Обережний оптимізм або що б зробив (чи міг зробити) Рональд Рейган у ситуації навколо Криму

«Я не собираюсь из-за вас начинать Третью мировую войну»
Генерал Майкл Джексон (слова були сказані під час конфлікту у Косово у 1999 році у відповідь на наказ вибити російські війська із аеропорту у Приштині)

«Капиталисты продадут нам веревку, на которой мы их повесим»
Слова, які приписуються Володимиру Леніну

Замість вступу

Перш ніж переходити до основного питання даної публікації хотілося б розставити певні координати, тобто означити те, як я бачу ситуацію навколо Криму у її міжнародному аспекті.

Коли Володимир Путін прийшов до влади у РФ у 2000 році під час своєї першої інавгураційної промови він, серед усього іншого, говорив про необхідність відновлення Росії у якості великої держави. На сьогоднішній день такою у теорії міжнародних відносин вважається та, яка домінує як мінімум у своєму регіоні – у нашому конкретному випадку мова іде про пострадянський простір. Тобто реалізація цієї мети неможлива без переформатування регіону колишнього СРСР у сферу із правом виключного вето Кремля на стратегічні рішення колишніх союзних республік – тобто така собі реінкарнація «Доктрини Брежнєва», але уже у набагато більш звуженому регіоні порівняно із комуністичною епохою.

І фактично увесь час свого правління у РФ на різних посадах Володимир Путін присвятив цій цілі величезні увагу і ресурси. При цьому Україна займала і займає у цих планах центральне місце – фактично успішна реалізація плану по встановленню неформального контролю над нашою державою означає, що інші країни європейської частини колишнього СРСР вдасться підкорити, зважаючи на значно менший потенціал цих країн порівняно із Україною.

Image

Тому зрозуміло, що будь-які спроби Заходу(або через розширення НАТО – відкрито ворожа на думку Москви форма активності Заходу, або у більш м’якій формі угод про асоціацію і ЗВТ із ЄС) переформатовувати простір колишнього СРСР без участі РФ, викликають реакцію опору. А тому протистояння не уникнути – що власне ми і спостерігаємо сьогодні. Питання лише у виявах і формах – холодні війни можуть переростати у більш активні.

Питання

Власне сьогоднішнє протистояння на Україні є своєрідною формою неформального діалогу-дискусії між Заходом і Кремлем щодо того, по яким правилам має жити простір колишнього СРСР і яке місце має у ньому займати РФ.

Захопленням Криму Володимир Путін ставить чітке питання Заходу – чи визнаєте ви на Заході пострадянський простору сферою наших привілейованих інтересів(так як про це говорив Дмитро Мєдвєдєв у 2008 році)?

Власне після того як протистояння у Києві закінчилося підписанням угоди при посередництві і допомозі Франції, ФРН і Польщі постала інша проблема – як РФ відреагує на ці події. А кажучи по простому – за яку ціну Кремль готовий поступитися.

24 лютого 2014 року у Financial Times виходить стаття Збігнєва Бжезинського, де він пропонує план «фінляндизації України» — тобто ніякого вступу України до НАТО, при одночасній поступовій інтеграції до ЄС.

Чому і сьогодні потрібно прислухатися до його думок? Скажу лише про те, що у 2008 році Збігнєв Бжезинський консультував майбутнього Президента США Барака Обаму із міжнародних питань, а отже його теперішня думка також була важлива для уряду США, і як це часто буває, може вплинути на рішення.

Подібні ідеї підтримав і Томас Грем, який був у 2004-2007 році провідним радником у адміністрації Джорджа Буша по питанням Євразії, у своїй статті для журналу American Interest.

Дозволю собі трохи відійти від основної теми і відмітити еволюцію яку пройшов той же Бжезинський, а по великій мірі і американське керівництво, щодо місця України у системі міжнародних відносин, а також яке вона має значення у стратегії щодо РФ. Висновок один – пан Бжезинський зразка 1997 і 2014 року це 2 різні людини. Адже у всесвітньовідомій книзі «Велика Шахівниця» він писав про необхідність Євроатлантичної інтеграції України – сьогодні лише Європейської. Поясненням може бути той факт, що протистояння давно іде уже не навколо пострадянського простору і США просто собі не можуть дозволити відлякати РФ(є таке гарне англійське слово alienate) і кинути в обійми КНР – бо між Вашингтоном і Пекіном іще стоїть попереду питання уживання у світі і того як це відбуватиметься.

