Геополітичний трикутник ЄС-Україна-РФ

Такою, мабуть, була примха Вищих Сил, щоб Європа мала чітко означені географічні межі із трьох сторін – а Східний рубіж визнав поточний баланс сил на континенті, де ситуація могла кардинально змінюватися декілька разів протягом одного століття. Цей геополітичний фаталізм нікуди, власне, не зник – сьогодні ж він набув форми протистояння ЄС і РФ за так звану «Нову Східну Європу» (термін запропонував Дмітрій Трєнін, Директор Московського Центру Фонду Карнегі), що охоплює колишні республіки СРСР, які є «сірою зоною» між Європейським і Євразійським інтеграційним об’єднаннями. Зрозуміло, що вакуум сил, який усе ще існує на європейських теренах колишнього СРСР рано чи пізно буде заповнений – відкритим залишається лише питання майбутньої долі поки що «нічийних земель». І так на сьогодні це протистояння підходить до однієї із визначальних битв – Вільнюського саміту Східного Партнерства, що має відбутися наприкінці листопаду 2013 року.

Однак, спочатку слід сказати про головну відмінну рису цього раунду боротьби між Заходом і Сходом за питання меж Європи. На відміну від попередніх епох (Холодна війна, розширення НАТО на Схід) це протистояння розгортається на політико-дипломатичному і економічному полі, однак, точно не військово-політичному, як це було раніше. Ось чому РФ так важко дається ця боротьба – якщо із США і НАТО вона могла більшою чи меншою мірою на рівні конкурувати у військово-політичних питаннях (усе ж таки спадок СРСР чималий і швидко не зникне), то у питаннях економічної привабливості, якості життя, конкурентоспроможності РФ точно не рівня ЄС. Скоріше за все, Захід після невдалої спроби інтегрувати до себе Україну через її приєднання до НАТО, вирішив змінити план дії і вдатися до «стратегії непрямих дій», тобто зіграти там, де у РФ є мінімальні переваги – тобто саме у соціально-економічних питаннях. До того ж, США після приходу Барака Обами до влади вирішили передати цю почесну місію ЄС – такий собі демократичний поділ праці між Вашингтоном і Брюсселем.
Тепер перейдемо до розстановки сил.

Interests versus values

Перш за все, якщо говорити про ЄС, то він також частково винен у тому, що сьогодні відбувається. Уся його попередня політика зводилася до того, щоб не дати реалізуватися будь-якому інтеграційному проекту на теренах СНД з центром у Москві (згадайте заяви Брюсселя щодо реалізації ЄЕП у 2003-2004 роках), однак, при цьому не проявляти особливої активності щодо інтеграції країн колишнього СРСР до своїх структур із розрахунку на «постколоніальний синдром» — тобто, що нові місцеві еліти, у Києві чи Тбілісі, для прикладу, ніколи не захочуть повертатися під крило Білокам’яної. Як наслідок утворилася вищезгадана «сіра зона» — Нова Східна Європа – тобто простір для реалізації можливих неоімперських амбіцій Кремля. Власне, про небезпеку цього попереджав ще у 1997 році Збігнєв Бжезинський у своїй книзі «Велика Шахівниця». Однак, якщо у 1990-х у Кремля лише були амбіції і не було можливостей, то приток нафтодоларів з Європи у наступному десятилітті змінив ситуацію на користь Москви. Звичайно ж, Україна, як і більшість колишніх республік СРСР, не відповідали і не відповідають стандартам ЄС – у «ситі» двотисячні Брюссель говорив, що необхідно «переварити» нових членів(це було одним з аргументів проти активної інтеграції України до європейських структур), в той же час сьогодні в умовах кризи ЄС активно включився до боротьби за Нову Східну Європу. Мабуть, у Брюсселі нарешті зрозуміли, що питання безпеки грають свою роль незалежно від економічної кон’юктури – тим більше, якщо не зайняв вигідну позицію у сприятливих умовах, в умовах кризи проблеми лише загострюватимуться.

