Нова Холодна війна?

Після того як Президент США Барак Обама на початку серпня 2013 року скасував, заплановану у рамках стратегічного діалогу із РФ, зустріч із Президентом РФ Володимиром Путіним, відразу у світових ЗМІ почалися спекуляції різного роду на тему «Нової Холодної війни».

Як це було

Власне, такі ідеї звучать не вперше – уже після відомого виступу Путіна на Мюнхенській конференції із безпеки у 2007 році почали лунати думки про відновлення конфронтації на Євроатлантичному просторі. Усе це було підкріплено статтями на тему «Russia’s Resurgence» (Відродження Росії) – ну а апогеєм став відповідно конфлікт у серпні 2008 року між Грузією і РФ. І справді, ну чим тобі не «Нова Холодна війна». У ній були усі відповідні атрибути на цей раз не глобального, однак макрорегіонального протистояння (Євроатлантичний і Євразійський простори). На цей раз до гонки озброєнь можна віднести суперечності США і РФ по питанню ПРО. Окрім того, конфлікт 2008 року можна назвати класичною «Proxy War» — так чи інакше, однак саме Вашингтон допомагав переозброєнню армії Грузії, а також займався її підготовкою. Це, власне, разом із риторикою Білого Дому (як сказала Кондоліза Райс незадовго до початку конфлікту: «Ми своїх друзів у біді не залишаємо») підігріло бажання Міхаїла Саакашвілі спробувати змінити Status Quo на Кавказі, який склався з середини 1990-х років. Це протистояння вписувалося у рамки ширшої епопеї під назвою «розширення НАТО на Схід», апогеєм якої можна вважати Бухарестський саміт НАТО у 2008 році. До того ж не слід забувати про те, як у Кремлі сприймалися відповідні «кольорові революції» на пострадянському просторі – для неї це було прологом до вищезгаданої операції по розширенню НАТО, або продовженням протистояння на теренах Центральної Азії. Не слід, врешті-решт, забувати і про новий фронт протистояння – енергетичний. На ньому РФ намагалася сконцентрувати усі потоки євразійської енергії, і маніпулюючи ними, впливати як на пострадянські країни, так і «партнерів» в Європі, а США і ЄС — якось диверсифікувати джерела енергопостачання.

Другорядним фронтом протистояння можна назвати Близький Схід і, перш за все, перипетії навколо Ірану – РФ займалася постачаннями озброєння для Тегерану, пом’якшувала резолюції РБ ООН. Однак, все ж на відміну від попередньої епохи РФ проявляла обережність – занадто багато Ірану не допомагала, щоб Тегеран не став занадто амбітним і безпечним, однак щоб був в змозі відтягнути увагу Вашингтона, або стати хоча б цінною розмінною монетою.

Тобто справді, така собі «Мала Холодна війна» — за спільною оцінкою американських і російських експертів була «грою з нульовою сумою» на Євроатлантичному просторі.

До речі, можна сказати, що перемогла у цьому раунді «Великої гри» саме РФ – відносно, звичайно, однак підтвердженням тому є те, що саме нова адміністрація Обами у 2009 році виступила із пропозицією «перезавантажити» відносини. Ну і, крім того, у «Битві за Україну» Кремль здобув перемогу, або принаймні не програв.

Розрядка розрядці різниця

До чого, ви скажете, тут опис давно минулих днів? Ну а тепер порівняйте ситуацію п’ятирічної давнини і сучасну. Говорити про нову Холодну війну у даному випадку просто нелогічно. Адже НАТО ніхто розширювати на Схід не хоче (самі американці не можуть вирішити, треба воно, тобто розширення, їм чи не треба), пострадянський простір США стає цікавити усе менше (востаннє Державний Секретар США був в Україні у 2010 році – хоча у геополітичних планах США зазвичай нашій країні відводиться центральне місце у стратегії щодо РФ).

Звичайно, допитливий читач запитає: а як же Акт Магнітського, проблеми навколо ПРО, критика виборів у РФ, чи, врешті-решт, заява Хіларі Клінтон у грудні 2012 року про те, що США не дозволять відродженню оновленого СРСР у будь-якій формі?