Звичайно це безпосередньо нас не стосується – однак це повинні розуміти керівники України. Так би мовити, щоби не було занадто багато ілюзій щодо інтересів США відносно України і РФ.

Повертаючись назад слід сказати, що таких неформальних пропозицій від Заходу щодо майбутнього України Кремлю виявилося недостатньо. Російські експерти чітко говорять про необхідність віднови України від курсу на посилення зв’язків із ЄС.

І тому ВВП перейшов у наступ. До речі слід згадати слова відомого дипломата і стратега Джорджа Кеннана, про те, що у Росії наступ доволі часто є оборонною функцією. А тому усі дії Володимира Путіна можна розцінювати не як вияв сміливості, а лише звичайного страху за виживання свого режиму – як гарно зазначила російський політолог Лілія Шевцова успішна Україна буде дорівнювати смертному вироку для чинної влади РФ.

Рішучість Путіна лише посилили події навколо Сирії у серпні-вересні 2013 року, коли Барак Обама відмовився від застосування сили, після того як пообіцяв у 2012 році це зробити у разі застосування хімічної зброї. Хоча фактично сама «політика перезавантаження» 2009-2013 років, яку проводив Вашингтон щодо Москви фактично була сприйнята як вияв слабкості США, адже і власне ініціатива була американська і росіяни виходили із того, щоб їм мають робити американці прийнятні пропозиції. Така уже вона таємниця російської стратегічної культури, де бажання мати діалог і співпрацю розглядається як слабкість.

Тому після завершення Зимової олімпіади у Сочі Володимир Путін вирішує перейти у наступ і РФ фактично захоплює Крим. Як на мене метою цього було створення іще одного важелю впливу на Україну у вигляді сепаратистського регіону, адже увесь класичний набір інструментів Кремля тиску на Україну їм почав видаватися непереконливим. Цікавим є той факт, що власне «заморожені конфлікти» і є значною мірою основним засобом впливу РФ на країни європейської частини колишнього СРСР – тому пішли по апробованій схемі.

Відповідь

Зрозуміло, що настала черга Заходу дати відповідь на поставлене питання. Власне відповідь і означатиме те по яким правилам буде жити Євроатлантичний простір, а також те місце яке займатиме Україна і РФ у ньому. Зрозуміло, що Кремлю мають бути надані відповідні аргументи.

Відповідь США сформована – народ України має сам вирішувати свою долю і обирати з ким мати тісні стосунки у вигляді інтеграції. Перекладаючи із дипломатичної мови це означає – сферу привілейованих інтересів РФ на пострадянському просторі Вашингтон не визнає.

Однак складніше буде у Заходу із аргументацією.

Читаючи матеріали видання Time про ситуацію на Україні натрапив на знаковий для подальшого аналізу коментар. Так JohnMadison11 написав наступне «Why do some ppl think the military option is «off the table» for US, EU or NATO? We would kick Putin’s crazy butt. We have better weapons systems than the Russians and vastly more people. My Grandpa was brave enough to fight in WWII to stop one crazy leader from taking over other countries in Europe… I understand if some of my fellow Americans are too scared but I would fight if we were called upon for the same reasons my Grandpa did and I mean that honestly.»

Звичайно ж можна лише подякувати готовності американського громадянина слідувати прикладу свого діда і також боротися проти агресора у Європі. В принципі усе, що написав JohnMadison11 щодо кращого озброєння армії США, правда. І справді армія США переважає армію РФ у конвенційних озброєннях. Однак залишається одна проблема, яку постійно має на увазі Президент Барак Обама – РФ є єдиною країною у світі, що може фізично у разі необхідності знищити США за допомогою своєї ядерної зброї.

Власне ось чому одним із епіграфів до цієї публікації я узяв слова американського генерала Майкла Джексона, який у 1999 році відмовився штурмувати аеропорт Приштини, який до цього зайняли російські десантники, які виконуючи миротворчу місію у сусідній Боснії і Герцеговині, відповідно до наказу із Москви оперативно прибули до столиці Косово.

