути ключовим. Ми станемо антитезою усій ідеології і політиці Володимира Путіна, довівши можливість побудови успішної держави із слов’янським корінням на демократичних принципах. Отже є усі шанси сподіватися, що саме такий шлях обере Захід, і бути як зажди обережними оптимістами.  

Дана стаття уперше була опублікована на сайті молодіжного інформаційно-аналітичного інтернет-журналу Штрих-code! http://mskod.com/obmezheniy-optimizm-2-0-abo-chomu-holodna-viyna-use-ishhe-trivaye   Залишайтеся з нами! 🙂

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s