Перш за все, історія з прийняттям закону Магнітського є свідченням того, що адміністрація Обами точно не зацікавлена у використанні питання прав людини як інструменту тиску на Москву – для Рональда Рейгана прецеденту меншого масштабу вистачило для початку нового хрестового походу проти Кремля.

З питанням ПРО усе ще простіше – фактично, його було винесено за рамки переговорів про нову угоду START (в іншому випадку угоду, скоріше за все, ніколи б не підписали). Тобто і Москва і Вашингтон продовжували попередню політику у цій сфері із певними, звичайно, варіаціями: НАТО до 2012 року реалізувало I фазу поетапного розгортання ПРО у Європі, РФ в той же час працювала над переозброєнням свого ядерного арсеналу (випробування нових ракет РС-26 чи «Булава», а також створення засобів доставки).

Критику демократичності виборів у РФ у 2011 і 2012 роках можна вважати не більшим, ніж черговими випадами, – просто імідж зобов’язує Вашингтон так робити кожного разу, усе ж таки самопроголошені борці за демократію.

Врешті-решт, і вербальні випади Хіларі Клінтон є лиш вправами з риторикою – власне США розуміють, що Митний Союз є нічим іншим як живим прикладом байки Крилова, коли разом зібралися «лебідь, рак і щука». Перспективи цього об`єднання у багатьох аспектах виглядають доволі сумнівними – тобто і серйозної уваги Вашингтону воно не варте.

Звичайно аналізуючи період 2009-2013 років можна сказати що і Перезавантаження як такого не було. Напевно що так – або точніше для когось склянка буде завжди на половину порожня, а для когось на половину повна.

Назад в майбутнє

Перезавантаження зазнало повної поразки – і з цього не треба робити трагедії, адже від самого початку у ньому були закладені протиріччя, що його, врешті-решт, знищили.

Однак чи чекає на нас повернення до формату Холодної війни у відносинах США і РФ? Почати слід з того, що мало, що власне зв’язує Кремль і Білий Дім – учені говорять про кризу порядку денного у двосторонніх відносинах. Тобто лідерам країн залишається мало про що говорити – фактично ж дві країни зв’язує лише MAD (взаємне гарантоване знищення).

І справді, дихотомія — «наступальні-оборонні озброєння» — у ядерній сфері і далі буде місцем протистояння двох країн. Для РФ це питання престижу і національної безпеки, для США питання ПРО є священною коровою. Тобто гонку озброєння можна очікувати із більшою чи меншою долею вірогідності – проте і ядерні сили РФ і ПРО США не націлені лише один на одного. РФ готується захищати за допомогою ядерної зброї свої суверенітет і незалежність по усіх азимутах, так само як і майбутня повноцінна ПРО США матиме глобальний характер – а отже, рівною мірою буде спрямована як проти РФ, так і КНДР, ІРІ чи КНР.

У тому, що США пострадянський простір цікавить менше ніж 5 чи 10 років тому, думаю, я зміг Вас переконати – тому головний майданчик і приз конкуренції зникає. Можна сказати, що за 22 роки більшість країн колишнього СРСР стали спроможними протистояти імперським амбіціям Кремля, тому і втручання Вашингтона тут не є нагальним. Тим паче, довгострокова висхідна тенденція на розпорошення сили стане гарною гарантією того, що країнам пострадянського простору вдасться за правильного врядування накопичити необхідну кількість ресурсів для подальшого успішного протистояння Москві.

Звичайно, можна згадати теперішню ситуацію в Сирії як приклад іншої Proxy war між РФ і США. Однак схоже на те, що це більше непрямий конфлікт між Іраном і Саудівською Аравією (правлячі алавіти-шиїти борються із сунітами-повстанцями). Навпаки: події у Сирії є гарним доказом того, що сучасне життя, при всьому похолоданні відносин, нав’язує свій порядок денний: США і РФ змушені разом шукати вихід із ситуації, що пов’язана із застосуванням 21 серпня 2013 року хімічної зброї у САР. Хоча усе ж таки події у Сирії стали можливістю для РФ розіграти гарну партію і отримати хоча б іміджеві прибутки.