Як не буде це сумно визнавати, але можливості США у цьому питанні обмежені. Власне Вашингтон не наважився на військовий конфлікт навіть у 1962 році під час Карибської кризи, коли у США була перевага над СРСР у стратегічних озброєннях, тобто теоретично можна було б здійснити так званий конт-силовий удар і знищити Стратегічні ядерні сили СРСР. Вони на той час нараховували лише 22 міжконтинентальні балістичні ракети(вони приводилися у бойову готовність рівно 23 години 45 хвилин) і декілька десятків літаків стратегічних бомбардувальників, шанси яких долетіти до США були мінімальні.

До того ж конвенційні переваги США, особливо у частині ВМФ, РФ має можливість нівелювати, адже російські збройні сили працюватимуть на своїй землі.

Звичайно ж можна радіти новині, що американський авіаносець USS George H. W. Bush (CVN-77) буде у найближчому майбутньому перебувати у Егейському морі. Однак із юридичної точки зору зайти у Чорне море він не зможе – його тоннаж складає 97 тисяч тон, а по Конвенції 1936 року нечорноморські держави можуть мати у акваторії Чорного моря кораблі із сумарною тоннажністю не більше 30 тисяч тон.

Звичайно ж про яке міжнародне право можна говорити у випадку коли РФ здійснила проти України акт агресії. Однак у РФ знайдеться можливість парирувати військову потугу США. Так не слід забувати, що ракетний крейсер «Москва», що є флагманом Чорноморського флоту РФ, є кораблем проекту 1164 «Атлант», який на Заході іменують не інакше як «убивцею авіаносців». На своєму борту цей корабель має 16 протикорабельних ракет П-1000 «Вулкан».

До того ж РФ має можливість створити угрупування на озброєнні яких будуть інші протикорабельні ракети і ракетні комплекси, прикривати які з повітря будуть комплекси ППО С-300 і С-400.

Тобто військова опція як сказали б у такому випадку самі американці off the table. Так вона б була б найкращим засобом як показує історія – та ж сама Кримська війна – провчити Росію, керівники якою розуміють лише силу.

Власне граючи м’язами Володимир Путін використовує одну із найбільших слабостей стратегічної культури Заходу. Так сучасна Європейська стратегічна культура передбачає покладання на м’яку і структурну силу, а аж ніяк військову, у своїй зовнішній політиці. Цей недолік звичайно ж компенсує американська стратегія і така інституція як НАТО. Але і США знову постають перед межами своїх військових можливостей у випадку із РФ – можливість атомного апокаліпсису має дуже стримуючий ефект.

Власне і у 2008 році під час конфлікту РФ і Грузії США змогли лише надіслати гуманітарну допомогу, користуючись ВМФ. Звичайно ж розглядалася можливість застосування сили – в першу чергу для блокування Рокського тунелю. Однак як уже потім відзначив тодішній радник Президента США із питань національної безпеки Стівен Хедлі адміністрація Буша молодшого зрозуміла, що у випадку із РФ, США дійшли до межі, яку не можна переступити, не почавши третьої світової.

А як же можливість економічного тиску, справедливо запитає мене нетерплячий читач? Так і справді у випадку із РФ саме економічний тиск міг би стати ефективним інструментом у вирішенні ситуації навколо Криму.

Однак тут уже потрібно розглядати Захід не як єдине ціле, а окремо США і ЄС. Власне можливості США щодо тиску на Кремль у економічній сфері є дуже обмеженими. Взаємна торгівля між двома країнами складає 39, 9 млрд. доларів. А отже навіть повний розрив торгових відносин із США не матиме для РФ фатальних наслідків – на відміну від ЄС на яку припадає до 50% усієї зовнішньої торгівлі РФ. Так Вашингтон вирішив припинити із Кремлем переговори щодо підписання торгової угоди, яка б дозволила б наблизити режим торгівлі між двома країнами до ЗВТ.