Однак, на сьогодні ситуацію із Брюсселі можна охарактеризувати дуже просто – лідери ЄС стоять перед типовою для Заходу геополітичною дилемою «Interests versus values» (Інтереси або цінності). Власне, вперше з цим зіштовхнулися США під час Холодної війни, коли в умовах протистояння з СРСР вони повинні були мати справу із не дуже, м’яко кажучи, демократичними режимами. Однак, ситуація із Україною для ЄС далеко не така погана як для США у часи Холодної війни – Україна має усі шанси перетворитися на країну з європейськими стандартами, при цьому швидкість цього процесу була прямо пропорційна активності ЄС. Мабуть, все ж треба подарувати чиновникам ЄС примірник «Великої Шахівниці» — тобто якщо ЄС не хоче втратити Україну, він повинен підписати Угоду про Асоціацію і поглиблену ЗВТ. При цьому він отримає іще більше важелів тиску на офіційний Київ, адже більша частина положень Угоди почне діяти відразу після підписання.

Дилема Саксонського Курфюрста

Найцікавішою стороною у цьому протиборстві є, звичайно, офіційний Київ – його позицію можна образно назвати рівнянням з багатьма змінними. Власне, усі невідомі вже давно відомі – просто коли наша еліта починає їх підставляти, то бажаного для неї результату не виходить. Так відбувається лише тому, що наша еліта хотіла б сидіти на двох стільцях одночасно, у неї фактично така собі «цивілізаційна шизофренія». Пояснюю – з одного боку вони уже давно прихильники Заходу у тому його вимірі, що стосується рівня життя, споживання, і капіталістичного способу виробництва (такого собі «дикого капіталізму»), однак, при цьому правити їм би хотілося б як абсолютним володарям – тому і Схід для них далеко не чужий ментально. От і не знають люди, що їм зробити – воно б і долю пана Ходорковського не хотілося б повторити, адже у РФ баланс між політикою і бізнесом тяжіє чітко у бік першого, в той час як у нас давно вже встановилася класична олігархічна республіка, і капітали свої нарешті узаконити – бо на Заході приватна власність священна корова, однак і жити по усім канонам Заходу теж не хочеться, адже на кону влада.

Звичайно ж, найкраще було б жити так, як і жили до цього – між Заходом і Сходом. До РФ неконкурентоспроможні товари продавати, із Заходу купляти необхідні атрибути успішного життя, там лікуватися і відпочивати, дітей там також навчати, від’ємне ж сальдо торгового балансу покривати запозиченнями МВФ. Однак, криза 2007-2008 року і її наслідки, від яких Україна, напевне, не відійде ще довго, – показали, що така модель не є життєздатною. Для того, щоб і далі так жити, в України немає запасу міцності – на відміну від РФ(вона більше до кризи жиру, так би мовити, нагуляла). Без структурних змін точно не обійтися – власне, чому ідея Євроінтеграції знаходить підтримку у населення, адже це у першу чергу внутрішні перетворення, що мають в ідеалі допомогти нам вийти на європейський рівень життя! Власне, чому, провівши просту арифметику, наша еліта вирішила вести нас до ЄС. Однак залишається одна маленька проблема – поки що такий курс відповідає її інтересам, але наближається 2015 рік і не відомо, які результати будуть отримувати під час підрахунків із наближенням Президентських виборів? На це питання ніхто точно не може дати однозначної відповіді – така от непроста гра офіційного Києва. В цьому плані наша еліта чимось схожа на курфюрста Саксонії, який під час битви народів під Лейпцигом у 1813 році перейшов із своєю армією на бік сил Коаліції, чим і вирішив долю битви, – однак, схожість мінімальна, адже, якщо курфюрст знав що час переходити на сторону переможця(у такому б випадку «Проект ЄС» мав би давно бути орієнтиром для Києва), то наша еліта не хотіла б у стані переможців потім опинитися переможеною. Наші курфюрсти іще не знають куди іти – хоча, як відомо, коли намагаєшся гнатися за двома зайцями, то жодного не впіймаєш.