Є ще питання іранської ядерної програми чи ситуації навколо Афганістану після 2014 року. У цих випадках і Вашингтон, і Москва вестимуть свою власну гру – однак, скоріше за все, хоча вони і не будуть союзниками, то і противниками також не стануть.

У підходах до Афганістану кожна сторона проводитиме незалежний курс: РФ укріплюватиме структури ОДКБ, і двохсторонні відносини із країнами Центральної Азії, а Вашингтон орієнтуватиметься на Ісламабад, Пекін і переговори із талібами. Тобто за умов погіршення відносин сценарій розвитку подій — найкращий із можливих. Хоча, звичайно, саме у випадку Афганістану співпраця і координація Вашингтона і Москви дали б найбільше результатів – однак, ні миру, ні війни теж буде непоганим сценарієм.

З ситуацією навколо Ірану складніше, адже є третя сторона – власне, сам офіційний Тегеран, від якого залежить набагато більше, ніж від дій Кремля. Власне, у цій ситуації РФ також може чинити дуже обмежений вплив і, скоріше за все, намагатиметься утримувати ситуацію у підвішеному стані – тобто не допустити появи ядерної зброї у ІРІ, але при цьому сприяти збереженню протистояння між Вашингтоном і Тегераном. При цьому Кремль іще намагатиметься отримати певні іміджеві дивіденди щодо великої держави, просуваючи відомий «План Лаврова» як спосіб вирішення протиріч по ядерній програмі ІРІ. Саме тому у серпні-вересні 2013 року з’явилися новини про можливий візит Володимира Путіна до ІРІ, а потім про те, що РФ замість комплексу ППО С-300Ф продасть ІРІ комплекс «Антей-2500», що є вдосконаленою версією вищезгаданого комплексу. Самої угоди може і не відбутися – однак сама її можливість може змінити як співвідношення між радикалами і поміркованими всередині Іранського керівництва, так і загалом вплинути на бажання ІРІ іти на переговори з Вашингтоном. Хоча усе ж таки можливості Кремля нашкодити в разі необхідності Вашингтону — обмежені, і протистояння навколо ІРІ лише частково вписується у загальну логіку відносин РФ і США. А тому цей напрямок має усі можливості як перетворитися, так і не стати новим майданчиком для протистояння.

Цікаво ще розглянути ситуацію і в сфері енергетики – зважаючи на те, що свого часу саме фактор енергетики став однією з підвалин стратегії Рональда Рейгана по підриву СРСР. На перший погляд може здатися, що США знову намагаються підірвати основи енергетичної могутності РФ, користуючись результатами «сланцевої революції». Однак вона є лише однією із причин ширшого процесу, що призведе до здешевлення ціни на енергоносії як у короткостроковому, так і в довгостроковому плані. Власне, і справді: можливість виходу США на світовий ринок енергоресурсів стала причиною провалу проекту «Газової ОПЕК», коли країни-експортери почали конкуренцію між собою за ринки в умовах зростання пропозиції, і збереження відповідного рівня попиту. Окрім цього, поширення досвіду США в першу чергу на країни ЦСЄ також може стати чинником зменшення залежності країн ЦСЄ від російського газу. Однак, і інші фактори визначають ситуацію із цінами на енергоносії – перш за все, ситуація у світовій економіці, що все іще пробуксовує після обвалу 2007-2008 років, тобто зменшення ділової активності зменшує попит на енергоносії. Однак, чи не найголовнішою причиною майбутнього падіння цін на енергоносії, і, у першу чергу, на нафту, є процес, що, за визначенням журналу The Economist, перетворює нафту на «Паливо вчорашнього дня». Саме тому і самі росіяни, тверезо оцінюючи свої шанси, говорять про ціни на нафту до 2020 року у діапазоні від 60 до 80 доларів за барель.