Image

Критично важливою буде відповідна політика ЄС щодо РФ, адже на сьогодні у енергетичному балансі цього інтеграційного обєднання російські нафта і газ складають 27% і 31% відповідно. Як зазначав у одній із своїх нещодавніх публікацій політолог Андреас Умланд об’єднана Європа може при бажанні поставити РФ на місце, адже на сьогодні склалася ситуація більшої залежності Кремля від нафтодоларів із Європи чим Європи від російських енергоносіїв. Так у РФ немає на сьогодні іншого ринку для газу і нафти, який міг би замінити європейський, в той час як ЄС проводить ефективну політику диверсифікації енергопостачання.

Image

Однак як відомо на усе потрібна відповідна політична воля. І у цьому контексті хотілося б повернутися до історії. Власне на початку 1980-тих років тодішній Президент США Рональд Рейган, теж усвідомлюючи виключну важливість енергоносіїв для виживання режиму СРСР, вирішив докласти усіх зусиль для того, щоб попередити спорудження газопроводу тисячоліття – теперішнього Уренгой-Помари-Ужгород. Однак успіх був частковий, бо європейські партнери усе ж таки продовжили реалізацію проекту – хоча і кількість магістралей було зменшено із 2 до 1.

Чому ця історія є показовою? ФРН і Франція погодилися на реалізацію проекту у час коли радянська армія стояла у центрі Європи – так до Бонну, тодішньої столиці ФРН, радянська армія могла б дістатися за один день(звичайно це без урахування ядерної зброї, яка б відразу була б застосована). То що ж тоді говорити про сучасність, коли апетити Кремля обмежуються лише пострадянським простором.

Повертаючись до нашої ситуації слід теж вказати на декілька важливих деталей. Так 3 березня 2014 року Міністр закордонних справ Лоран Фабіус заявив, що Франція продовжить в повній мірі реалізовувати усі контракти із РФ, у тому числі і військовій сфері(мова іде про створення для ВМФ РФ вертольотоносців класу «Містраль»). Того ж дня ЗМІ Великої Британії отримали доступ до секретного внутрішньоурядового документу, у якому говорилося про те, що для РФ не буде закрито доступ до фінансового ринку Лондона, а також місцевої нерухомості.

Про ФРН узагалі нічого говорити – так колишній канцлер ФРН Герхард Шредер, що сьогодні очолює проект «Північний потік» прочитав у посольстві Німеччини у Франції лекцію, де розкритикував ідею введення проти РФ санкцій, а також виключення її із G8. Іронічною на цьому фоні звучить новина про те, що Герхард Шредер буде введений до ради директорів «Роснефти».

Так само показовою є і реакція теперішнього керівника МЗС ФРН Франка-Вальтера Штайнмаєра, який також розкритикував ідеї ізоляції РФ. Це дуже контрастує із тою активною роллю, яку зіграла ФРН у врегулюванні внутрішньодержавної кризи в Україні.

Знову ж таки можна провести певну історичну паралель із уже згадуваною Кримською війною. Так у той час коли англо-французькі війська намагалися захопити Севастополь, кораблі із російським зерновим експортом направлялися до Європи, у тому числі Великої Британії.

Фактично знову ж таки Володимир Путін грає на слабких місцях капіталістичної системи, про які так влучно сказав наче б то Володимир Ленін. Власне і співпраця країн ЄС із РФ не обмежується лише країнами Західної Європи. Так і більшість країн, які відносно недавно позбулися домінування Кремля, теж мають доволі тісні економічні відносини із РФ. Це стосується Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії і Румунії.

Так Угорщина і Болгарія приймають участь у реалізації проекту РФ «Південний Потік», який вони обіцяють Росії відстояти у протистоянні із Європейською комісією. До того ж Болгарія у 2013 році отримувала кредити від РФ. У січні 2014 року було підписано контракт між РФ і Угорщиною щодо спорудження 2 енергоблоків на АЕС Пакш на російський державний кредит. Чехія і Румунія прагнуть утримати доступ на ринки РФ. Тай же самий Бухарест, який приймає участь у реалізації американського плану ПРО(на базі Девеселу у 2015 році має бути створений наземний компонент системи ПРО), з іншого боку пропонує РФ бути її голосом у НАТО і ЄС у разі послаблення негативного сальдо у взаємній торгівлі і поверненні золота Королівства Румунія. Словаччина ж наприкінці 2013 року отримала від «Газпрому» знижку на газ, вартість якої при цьому не розголошується.