Імперія наносить удар у відповідь

Нарешті, РФ – і тут, власне, наче усе чітко і зрозуміло, на перший погляд. У Володимира Путіна єдина ціль – відновлення під будь-який соусом формальної влади РФ над пострадянським простором у вигляді Євразійського союзу. І Україні тут відводиться першочергова роль – видно, що Президент РФ Бжезинського точно читав. Власне, Кремль сьогодні поспішає – у нього спливає час на інституціоналізацію свого відвойованого впливу на теренах колишнього СРСР, адже у РФ уже з’являються ознаки системної кризи, через кілька років може уже бути не до Євразійського союзу. Саме тому Білокам’яна — така агресивна і однозначна, бо вона знає про свої слабкості – як влучно колись визначив Джордж Кеннан: «Наступ у Росії є дуже часто функцією виключно оборонною». Однак поки у Кремля є можливості гратися у велику державу, якою РФ уже давно не є, вони будуть продовжувати це робити – тобто чекати на швидкий крах амбіцій Кремля для ЄC немає причин.

Однак цікаво у цьому всьому те, що Москва іще може сплутати Брюсселю усі карти. Скоріше за все, на цей раз Путін і Ко. почнуть грати на слабостях України і навіть більшою мірою нашої влади. І при цьому, перш за все, Кремль має зменшити свої амбіції – для початку треба зірвати процес якщо не підписання Угоди про Асоціацію, то її виконання, тобто Україна має залишитися у «сірій зоні». Це, власне, означатиме перемогу Кремля – Україна залишена сама на себе, без структурних перетворень, стане скоріше за все жертвою РФ. З іншого боку, Москва цілитиме у головну слабку точку нашої влади – її бажання залишитися при владі і після 2015 року. Саме тому, наприклад, пан Пушков (Керівник комітету Державної Думи РФ із міжнародних справ) почав залякувати Президента України Віктора Януковича тим, що метою Угоди про асоціацію є відсторонення його від влади. Звичайно у нас далеко не все вирішують Президент і його оточення – однак, фобії керівника держави можуть мати негативні наслідки для України.

До того ж, Кремль, скоріше за все, перейде від стратегії залякування до намагання зав’язати як умога більше контактів із Україною – в умовах XXI століття її стратегія, розрахована на залякування і приниження, не спрацьовує так, як треба. Як показує Кремлеві практика її відносин із ФРН – торгівля є гарним гарантом від гострих криз у двосторонніх відносинах. Однак, чомусь він погано засвоює свої власні уроки. Саме тому під час чергових переговорів між Миколою Азаровим і Дмітрієм Мєдвєдєвим була вкотре піднята ідея створення «зернового пулу» — хоча самі росіяни розуміють, що в умовах України його реалізація є малоймовірною. Так само росіяни намагатимуться максимально ангажувати українських олігархів перш за все у питаннях пов’язаних із енергетикою і ринками збуту у РФ. Однак у цьому питанні ми знову приходимо до тих обмежень, які накладає на РФ її сутність – у питаннях економіки вона не є рівнею ЄС, її модель розвитку не є привабливою для жодної країни-сусіда, а отже, і бути центром економічної інтеграції РФ не може.

Саме тому саміт у Вільнюсі — це далеко не генеральна баталія, якщо звертатися до воєнної термінології, — кожен із гравців іще може перегрупуватися, тобто змінити свої підходи до ведення цього протистояння і відігратися за попередній промах, або навпаки змазати попередню перемогу, своїми подальшими непродуманими діями. Боротьба між Сходом і Заходом за питання меж Європи як не починалася учора, так і не закінчиться із Вільнюським самітом, адже як казав Редьярд Кіплінг «Лише коли усі помруть – закінчиться Велика Гра».

P.S. Не здивуюся, якщо на Геннадія Онищенка, який вчора залишив посаду, можуть, як у нас часто водиться на Русі, «повісити усіх собак» – тобто, наче саме він особисто був ініціатором усіх заборон на ввезення товарів з України. Хоча усі ми прекрасно знаємо, що він лише актор – а головний режисер сидить у Кремлі.

Стаття уперше була опублікована на сайті молодіжного інформаційно-аналітичний інтернет-журналу Штрих-code –  mskod.com/geopolitichniy-trikutnik-yes-ukrayina-rf/, а також на Інтернет-порталі “Политикантроп” – http://politikan.com.ua/8/0/1/72214.htm

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s