Ніщо не вічне під місяцем

Тобто усе вищезгадане доводить, що зараз давно уже не часи справжньої Холодної війни, коли події на глобальному рівні чітко визначали логіку розвитку подій у всіх регіонах Євразії. Тепер не так – що, до речі, є гарним доказом різниці навіть між класичною Холодною війною XX століття і тієї, що відбулася у першому десятилітті XXI століття. Тепер у відносинах між провідними державами панує принцип «coopetition – cooperation+competition» — поєднання співпраці і протистояння між державами по різним питанням. Відповідно, і це є іще одним гарантом того, що відносини США і РФ не скотяться до нового виключного протистояння.

Так само і система міжнародних відносин нав’язує зовсім іншу поведінку гравцям – зараз США не можуть концентруватися виключно на РФ, на відміну від часу, коли СРСР був головною проблемною темою для Вашингтона. Багатополярна сутність, багатошаровість і мультипроблемність сучасних МВ роблять РФ далеко не першим пріоритетом для Вашингтона – а у класичній біполярній системі часів Холодної війни СРСР був для США пріоритетом №1.

Це, звичайно, не означає, що РФ не буде намагатися при нагоді вставити США «палиці в колеса». Це вона робитиме із доволі приземленої причини – все ж однією з цілей сучасного керівництва Кремля є утвердження РФ як великої держави. По цій логіці той, хто може протистояти чи хоча б суперечити Вашингтону, в праві претендувати на звання великої держави, або окремого полюсу в системі МВ. Втрачати Москві мало чого – а от повдавати із себе велику державу можна.

Так само і Вашингтон не зможе повністю ігнорувати Москву, виходячи навіть із того, що РФ є єдиною в світі, яка здатна фізично знищити США. Окрім того, існує необхідність підтримання плюралізму на теренах Євразії. Інше питання в тому, якого рівня уваги заслуговує Кремль. І тут найбільше цікаво те, що американські дослідники говорять про короткостроковий, тактичний характер виклику з боку РФ – десь до 2020 року. Просто так склалися обставини на початку XXI століття, що РФ змогла частково відновити могутність і розпочати нову кампанію по збору земель. Однак, деякі американці вже сьогодні пропонують готуватися до кінця знайомої їм Росії – до 2040 року РФ, за їх розрахунками, буде вже зовсім іншою і, фактично, контролюватиме землі, які свого часу контролював Іван III. Тобто Кремль — це такий собі «паперовий тигр» і великої уваги не заслуговує.

Скоріше за все, у відносинах США і РФ нас чекає довга пауза – про це, до речі, і говорив Стівен Пайфер у серпні 2013 року. Ні миру, ні війни — от що, скоріше за все, настане. РФ просто не цікава для США, у Обами зовсім інші пріоритети – починаючи з проблем вдома. Справедливо і те, що Кремль не є чимось загрозливим для Білого Дому. Так само і з іншого боку – РФ також скоро буде поглинена внутрішніми негараздами, які у фінансово-економічному плані зменшать можливість проводити хоч скільки-небудь змістовну зовнішню політику.

P.S. Однак, і такий розвиток подій буде фактично негативним сценарієм. Чому? В одній із своїх публікацій російський політолог Сергій Караганов говорив про те, що потрібно долати мислення Холодної війни – програші Заходу вже давно не є перемогами РФ. Так само, як і майбутня структурна криза РФ не є причиною для Вашингтону «бити себе на радощах у груди і танцювати на руїнах Берлінського муру». Граючи у нову-стару Велику Гру, або просто ігноруючи один одного, обидві країни не можуть разом давати відповіді на виклики XXI століття, що загрожують їм в однаковій мірі.

Стаття уперше була опублікована на сайті молодіжного інформаційно-аналітичний інтернет-журналу Штрих-code – http://mskod.com/nova-holodna-viyna/, а також на Інтернет-порталі “Политикантроп” – http://politikan.com.ua/8/0/0/72301.htm

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s