Image

Додайте до усього цього іще фактор повільного виходу ЄС із економічної кризи – іншими словами країни Європи просто не захочуть втрачати ринок РФ.

Тобто лише Польща і країни Прибалтики займають більш зважену позицію щодо виклику з боку Росії. Власне ситуація навколо України і реакція їх колег по НАТО усе більше змушує засумніватися ці країни у гарантіях відповідно до 5 статті Вашингтонського договору.

Отже як бачимо США і ЄС у питаннях щодо використання економічного тиску займають діаметрально протилежні позиції. Зрозуміло, що Європа може зайняти більш радикальну позицію, однак для цього Володимиру Путіну прийдуться «дуже постаратися» — не дивно, що РФ обмежилася лише Кримом.

Звичайно ж це не означає, що США не зможуть при бажанні послабити позиції РФ на світовому ринку енергетичних ресурсів шляхом збільшення пропозиції на Європейському ринку газу. Так у Вашингтона є результати «сланцевої революції» — скоро США почнуть експортувати надлишок газу до Європи для підтримання в середині країни ціни на енергоносії на такому рівні, що б і надалі заохочували інвестиції у видобування газу таким способом. Так само нормалізація відносин США і Ірану шляхом вирішення суперечностей навколо ядерної програми призведе до того, що на світовому ринку з’явиться іще як мінімум додаткових 3 млн. барелів нафти на день. Врешті решт залишається Саудівська Аравія із її можливостями збільшити видобуток нафти.

Однак для того, щоб усе це реалізувати необхідний час. Так адміністрації Рональда Рейгана потрібно було щонайменше 4 роки(із 1981 по 1985) для того, щоб переконати Ер-Ріяд збільшити видобування нафти.

Замість висновку

Ситуація навколо Криму і далеко не однозначна реакція Заходу підтверджують тезу, яку озвучив на почату цього тижня новий Міністр закордонних справ Андрій Дещиця – Україна має покладатися в першу чергу на себе.

Усе ж таки треба бути оптимістом, хоча і обережним – так би мовити, щоб не завадило об’єктивному аналізу ситуації.

А таки вірити у те, що ситуація врешті решт буде розв’язана на користь України, є низка причин.

Так цьогорічна революція і поява загрози із зовні сприяють подальшому творенню і консолідації Української політичної нації, що є основною передумовою для успішного проведення реформ. Захід через МВФ готовий надати нам фінансування – звичайно ж прийдеться потерпіти і затягнути паски. Однак проведення структурних реформ у економіці дозволить створити основу для успішної реалізації проекту Україна.

Врешті-решт наші олігархи почали мислити у термінах держави, хай навіть через страх за свої статки. А це те ж не мало важливо – саме із усвідомлення елітами необхідності змін починалося сходження Заходу.

Володимир Путін буде обережний щодо подальшої агресивної поведінки щоби не налякати надто Західну Європу, від якої залежить виживання його режиму. Так на сьогодні у Західних банках знаходиться до 500 млрд. доларів російських активів. Однак при цьому він намагатиметься посилити контроль над Кримом, зробивши його повністю енергетично і транспортно незалежним від решти України – над цими питаннями уже працює уряд РФ.

Захід усе ж таки скоріш за все намагатиметься знайти такий баланс між реакцією на вибрики РФ і необхідністю утримання її подалі від фарватеру КНР. Тому не треба чекати від нього занадто багато. Хоча як показує історія на прикладі адміністрації Рональда Рейгана при наявності політичної волі Вашингтон може поставити Кремль на місце. Адже, якщо користуватися мовою світ-системного підходу, не може периферійна сировинна імперія диктувати свою волю ядру капіталістичного ладу.

P.S. Усе ж таки треба закінчувати на позитивній ноті. А тому нагадаю тезу, яка уже тут звучала, — успішна Українська держава буде викликом, на який путінізм не зможе знайти відповіді. Умови для успішних перетворень у нас є – залишилося їх лише використати. Це і буде наша найкраща асиметрична відповідь на агресивну поведінку ВВП.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s